Конституції 1946 і 1958 років

Влітку 1944 р. англо-американські війська висадилися у Франції. До кінця того ж року Франція була в основному зві­льнена. Найважливішим питанням внутрішньополітичного життя країни після її звільнення було майбутнє державного ладу, про­блема нової конституції. Після розгрому фашистського рейху силами антигітлерівської коаліції, Тимчасовим урядом Франції (серпень 1945 р.) були затверджені положення, відповідно до яких одночасно з проведенням виборів до Установчих зборів, по­кликаних скласти нову конституцію, мав відбутися референдум. Виборцям потрібно було відповісти на два запитан­ня:

1) хочуть вони, щоб була прийнята нова конституція або мають залишитися в силі конституційні закони 1875 р.;

2) буде про­ект конституції, прийнятий Установчими зборами, остаточним чи він повинен бути затверджений наступним референдумом.

У ході референдуму 96,4% виборців висловилося за при­йняття нової конституції, 66,3% виборців – за наступне затвер­дження конституції Народними зборами.

У квітні 1946 р. Установчими зборами було завершене складання проекту конституції. Передбачалося створення одно­палатного суверенного парламенту. Президент позбавлявся ряду своїх колишніх прерогатив: права відкладеного вето, розпуску парламенту, помилування тощо. Конституційно закріплювалася націоналізація окремих галузей промисловості.

Референдумом цей проект був відхилений. Згідно з результатами референдуму потрібні були вибори до нових Установ­чих зборів. У ході нових виборів комуністична партія зібрала майже 5204 тис. голосів, соціалістична – 4190 тис., МРП – 5596 тис. Був складений новий проект конституції, який у жовт­ні 1946 р. був затверджений референдумом. Одночасно у Франції виникла четверта республіка.

У преамбулі конституції 1946 р. урочисто підтверджувалися права і свободи людини і громадянина, проголошені «Декларацією прав і свобод людини і громадянина 1789 р.». Крім того, прого­лошувались: рівні права всіх громадян незалежно від статі, право на одержання роботи незалежно від переконань, поглядів, віросповідання й ін.

Конституція передбачила заснування парламентської республіки. Франція проголошувалась неподільною, світсь­кою, демократичною і соціальною республікою. Закріплю­валась приналежність національного суверенітету французькому народу.

Парламент складався з двох палат: Національні збо­ри (національна асамблея), що формувались шляхом загальних рівних виборів, та Рада республіки, яка формувалась комунами та департаментами на основі загального виборчого права. Законодавча влада зосереджувалась у Національних збо­рів. Тоді як Рада республіки наділялась правом вносити по­правки до законопроектів.

Президент обирався на 7 років обома палатами і мав право формувати уряд за погодженням з Національними зборами. Влада президента була досить обмежена. Його нормативні акти визнавались недійсними, якщо не скріплялись підписом відповідного міністра, який і ніс за них відповідальність (контрасигнатура).

Була затверджена Вища рада магістратури, куди входили президент, міністр юстиції, шість членів, обраних Національни­ми зборами та ін. Рада діяла як вища судова інстанція.

Органом виконавчої влади була Рада Міністрів. Її голова забезпечував виконання законів, керував державним апаратом, збройними силами. Рада Міністрів несла колективну відповідальність перед Національними зборами за загальну політику кабінету та інди­відуальну – за свою власну діяльність. Лише абсолютна біль­шість депутатів Національних зборів могла відмовити кабінету в довірі, що приводило до його відставки.

Конституція 1958 р. (п'ятої республіки), зберіга­ючи традиційні засади поділу влади, кардинально змінювала співвідношення гілок влади. Основою нового державного укладу стала президентська влада.

Президент визнавався «га­рантом національної незалежності і територіальної цілісності» республіки. Він призначав уряд, не беручи до уваги розстановку політичних сил у парламенті, сам головував у Раді Міністрів, мав безпосередню урядову владу, був главою збройних сил. Президент користувався правом розпуску парламенту, міг вза­галі взяти всю повноту державної влади на себе, «коли заснування республіки, незалежність нації... виявляються під серйо­зною і безпосередньою загрозою» (ст. 16). Обрання президента (на 7 років) здійснювалося тепер незалежною від парламенту колегією виборщиків, де депутати парламенту були в меншості перед представниками комун і департаментів.

Конституція розширила і повноваження глави уряду, на якого покладалося завдання проведення «політики нації» (ст. 20). Заборонялося поєднувати посаду в уряді з депутатським манда­том, що було важливим нововведенням у французьких консти­туційних порядках.

Другою особою в державі конституція вважала прем'єр-міністра, який керує діяльністю уряду та забезпечує виконання законів. Він скріплює своїм підписом акти президента, за що і несе відповідальність перед парламентом.

Парламент складається з двох палат: Національних збо­рів, які обираються прямим голосуванням громадян, та Сенату, який обирається непрямим голосуванням. Передбачається пар­ламентська недоторканність депутатів.

Особливу увагу конституція приділяє відносинам між за­конодавчою та виконавчою гілками влади. Парламент видає закони виключно в межах ст. 34 (кримінальне, цивільне, трудо­ве право, судочинство, податки тощо). Інші питання вирішую­ться в адміністративному порядку (насам­перед, декретами кабінету). Одночасно ст. 49 передбачає відповідальність уряду пе­ред парламентом.

Особливе місце Основний закон відводить Конституційній Раді, яка складається з 9 радників. Вони призначаються порівну головами палат та президентом, але Голова Конституційної Ради – лише прези­дентом і його голос вирішує питання, якщо голоси розділяються порівну. До складу Ради довічно входить і колишній президент.

Контроль за нормативними актами виконавчої влади вико­нує Державна рада.

З 1962 році президент почав обиратися усіма виборцями, що додатково посилило його незалежність, а за формою правління Франція все більше ставала президентською республікою.

Парламент, який складався із двох рівноправних палат – Національних зборів і Сенату, – зберіг законодавчі повноважен­ня, проте були скорочені його бюджетні права. Уряд знову одержав конституційне право на законотворчість в порядку ордонансів (із наступним їх схваленням).

У цілком самостійний інститут влади оформилася Конституційна рада (утворювана з 9 радників на засадах рівного їх делегування президентом, Се­натом і головою Національних зборів на 9 років із оновленням на 1/3). Конституційна рада отримала повноваження контролювати вибори усіх гілок влади і право розгляду конституційності за­конів – аж до їх анулювання (рішення ради оскарженню не підлягали).

В цілому Конституція 1958 р. встановила безсумнівно ав­торитарний режим, подібний тим, які характеризували Францію ХІХ ст.

У 1962 р. де Голль завершив конституційну реформу, про­вівши референдум (частково з порушенням правила, передба­ченого Конституцією 1958 р.) про новий порядок обрання глави держави. Надалі президент обирався не колегією виборщиків (яка налічувала близько 80 тис. осіб), а загальним голосуванням, причому вільне висування в президенти обмежувалося. Глава держави зайняв практично рівнозначне представницькому пар­ламенту конституційне становище, що безперечно збільшило його владу.

Поиск по сайту: