Розвиток виборчого права в ХХ ст. у Великобританії

Лекція

з навчальної дисципліни „Історія держави і права зарубіжних країн”

по темі «Держави Західної Європи у ХІХ на початку ХХ ст.»

для курсантів факультетів підготовки фахівців кримінальної міліції, підготовки фахівців транспортної міліції, міліції громадської безпеки, підготовки фахівців для підрозділів слідства та дізнання

Обговорено і схвалено

на засіданні кафедри теорії та історії держави і права

Протокол № ______

„___” ________ 2010 р.

Одеса - 2010

ПЛАН

Вступ

1. Розвиток виборчого права в ХХ ст. у Великобританії.

2. Зміни у державно-правовому розвитку Франції на початку ХХ ст.

3. Встановлення Веймарської республіки у Німеччині.

4. Причини та наслідки Першої світової війни. Версальська система

Висновки

Література:

1. (1958-1981). Политическая организация и правовые системы за рубежом: история и современность. - Свердловск, 1987.

2. Аннерс Э. История европейского права. - Москва: Наука, 1996. - 395с.

3. Бельсон Я.М., Ливанцев К.Е. История государства и права США. - Л., 1982.

4. В.Бернхем. Вступ до права та правової системи США. К. 1999.

5. В.Євдокимов. В.Є.Рубаник. Лекції з історії держави та права зарубіжних країн. Навч. посібник. – Харків, 2003.

6. Всеобщая история государства и права. Под. ред. Батыра К.И. - М., 1996.

7. Історія держави і права зарубіжних країн. 2-е вид. доп. та пререроб. За ред. О.М. Джужи. К.,2005.

8. Історія держави та права зарубіжних країн: навчальний посібник для дистанційного навчання. Захарченко П.П., Ковалевська О.О., Кузьминець О.В. К. Ун-т. “Україна” 2005.

9. Конституции буржуазных государств. - М., 1981.

10. Макарчук В.С. Загальна історія держави і права зарубіжних країн. К., 2001.

11. Макарчук В.С. Загальна історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник. — 4. вид., допов. — К.: Атіка, 2004.

12. Савицкий П.И. Миф о правительственной стабильности во Франции в период у республіки. – М. 1999.

13. Шевченко О.О. Історія держави та права зарубіжних країн.2-е вид. доп. та перероб. К 2003.

ВСТУП

До початку XX століття в провідних державах світу в ос­новному завершився період утвердження буржуаз­них суспільних відносин. Економічне панування буржуазії об'єктивно обумовило її перевагу в політичній структурі суспі­льства. Держави міцно стають на шлях капіталістичного роз­витку. Вже до кінця ХІХ ст. типовою формою здійснення полі­тичної влади буржуазії стає буржуазна демократія. Вона визна­чалася самим характером буржуазних революцій, а згодом – умовами боротьби за ліквідацію феодальних пережитків. Саме демократична держава дозволила буржуазії в союзі з іншими прошарками суспільства здійснювати політичне панування; са­ме вона забезпечувала найсприятливішу обстановку для реалі­зації інтересів різних класів і соціальних груп.

Основними ознаками буржуазно-демократичного політич­ного режиму були: парламентаризм, розподіл влади, конституційне проголошення прав і свобод громадян, широка участь народних мас в управлінні державою.

Крок за кроком на основі закону і неписаних угод формує­ться важливий принцип буржуазної конституційної політики – відповідальність уряду перед парламентом. Встановлюється правило, відповідно до якого в уряд входять члени керівництва партії, яка отримала перемогу на виборах.

У XX столітті поширення набуває таке важливе політичне явище, як перевага виконавчої влади над представни­цькими установами. Характеризуючи розвиток окремих держав, зупинимося на причинах цього явища. Зазначимо, що перед правлячими класами постало подвійне завдання: з одного боку, зосередити розв'язання найважливіших державних справ у руках уряду або президента, а з іншого – максимально забезпечити парламентську підтримку діяльності органів виконавчої влади. Ось чому в ряді держав практика склалася таким чином, що повновладним учасником, а іноді й керівником законодавчого процесу є прези­дент або уряд.

Такі внутрідержавні процеси супроводжувалися відпові­дною трансформацією буржуазного права. Змінюється насам­перед співвідношення влади і права. У сучасному буржуазно­му суспільстві різко зростає переваги держави, політичної влади в цілому. Збільшується обсяг і розширюються межі позаправової, нерегульованої законом діяльності державних органів на базі зростання їх повноважень. Різко зростає обсяг позаза­конної діяльності карального механізму й одночасно розши­рюється коло нормативних актів фактично неконституційного характеру. Нерідко закон як правова норма обертається в юридичне беззаконня.

Розвиток виборчого права в ХХ ст. у Великобританії.

На початку XX ст. державний лад Великобританії змінився як в результаті деяких незначних реформ конституційно­го характеру, так і головним чином шляхом модифікації попе­редніх положень неписаної конституції. Для Великобританії характерна більша, ніж в інших країнах, стабільність політич­них інститутів, приховані процеси перебудови взаємовідносин державних органів. Британська буржуазія зумі­ла також зберегти і використовувати у своїх інтересах інститути феодального походження – монархію і палату лордів.

Зміни, внесені безпосередньо в конституційне законодавс­тво, мали в більшості випадків демократичний характер. Серед них варто виділити серію реформ виборчого права.

Реформа 1918 р. вперше надала право голосу жінкам. Але брати участь у виборах могли лише жінки не молодші 30 років. До того ж вони або їхні чоловіки повинні були мати щорічний при­буток не менше 5 фунтів стерлінгів. Через 10 років черговою реформою право участі у виборах було поширено на все жіноче і чоловіче населення віком старше 21 року. Тобто, у 1928 р. у Велико­британії вперше було встановлено загальне виборче право.

Внутрішні, глибинні зміни в державному ладі і політичній системі торкнулися в першу чергу взаємовідносин вищих вико­навчих і законодавчих органів. Посилення ролі кабінету мініст­рів супроводжувалося відносним зниженням ролі парламенту в галузі законодавства і контролю за діяльністю уряду. Конкретно це проявилося у наступному:

· По-перше, в руках уряду зосередилася особлива законо­давча влада, делегована йому парламентом. Якщо у ХVІІІ-ХІХ ст.ст. «делеговане законодавство» (тобто, акти орга­нів виконавчої влади, які видаються з дозволу парламенту) сто­сувалося лише другорядних питань, то тепер парламент деле­гував виконавчим органам право видавати акти і з таких пи­тань, які раніше становили виняткову прерогативу палати общин.

· По-друге, із часів першої світової війни кабінет отримав надзвичайні повноваження. Акт про надзвичайні повноваження 1920 р. надав уряду право вида­вати від імені короля укази про надзвичайний стан. Парла­мент повинен був лише схвалювати укази про надання надзви­чайних повноважень, не розглядаючи механізм їх здійс­нення урядом. За період із 1920 по 1979 рр. надзвичайний стан у Великобританії оголошувався 11 раз.

Нарешті, у період між двома світовими війнами британсь­кий кабінет міністрів став центральною ланкою політичної сис­теми. Якщо раніше формально перша особа кабінету перебувала «у тіні», то з 1937 р. було законодавчо визнано існування прем'єр-міністра та його опонента – лідера опозиції. Обидва вони одер­жували платню з державної скарбниці.

В результаті названих вище змін у політичній системі Ве­ликобританії в XX столітті основні принципи конституціоналі­зму ХVIII-ХIХ ст.ст., і насамперед, верховенство парламенту, були поступово позбавлені реального змісту. Те саме відбулося і з іншим принципом британської конституції – парламентською відповідальністю уряду.

Що стосується права, то значна частина чинних у XX ст. правових інститутів Великобританії виникла в попередні сто­ліття. Державна система юстиції була реформована востаннє наприкінці XIX ст.

Основним джерелом англійського права до цього часу є судові та адміністративні прецеденти, які значною мірою визначають характер кримінального, цивільного і конституцій­ного права. Закони з питань конституційного розвитку не систематизовані й не мають внутрішньо узгоджених юриди­чних форм. Це визначає суперечливий характер англійського конституціоналізму, створюючи розрив між тим, що проголо­шується, і дійсністю, між конституційною теорією і державною практикою.

Нарешті, збереження в англійському праві старих фео­дальних форм – ще одна характерна риса англійської правової системи. Звичайно, ці старі форми зберегли лише «феодальне найменування», втратили феодальний зміст і стали нормами буржуазного права.

Разом із тим, наявність таких протиріч не породжує правового, конституційного хаосу. За останні три століття було прийнято багато статутів, які внесли певні зміни до конституційного права. Це так звані «конституційні угоди», які фактично надають силу закону новим державно-правовим відносинам.

До всього сказаного слід додати і те, що, як і раніше, симво­лом стабільності «старої доброї Англії» виступала і виступає монархія, що підтримується як інститут влади переважною біль­шістю англійців. За відсутності писаної конституції, межі влади монарха визначаються усталеними політич­ними традиціями. Фактичний вплив королівського двору на дер­жавне життя дуже значний.

2. Державно-правовий розвиток Німеччини між двома війнами:

Внутрішні протиріччя Другої Німецької імперії, які загост­рилися в результаті її поразки в першій світовій війні, стали причиною листопадової буржуазно-демократичної революції 1918 р.

У лютому 1919 р. у Веймарі почали роботу Установчі збо­ри німецької нації, які в липні цього ж року прийняли нову кон­ституцію, що дістала назву Веймарської конституції і проіснувала 14 років.

Конституція перетворила Німеччину на буржуазну парла­ментську республіку, очолювану президентом. Вища законодавча влада належала двом палатам – рейхстагу і рейхсрату. Рейхстаг обирався на 4 роки загальним, прямим і таємним голосуванням. Виборчі права були надані чоловікам і жінкам віком від 20 років. Рейхстаг вважався нижньою палатою.

Верхня палата – рейхсрат (імперська рада) складалася з представників земель, на які поділялася Німеччина.

Обидві палати парламенту не були рівноправними: закони підтверджував лише рейхстаг, а рейхсрат володів тільки правом відкладеного вето. При незгоді палат вирішувати питання нале­жало президентові республіки: він або приєднувався до рейхс­тагу, або виносив вирішення спірного питання на референдум.

Президент республіки обирався на 7 років загальним голо­суванням (як і рейхстаг). Його влада мало чим відрізнялася від монархічної. Президент міг розпустити рейхстаг. Йому належа­ло командування збройними силами, призначення на вищі вій­ськові та цивільні посади. Особливі повноваження давала йому ст. 48, відповідно до якої він міг ввести надзвичайне становище в будь-який момент, що «президент вважає небезпечним для існуючого порядку».

Президент призначав канцлера і за його поданням (канц­лера) затверджував міністрів. Кожен акт президента вимагав контрасигнації відповідного міністра. У випадку вираження останнім вотуму недовіри всі міністри повинні були піти у відставку.

У складі країни було 18 земель: 15 республік і 3 вільних міста, які користувалися автономією. Кожна із земель мала свою конституцію, складену у відповідності з імперською, свій законодавчий орган (ландтаг) і свій уряд. «Федеративність» була багато в чому фіктивною. Усі важливі питання (зовнішні відносини, армія, грошовий обіг, митниця, зв'язок, шляхи сполу­чення тощо) перебували винятково в компетенції імперії. У пи­таннях кримінального і цивільного законодавства ландтаги мог­ли «конкурувати» із рейхстагом, проте право імперії в усіх ви­падках мало перевагу над правом земель.

Конституція проголошувала також буржуазно-демократичні свободи. Проголошувалась формальна незалежність судів, заборо­нялася діяльність надзвичайних судів. Проте зберігало чинність зако­нодавство про військові суди і суди в умовах облогового стану. Був збережений попередній принцип довічного призна­чення суддів.

Поиск по сайту: