Значення і політичну вагу знати в ці десятиліття невідомі, але, ймовірно, її силу слід оцінювати дуже високо. Це доводить приклад багатою римлянки, на якій одружився Теудіс

Внутрішні умови були далекі від безхмарних, як показує лист Теодеріха Великого Ампеліо і Ліувіріту. Погано забезпечувалася громадська безпека, вбивства стали буденним порядком речей. З легкістю виносились смертні вироки. Розвалювалася система оподаткування, податки стягувалися не на підставі податкових кадастрів, а по розсуд складальників, часто користувалися неправильними вагами і приховувати частину доходів. Почастішали випадки неправильного збору мит. Королівські чиновники, що мали за римським зразком право реквізувати транспорт при своїх поїздках, вимагали більше коней, ніж слід було. Особливо цікаво зауваження, що керівники приватних та королівських володінь нав'язували навколишніх вільним селянам свою "захист" і вимагали за це продукти та послуги. Засуджений ще Сальвіаном патроціній, в результаті якого вільні селяни зводитиме до залежного положення, продовжував своє існування і в державі вестготів. У цій практиці слід бачити суттєву причину зникнення стану вільних селян у вестготській державі.

Правління Теодеріха Великого, за Як видно, принесло з собою тимчасові зміни в адміністрації. У 529 р. Амаларіх призначив якогось Стефана "префектом Іспанії". При цьому він слідував остготских системі управління, так як саме Теодеріх відновив галльських префектуру в Арлі. Р. д'Абадаль припустив, що сфера юрисдикції галльського префекта (до 526 р. на цій посади ми бачимо Ліберія) поширювалася і на Іспанію. Призначення префекта для Іспанії незабаром після поділу обох королівств підтверджує це припущення. Втім, незабаром Префектура була знову скасована. У 531 р. Стефан був зміщений зборами, що відбулися в Херонее і званому джерелами "собором". Його наступник так і не був призначений. Так як "собор" за часом збігся зі сходженням на престол Теудіса, по всій Схоже, саме новий король був ініціатором відміни цього інституту. Нам невідомий коло повноважень префекта, але, мабуть, він був обмежений управлінням цивільними справами.

Положення ортодоксальної церкви було досить сприятливим. Те, що Амаларіх з несхваленням ставився до віросповіданням своєї дружини Хлодехільди, ніяк не відбилося на ортодокса. Прагнення Аларіха II до утворення окремої вестготській церкви також не знайшло продовження в політиці його наступників. Мабуть, вестготських королі не мали чіткої церковної позиції. Про свободу, якої користувалася ортодоксальна церква, каже жвава діяльність соборів. Між 516 і 546 рр.. відбулося шість соборів, причому мова йде про помісних соборах, на яких вирішувалися питання церковної організації. Здається, тільки Атанагільд чинив перешкоди їх проведення. Опір, на яке натрапив у Бетіке Агіла, лише незначною мірою пояснюється конфесіональними розбіжностями. Вони не мали особливого значення і під час візантійського навали. Примітно, що візантійці, яких Африка вітала як визволителів і які знайшли надзвичайно дружній прийом в Італії, не придбали гідної будь-які згадки підтримки романського населення в Південній Іспанії. Слід припускати, що така ситуація була обумовлена відсутністю в регіоні різких конфесійних протиріч.

Арльскій митрополит в 514 р. отримав папський вікаріат не тільки для вестготській Галлії, але і для Іспанії. Тим самим Цезарій придбав важливі повноваження. Втім, ми не знаємо, як він їх використовував. Права Арля були обмежені вже в 517 р., коли тато Гормізд призначив єпископа Ельчского Іоанна представником Апостольська Престолу в Іспанії. Однак проти цього протестував Севільський митрополит, який посилався на привілеї папського Вікаріату, даровані митрополії ще у V столітті. Завдання Ельчского єпископа, можливо, зводилася до тому, щоб не допустити проникнення впливу Арля в Південну Іспанію. Мабуть, у Римі просто забули про старі домагання Севільї. Гормізд підтвердив вікаріат митрополита Саллюстій Севільського, але обмежив його Бетіке і Лузітанія. Призначення папського уповноваженого є ознакою прагнення курії і окремих іспанських єпископів до зміцнення контактів між Піренейським півостровом і Римом. Втім, через десять років ці відносини знову були перервані.

Бургунды

Бургундия (франц. Bourgogne) - бывшая французская провинция, когда-то самостоятельное королевство и герцогство, занимала 26714 кв. км., в центре восточной Франции, в бассейнах pp. Сены, Луары и Роны и граничила на С. с Шампаньей, на З. с Бурбоннэ и Нивернэ, на Ю. с Дофинэ и Лионнэ, на В. с Савойей, Швейцарией и Франшконтэ. В настоящее время из Б. образовались департаменты: Эна (Aиa), Саоны и Луары, Кот-д'Ор и Ионны. Рекой Саоной Б. разделяется на северную, гористую Верхнюю Б. и южную, низменную Нижнюю Б. Страна получила название от германского племени бургундов (Burgundii, Burgundiones), жившего первоначально в области pp. Нецы и Варты. В III стол. до Р. X. бургунды переселились по верхнему течению р. Вислы, откуда были вытеснены гепидами. В великом переселении народов Б. постепенно все передвигались на ЮЗ., пока в области р. Майна не сделались соседями аллеманнов, с которыми находились в постоянной вражде. Отсюда они вместе с другими германскими племенами делали частые набеги на соседнюю Галлию, но в 277 г. по Р. X. были разбиты импер. Пробом. В 413 году, с согласия римлян, бургундцы, с королем Гунтаром во главе, основали государство по лев. берегу Рейна, между Лаутером и Наге, с главным городом Вормсом (Бургундия Нибелунгова цикла). Вследствие возмущения против римлян, в 435 г., наемная дружина гуннов опустошила их государство. Король Гундикар был убит и остаток бургундского народа был переселен Аэцием в Сабаудию (Савойю). Здесь король Гундиох основал новое Бургундское государство в области реки Роны. При его сыновьях Гундобаде, Годегизеле и Хильперихе Б. распалась на 3 части, с главными городами Лион, Вьенн и Женева. Но Гундобад, умертвив братьев, объединил под своей властью всех бургундов. Он издал первый кодекс бургундских законов - "Lex Gundobada" - и значительно ослабил распри между католиками и арианами (большая часть бургундов приняла христианство от арианского духовенства); ќ в 516 г.

Его преемник Сигизмунд, перешедший в католичество, был разбит сыновьями франкского короля Хлодвига и вместе с женою и детьми утоплен в колодце в Кульмье. Брат его Годомар сначала (524) разбил франков при Везеронсе, но потом был сам разбит (532) ими и Б. была присоединена к Франкскому государству. После разделения этого государства (561), Бургундия то получала самостоятельность, то присоединялась к одной из частей Франкского государства - Австразии или Нейстрии. В IX веке, при распадении Франкского государства после Карла Великого, Бургундия опять возродилась как самостоятельное государство. Бозо, граф Вьенский, с помощью папы Иоганна VIII провозгласил себя на Мантальском съезде вельмож королем В. и Прованса (880). Так возникло государство Цис-юранской Б., получившее название Арелатского, от главного города Арля, и простиравшееся от Альп до р. Роны и от Средиземного моря до Саоны. Но уже в 887 г. от него отделилась северная часть, образовавшая особое Трансюранское или Верхнебургундское государство, с королем Рудольфом I. Сын его Рудольф II (934) соединил опять оба государства. Рудольф III, теснимый своими вассалами, назначил наследником императора Генриха II, своего племянника. После смерти Генриха II новый император, Конрад II, объявил Б. леном Германской империи и после продолжительной борьбы с претендентами на бургундский престол, герцогом Эрнстом Швабским и графом Одо Шампанским, добился (1038) коронования своего сына, впоследствии императора Генриха III, бургундским королем, на сейме в Золотурне. С тех пор некоторые германские императоры короновались в Арле бургундскими королями; но с падением Гогенштауфенов связь Б. с Германией становилась все слабее. В последний раз короновался в Арле (1364) бургундским королем император Карл IV. Мало-по-малу Б. распалась на множество мелких самостоятельных государств, которые, за исключением Савойи и Монбельяра, были присоединены к Франции.

Такую же почти судьбу имело герцогство Бургундское (фр. Bourgogne в тесном смысле), основанное в 884 г. братом Бозо, Рихардом, граф. Отэнским. Герцогство простиралось от Шалона на Саоне до Шатильона на Сене. После смерти Рихарда герцогство досталось его сыну Рудольфу (Раулю), который в 923 взошел на французский престол и ќ 936, не оставив потомства. Генрих, брат французского короля Гуго Капета, женатый на внучке Рихарда, наследовал герцогство, которое таким образом перешло к боковой ветви Капетингов, угасшей в 1361 г. Иоанн, король французский, отчасти по праву сюзерена, отчасти по родству с последним герцогом Бургундским присоединил герцогство к французской короне. Но в 1363 г. он отдал его в лен младшему сыну своему Филиппу Смелому, явившемуся родоначальником новой линии Бургундских герцогов. С этого времени начинается самая блестящая пора в истории Бургундского герцогства. Торговля, ремесла, искусства, и вместе с ними благосостояние граждан и богатство страны поднялись и процветали. Филипп Смелый вступил в брак с Маргаритой, единственной дочерью и наследницею Людвига III, графа Фландрского, и таким путем приобрел цветущие области Фландрии и Франшконтэ. Назначение Филиппа регентом Франции, вследствие душевной болезни Карла VI, привело его к непримиримой вражде с Людовиком, герцогом Орлеанским, братом короля. Филиппу наследовал сын его Иоанн Неустрашимый, продолжавший борьбу с герцогом Орлеанским, пока последний не был убит в Париже подосланными Иоанном убийцами. Возгоревшаяся вследствие этого война между Францией и Б. закончилась миром 1419 г.; но во время свидания дофина (впоследствии Карла VII) с Иоанном на мосту близ Монтеро, последний был убит одним из свиты дофина. Сын его и преемник Филипп Добрый, чтобы отомстить за убийство отца, соединился с Генрихом V Английским и вместе с ним вступил в Париж. Между ним и англичанами возникли, однако, неудовольствия и он заключил мир с Франциею в Аррасе (1435). Владения свои он увеличил приобретением Геннегау, Лимбурга, Намюра, Брабанта и Люксембурга; но ему приходилось вести беспрерывную борьбу с непокорными фландрскими городами. Сын его Карл Смелый (1467 - 77) увеличил свои владения покупкой Гельдерна и Цюпфена и сделался одним из могущественных государей своего времени. Начало правления он ознаменовал усмирением возмутившихся граждан городов Люттиха и Гента. Короля Людовика XI, явившегося к нему в Перонн без достаточного прикрытия, он задержал и принудил отказаться от притязаний на Бургундию. С целью возвести Бургундию в самостоятельное королевство, Карл задумал связать брачными узами свою дочь Марию с сыном императора. Недоверие к возраставшему могуществу Б. помешало осуществлению честолюбивых планов Карла Смелого, против которого образовалась коалиция из Франции, Австрии и Швейцарии. Бургундские войска, большею частью тяжеловооруженные рыцарскими доспехами, были разбиты легкой швейцарской пехотой, уже снабженной новым огнестрельным оружием, при Грансоне (1476), Муртене и Нанси (1777); в последнем сражении убит сам Карл Смелый. Единственная его дочь и наследница Мария принесла Бургундию в приданое Максимильяну, эрцгерцогу австрийскому. Но значительною частью герцогства (именно Бургундией в тесном смысле) завладел Людовик XI, на правах сюзерена, и по Арраскому миру (1482) Б. была признана составною частью Французской монархии. В 1529 г. это было подтверждено императором Карлом V в Камбрэйском мирном договоре. Остальные бургундские владения, оставшиеся под властью Австрии, перешли после Карла V к сыну его, Филиппу II Испанскому.

Литература: Barante, "Histoire des duсs de В. " (10 т. Пар., 1824); Lebordе, "Les duсs de B. " (6 т. 1749); Dubois, "La Bourgogne depuis son origine" (1867); Binding, "Geschichte des burgund. roman. Konigreichs"(Лeйпц., 1868); Jahn, "Geschichte der Burgundionen" (Галле, 1874).

Ф.А. Брокгауз, И.А. Ефрон Энциклопедический словарь.

Часи після великого переселення народів є дуже цікавим своїм розмаїттям народів, які змінювали місця проживання. Одним із таких народів були бургунди. Отже, звідки вони походять та куди поділися відігравши свою значну роль в європейській історії?

Існує кілька версій про місце їх первісного перебування: в районі гирла Одри, в Скандинавії, на острові Борнхольм.

Скандинавські саги називають острів Борнхольм - островом бургундів, і стара назва острова «Бургундхольм» нібито свідчить про це. На острів вони переселилися зі Скандинавії, про що свідчить «Коротка біографія Сигізмунда». Ранні дослідження виходили з виниклої пізніше оповіді про походження бургундів. Однак з огляду на те, що цей народ не залишив самостійної оповіді, висновки цих досліджень (Скандинавія і Борнхольм) не підтверджуються іншими джерелами та дослідженнями і вважаються малоймовірними. Підтвердженням цієї теорії називається те, що бургунди в VI столітті зберігали переказ про Скандинавію, як про свою батьківщину. Теорія також знаходить підтвердження в топоніміці, та археології, за дослідженнями якої близько 300 року населення практично повністю залишає острів Борнхольм.

Пліній Старший згадував їх першим, як частину народу вандалів. Проте Тацит не знав цього імені. Географ Птолемей залишив найважливіше історичне повідомлення про первинні райони розселення бургундів в середині II століття. Бургунди жили на схід від Семнонів, на північ від Лугіїв, між Віслою на сході і Швабією (Одер-Шпрее-Хафелі) на заході. Таким чином, бургунди жили на території нинішніх Східної Померанії і частково на території Бранденбурга. Можливо бургунди були відтіснені від балтійського узбережжя ругами, які переселилися до Варти і Вісли.

Археологічні розкопки поселень бургундів пов'язують з лужицькою археологічною культурою (XII-IV ст. до н. е.), поширеною на території Бранденбурга, Східної Померанії і власне лужицької області, на схід від Вісли. В Сарматії, на південь від готів, відповідно до Птолемея, мешкали фругунди, можливо гілка бургундів, які приєдналися до готів, побоюючись вандалів. Історик Зосима (V століття) згадує народ уругундів, при вторгненні варварів на Дунай у 256-257 роках. Ця східна частина бургундів була розселена в межах Азовського моря, де була асимільована гунами, після того, як останні повністю витіснили звідти готів в 291 році. Потрібно виходити з того, що переселялися тільки невеликі групи, а не цілі народи. У разі успіху створювали союзи, назви яких походили від основного або більш відомого ядра, як готи, бургунди і т. д. Х. Вольфрам припускає, що такі великі народні об'єднання виникали тільки внаслідок військових сутичок з Римською Імперією.

У середині II століття під впливом першої хвилі міграції готів бургунди вперше приходять до кордонів Римської імперії. Близько 270 року в результаті міжусобних воєн германців бургунди зазнали поразки від гепідів в низинах Дунаю. Частина уругундів (бургундів), пройшовши через Баварське плато, розташовується на річці Майн. Перша згадка про бургундів відноситься до 279 року, коли бургунди, об'єднані з вандалами під проводом Ігіллоса (Ігілло), вийшли до Дунайсько-рейнського кордону і були розбиті римськими легіонами на річці Лех, поблизу Аугсбурга. Після цієї поразки бургунди розселяються на території верхньої і середньої течії Майна, території, залишеної алеманами, які відійшли на південний схід.

У 286 році бургунди спільно з алеманами, герулами і хайбонами здійснюють набіги на лівий берег Рейну.

У 290 році бургунди відтісняють алеман до Неккарі. У 291 році повідомляється про перші конфлікти між бургундами і алеманами за територію. Затиснуті з півдня алеманами, з півночі франками, яким зі сходу загрожували гуни, бургунди ставлять за мету стати римськими федератами. Однак Рим бачить потенційну небезпеку в переході бургундів до осілого способу життя.

З початку III століття, коли збройні зіткнення між римлянами і алеманами посилилися, бургунди все частіше виступають союзниками римлян.

У 369 році імператор Валентініан I (364-375) заручається їхньою підтримкою у війні з алеманами. Валентініан вирішив назавжди позбутися від набігів алеман, тоді очолюваних королем Макріаном, за допомогою бургундів, які були схожими за чисельністю і войовничістю з аллеманами. Він кілька разів посилав власноручні листи до їхніх царів, спонукаючи їх напасти на алеманів в обумовлений час, зі свого боку обіцяючи перейти через Рейн з римськими військами і потіснити алеманів в ту пору, коли вони в страху будуть намагатися втекти від тяжкої і несподіваної війни.

Листи імператора були дружелюбно прийняті з двох причин: по-перше, тому що вже з давніх часів бургунди вірять у своє римське походження, по-друге - вони часто конфліктували з алеманами через соляні варниці та кордон. Вони вислали добірні дружини і, перш ніж римські війська встигли зібратися в одному місці, пройшли до берегів Рейну. Імператор був у той момент зайнятий спорудженням укріплень, і поява бургундів викликала великий страх. Якийсь час вони вичікували, але так як Валентініан не з'явився в обумовлений день і не виконав жодної обіцянки, вони відправили послів на головну квартиру з проханням надіслати їм підкріплення, щоб при поверненні назад мати прикриття з тилу. Коли посли за відмовками і затягуванням справи зрозуміли, що їм у цьому відмовляють, вони пішли засмучені і обурені. Дізнавшись про це, їхні царі розлютилися, вважаючи себе ошуканими, і, перебивши всіх полонених, повернулися в свої землі.

У другій половині IV століття бургунди мешкали в долині річки Майн. Відповідно до легенд, саме у них десь в районі Байройті або Гесвайнштайна зберігалася легендарна чаша Грааля з кров'ю Христовою. Бургунди, на відміну від язичників алеманів, були вже хрещені. Під впливом готів вони хрестилися за аріанським обрядом.

Марцеллін розповідає, що: «царі (королі) носять у них одне загальне ім'я "гендінос" і за старовинним звичаєм втрачають свою владу, якщо трапиться невдача на війні під їх командуванням або ж якщо їхню землю спіткає неврожай. Головний жрець у бургундів називається сініст та зберігає своє звання довічно, не підкоряючись ніяким випадковостям, як царі».

Допомогою бургундів Валентініан не скористався, оскільки якраз в цей час з Британії прибув звитяжний полководець Феодосій, який тут же: "зробив через Рецію (тобто - з долини Дунаю) напад на алеманів, які порозбігалися в страху перед Бургундами. Багато народу він перебив, деяких взяв у полон і послав їх, згідно з наказом імператора, до Італії, де вони отримали родючі землі і жили ще за часів Марцелліна, як податкове населення, на річці По.

Крім того Валентініан зміг відбити у алеманів Майнц - велике місто на Рейні, і в черговий раз заснував там єпископат.

Після відходу основних сил римської армії за Рейн у 401 році, дорога в імперію була відкрита. Перехід Рейну близько Майнца 31 грудня 406 року бургундами припускав, ймовірно, колонізацію північних територій алеманів до нижнього району гірського Неккарі. Римські війська, що залишилися, і франки, які їм служили, були зметені потужною хвилею наступу вандалів, свевів, аланів і бургундів, які тікали від гуннського наступу. Під час другої хвилі міграції, коли через римські території пройшли вандали, свеви і алани, імперія зрозуміла, що самостійно захистити свої кордони вона не в змозі.

Перейшовши на лівобережжя Рейну бургунди не стали просуватися далі в Галію як інші народи, а розселилися в районі Майнца і є припущення, що як і алемани та франки, бургунди уклали союзницький договір з римським узурпатором в Британії Костянтином III (407-411).

Як пише Олімпіодор, у 411 році бургунди, під керівництвом Гундахара (385-437), разом з аланами, під проводом Гоара, підтримали римського воєначальника Іовіна (? -413) в його претензіях на римський трон, проти імператора Гонорія (395-423), за що отримали землі в нижній течії Рейну, на території яких на початку V століття створили невелике королівство зі столицею у Вормсі.

Мабуть, щоб не порушувати миру, імператор Гонорій пізніше офіційно визнав ці землі за Бургундією. Однак це питання досі залишається під сумнівом. Мізерні вказівки на королівство бургундів на Рейні є тільки в нотатках Проспера Тіро з Аквітанії. Коли він говорить під 413 роком про поселення бургундів на Рейні. При цьому союзний договір очевидно був відновлений і бургунди стали офіційними федератами Риму на рейнському кордоні.

Приблизно 20 років Рим і бургунди мирно співіснували і Західно-римська імперія була в безпеці по всій течії Рейну. Ймовірно в цей час поширилася помилкова етимологія виводу ім'я бургундів від слова burgi (замки).

У 435 році король Гундахар (385-437) вирішив скористатися слабкістю Західно-римської імперії і вторгається на територію Бельгії. Однак проти них виступив видатний полководець свого часу Флавій Аецій і завдав їм поразки. Через рік, за допомогою гунів, Аецій завдав бургундам нищівної поразки на їх території. Бургунди втратили 20 000 убитими. За легендою в цій битві загинув король Гунтер з роду Нібелунгів. Бургунди були буквально розбиті вщент, королівство знищене. Ця подія лягла в основу епосу про Нібелунгів - причому Аттіла, основний герой оповіді, насправді ніяку роль при заході рейнської імперії бургундів не грав. У приблизно 1200 піснях про Нібелунгів згадуються бургунди, проте слід розрізняти бургундів XII століття і V століття, що переселилися до Женевського озера.

Частина бургундів, що розташувалася у Паннонії, залишилася залежною від короля гунів Аттіли тоді як більша частина, хоч і переможена в 443 році була поселена Аецієм на правах федератів в західній Швейцарії та території нинішньої Савойї, в якій проживало кельтське плем'я гельветів, що піддавалося розоренню з боку алеманів. Аецій створював таким чином буфер проти алеманів. Бургунди були врятовані від знищення і поглинання гунами. Так виникло королівство бургундів в Сабаудії зі столицею в Женеві.

У 451 році гуни були розбиті на Каталаунських полях армією союзних Риму федератів під керівництвом Аеція. На боці Риму виступили і бургунди, які вступили в битву у вирішальній завершальній стадії. Переможений Аттіла віддаляється на територію сучасної Угорщини.

У 454 році Валентініан III (425 - 455) стратив останнього героя імперії Аеція, але незабаром сам став жертвою прихильників останнього. Вбивство Аеція і Валентініана призвело до створення вакууму влади в Римі. Перший сенатор Петроній Максим був імператором 70 днів, але був убитий, коли король вандалів Гейзер (428-477) грабував Рим в травні 455 року. Він був забитий каменями при спробі втечі; римські і бургундські воїни сперечалися хто ж завдав влучного кидка.

У результаті сформованої ситуації в імперії бургунди з 455 року починають планомірне захоплення територій вниз по Роні.

Преторіанський префект Галлії Авіто, з метою стати імператором, в травні 455 року відправився до Тулузи. Тут він заручився підтримкою короля вестготів, Теодоріха II. До цього, імператор Петроній Максим призначив Авіто головним начальником кавалерії і піхоти в Галлії. 10 липня 455 року в Арелаті на зборах представників семи галльських провінцій Авіто був проголошений імператором.

Проте ні римський сенат, ні самі римляни не визнали Авіто. Частина сенаторів вступила в таємні переговори з полководцем-варваром Ріцимером, на якого Авіто спочатку поклав оборону Італії. Найнявши велике військо з германців (у тому числі бургундів) і побудувавши флот, Ріцимер знищив флот вандалів біля берегів Корсики та Сицилії. Повернувшись до Італії Ріцимер, за згодою сенату, в 456 році повалив імператора Авіто. Ріцимер хотів вислати його з країни, але римський сенат зажадав смерті імператора. Авіто намагався втекти до дружньої Галлії, але по дорозі захворів і на початку 457 року помер від морової виразки. Слідом за цим Ріцимер отримав титул патриція від імператора Східної Римської Імперії Лева (457-474). З цього часу і до своєї смерті Ріцимер став фактичним правителем Західної Римської Імперії. У 457 році Ріцимер, за згодою Лева I, призначив Майоріана (457-461) імператором Заходу. Але він виявився вмілим правителем і став проявляти небажану незалежність.

За домовленістю з галло-римською сенаторською аристократією цієї області, бургунди зайняли частину провінцій Лугдунензіс і Максима Секванорум, в 457 - захопили Ліон. З вестготами їх у цей період пов'язували дружні стосунки. У 456-457 бургундські допоміжні загони під командуванням королів Гундіоха і Хільперіка I билися на стороні вестготського короля Теодоріха II зі свевами в Іспанії (у тому ж самому році його брат Хільперік I стає його співправителем).

Під загрозою розриву союзного договору, бургунди незабаром залишили Ліон, підкорившись вимозі імператора Майоріана. У 458 році Ліон був знову взятий західно-римськими військами під командуванням імператора Майоріана і місту довелося сплатити велику данину. Ще в 457 році він повернув імперії землі в пониззі Рони, які бургунди захопили в 455 році.

Скориставшись слабкістю Риму, Гундіох у 460 році опанував провінціями Ліона (нинішня Бургундія) з центрами - Діжон, Безансон, Отен, Лангр.

У 461 році Майоріан організував похід проти вандалів Гейзеріха, але зазнав поразки недалеко від Валенсії. Після цього Ріцимер змусив його зректися престолу, а потім стратив (7 серпня 461 року). Незадовго до цього Ріцимер видав свою сестру за Гундіоха, намагаючись таким чином врівноважити сили в Галлії.

Після вбивства Майоріана в 461 році бургунди знову захопили Ліон і зробили його столицею. Галло-римські міста охоче приєднувалися до молодого Бургундського королівства. Патриції присягають на вірність королю Гундіоху. На зайнятій ними території бургунди змусили галльських сенаторів виділити їм частину своїх земельних володінь. На користь бургундів були відібрані дві третини орної землі та одна третина рабів, а також половина площі будинку, лісу, саду і вигону. При цьому варто врахувати, що бургунди були одним з нечисленних германських народів (не більше 80 000 чоловік), ослабленим поділом, атаками гунами і алемани в попередні десятиліття, основне населення якого проживало в районі Женеви.

У 463 році Ріцимер присвоїв Гундіоху титул magister militum (буквально: головнокомандувач союзної армії). Бургундські військові гарнізони розташовувалися римлянами в Авіньйоні і Ембруні, для відбиття раптової загрози з боку Галлії.

У 463 році бургунди захопили Ді, в 466 - Отен, а між 470 і 474 - вони осіли у В'єнні і у Везоні. У цей період відносини між вестготами і бургундами зіпсувалися в результаті боротьби за Прованс і вестготи зберегли панування над Провансом.

Внутрішня політика Гундіока була спрямована на суворий поділ армійських посад, які обіймали винятково бургунди і внутрішньополітичне управління, довірене місцевому населенню. Папа Гіларій називає короля Гундіоха, незважаючи на те, що той був аріанином - «сином нашим».

На місце Майоріана Ріцимером був поставлений Лівій Север (461-465). Але ця кандидатура, а також вбивство Майоріана викликали несхвалення імператора Східної Імперії Лева I і намісника Галлії Егідія (? -464/465). Після смерті Севера в 465 році протягом вісімнадцяти місяців Ріцимер не призначав нового імператора і сам тримав у руках кермо влади; але небезпека з боку вандалів примусила його в 467 році укласти союз зі Східною Римською імперією і прийняти призначеного візантійським двором нового римського імператора, патриція Прокопія Антемія (467-472). Останній видав заміж за Ріцимера свою дочку, але незабаром між ними виникла відкрита боротьба: Ріцимер набравши у Мілані велике військо з германців, пішов на Рим, і після тримісячної облоги взяв його (11 липня 472 року); місто було віддано на розграбування варварам, а Антемій убитий. При цьому Ріцимер просить про допомогу свого шурина Гундіоха, який посилає йому воїнів на чолі з сином Гундобадом (? -516). Гундобад мабуть особисто і обезголовив імператора Антемія.

На престол був зведений Олібрій, але через кілька тижнів і Ріцимер, і Олібрій померли від чуми. Начальство над військами і титул патриція Ріцимер, вмираючи, передав своєму племіннику, бургундському князю Гундебаду.

Гундебад після смерті Олібрія, пішов шляхом Ріцимера і звів на трон в Римі Гліцерія (473-474), походження якого залишається неясним. Візантійський імператор Лев не визнав Гліцерія. Гундебад стає префектом Риму.

З цього часу Бургундія стає реальною силою не тільки в Галлії, а й у всій імперії. Бургунди намагалися поширити свою державу до Середземного моря, але не змогли взяти Арль і Марсель. У бургундів, що розселилися серед галло-римського населення, поступово відмирають родові відносини, зароджуються основи феодалізму.

У 472-474 роках бургундські загони разом з галло-римською аристократією захищали від нападу вестготів Овернь.

У 473 році помирає король Гундіох, Гундобад приймає рішення повернутися на батьківщину щоб не втратити свої позиції в Бургундії. До Хільперіка переходить вся влада і титул magister militum (буквально: головнокомандувач союзною армією). У той же час Гундобад носив титул магістра militum praesentialis, імператорського командувача. Фактично владу в королівстві розділили Хільперік і його племінники, сини Гундіоха Хільперік II (Валанс), Годомар I (Вьен), Гундобад (Ліон) і Годегізель (Женева). При цьому їхні взаємини залишаються неясними. Це безумовно негативно позначилося на вплив бургундів в Римі. Він з від'їздом Гундебада сходить нанівець, де вже в червні 474 року зміщений його ставленик Гліцерій. Новим імператором став племінник дружини східного імператора Льва Юлій Непот (474-475).

Приблизно з 474 року бургунди поступово просунулися на північ від Женевського озера, відтіснивши алеманів. Хільперік вів далі боротьбу проти вестготів, підтримав племінника Гундобада в 474 році, коли той потрапив у немилість, підтримуючи імператора Гліцерія, у римського імператора Юлія Непота. Хельперік вів переговори, в ході яких Юлій Непот продовжив договір, за яким бургунди залишалися федератами Риму, відстоявши не лише незалежність Бургундії, а й володіння провінціями Фінненсіс (Rh?netal,) захопленими раніше. Однак ці провінції були все-таки втрачені в 476 році.

До 475 року бургунди досягають річки Дюранс, сподіваючись досягти Середземного моря, але ці спроби припиняють вестготи.

У 479 році бургундам вдається завоювати Діжон.

У 480 році, не залишивши дітей, помирає Хільперік I. З цього часу в Бургундії починається боротьба братів за одноосібну владу.

У 485 році бургунди завойовують місто Лангр, яке стає найпівнічнішою точкою королівства, подальше просування на північ загрожувало конфліктом з франками.

Після того, як в 486 році Гундобад усунув одного з братів, Годомара, наступним його суперником став брат Хільперік.

У 489 році бургунди скориставшись війною на півночі Італії між Одоакром (476-493) і Теодоріхом Великим Остготським, безкарно спустошили Лігурію.

У 491 році Гундобад вбив мечем Хільперіка II, наказав кинути у воду з каменем на шиї його дружину, потім засудив на вигнання його двох дочок: старшу Крону (вона пішла в монастир) і молодшу Хродехільду (Клотільду). Вони втекли до іншого дядька, Годегізеля. У 493 році Хродехільда вийшла заміж за короля франків Хлодвіга I. Хлодвігу доводилося часто відправляти послів до Бургундії, де вони зустріли молоду Хродехільду. Помітивши її красу і розум, і довідавшись, що вона королівської крові, вони сповістили про це короля. Хлодвіг негайно відправив посла до Гундобада просити Хродехільду за дружину. Той, не сміючи відмовити, віддав її посланим і Хлодвіг одружився з нею. Хоча королівський дім Бургундії був аріанського віросповідання, Хродехільда під впливом своєї матері вже перейшла у католицьку віру. Згодом це призвело до громадянської війни в Бургундії.

Незрозумілі причини спонукали Гундобада вбити брата. За деякими текстами, Хільперік був королем Ліона, а не Валансу. Тоді, якщо врахувати ще й те, що він був співправителем за життя батька, Хільперік II був старшим сином Гундіоха. Крім того, він мабуть був близький з номінально верховним королем Бургундії, дядьком Хільперіком I (? -480), оскільки дружина останнього Каратена, виховувала його дітей у католицькій вірі. Часто тексти називають Каратену дружиною не першого, а другого Хільперіка.

Після вбивства брата Гундебад виганяє алеманів з території нинішньої Швейцарії. Приблизно в цей же період він присікає спроби єпископа в’єнського Авіто (490-525) з розповсюдження католицтва в Бургундії. Щоправда, сам єпископ не постраждав, але і бургунди залишилися на колишніх позиціях, між аріанством і язичництвом. Крім того Авіто входив до найближчого оточення короля, що складалося з освічених римлян.

Оскільки Теодоріх Остготський не відчував нестачі в членах родини жіночої статі, він зміг надати честь і бургундському королівському дому, поріднившись з ним. У 494/6 році дочка Теодоріха від однієї з наложниць, Острогота була віддана заміж за бургундського королевича Сигізмунда. Однак постійна напруженість між остготським і бургундським королівствами зберігалася.

Мабуть відносини між двома братами, що залишилися, були далекими від ідеальних, так як Годегізель відкрито прийнявши племінниць явно дав зрозуміти, що не підтримує брата. Обидва короля починають шукати підтримку один проти одного у короля фраків Хлодвіга, вплив якого в Галлії стає все сильнішим.

Хлодвіг приймає сторону Годегізеля, який пообіцяв щорічну данину і територіальні поступки. У 500 році відбувається знаменита битва на березі річки Уш поблизу Діжона. Хлодвіг, Гундобад і Годегізель виступили кожен зі своїм військом. Дізнавшись про підхід Хлодвіга, Гундобад запропонував братові об'єднатися проти зовнішнього ворога. Годегізель погодився, але у вирішальній битві при Діжоні (при річці Уш) Годегізель переходить на бік франків і Гундобад зазнає поразки. Годегізель іде на В’єн, а Гундобад тікає в Авіньйон, де був обложений Хлодвігом. Але під тиском вестготського короля Аларіха II і за умови щорічної данини Хлодвіг знімає облогу і відступає у свої володіння. Після чого, порушивши договір з Хлодвігом, Гундобад обложив брата у В'єні (501 рік). Коли в місті почала відчуватися нестача продовольства, було вигнано багато цивільних осіб, в тому числі «і майстер, на якого була покладена турбота про водопровід. Обурюючись на те, що і його вигнали разом з іншими, він, киплячи від гніву, прийшов до Гундобада і показав, яким чином він може проникнути в місто і помститися його братові. Під його проводом озброєний загін попрямував водопровідним каналом, причому багато хто з тих, що йшли попереду, мали залізні ломи, так як водопровідний вихід був закритий великим каменем. За вказівкою майстра вони, користуючись ломами, відвалили камінь і увійшли в місто. І ось вони опинилися в тилу обложених, в той час як ті все ще зі стін пускали стріли. Після того як з центру міста долинув сигнал труби, загарбники захопили ворота, відкрили їх і також вступили в місто. І тоді народ в місті опинився між двома загонами і його почали винищувати з обох сторін. Годегізіл знайшов притулок у церкві єретиків, де і був убитий разом з єпископом аріан. Франки ж, які були при Годегізілі, усі зібралися в одній башті. Але Гундобад наказав не завдавати нікому з них ніякої шкоди. Коли ж він захопив їх, то відправив у вигнання до Тулузи до короля Аларіха». Втім Хлодвіг ніяк не прореагував на це.

До 502 року, за часів короля Гундобаде, Бургундія досягла вершини своєї могутності. Королівство поширилося на всю Ліонську область і область Дофіне. Гундобад усунув трьох рідних своїх братів, зосередивши в руках усю королівську владу. Йому приписується авторство Бургундської правди, яка поєднувала галло-римське законодавство зі звичаями бургундів. Перша половина права створювалася в період 483-501 років, друга - 501-516 років і закінчилася зі смертю Гундобада.

Бургунди швидко асимілювалися романським населенням. Їх переселення не викликало значної зміни мови місцевого населення. Бургундська правда в її початковій редакції - це збірка бургундського права, складена під сильним впливом римського права. Як і в вестготів, у бургундів був складений для римлян особливий збірник римських законів (Lex Romana Burgundionum). Як і в інших німецьких королівствах, які розташовувалися на римській території, у бургундів у галузі права застосовувався персональний принцип, за яким члени кожного племені жили за своїми племінними звичаями і законами. Таким чином, право носило не територіальний, а особистий характер. Кожен представник бургундського племені судився за законами свого племені, де б він не жив, римлянин же судився за римськими законами.

Поділ земель між римлянами і бургундами спочатку ослабив велике землеволодіння, але разом з тим сприяв розвитку старовинних общинно-родових відносин у бургундів, розвитку в них приватної власності і класової диференціації. Мобілізація землі та обезземелення серед бургундів стали настільки гостро загрожувати всій їх військовій системі, що викликали заборону бургундам з боку короля продавати свої наділи (sortes) у тих випадках, коли, крім продаваного наділу, у бургунда більше не було землі в іншому місці.

Бургундська правда знає вже три стани серед вільних бургундів (ingenui, faramanni): знать, людей середнього статку, які володіли повними наділами, і нижчих вільних, безземельних, що перебувають на службі у вищих класів. Крім того, відомі були колонії, раби і вільновідпущеники. Таким чином, класова диференціація бургундів досягла вже значного розвитку.

Освіта шару великих землевласників з-поміж бургундів не призвела до злиття цього шару з великими римськими землевласниками-сенаторами. Національна ворожнеча не була зжита, а ускладнювалася релігійною ворожнечею між католиками-римлянами і аріанами-бургундами, хоча останні і відрізнялися релігійною терпимістю. Ця різниця, послаблюючи Бургундське королівство, сприяла надалі завоюванню його франками.

У 507 році відбулася війна з вестготами. Франки навесні рушили в похід у напрямку Тура. З'єднавшись з колоною бургундів під командуванням Сигізмунда, сина короля Гундобада, Хлодвіг пішов до Пуатьє. На рівнині Вуйе у двадцяти кілометрах на північний захід від Пуатьє вестготи були розбиті, Аларіх II загинув, а його син Амаларіх відступив до Іспанії. Після цього Теодоріх син Хлодвіга і Сигізмунд рушили у внутрішні райони Аквітанії на Альбі, Родез, Клермон, а Хлодвіг пішов узбережжям через Ангулем, Бордо до Тулузи. Гундобад спробував заволодіти Арлем і отримати вихід до Середземного моря, але був зупинений полководцем Теодоріха Остготського Іббоєм. Таким чином, більша частина вестготської Галлії, крім Провансу (Остготи) і Септіманії (Вестготи), потрапила під владу франків.

У війні з готами 507-509 роках бургунди зазнали важких втрат: у першу чергу саме вони постраждали від остготського контрнаступу 508-509 років. Вони не тільки втратили всі свої септиманські завоювання, а й були змушені відмовитися від надії придбати Арль і Авіньйон. Насиллю піддалися і їхні землі аж до Оранжу і Валансу.

Бургундські королі підтримували хороші стосунки з басилевсами Візантії, номінально підтверджуючи своє підпорядкування, отримуючи при цьому титул (починаючи з Гундіоха) magister militum (буквально: головнокомандувач союзною армією).

У 516 році, після смерті Гундобада, королем стає його син Сигізмунд (? -524), який отримав від Візантії звання патриція. Є припущення, що перед смертю Гундобад прийняв католицтво. Сигізмунд офіційно залишає аріанство і стає ревним католиком, намагаючись схилити до нової віри своїх одноплемінників. Ще в 515 році Сигізмунд засновує абатство святого Маврикія д'Агон, на місці вівтаря, над останками мученика III століття Маврикія, і робить його місцем паломництва.

У відносинах між готським тестем і бургундським зятем не було доброї згоди. Тим не менше на кордоні з обох сторін майже 15 років панував мир.

У 517 році Сигізмунд, після смерті Остроготи, одружується вдруге. Відносини його старшого сина Сігеріха і мачухи не склалися. У 522 році це закінчилося трагедією: у пориві гніву Сигізмунд задушив власного сина. Сигізмунд каявся у скоєному, намагаючись замолити свій гріх у монастирі. У тому ж році (за іншими даними в 517 році) Сигізмунд видає свою дочку Суавеготту заміж за свого соратника по зброї Теодоріха, короля Австразії. Швидше за все весілля відбулося до вбивства Сігеріха.

Такий кінець готської партії у бургундів одночасно означав і кінець оборонної бургундської політики Теодоріха. Тепер він повинен був здійснити криваву помсту за вбитого Амала, а до цього кровного боргу Теодоріх завжди ставився серйозно. Загроза остготської наступальної війни спонукала до дій і франків, так що бургунди були затиснуті між двома фронтами. Поки Сигізмунд марно намагався відбити франкську навалу, остготське військо під командуванням Тулуіна зайняло щонайменше землі між Дюрансом і Дромом, а швидше за все і до самого Ізера. Завдяки подіям 522 і 523 років остготські володіння в Галлії досягли своїх максимальних розмірів.

Його тітка, королева франків Клотільда, помстившись за вбивство свого батька, схиляє свого сина, короля Орлеана, Хлодоміра, до війни з Бургундією. Правда був і інший привід. Вторгнення викликане знову ж таки вбивством Сігеріха, онука Теодоріха Великого. Франкські королі Хлодомір, Хільдеберт I і Хлотар I - так само онуки Теодоріха (через тітку Аудефледу). Вони розгромили Сигізмунда і його брата Годомара. Сигізмунд намагався втекти, але був узятий у полон і відправлений в околиці Орлеана. Але незабаром Годомар відвоював королівство. У відповідь Хлодомір страчує Сигізмунда, його дружину і двох його синів (1 травня 524 року). За деякими даними, перед смертю, Сигізмунд був пострижений у ченці. Після його смерті Бургундія значно зменшилася в розмірах, в результаті воєн з франками, алеманами і остготами. Є припущення, що Годомар в битві зрадив власного брата.

Навесні 524 року Хлодомір з братами виступає до Ліону, розбиває армію Годомара II і рухається далі. 25 червня 524 року відбулася знаменита битва поблизу села Везеронсе (близько В’єна) недалеко від річки Ізер між франками і бургундами. Змусивши Годомара втікати, Хлодомір потрапив у засідку і був убитий, його голова була одягнена на спис і виставлена на огляд франкам. Джерела по різному говорять про результат бою, але швидше за все франки розбили Годомара, однак не змогли втриматися в Бургундії і відступили. На якийсь час Годомар врятував залишки свого королівства.

В 532 році Хільдеберт I і Хлотар I спільно з племінником Теодобертом вторглися до Бургундії. Обложивши Отен і змусивши тікати Годомара, вони зайняли всю Бургундію. У 534 році Бургундія була поділена: Теодоберту дістається північ Бургундії, яка пізніше отримала назву - Франш-Конте, Хільдеберт I - Ліон і Савойю, Хлотар I - Прованс до Дюранса. У подальшому Бургундія виступала як окрема одиниця в королівстві франків і тільки король Дагоберт (629-639) був королем франків і Бургундії одночасно.

Бургунди не опиралися пануванню франків. Вони зберігали свої звичаї і закони до середини VII століття. Разом з тим, спогад про королівство і власне про бургундів довго жило в пам'яті їхніх нащадків і просто жителів Бургундії. Національне почуття довгий час змушувало протиставляти себе як Меровінгів і пізнішим королям Франції, і імператорам Німеччини аж до Карла Сміливого (1433-1477). Бургундська правда ще довгий час була діючою, поки не була скасована на початку IX століття.

Королівство Бургундія в 737 році входить до складу Нейстрії.

Бургунди згодом увійшли до складу південно-французької народності і дали назву Бургундії.

Поиск по сайту: