ЛОГІНОВА Н.А. АНТРОПОЛОГІЧНА ПСИХОЛОГІЯ Б.Г. АНАНЬЄВА

Вопросы психологии. 2007. №5, с. 127-137

1907–1972

Розкривається творчий шлях видатного російського психолога – Б.Г. Ананьєва – засновника оригінального наукового напряму – антропологічної психології. В науковій школі Ананьєва здійснена спроба синтезу знань людинознавчих наук (наук про людину) на основі досягнень вітчизняної психології 50–70-х рр. XX століття.

Ключові слова: антропологічна психологія, психобіосоціальна структура людини, індивід, особистість, суб'єкт, індивідуальність, механізми і закони індивідуального розвитку.

Борис Герасимович Ананьєв (1907 – 1972) – видатний вітчизняний психолог XX століття. Самовідданою безперестанною працею він істотно збагатив психологію новими фактами, закономірностями, теоретичними уявленнями, ідеями, значення яких усе більш розкривається у міру розвитку науки і її практичних застосувань. Ідеї і проекти Б.Г. Ананьєва випереджали час, і тільки через роки ми наближаємося до розуміння їх істинного масштабу, до адекватнішої оцінки значного вкладу цього ученого в психологічне знання про людину і світ. Б.Г. Ананьєв – активний будівничий психологічної науки в Росії радянського періоду. За його ініціативою, під його керівництвом були організовані наукові і науково-освітні центри в Ленінграді (Петербурзі), при його активній участі створено Всесоюзне товариство психологів і журнал «Питання психології», проведені XVIII Міжнародний психологічний конгрес в Москві (1966), I –IV Всесоюзні з'їзди психологів.

За своє порівняно недовге життя Б.Г. Ананьев організував декілька великих колективних досліджень в стінах Інституту мозку, Ленінградського державного університету, Ленінградського НДІ педагогіки. Він виховав великий загін співробітників-однодумців, які склали самобутню наукову школу з центром в Ленінградському (Санкт-петербурзькому) державному університеті [9], [10].

Головним досягненням наукової школи Б.Г. Ананьєва стала розробка оригінального підходу, який став фундаментальною основою нового наукового напряму, – антропологічної психології. Цей підхід – невід'ємне надбання російської психології і один з її істотних вкладів у світову психологічну науку.

***

Б.Г. Ананьев народився у Владикавказі 14 (1) серпня 1907 р. в інтелігентній вірменській сім'ї, що обрусіла. Його юність припала на бурхливі післяреволюційні роки. Тоді розгорталося будівництво небувалого в історії суспільства, яке з'являлося в мріях романтиків землею обітованою, царством нових людей, здійснених і щасливих. Природна обдарованість, допитливість і романтичність юного Б.Г. Ананьєва були помножені на дух новаторства і ентузіазм епохи. Він рано і безповоротно зробив вибір напряму життєвого шляху, присвятивши себе науковому пізнанню.

Б.Г. Ананьев увійшов до великої науки через ворота рефлексології В. М. Бехтерева. Студентом Горського педагогічного інституту (Владикавказ) Б.Г. Ананьев вступив в педологічний гурток рефлексолога Р. І. Черановского, під керівництвом якого виконав свої перші експериментальні дослідження. У 1927 р. Б.Г. Ананьев приїхав в Ленінград на переддипломну практику в Інститут мозку, який був у той час центром рефлексологічної школи В.М. Бехтерєва. Тут Б.Г. Ананьев пройшов шлях від аспіранта до керівника сектора (відділу) психології, спроектував і провів колективні психологічні дослідження, набув соратників і однодумців. Головні ідеї Б.Г. Ананьєва зародилися в період роботи в Інституті мозку під впливом традицій, намічених Бехтеревым, в першу чергу традиції комплексного підходу до проблеми особи. Недаремно Борис Герасимович рахував свій вступ до Інституту мозку доленосною подією.

Особливістю творчого шляху Б.Г. Ананьєва є надзвичайна широта наукового пошуку. Він розробляв багато проблем психології: психічні процеси (понад усе чуттєве пізнання і мовлення), свідомість і самосвідомість, особистість і характер, суб'єкт і здібності, індивідуальність (включаючи сюди і мозкові механізми нейропсихічної регуляції) як полісистема «людина». Він першим звернувся до вивчення історії вітчизняної психології і в результаті написав і захистив фундаментальну докторську дисертацію «Формування наукової психології в СРСР», що освітлювала двовіковий шлях психології в Росії ХVIII–XIX ст. (див. також [3]).

Б.Г. Ананьєва відрізняло уміння створювати науково-дослідні програми і організовувати великі колективні дослідження, націлені на фундаментальні проблеми психологічної науки. У 1930-і рр. в секторі психології Інституту мозку Б.Г. Ананьєв організував дослідження розвитку характеру школярів, яке сприяло формуванню його теоретичних поглядів на особу і характер, на спілкування і виховання. У другій половині 1930-х рр. він розробив і здійснив нову програму з проблеми чуттєвого відображення, в 1950-х рр. занурився у вивчення розвитку дітей в умовах шкільного навчання і виховання і вийшов на обґрунтування нової педагогічної антропології у дусі К.Д. Ушинського. На завершальному етапі життя Б.Г. Ананьєв розгорнув великі комплексні дослідження індивідуальності і її розвитку в зрілому віці.

У своїх конкретних наукових дослідженнях Б.Г. Ананьєв будував систему антропологічної психології – цілісну теорію людини, що розвивається, як суб'єкта психічної діяльності і поведінки, а також систему самої психологічної науки в часових координатах минулого, сьогодення і майбутнього. Масштабу, широті його теорії відповідають глибина і гармонійна цілісність, а численні дослідницькі цикли, здійснені в школі Ананьєва, зливаються в єдиний потік наукового пізнання цілісного суб'єкта.

В антропологічній психології Б.Г. Ананьєва початковим є положення про те, що складна структура людини (вона розглядається як суб'єкт діяльності, соціальної поведінки і свідомості) є системна основа її психіки. Уся складна психобіосоціальна структура людини опосередковує психічні процеси, акти діяльності і поведінки, тобто є їх внутрішнім детермінантом. Сама ж ця структура складається в процесах безперервної взаємодії людини зі світом на основі психічного відображення.

Антропологічний принцип, таким чином, є головним в теорії Б.Г. Ананьєва. Разом з принципами діяльності, відображення, цілісності, розвитку і так далі він конкретизує загальний для усієї науки принцип детермінізму. Б.Г. Ананьєв далеко уперед просунув матеріалістичну антропологічну психологію, яка увібрала в себе нові досягнення наук про людину XX ст. Б.Г. Ананьєв ратував за розвиток синтетичного людинознавства і вбачав у психологічній науці важливий центр такого синтезу.

Б.Г. Ананьєв уважав, що вся психічна структура людини розвивається з відчуттів, і був схильний надавати їм значення «клітинки» психіки. Ніякий інший психолог у світі не вивчав так усебічно і глибоко відчуття усіх модальностей, як Б.Г. Ананьєв [6]. Відчуття, починаючи від інтероцептивних і закінчуючи зоровими, розглядалися, по-перше, як елементарні, первинні явища психічного відображення, по-друге, як регулятори мікрорухів і рухів у складі дій і діяльності, по-третє, як регулятори органічної життєдіяльності (обміну речовин, у першу чергу). Відчуття, будучи включеними в органічну життєдіяльність, тісно пов'язані з потребами організму і самі стають своєрідними потребами. При такому підході в теорії Б.Г. Ананьєва відчуття виступають джерелом усієї психобіосоціальної структури людини. Теорія чуттєвого пізнання Б.Г. Ананьєва переросла в теорію людської чуттєвості.

Початково чуттєвість людини – похідна її сенсорної організації (Поняття сенсорної організації вперше було запропоноване Б.Г. Ананьєвим у 1950-і рр., воно розкрите в книзі «Психологія чуттєвого пізнання» [4]).

Це поняття означає постійну систему зв'язків між окремими аналізаторами і відповідно відчуттями різної модальності. Сенсорна організація – продукт людського способу життя, виду homo sарiепs, що склався в історії і еволюції. Сенсорна організація індивідуально мінлива, люди відрізняються один від одного за сензитивністю – загальному типу чутливості. Сензитивність – ця властивість сенсорної організації індивіда, прояв темпераменту у сфері відчуттів, підґрунтя для певних рис характеру.

У рамках психології чуттєвості Б.Г. Ананьєв вивчав проблему психічного відображення простору. Їм було доведено, що відчуття усіх без виключення модальностей беруть участь в просторовому розрізненні, був відкритий закон, що полягає в тому, що робота співдружності великих півкуль є спеціальним нейропсихічним механізмом орієнтації в просторі.

Дослідження просторової орієнтації привели до теоретичних уявлень про те, що окрім основного кортикоретикулярного контуру нейропсихічного регулювання поведінки й індивідуального розвитку, існує і з віком набуває все більшого значення додатковий контур, втілений у парній роботі великих півкуль головного мозку. Евристична гіпотеза Б.Г. Ананьєва про те, що великі півкулі головного мозку по черзі виконують інформаційну й енергетичну функції по відношенню одна до одної, забезпечуючи таким чином високу працездатність нервової системи в складних умовах діяльності типу стресу і при віковому згасанні енергетичної функції основного кортикоретикулярного контуру регулювання.

У численних конкретних дослідженнях визначилася магістраль наукового шляху Б.Г. Ананьєва – індивідуальний психічний розвиток протягом усього життя людини. У 1950–1960-і рр. в дослідженнях Б.Г. Ананьєва зійшлися дві головні лінії його наукового пошуку – психологія чуттєвості і психологія цілісного суб’єкта – індивіда, особистості й індивідуальності. Він заявив про необхідність доповнити перелік принципів психології – антропологічним, що вимагало від нього наукової сміливості, оскільки в панівній на той час марксистсько-ленінській методології цей принцип характеризувався як застарілий і такий, що суперечить марксизму. Б.Г. Ананьєв, проте, відстоював цінність антропологічного принципу, який полягав в утвердженні психобіосоціальної єдності природи людини.

Антропологічний принцип в ананьєвської інтерпретації служив методологічним орієнтиром нових – комплексних – досліджень людини. Дослідження, початі в середині 1960-х рр., були зосереджені на маловивченому віковому періоді – зрілості, коли людина досягає вершин свого професійного і громадського статусу, розквіту своїх фізичних і психічних сил. Ці дослідження були забезпечені усім попереднім розвитком концептуальної системи Б.Г. Ананьєва і великою багаторічною колективною роботою його наукової школи, ядро якої склали випускники і співробітники відділення факультету психології ЛДУ (Б.Г. Ананьєв організував відділення психології в 1944 р., а з 1967 р. і до кінця своїх днів очолював факультет психології ЛДУ ім. А.А. Жданова).

У комплексних дослідженнях людини психологія була базовою наукою, що синтезує усі різнорідні дані, отримані в ході цих досліджень. Результатом такого синтезу стала цілісна психобіосоціальна структура людини, що відігравала роль внутрішніх умов, що опосередковують зовнішні дії, і таким чином брала участь в детермінації психічного.

Аналізуючи структуру людини, Б.Г. Ананьєв виділяв чотири її підструктури – індивід (психофізичний організм), особистість (психосоціальний індивід), суб'єкт (інтеграція природних властивостей індивіда і психосоціальних властивостей особистості) й індивідуальність (максимальний степінь інтеграції індивідних, особистісних, суб'єктних властивостей людини). Теорія індивідуальності і є вершиною антропологічної психології Б.Г. Ананьєва.

Сходженню до індивідуальності послужили конкретні теоретико-емпіричні дослідження окремих підструктур людини, проведені в ленінградській психологічній школі. Так, Б.Г. Ананьев розширив і істотно збагатив уявлення про структуру індивіда як психофізичного організму. У нім він виділяв віково-статеві і індивідуально-типологічні властивості, система яких інтегрована в темпераменті і завдатках.

Особистість – соціально-історичне і психосоціальне явище. Інтеграція усіх її властивостей виявляє себе в характері, яким і завершується загальна структура особи. Суб’єкт розглядався як система потенціалів, що включають і природні функції організму, і конкретні здібності, що становлять загальну обдарованість людини. У дослідженнях Б.Г. Ананьєва і його школи особлива увага була приділена інтелекту.

Б.Г. Ананьєв відновив у правах у вітчизняній психології проблему інтелекту, яка фактично була під забороною після антипедологічної кампанії 1936 р. В 1960-і рр. його співробітники почали досліджувати інтелект, застосовуючи тестові і експериментальні методи. Інтелект розглядався як система розумових здібностей, сформованих на основі психофізіологічних функцій мозку (сенсорно-перцептивних, мнемічних, мовленнєвих, асоціативних, аттенційних). Інтелектуальна напруга в розумовій діяльності енергетично забезпечується функціями організму, аж до біохімічних, терморегуляційних, вегетативних. Б.Г. Ананьєв розвивав ідею про «глибоко ешелонований інтелект», укорінений в життєдіяльності організму, що відповідало положенню про те, що «в живій системі на відміну від технічних пристроїв інформаційна маса збільшується пропорційно зі збільшенням енергетичних потоків, вироблюваних метаболічними процесами» [7; 274]. В інтелектуальній діяльності, таким чином, проявляється єдність особистості й індивіда.

Розробка поняття «суб'єкт» невідділима від поняття «діяльність». У школі Б.Г. Ананьєва багатосторонньому вивченню піддавалися усі види діяльності, що є предметами загальної, соціальної, інженерної (індустріальною), педагогічної психології (праці Б.Ф. Ломова, А.А. Крилова, Н.В. Кузьминої, Г. В. Суходольського та інших). Б.Г. Ананьєв розвивав уявлення про основні і похідні види діяльності. Основними він рахував працю, пізнання і спілкування, тому що саме вони є основою життя людства і людини, оскільки в процесі їх здійснення людина робить матеріальні і духовні цінності. Через основні види діяльності відбувається те, що Б.Г. Ананьєв називав екстеріоризацією особистості, її внутрішнього світу. Існує баланс інтеріоризації й екстеріоризації, який зрушується убік екстеріоризації у міру розвитку особистості.

Мабуть, уперше в психології Б.Г. Ананьев розвів і співвідніс поняття суб’єкта й особистості, вказавши, що хоча особистість – завжди суб’єкт, а суб’єкт є особистістю, вони не тотожні. Особистість – суб’єкт поведінки, який виражає її ставлення до світу, людей, суспільства. Суб’єкт – діяч, що виробляє продукт. У структурі власне особистісних властивостей узагальнюються тенденції, мотиви, а в структурі суб’єкта – потенціали, здібності. Ієрархія здібностей розкриває психологічну природу суб'єкта, ієрархія мотивів визначає психологію особистості.

Реальне співвідношення здібностей і мотивів людини може бути виявлене в структурі індивідуальності. Індивідуальність – це добре організована система (точніше, полісистема). Саме у ній інтегруються суперечливі властивості індивіда, особистості, суб'єкта, причому так, що вся полісистема «людина» стає гармонійною, знімаються різкі суперечності між природними і соціальними елементами її структури, чуттєвими і вербальними підструктурами інтелекту і так далі. Індивідуальність – не застиглий результат розвитку, а жива система з найвищою свідомою саморегуляцією.

Висока міра організованості системи «індивідуальність» означає і високу її життєздатність, стійкість до перешкод у широкому значенні цього слова. Життєздатність на рівні індивіда, спрямована на самозбереження організму і фізичне виживання, є психофізичне здоров'я. Життєздатність на рівні особистості, що має на увазі виконання завдань і цілей, обов’язку і задуму в умовах перешкод, що включає природні та соціально-історичні екстремальні ситуації, є особистісне, моральне здоров'я. Життєстійкість в життєвих випробуваннях, протистояння ним і подолання можливі за рахунок внутрішніх ресурсів, накопичених у попередніх фазах розвитку.

Особливо важливе й цінне, що саме життя на рівні індивідуальності набуває характеру самоздійснення через творення, удосконалення обставин життя для оточення і самої особистості. Б.Г. Ананьєв висунув продуктивне поняття про власне середовище розвитку, яке створюється самою особистістю і стає впливовим чинником її розвитку. Він писав: «Створення власного середовища, сприятливого для розвитку, вимагає багатьох років напруженої діяльності людини у багатьох соціальних ситуаціях (економічних, політичних, ідеологічних, соціально-психологічних)» [7; 279]. Це середовище й усі інші продукти діяльності особистості опосередковують її саморозвиток, перетворюючи життя на воістину історичний процес.

У структурі індивідуальності свідомість набуває певну автономність від зовнішніх дій і особливі функції. Вона не лише відображає світ, але і сама стає внутрішнім світом. Продуктами внутрішнього світу є принципи життя, особиста філософія, імпліцитні теорії соціальної дійсності, лінія поведінки в конкретній соціальній ситуації і в масштабі життєвого шляху, життєві програми і плани, життєві рішення і вибори. На цій основі стає можливим вищий, духовний, рівень саморегуляції людини.

Розроблена Б.Г. Ананьєвим концепція індивідуальності як вищої і самобутньої форми існування людини перекликається з концепцією самоактуалізованої особистості в гуманістичній психології, але відрізняється від останньої більшою глибиною і фактичною обґрунтованістю. Перевага ананьєвської концепції в тому, що в ній індивідуальність виступає як інтегральна система, яка об'єднує в себе як вищі структурні рівні, так і фундаментальні природні складові людини, у тому числі соматичні, вегетативні, судинні, біохімічні.

Антропологічний принцип зімкнувся з генетичним в теорії індивідуального психічного розвитку, яку Б.Г. Ананьєв назвав онтопсихологією (термін «онтопсихологія» використовувався до Б.Г. Ананьєва Н.А. Рибниковим, паралельно Б.Г. Ананьєву – гуманістичними психологами, а нині – в дослідженнях учнів Бориса Герасимовича. На жаль, цей термін став асоціюватися з квазінауковими публікаціями А. Менегетті (Італія), що знижує його статус в очах академічного співтовариства). Він розглядав проблему розвитку людини в контексті великих природних і соціально-історичних систем, аж до космічних. І в цьому Б.Г. Ананьєв – однодумець В.М. Бехтерєва, В.І. Вернадського, Т. Тейяра де Шардена. Людина в його теорії є ініціативною і відповідальною за свою долю і розвиток у тих межах, які співвимірні її активності, і ці межі можна розсовувати, збільшуючи потенціали людини. Більшою мірою активність в історичному масштабі властива людям з розвиненим почуттям історії –особливою здатністю суб'єкта, що полягає в умінні вловлювати тенденції історичного процесу, ритм великих подій, умінні бути своєчасним у плануванні і здійсненні власного життя у визначеному історико-біографічному хронотопі. Поняття «почуття історії» лише намічене Б.Г. Ананьєвим [7; 277], але в ньому ми вбачаємо зародок програми історичної психології особистості як суміжної з онтопсихологією наукової дисципліни.

За Б.Г. Ананьєвим, онтопсихологія – це психологічне дослідження буття людини як індивіда і особистості одночасно. Індивід у цілому і його окремі тілесні і мозкові функції спочатку розвиваються за генетичною програмою, згідно якої проходять фази ембріонального розвитку, дозрівання, зрілості, старіння і, нарешті, смерті. Ця генетично задана послідовність фаз і окремі її складові і позначені Б.Г. Ананьєвим як власне онтогенез – природна форма індивідуального розвитку людини-індивіда.

Життєвий шлях є соціально-історичною формою індивідуального розвитку людини-особистості. Він здійснюється в історичному часі згідно з соціальними й особистісними програмами. Структура подій на життєвому шляху лише частково співпадає з віковими моментами розвитку, а його фази індивідуальні і приурочені до подій особистого життя людини.

Джерела і механізми індивідуального психічного розвитку Б.Г. Ананьєв шукав у психобіосоціальній структурі людини. Сама ця структура і суперечності між її елементами можуть служити джерелом розвитку, а механізмами є внутрісистемні зв'язки в індивідуальності. Ці зв'язки бувають гомогенними – між елементами одного структурного рівня і гетерогенними – між елементами різної природи, різних структурних рівнів. Завдяки цим зв'язкам, емпірично представленим у кореляціях між функціями, станами і властивостями суб'єкта, розвиток стає цілісним системогенезом.

Розвиток як системогенез здійснюється шляхом диференціації початкового, психофізіологічного «субстрату» і подальшої багатократної, багаторівневої інтеграції вже диференційованих елементів [12]. Кожна з підструктур психобіосоціальної структури людини завершується інтегральними утвореннями, які, врешті-решт, об'єднуються в полісистемі індивідуальності.

Б.Г. Ананьєв був переконаний в наявності об'єктивних законів розвитку і прагнув осягнути їх, щоб навчитися управляти розвитком людини. Об'єктивним законом є виявлений в комплексних дослідженнях факт певної вікової динаміки психофізіологічних функцій і вікової перебудови міжфункціональних і внутрішньофункціональних зв'язків (патернів).

Він відкрив закономірність вікових співвідношень пам'яті і мислення, назвавши її мнемологічним градієнтом, що означає різночасність і зв'язаність оптимуму пам'яті і мислення таким чином, що пам'ять готує основу для підйому рівня мислення в наступній віковій мікрофазі, а потім вже мислення виводить пам'ять на новий рівень розвитку. Він вказував на об'єктивний порядок розвитку, послідовність його моментів, у тому числі сензитивних періодів.

Б.Г. Ананьєв закликав до того, щоб виховання завжди враховувало і використало подібні об’єктивні закони розвитку людини у дусі принципу природо відповідності (Сковорода, П.А.). Проте сама людська природа, в розумінні Б.Г. Ананьєва, історично перетворена, і онтогенез індивіда опосередкований соціальними і культурними чинниками. Діалектика природного і соціально-історичного в процесі розвитку виразно представлена в психолого-педагогічній лінії онтопсихології Б.Г. Ананьєва.

Своєрідність його підходу в педагогічній психології виражена вже в самій назві його концепції – педагогічна антропологія. Б.Г. Ананьєв відновив майже перервану на десятки років традицію К.Д. Ушинського, який у XIX ст., як відомо, став засновником педагогічної антропології, виклавши її проект в знаменитій книзі «Людина як предмет виховання» [11].

Системна, спадкоємна організація усієї педагогічної роботи школи створює цілісні ефекти розвитку учнів, включаючи системи інтелекту, спрямованості і характеру. Системні новоутворення закладаються в основу всього подальшого життя людини, забезпечуючи її життєздатність і життєстійкість. Орієнтація на створення і примноження життєвих сил, тобто на створення життєздатної системи «людина», – характерна особливість педагогічної антропології Б.Г. Ананьєва.

Педагогічна антропологія Б.Г. Ананьєва гуманістична, оскільки ставить основним завданням практичної педагогіки формування психологічних, ширше – антропологічних систем життєзабезпечення особистості на всіх етапах її дитячого і дорослого життя. Теорія Б.Г. Ананьєва реалістична, тому що розкриває величезні об'єктивно існуючі ресурси самої педагогіки, її засобів і методів, які можна актуалізувати при особливій системній організації усього педагогічного процесу.

«Думка про те, що засоби виховних впливів безмежні за своєю потужністю і різноманіттю і мають бути почерпнуті з самої природи людини, сил її розвитку, центральна для педагогічної антропології, що розглядає цей розвиток з позицій виховання», – писав Б.Г. Ананьев [5; 41]. Визнаючи величезну роль методів навчання і виховання, він підкреслював необхідність зважати на внутрішні закони розвитку – дозрівання мозкових структур і психофізіологічних функцій. При цьому він указував на відсутність прямої залежності функції від якої-небудь зовнішньої, у тому числі педагогічної, причини. Залежність опосередкована тими кореляційними зв'язками, в які включена ця функція. Посилаючись на факти, отримані в його лабораторії, Б.Г. Ананьєв писав: «Кожен з цих компонентів кореляційної плеяди більше залежить від інших її компонентів, чим безпосередньо від зовнішнього стимулу» [5; 46] (курсив мій. – Н.Л.). Структура людини, що склалася до певного моменту часу, сама стає об'єктивним внутрішнім чинником її розвитку.

Б.Г. Ананьєв убачав можливість активного управління розвитком людини в тому, щоб, спираючись на наукові дані людинознавства, і в першу чергу психології, впливати на ту або іншу сторону розвитку (розумову, моральну, фізичну) з урахуванням об'єктивних кореляційних зв'язків, за якими вплив передається на інші елементи складної її структури. Тоді, наприклад, «інтелектуальні і моральні ефекти фізичного виховання виявляються не менш важливими, чим фізичні (психомоторні і вегетативно-біохімічні) еквіваленти розумової діяльності людини» [2; 13].

У педагогічній антропології Б.Г. Ананьєва вперше виразно сформульована цінна думка про об'єктивний порядок новоутворень, що виникають внаслідок виховання. Найближчим, поверхневим ефектом є безпосередні психічні процеси, стани, що виникають в процесах діяльності учня під керівництвом учителя. У розумовому вихованні це, наприклад, стани інтелектуальної напруги при рішенні пізнавальних завдань. Пізніше з’являється нова властивість суб’єкта учіння – навченість, яка інтегрує результати засвоєння навчального змісту (знання, уміння, навички). На цій основі формується готовність до подальшого навчання, нова здатність до учіння – научуваність. Нарешті, найвіддаленішим і глибшим ефектом є зміна в структурі особистості – суб’єкта в даному випадку розумової діяльності, тобто зміни в розумових здібностях, їх рівні і структурі (Аналогічний порядок розвитку характеризує і моральне виховання: від одноразових афективно-вольових процесів і станів до вихованості, потім виховуваності і, нарешті, до змін в структурі власне особистісних властивостей, особливо – в характері. Якщо спробувати прикласти схему Б.Г. Ананьєва до фізичного розвитку в процесах фізичного виховання, то отримаємо такий ланцюжок явищ розвитку: тренованість – натренованість – спортивні (особливо психомоторні) здібності).

На підтвердження цієї генетичної схеми в комплексних дослідженнях емпірично встановлено, що за роки навчання у ВНЗ зростає не лише навченість студентів, але й рівень інтелекту, відбувається зближення рівнів вербального і невербального інтелекту, тобто зменшується різниця між їх індексами, яку Б.Г. Ананьєв називав градієнтом інтелекту.

Б.Г. Ананьєв доводив, що виховання може вплинути на органічну життєдіяльність на різних рівнях, аж до молекулярного (Думка Б.Г. Ананьєва про глибину впливу педагогічних дій аж до молекулярного рівня знаходить підтвердження у висновках сучасної біології. На початку XXI ст. біологи передбачають появу таких наукових дисциплін, як, наприклад, молекулярна генетика і біохімія когнітивних процесів). Він виявляв механізми виникнення оздоровляючих ефектів розумового і морального виховання.

У теорії Б.Г. Ананьєва індивідуальний психічний розвиток постає як ланцюг переходів від глибинних елементарних явищ до усе більш інтегральних структур. Ці переходи можливі, тому що в психічному процесі, як у «клітинці» психічного, представлені, «проектовані», кажучи словами Б.Г. Ананьєва, усі підструктури людини: індивід, особистість, суб'єкт, індивідуальність. Розвиток цілого неможливий поза змінами елементів – психічними процесами. Кожен новий якісний рівень розвитку досягається шляхом кумуляції мікрозмін в психічних процесах у міру їх «практики» – актуалізації в діяльності суб'єкта і соціальної поведінки особистості.

Мікрозміни відбуваються в кожному з трьох компонентів психічних процесів. Компонентами (механізмами) процесу є природні психофізіологічні функції мозку, соціокультурні операції і мотиваційний компонент природного і соціального походження. Б.Г. Ананьєв підкреслював, «що таке розчленовування має сенс саме для з’ясування взаємозв’язків між перцептивними процесами й індивідуальним розвитком» (напр., когнітивними стилями, П.А.)[8; 121]. (Хоча в даному випадку він писав тільки про перцепцію, в принципі такий підхід поширюється і на усі інші процеси.)

Перехід людини на новий ступінь розвитку готується усім попереднім ходом життя. Існує залежність пізніх фаз від більше ранніх, фінішу – від старту. Генетичні зв'язки між фазами розвитку надають йому діахронічну цілісність. Центральне місце в цій цілісній діахронічній структурі займає фаза зрілості. Саме у ній найбільшою мірою реалізуються і розвиваються усі потенціали і тенденції людини. Які вони насправді? Це питання було поставлене в комплексних дослідженнях дорослих, які зосередилися на віковій динаміці психофізіологічних (переважно пізнавальних) функцій. (У планах Б.Г. Ананьєва і членів його лабораторії був намір поетапно розповсюдити вироблену стратегію комплексних досліджень на інші сторони розвитку – мотиваційну і емоційну. Проте цим планам не судилося було здійснитися. Після смерті Бориса Герасимовича нікому з його співробітників не вдалося утримати і розвинути його дослідницьку стратегію). Тим самим були закладені емпіричні і теоретичні основи психологічної акмеології в нашій країні. Як виявилося, дослідження Ананьєва і його учнів вийшли на передові позиції світової психології і навіть випереджали схожі дослідження П. Б. Балтеса і Р.В. Шайє.

Б.Г. Ананьєв вийшов на проблему індивідуалізації розвитку особистості, що зростає у міру її соціалізації. (П.А. – ІВ з віком тільки збільшуються – закон диференціації) Опосередкованість розвитку соціальними і особистісними чинниками може дуже сильно модифікувати його хід. Б.Г. Ананьєв роздумував над тим, що він називав «парадоксом завершення людського життя»: «...у багатьох випадках ті або інші форми людського існування припиняються ще за життя людини як індивіда, тобто їх вмирання настає раніше, ніж фізичне постаріння від старості» [1; 272]. В той же час можливе тривале особове збереження людини при природному згасанні життєвих функцій індивіда в літньому віці.

Вищезгаданий парадокс є один з яскравих проявів описаного Б.Г. Ананьєвим закону гетерохронності індивідуального розвитку людини, обумовленої гетерогенністю його структури і полифакторностью розвитку. Суть закону полягає в тому, що певні стани, моменти розвитку досягаються різними елементами в його структурі в різний час. Підвищення рівня одних функцій відбувається одночасно зі зниженням або стабілізацією рівня інших.

Б.Г. Ананьєв відкрив закон двофазного характеру розвитку одних і тих же психофізіологічних функцій людини. «Першою з них (фаз. – Н.Л.) є загальний, фронтальний прогрес функцій у ході дозрівання і ранніх еволюційних змінах зрілості... Другою фазою еволюції тих же функцій є їх спеціалізація (диференціація, Палій) стосовно певних об’єктів, операцій діяльності і більш менш значних за масштабами сфер життя» [7; 152–153]. Ця друга фаза настає в пізнішому віці і може співпадати з початком інволюції загальних властивостей цієї ж функції. Вона (фаза) залежить від власної активності людини як суб'єкта діяльності. У вказаній закономірності проявляється взаємодія природної і соціально-особистісної детермінації розвитку. (Наприклад, КС …?, Палій)

Механізм соціальних впливів на функціональний психофізіологічний розвиток бачився Б.Г. Ананьєву в тому, що функції людського мозку актуалізуються в системі культурно оснащених операцій (перцептивних, мнемічних, логічних), організовуються і впорядковуються відповідно до логіки дій і діяльності. До того ж соціальні впливи йдуть по лінії мотиваційного компоненту: психофізіологічна функція починає працювати в оптимальному і тому розвивальному режимі тільки при посиленій мотивації, що має соціальне, особистісне походження. «У таких умовах (оптимального навантаження, сенсибілізації, посиленої мотивації, операційних перетворень функцій) відбувається еволюція функцій, що досягає нових, більш високих рівнів і в зрілі роки» [7; 148].

Як можна бачити, Б.Г. Ананьєв – істинно антропологічний психолог – знайшов механізми, що перешкоджають тотальному старінню, в самій структурі людини. Ними є мотиваційні й операціональні компоненти психічних процесів, за якими стоять цілісні системи потенціалів суб’єкта-особистості, накопичені в попередніх фазах розвитку. Сила механізмів, супротивних старінню і сприяючих активному довголіттю, залежить, врешті-решт, від того, як працювала і жила людина, яка в неї склалася структура особистості до завершальної фази життя – загалом, від того, чи зуміла вона стати індивідуальністю у вищому значенні цього слова.

Б.Г. Ананьєв – психолог-антрополог і гуманіст. Усе своє творче життя він здійснював грандіозні плани по створенню і фактичному обґрунтуванню антропологічної психології – його «картини людини». Не усе із задуманого він встиг утілити – життя не вистачило. Але те, що він зробив, вражає уяву всякої неупередженої людини, яка знайомиться з його творчою спадщиною. Спадщина це і в XXI ст. як і раніше залишається благотворним джерелом натхнення для послідовників ученого і цінних ідей для нових дослідницьких проектів. У цьому запорука соціального безсмертя Бориса Герасимовича Ананьєва.

1. Ананьев Б.Г. О проблемах современного человекознания. М.: Наука, 1977.

2. Ананьев Б.Г. Об одной онтопсихологической задаче // Проблемы психологии спорта. Л., 1970 (Ученые записки Лен. ИФК. Вып. 13). С. 12–15.

3. Ананьев Б.Г. Очерки истории русской психологии XVIII–XIX вв. М.: Госполитиздат, 1947.

4. Ананьев Б.Г. Психология чувственного познания. М.: Изд-во АПН РСФСР, 1960.

5. Ананьев Б.Г. Структура индивидуального развития как проблема современной педагогической антропологии // Избр. психол. тр.: В 2 т. Т. 2. М.: Педагогика, 1980. С. 40-51.

6. Ананьев Б.Г. Теория ощущений. Л.: Изд-во ЛГУ, 1961.

7. Ананьев Б.Г. Человек как предмет познания. Л.: Изд-во ЛГУ, 1968.

8. Ананьев Б.Г., Дворяшина М.Д., Кудрявцева Н.А. Индивидуальное развитие человека и константность восприятия. М.: Педагогика, 1968.

9. Борис Герасимович Ананьев: Биография. Воспоминания. Материалы / Автор и сост. Н.А. Логинова. СПб: Изд-во Спб ГУ, 2006.

10. Логинова Н.А. О петербургской – ленинградской психологической школе // Психология. Журн. Высшей школы экономики. 2006. Т. 3. № 4. С. 47–56.

11. Ушинский К.Д. Человек как предмет воспитания. Опыт педагогической антропологии // Избр. пед. соч.: В 2 т. Т. 1. М.: Педагогика, 1974. С. 229–556.

12. Ananiev B.G. Integration of various properties of man. Some forms and levels of the integration // Totus Homo. Milan, 1972. V. 4. № 2 P. 47–55.

Поиск по сайту: