Єдиний спосіб залишитися людиною в цьому нелюдяному світі полягає в мужності обирати свободу

Свобода як вільний вибір, що поєднується з мужністю нести відпові­дальність за цей вибір. Проблема смерті є однією з центральних в екзистен­ціалізмі.

Невід'ємним елементом екзистенції є також переживання «пограничної ситуації», тобто ситуації смерті, страждання, боротьби, провини.

Отже, екзистенція, «справжнє» людське існування можливе лише че­рез ясне усвідомлення трагічності буття, скінченності, смертності особистості. її «закинутості» в абсурдному світі.

Тому з екзистенцією пов'язані такі почуття і переживання, як

- самотність, - страх,

- провина, - страж­дання,

- відчуження, - неспокій тощо.

Людина сама ство­рює свою сутність у процесі життя,

Народжуючись, вона ще не має людської сутності, людиною їй треба ще стати, зробити себе.

Сенс людського життя екзистенціалісти вбачають у самостворенні людиною власної сутності в про­цесі існування в світі.

Свобо­да є єдино можливим способом існування людини.

Вільним можна бути і у в'язниці, оскільки справжня свобода є свобода внутрішня, свобода волі і духу, свобода вибору моральної позиції в житті.

Дійсно існує лише той, вважає Сартр, хто вільно вибирає, сам себе створює.

Бути вільним означає - не зраджувати собі, зберігати в собі Людину, незважаючи на обставини. Свобода - це мати мужність бути людиною в нелюдяному світі, залишатися собою.

Проблема свободи як вибору викликає проблему відповідальності.

5. Сучасна «філософія науки»: позитивістський напрям у філо­софії

Позитивістський напрям (або сучасна «філософія науки») орієнтований на перетворення філософії на науку.

Основними проблемами цього напрям­ку є проблеми структури наукового знання, проблеми наукової методології і мови науки.

У своєму розвитку позитивістська філософія пройшла декілька етапів.

- Перший етап позитивістської Філософи (так званий «перший пози­тивізм» середини XIX ст.) представлений іменами О. Конта, Д. Мїлля, Г. Спенсера.

Виникає позитивізм у 30-х рр. XIX ст., в межах класичної філо­софської традиції.

- «Другий позитивізм» виникає на межі ХІХ-ХХ ст. як модифікація «першого позитивізму» під впливом революції в природознавстві. Основопо­ложниками «другого позитивізму» стали Е. Мах і Р. Авенаріус.

- Позитивістська філософія XX століття є «третьою» хвилею позитивізму, що отримала назву «неопозитивізму».

Неопозитивізм - широка філософ­ська течія, вона мала свою еволюцію, змінюючи на різних етапах свого роз­витку і пріоритети в проблематиці, і свої назви. Але при всіх модифікаціях і варіантах позитивістської філософії її основна програма і принципи залиши­лися незмінними. Програма позитивізму, як класичного («першого» і «друго­го»), так і некласичного (неопозитивізму з його варіантами), ґрунтується на наступних установках.

Позитивістська Філософія ор і єнтована на проблеми науки: про­блеми структури і функцій наукового знання, методології, логіки науки то­що.

Для позитивістської концепції традиційною є висока оцінка науки, її ролі у суспільному прогресі.

Характерними ознаками цього напряму є

- відданість ідеалу наукової раціональності,

- підкреслення цінності чітко сфор­мульованої думки,

- прагнення озброїти науку такими засобами пізнання, які б привели до максимальної строгості і достовірності наукового знання.

Сам термін «позитивізм» виникає з установки перетворити Філософію на справжнє, наукове позитивне знання,

Класичний позитивізм залишав за філо­софією роль систематизатора наукового знання, посередника і об'єднуючого фактора між різними галузями науки.

Неопозитивістська філософія вважає, що її роль - бути логікою і методологією науки.

Неопозитивізм виникає у 20-х рр. XX ст. Його першою Формою став логічний позитивізм, який поставив за мету логічний аналіз науки.

Концепцію логічного позитивізму розробили представники так званого «Віденського гуртка», більшість яких були логіками і математиками, - М. Шлік, К. Гедель, Р. Карнап, Л. Вітгенштейн.

Ідеї логічного позитиві­зму поділяли також Б. Рассел, Г. Фреге та ін.

Величезний вплив на концепцію логічного позитивізму здійснили творці математичної логіки - Г. Фреге і Б. Рассел.

Основним за­вданням логічного позитивізму стало реформування мови, через максимальне вилучення з неї логічних двозначностей і недоречностей.

Адже тільки несуперечлива мова може бути пристосована до розв'язання наукових про­блем.

Кінцевою ж метою логічних позитивістів було створення єдиної мето­дологічної основи для всіх наук, яка гарантувала б строгість, достовірність і обґрунтованість наукового знання.

Саме з логічного позитивізму починається переорієнтація позитивістсь­кої філософії на проблеми мови.

Філософія була орієнтована на запобігання неправильному застосуванню природної мови (аналітична філософія, філософія лінгвістичного аналізу).

Стро­га наука робить узагальнення, формулює закони на підставі низки спосте­режень та експериментів.

Результати емпірично-експериментальних дослі­джень повинні бути перевірені на істинність спеціальним методом верифі­кації, розробленим неопозитивістами: Логічний аналіз науки методом вери­фікації полягає в тому, що всі наукові твердження потрібно перетворити на такі, котрі можна безпосередньо співставити з даними спостережень, пере­вірити досвідним шляхом.

Якщо твердження не можна перевірити таким спо­собом, то його вважають позбавленим наукового смислу і вилучають із нау­ки.

Замість принципу верифікації, який зазнав краху, К. Поппер пропонує принцип Фальсифікації, тобто пошук фактів, які не підтверджують, а спростовують певні положення.