АРИСТОТЕЛЬ. МЕТАФІЗИКА

Поняття буття у філософії

ПЛАТОН. ТИМЕЙ

Тимей. Еще бы, Сократ! Все, в ком есть хоть малая толика рассудительности, перед любым неважным или важным начинанием непременно призывают на помощь божество. Но ведь мы приступаем к рассуждениям о Вселенной, намереваясь выяснить, возникла ли она и каким именно образом; значит, нам просто необходимо, если только мы не впали в совершенное помрачение, воззвать к богам и богиням и испросить у них, чтобы речи паши были угодны им, а вместе с тем удовлетворяли бы нас самих.

Таким да будет наше воззвание к богам! Но и к самим себе нам следует воззвать, дабы вы наилучшим образом меня понимали, а я возможно более правильным образом развивал свои мысли о предложенном предмете. Представляется мне, что для начала должно разграничить вот какие две вещи: что есть вечное, не имеющее возникновения бытие и что есть вечно возникающее, но никогда не сущее. То, что постигается с помощью размышления и рассуждения, очевидно, и есть вечно тождественное бытие; а то, что подвластно мнению и неразумному ощущению, возникает и гибнет, но никогда не существует на самом деле.

Однако все возникающее должно иметь какую-то причину для своего возникновения, ибо возникнуть без причины совершенно невозможно. Далее, если демиург любой вещи взирает на неизменно сущее и берет его в качестве первообраза при создании идеи и свойств данной вещи, все необходимо выйдет прекрасным; если же он взирает на нечто возникшее и пользуется им как первообразом, произведение его выйдет дурным.

А как же всеобъемлющее небо? Назовем ли мы его космосом или иным именем, которое окажется для него самым подходящим, мы во всяком случае обязаны поставить относительно него вопрос, с которого должно начинать рассмотрение любой вещи: было ли оно всегда, не имея начала своего возникновения, или же оно возникло, выйдя из некоего начала?

Оно возникло, ведь оно зримо, осязаемо, телесно, а все вещи такого рода ощутимы и, воспринимаясь в результате ощущения мнением, оказываются возникающими и порождаемыми. Но мы говорим, что все возникшее нуждается для своего возникновения в некоей причине. Конечно, творца и родителя этой Вселенной нелегко отыскать, а если мы его и найдем, о нем нельзя будет всем рассказывать.

И все же поставим еще один вопрос относительно космоса: взирая на какой первообраз работал тот, кто его устроял,- на тождественный и неизменный или на имевший возникновение? Если космос прекрасен, а его демиург благ, ясно, что он взирал на вечное; если же дело обстояло так, что и выговорить-то запретно, значит, он взирал на возникшее.

Но для всякого очевидно, что первообраз был вечным: ведь космос - прекраснейшая из возникших вещей, а его демиург - наилучшая из причин. Возникши таким, космос был создан по тождественному и неизменному [образцу], постижимому с помощью рассудка и разума. Если это так, то в высшей степени необходимо, чтобы этот космос был образом чего-то. Но в каждом рассуждении важно избрать сообразное с природой начало. Поэтому относительно изображения и первообраза надо принять вот какое различение: слово о каждом из них сродни тому предмету, который оно изъясняет. О непреложном, устойчивом и мыслимом предмете и слово должно быть непреложным и устойчивым; в той мере, в какой оно может обладать неопровержимостью и бесспорностью, ни одно из этих свойств не может отсутствовать. Но о том, что лишь воспроизводит первообраз и с являет собой лишь подобие настоящего образа, и говорить можно не более как правдоподобно. Ведь как бытие относится к рождению, так истина относится к вере А потому не удивляйся, Сократ, что мы, рассматривая во многих отношениях много вещей, таких, как боги и рождение Вселенной, не достигнем в наших рассуждениях полной точности и непротиворечивости.

Напротив, мы должны радоваться, если наше рассуждение окажется не менее правдоподобным, чем любое другое, и притом помнить, что и я, рассуждающий, и вы, мои судьи, всего лишь люди, а потому нам приходится л довольствоваться в таких вопросах правдоподобным мифом, не требуя большего.

Сократ. Отлично, Тимей! Мы так и поступим, как ты предлагаешь. Запев твой мы выслушали с восторгом, а теперь поскорее переходи к самой песне.

Тимей. Рассмотрим же, по какой причине устроил возникновение и эту Вселенную тот, кто их устроил. Он был благ, а тот, кто благ, никогда и ни в каком доле не испытывает зависти. Будучи чужд зависти, он пожелал, чтобы все вещи стали как можно более подобны ему самому. Усмотреть в этом вслед за разумными мужами подлинное и наиглавнейшее начало рождения и космоса было бы, пожалуй, вернее всего. Итак, пожелавши, чтобы все было хорошо и чтобы ничто по возможности не было дурно, бог позаботился обо всех видимых вещах, которые пребывали не в покое, но в нестройном и беспорядочном движении; он привел их из беспорядка в порядок, полагая, что второе, безусловно, лучше первого.

Невозможно ныне и было невозможно издревле, чтобы тот, кто есть высшее благо, произвел нечто, что не было бы прекраснейшим; между тем размышление явило ему, что из всех вещей, по природе своей видимых, ни одно творение, лишенное ума, не может быть прекраснее такого, которое наделено умом, если сравнивать то и другое как целое; а ум отдельно от души ни в ком обитать не может.

Руководясь этим рассуждением, он устроил ум в душе, а душу в теле и таким образом построил Вселенную, имея в виду создать творение прекраснейшее и по природе своей наилучшее. Итак, согласно правдоподобному рассуждению, следует признать, что наш космос есть живое существо, наделенное душой и умом, и родился он поистине с помощью божественного провидения. Коль скоро это так, мы сейчас же должны поставить другой вопрос: что же это за живое существо, по образцу которого устроитель устроил космос? Мы не должны унижать космос, полагая, что дело идет о существе некоего частного вида, ибо подражание неполному никоим образом не может быть прекрасным.

Но предположим, что было такое [живое существо], которое объемлет все остальное живое по особям и родам как свои части, и что оно было тем образцом, которому более всего уподобляется космос, ведь как оно вмещает в себе все умопостигаемые живые существа, так космос дает в себе место нам и всем прочим видимым существам. Ведь бог, пожелавши возможно более уподобить мир прекраснейшему и вполне совершенному среди мыслимых предметов, устроил его как единое видимое живое существо, содержащее все сродные ему по природе живые существа в себе самом.

Однако правы ли мы, говоря об одном небе, или вернее было бы говорить о многих, пожалуй, даже неисчислимо многих? Нет, оно одно, коль скоро оно создано в соответствии с первообразом. Ведь то, что объемлет все умопостигаемые живые существа, не допускает рядом с собою иного; в противном случае потребовалось бы еще одно существо, которое охватывало бы эти два и частями которого бы они оказались, и уже не их, но его, их вместившего, вернее было бы считать образцом для космоса. Итак, дабы произведение было подобно всесовершенному живому существу в его единственности, творящий не сотворил ни двух, ни бесчисленного множества космосов, лишь одно это единородное небо, возникши, пребывает и будет пребывать.

Итак, телесным, а потому видимым и осязаемым - вот каким надлежало быть тому, что рождалось. Однако видимым ничто не может стать без участия огня, а осязаемым - без чего-то твердого, твердым же ничто не может стать без земли. По этой причине бог, приступая к составлению тела Вселенной, сотворил его из огня и земли. Однако два члена сами по себе не могут быть хорошо сопряжены без третьего, ибо необходимо, чтобы между одним и другим родилась некая объединяющая с их связь. Прекраснейшая же из связей такая, которая в наибольшей степени единит себя и связуемое, и задачу эту наилучшим образом выполняет пропорция, ибо, когда из трех чисел - как кубических, так и квадратных - при любом среднем числе первое так относится к среднему, как среднее к последнему, и соответственно последнее к среднему, как среднее к первому, тогда при перемещении средних чисел на первое и последнее место, а последнего и первого, напротив, на средние места выяснится, что отношение необходимо остается прежним, а коль скоро это так, значит, все эти числа образуют между собой единство. При этом, если бы телу Вселенной надлежало стать простой плоскостью без глубины, было бы достаточно одного среднего члена для сопряжения его самого с крайними. Однако оно должно было стать трехмерным, а трехмерные предметы никогда не сопрягаются через один средний член, но всегда через два.

Дайте відповіді на поставлені питання:

1. Какие два вида бытия разраничивает Платон, и есть ли в этом необходимость?

2. В чем состоит потребность выделять первую причину всего существующего?

3. Какая роль димиурга по отношению к телесности космоса и каким образом он его устроил?

4. Является ли космос живым существом, если да, то почему?

5. Из чего сотвори Бог живой космос?

АРИСТОТЕЛЬ. МЕТАФІЗИКА

Буття ж саме по собі приписується всьому тому, що позначається через форми категоріального висловлення, тому що скількома способами робляться ці висловлення, у стількох же змістах позначається буття. А тому що одні висловлення позначають суть речі, інші – якість, інші - кількість, інші – відношення, інші – дія або перетерпіння, інші – «де», інші – «коли», те згідне з кожним з них ті ж значення має й буття. Тому що немає ніякої різниці сказати: «людей є здоровіший» або «людина здорова», і точно так само: «людей є, що йде або ріжучий» або ж «людей іде або ріже»; і подібним чином в усі інших випадках.

Далі, «буття» і «є» означають, що щось істинно, а «небуття» – що воно не істинно, а неправильно, однаково при твердженні й запереченні; наприклад, висловлення «Сократ є утворений» істинно, або «Сократ є неблідий» теж істинно; а висловлення «діагональ не є непорівнянна» неправильно.

Крім того, буття й суще означають у зазначених випадках, що одне є в можливості, інше – у дійсності. Насправді, ми говоримо «це є, що бачить» і про, що бачить у можливості, і про, що бачить у дійсності. І точно так само ми приписуємо знання й тому, що в стані користуватися знанням, і тому, що насправді користується ім. И спочиваючим ми називаємо й те, що вже перебуває в спокої, і те, що може перебувати в спокої. Те ж можна сказати й про сутності: адже ми говоримо, що в камені є [зображення] Гермеса й що половина лінії є в лінії, і називаємо¹ хлібом хліб ще не дозрілий. А коли щось є в можливості й коли ще немає – це треба розібрати в іншому місці...

Що ж стосується сутності матеріальної, те не треба випускати з уваги, що, якщо навіть усе відбувається з того самого першооснови або з тих самих першооснов і матерія як початок усього виникаючого та сама, проте кожна річ має деяку властиву лише їй матерію, наприклад: перша матерія слизу - солодке й жирне, жовчі – гірке або ще що-небудь, хоча, може бути, вони походять із однієї й тієї ж матерії. А кілька матерій буває в того самого тоді, коли одна матерія є матерія для іншої, наприклад: слиз виникає з жирного й солодкого, якщо жирне виникає із солодкого, а з жовчі виникає слиз, оскільки жовч, розкладаючи, звертається у свою першу матерію. Тому що одне виникає з іншого подвійно – або воно є подальший розвиток іншого, або це інше звернулося у свій початок. З іншого боку, з однієї матерії можуть виникати різні речі, якщо рушійна причина різна, наприклад з дерева – і ящик і ложі. А в деяких речей, саме тому, що вони різні, матерія необхідно повинна бути різної, наприклад: пила не може вийти з дерева, і це не залежить від рушійної причини: їй не зробити пилку з вовни або дерева. Якщо тому те саме може бути зроблене з різної матерії, те ясно, що мистецтво, тобто рушійний початок, повинний бути те саме: адже якби й матерія й рушійне були різними, те різним було б і виникле.

Отож, якщо відшукують причину, те, оскільки про неї можна говорити в різних значеннях, слід указувати всі причини, які можливо. Наприклад: що становить матеріальну причину людини? Не чи місячні виділення? А що – як рушійне? Не чи насіння? Що – як форма? Суть його буття. А що – як кінцева причина? Ціль (і те й інше, мабуть, те саме). А причини слід указувати найближчі; на запитання, що за матерія, указувати не вогонь або землю, а матерію, властиву лише даної речі. Що ж стосується природних і виникаючих сутностей, те, якщо вивчити їх правильно, їх слід вивчити зазначеним вище образом,- раз ці причини є і їх стільки, і пізнавати випливає саме причини.

А що стосується сутностей природних, але вічних, то справа тут інакша. Адже деякі з них, мабуть, не мають матерії, або [ у всякому разі] не таку, а, що лише допускає просторовий рух. І також немає матерії в того, що хоча й існує від природи, але не є сутність, а сутність — його субстрат. Наприклад: яка причина місячного затьмарення, що є його матерія? Її ні, а Місяць є те, що перетерплює затьмарення. А яка рушійна причина, що заслоняє світло? Земля. І мети тут, мабуть, немає. А причина як форма – це визначення; але воно залишається неясним, якщо не містить причини. Наприклад: що таке затьмарення? Позбавлення світла. Якщо ж додати «через те, що Земля виявилася між [Місяцем і Сонцем]», то визначення буде містити причину. Щодо сну неясно, що тут є перше, що перетерплює. чи Сказати, що жива істота? Так, але в якому це відношенні і яка його частина насамперед? чи Буде це серце або щось інше? Далі: тому сон? Далі: яке стан, випробовуваний цієї частиною, а не всім тілом? чи Сказати, що це така-те нерухомість? Так, звичайно, але чим вона викликається в першому, що перетерплює?..

Тому що деякі речі починають і перестають існувати (esti kai oyk estin), не виникаючи й не знищуючись,) наприклад крапки, якщо тільки вони існують, і взагалі – форми, або образи (адже не білизна виникає, а дерево стає білим, раз усе, що виникає, виникає із чогось і стає чимсь), те не всі протилежності можуть виникнути одна з інший, але в одному змісті смаглява людина стає блідим людиною, а в іншому смаглявість – блідістю, і матерія є не у всього, а в тих речей, які виникають друг із друга й переходять друг у друга; а то, що починає й перестає існувати, не переходячи одне в інше, матерії не має.

Тут є утруднення: як ставиться матерія кожної речі до протилежностей. Наприклад, якщо тіло в можливості здорово, а здоров'ю протилежна хвороба, тобто чи тіло в можливості й те й інше? І вода – чи є вона вино й оцет у можливості? Або ж для однієї речі матерія є матерія стосовно володіння й формі, а для іншої – стосовно втраченності й преходінню всупереч своїй природі? Утруднення викликає й питання, чому вино не є матерія оцту й не є оцет у можливості (хоча оцет і утворюється з нього) і чому живий не є мертвий у можливості. Або ж інша справа не так, а руйнування – це щось привхідне, і саме сама матерія живого є, оскільки вона руйнується, можливість і матерія мертвого, як і вода – матерія оцту: адже мертвий виникає з живого й оцет виникає з вина так само, як із дня ніч. І стало бути, якщо одне в такий саме спосіб звертається в інше, то воно повинне вертатися до своєї матерії; наприклад, якщо з мертвого повинне виникнути жива істота, то він повинен спочатку звернутися у свою матерію, а потім з неї виникає жива істота; і оцет повинен звернутися у воду, а потім з неї виникає вино.

1. Что означает понятие «бытие», в отличие от понятия «небытие»?

2. Как различить бытие и сущее?

3. Укажите на отиличие материального бытия, и что такое первая материя?

4. Какие существуют причины, то есть первоосновы бытия?

5. В чем состоят сложности при определении материи?

Аристотель. Метафізика // Твору.

В 4 т. М., 1975. Т. 1. С. 71-75, 155-

157, 229-231

Поиск по сайту: