Матеріальна та духовна культура

Предки нинішніх українців осіли на території, яка мала дуже давню історію, а її населення перебувало у зв'язках з культурами інших народів стародавнього світу.

Сліди перебування людини на цих землях збереглися ще з часів старокам'яної доби - палеоліту, коли людство, в тому числі і жителі України, користувалося, в основному каменем і кременем. Найдавніші відомості про початки культури знаходимо в так званій мустьєрській добі палеоліту (100 тис. років до н.е.). Тоді саме з'явилась в Україні неандертальського типу людина, яка ще, мабуть, не володіла розчленованою мовою і не вміла приручати свійських тварин. До цієї ж доби належить найбільше відкриття, що зробило людство, - вміння видобувати вогонь.

Найдавніші пам'ятки мистецтва передісторичної людини на території України відносяться до доби пізнього палеоліту (епохи: оріньякська - солютрейська - мадленська - 25-15 тис. років тому). Так, розкопки біля с. Мізинь над р. Десною (Чернігівська обл.), с. Добраничівка (Черкаська обл.) та в с. Гінці (Полтавська обл.) відкрили нам життя стародавніх мисливців, їхні житла, подібні до наметів, були споруджені із дерева й кісток мамонта. Тут знайдено крем'яні знаряддя, що відзначалися різноманітністю і доволі майстерною обробкою.

Серед творів мистецтва найбільшої уваги заслуговують стародавні скульптури у вигляді невеликих статуеток, які мали б відображати образ матері в родовій громаді і зберігались у так званих родових святилищах. Особливістю мізинських статуеток є відсутність окресленої голови або ж обличчя. Крім жіночих статуеток, зустрічаються фігури тварин і людиноподібних зображень з кістки і каменю.

Серед мізинських знахідок трапляються прикраси зі слонової кістки з геометричним орнаментом.

Знахідки мізинської культури, котра стала початком чи попередником відомої в центральній та західній Європі так званої мадленської культури, трапляються і в інших регіонах України (на Київщині, Полтавщині), в Західній Україні (міста Теребовля, Золочів, Чортків), і вони доводять, що палеолітична людина, хоч расове і невизначена, мала свою типову мистецьку культуру.

Доба нового каменю - це доба великих змін (бл. 15 тис. років тому). Змінився клімат, (відступив на північ льодовик), рівнобіжне змінювався побут людини. Замість печери людина йде жити в наземні будівлі - своєрідні хати, які утворювали поселення. З'явилися нові знаряддя виробництва з каменю (сокири, молоти, долота, ножі); з'являються лук і стріли. Полювання і рибальство стають головним заняттям. Згодом (7-6 тис. років тому) людина починає виробляти посуд з глини, оздоблений різними прикрасами, і відтепер гончарство значно полегшує її побут. Далі - розвивається обробіток землі і вирощування зернових. Хліборобською працею займаються переважно жінки. Розвивається будівництво, виникають житла поблизу озер, річок. Поволі людина виходить за межі своєї території, розвиваючи контакти з іншими країнами, зокрема малоазійського простору, де вже існувала високорозвинена культура. У цю добу значного поширення набуває орнаментальна кераміка, яка з відповідним орнаментом на глині (лінійки у вигляді шнурів) дістає назву шнурової.

За неоліту відбулися істотні зміни у фізичному вигляді людини і, на думку антропологів, на місці неандертальської з'являється нова раса - кроманьйонська.

Доба неоліту в Україні представлена трипільською культурою, назва якої походить від знахідок, зроблених у XIX ст. київським археологом В. Хвойкою під час розкопок біля с. Трипілля на Київщині.

Трипільська культура, датована V-III тис. до н. е., була поширена на лісостеповій території від середнього Дніпра до Бугу і Дністра на південному заході. За своїми ознаками і зразками ця культура споріднена з археологічними куль­турами Дунайського басейну, Балкан, островів східного Середземномор'я та Малої Азії. Отже, вона поєднала Україну з могутніми культурами тодішнього світу. Трипільці були хліборобами і скотарями, а їхня культура - типовою для осілого місцевого населення, яке етнічно можна б визначити як протослов'яни (М. Семчишин). Залишки трипільської культури відкрито в 38 селах Київщини, 25 Поділля і в 20 селах Західної України. Джерелами їхнього прожитку було хліборобство, скотарство, мисливство, рибальство. Сіяли ячмінь, просо, пшеницю, вирощували майже всі садово-городні культури, відомі нині в Україні. Розвивалися ремесла: шліфували камінь, виготовляли глиняний посуд, з дерева човни, знали мідь. Трипільська культура існувала протягом 2 тис. літ, охоплюючи енеоліт, бронзову і залізну доби. Дослідження виявили, що трипільці мали вищі форми громадського життя, жили великими родовими скупченнями, об'єднані жінкою-матір'ю, бо діти через відсутність шлюбів не знали батька. Отже, трипільці правоподібно практикували матріархат. Вони мали свої вірування та ритуали поховань (трупоспалень). У багатьох житлах трипільських поселень знайдено добре збережені жертовники у формі рівнораменного хреста, помальовані брунатно-жовтою фарбою (вохрою) і прикрашені концентричними колами. Вони звичайно знаходилися на підвищенні, а біля них антропоморфічні (людиноподібні) чи інші фігурки. Ці хрестоподібні підвищення служили жертовними місцями роду, тобто біля них трипільський люд приносив жертви.

Переміщення кочових племен зі Сходу в другій половині II тис. до н.е. знищило поселення трипільської культури, та не могло знищити елементи самої культури в царині релігійних культів. Вони зосталися живими, переживши кімерійців і скіфів, збереглися у подальшому побуті, віруваннях та мистецтві слов'ян.

З часів трипільців залишилися печери, коридори, а їхній побут - хати і села - дуже нагадують нам пізніший український побут. Трипільські поселення складалися з десятків і навіть сотень жител, розміщених по колу. Населення в них досягало кількості навіть десяти тисяч. Серед поселень трипільського типу були вражаючі своїм гігантським розміром, площею 200-400 га. Жили трипільців спорудах чотирикутної форми. Будуючи оселю, забивали в землю палі, поміж якими закладали стіни з плетеного хмизу, обмазаного глиною. Дах був вкритий соломою або очеретом. Долівка глиняна, посередині хати - піч, навголо неї - лежанки з випаленої цегли.

Велика увага приділялася прикрасам у вигляді розмальовування - розмальовували печі, стіни всередені та зовні. Фарби використовували здебільшого червоного й білого кольорів, а також жовтого й брунатного тонів. V мистецтві Трипілля панував культ сонця, торжества світла і древа життя, яскравих кольорів-символів.

Трипільці вели астрологічні спостереження, мали свій календар, буквенно-звукове письмо.

Найбільш прикметною знахідкою у трипільців була орнаментальна кераміка. Так, її виріб, як і стиль прикрас, знаходилися на дуже високому рівні. Орнамент накладався відповідно двома способами: розмальовуванням і заглибленим рисунком, розпис вони робили чорним або червоним, білим і червоно-брунатним кольорами. На малюнках були овали й півовали із зображенням сонця, води Збереглися також фігурки свійських тварин. Окрему групу створюють жіночі фігурки, пов'язані з культом родючості і шануванням духів предків, які мали культове призначення.

Геополітичне положення України, особливо Середньої Наддніпрянщини і Північного Причорномор'я, зумовлювало, з одного боку, вплив на її культуру руйнівних факторів (напади численних кочових орд), з іншого - залучення до неї нових життєздатних й органічно прийнятних компонентів. Є свідчення, що вже в трипільську добу здійснювались інтенсивні контакти культури, яка творилася на теренах України, із культурами Середземномор'я, Близько­го Сходу та Індії (Шумер, Єгипет, Вавилон, Ханаан, Північна Індія). Під впливом кочівників від автохтонної культури відділялися досить вагомі культурні масиви і розносилися далеко від рідних земель. Культурні елементи, схожі з трипільськими, можна відшукати в стародавніх пам'ятках культури Єгипту, Месопотамії, Індії, Греції, Італії, Британії. На жаль, місце трипільської культури у світовому культурному розвитку ще чітко не визначене. На думку сучасного вченого М. Поповича,"... носії Трипільської культури аж ніяк не могли бути ані слов'янами, ані їхніми прямими попередниками.... проте "трипільці" почасти могли передати свою культурну спадщину тим індоєвропейським предкам слов'ян, які прийшли на цю територію і витіснили їх або частково асимілювали".

Приблизно в III тис. до н. е. на всій Україні, де розпочалася трипільська культура, з'явилися нові поселенці. Культурно прибульці стояли нижче від трипільців, але були більш войовничими. Підкорили трипільське населення, принесли з собою вміння обробляти мідь. Згодом до міді почали додавати олово, одержавши у такий спосіб бронзу - металевий сплав, міцніший за мідь.

Пам'ятками перебування цих наступних племен залишилися розкидані по українській землі могили-кургани, в них археологи знайшли численні воєнної потреби речі з бронзи та міді, надзвичайно тонкої роботи (булави, списи, сокири тощо). Деякі з них оздоблювалися золотом і різними орнаментами. У цю епоху змінюється також характер кераміки: поряд із шнуровим орнаментом з'являються трикутники, кола, зигзаги, якими розписувався посуд.

У залізному віці (VIII ст. до н. е.) спостерігається по­дальше вдосконалення засобів виробництва. Тоді ж виникають численні городища, окопані ровами і обнесені валами (як, наприклад, у с. Юхнові Чернігівської обл., що над Десною).

Трипільців неоліту і мезоліту історики вважають етногенетично за попередників індоєвропейців. Ці останні були войовничими племенами, що прийшли в Україну за епохи бронзи і, вочевидь, нав'язали свою владу автохтонному мирному населенню. Можливо також, що деякий час вони становили провідну верству завойовників, а згодом злилися з місцевим етносом. Індоєвропейці, на думку О. Пріцака, принесли з собою дуже важливі культурні елементи, а саме: в суспільному просторі - патріархат, у духовній царині - культ сонця з його символом - колесом, і, що дуже важливо, - розвинену гнучку флективну мову, що надалі лягла в основу слов'янських (в тому числі української) мов.

Але, крім індоєвропейців уже в часи неоліту на сучасній території України жили племена різного походження, з різним рівнем культурного розвитку.

Так, на зламі II-І тис. до н.е. сюди прибуло плем'я кімерійців (ймовірно, іранського походження), завоювавши південно-причорноморські степи. Кімерійці мали культурні зв'язки з Малою Азією, Кавказом та іншими країнами, їхню культуру треба вважати продовженням трипільської.

Дуже важливу роль у цьому по черзі (за часом) відіграли три іранські племенні групи, а саме: скіфи, сармати і алани (роксолани), які теж культурно впливали на слов'янські племена.

З іранських племен, які побували в Україні в І тис. до н. е. (VII - II ст. до н.е.), найбільше пам'яток залишили по собі скіфи. По скіфах залишилися в південній Україні вали великих городищ; скіфських царів ховали під величезними курганами, а навколо них робили величезні вали і рови. Розкопки таких поховань свідчать про те, що разом з померлими клали їхню зброю, дорогоцінності, забитих коней, слуг. Своєрідне скіфське мистецтво відіграло дуже велику роль у формуванні слов'янської культури і слов'янського будівництва. Треба згадати також і про скіфську кераміку, прикрашену заглибленим геометричним візерунком, та скіфське декоративне мистецтво, в основі якого - зображення тварин. Цікавий вигляд мають також скіфські кам'яні статуї воїнів. З початком грецької колонізації (VI ст. до н. е.) Причорномор'я на скіфів дедалі більше впливає антична культура, і це відбивається на мистецьких виробах, скіфському побуті. Про це свідчать тогочасні знахідки в Неаполі скіфському (поблизу Сімферополя), тодішній столиці скіфського царства. Тут виявлено традиційні скіфські будівлі, прикрашені на давньогрецький лад портиками і фресками.

Традиції скіфського мистецтва продовжували сарматські племена, що згодом витіснили скіфів з південних степів України. Сарматське мистецтво характеризується поліхромією та оздобленням зброї, інших ужиткових речей. Продовжується мистецька традиція "звіриного" стилю, в якому створюються композиції міфологічного змісту.

Синхронно з трипільською культурою і культурою скіфів на теренах України розвивалася дніпро-донецька та тшинецька культури.

Різновидом дніпро-донецької культури є волинська неолітична культура. Пам'ятки цього періоду відкриті в м. Луцьку, біля с. Гірка Полонка, Новостав (Луцького р-ну), Лудин, Литовеж, Мовники (Іваничівського р-ну), Мики-тичі (Володимир-Волинського р-ну) та ін.

Основним типом житла були землянки. Обабіч знайде­но глиняний посуд та вироби з кременю: вкладиші до серпів, сокири, ножі, проколки тощо. Про вірування та інші уявлення щодо сприйняття світу відомостей мало. Єдине відоме поховання у с. Баїв Луцького району свідчить, що покійників ховали у зігнутому положенні, а біля них клали знаряддя праці і посуд, тим вказуючи на існування віри у загробне життя. Ці племена, судячи з усього, перебували на стадії матріархально-родових відносин.

В епоху бронзи (II тис. до н.е.) на території Волині проживали племена культур шнурової кераміки тшинецькоко-марівської і лужицької культур, їхні поселення відомі в м. Луцьку, у селах Лище, Горайлівка, Нічогівка, Лежниця, Скірче Волинської області. Житла були як напівземлянкові, так і наземні. Займались, як і раніше, землеробством, скотарством, рибальством, збиральництвом. Посуд ліпили руками, виготовляли крем'яні шліфовані, свердлені сокири, серпи, наконечники стріл і списів. Це вже були патріархальні племена, що засвідчується передусім парними похованнями у селах Скірче, Боратин, Шепель біля м. Луцька.

В історії культури, зокрема мистецтва, українських земель дослов'янського періоду визначну роль відіграли античні традиції, прямим джерелом яких були грецькі колонії-міста на узбережжі Чорного та Азовського морів. Вони почали виникати в VI ст. до н.е. До колоній належали: Ольвія, Херсонес, Пантикапей, Фанагорія, Тира та інші.

Вплив грецьких колоній на місцеве населення позначився, передусім, на виробництві посуду, ювелірних прикрас, предметів домашнього вжитку. Пам'ятки мистецтва колоній дійшли до нас у вигляді скульптур, фрескових розписів, ювелірних виробів, надгробкових рельєфів на міфологічні та побутові теми, мармурових різьблених саркофагів. Дехто з істориків стверджує, що цей вплив знайшов вияв також у духовній культурі нашого народу. Як приклад вчені наводять любов греків до музики, співу та сповнені символіки і торжества святкові обряди.

Подібні елементи знаходимо в українців, як-от: схильність декорувати одяг, хати, хатнє начиння. Окрім того, в украї­нському побуті також спостерігаємо чимало обрядів, поєднаних зі співом, забавами.

Впливи Риму і його культури теж позначилися на українській культурі. Ці впливи, зокрема, помітні в І - III ст. н. е., коли до українських територій наблизилися кордони римської держави. Археологи відкрили численні знахідки римських монет (так, у Києві знайдено монетний скарб І - II ст. н. е., що мав 4 тис. монет). У римських скарбах, крім монет і металевих прикрас, зустрічається скляний посуд римського походження і римська емаль. Впливи римської культури, за твердженнями О. Пріцака та Д. Чижевського, відбилися також на староукраїнській домашній культурі, як-от: на їжі, одязі, хатньому меблюванні, навіть в обрядах і віруваннях, так, наприклад, "коляда" - раніше римський новорічний день. Наближення римлян до наших територій спричинялося популяризацією християнства на цих землях. За сотні літ до хрещення Русі християнство проникало не лише з Візантії, але й з заходу, саме через північні кордони Римської імперії. Римські легіонери ставали часом пропагандистами християнських ідей, а за римськими купцями йшли перші християнські місіонери і приносили з собою ідеї нової християнської віри. Це проникнення християнства доволі помітне під кінець античної епохи, коли в Причорномор'ї з'являється релігійне мистецтво. Пам'ятками цієї доби є численні міста і фортеці південно-західного Криму (так звані печерні міста) зі стінами, баштами, християнськими храмами й печерними монастирями.

Мистецтво ранньосередньовічного Причорномор'я з християнською тематикою й візантійськими впливами було добре відоме нашим предкам.

З середини І тис. до н.е. з заходу в Північне Причорно­мор'я почали проникати племена кельтські, германські, а зі сходу в IV ст. н.е. визначився наступальний рух народів Азії: гунів, аварів, хозар, угрів, булгар, і закінчився в X ст. приходом печенігів. Це, ясна річ, негативно відбилося на формуванні культури місцевого населення, але, на думку визначного історика Н.Полонської-Василенко, "... хоч яка велика була навала, вона не винищувала всього населен­ня. Не було миті, коли б поривався зв'язок між... носіями старої й нової культур... від неолітичної трипільської куль­тури до Української держави".

Поиск по сайту: