Характеристика культурної та соціально-політичної ситуації в Галицькій і Волинській землях у XII—XIII століттях

Галицько-Воли́нське князі́вство, Королівство Русі (лат.

Regnum Galiciae et Lodomeriae, Regnum Rusiae; 1199—1349) —південно-західне руське князівство династії Рюриковичів, утворене урезультаті об'єднання Галицького і Волинського князівств Романом Мстиславичем. З другої половини ХІІІ століття стало королівством, головним законним спадкоємцем Київської династії та продовжувачем руських політичних і культурних традицій.

Суспільство Галицько-Волинського князівства складалося з: князів, бояр, духовенства.

Князь вважався сакральною особою, властителем всієї землі і міст князівства, та головою війська. Він мав право надавати підлеглим угіддя за службу, а також позбавляти їх земель та привілеїв за непослух. У державних справах князь покладався на бояр, місцеву аристократію.

Керівництво духовенства було представлено шістьма єпископіями у Володимирі, Перемишлі, Галичі і Угровську (пізніше в Холмі), Луцьку і Турівську. Ці єпископії володіли великими угіддями

поблизу цих міст. Окрім них існувала низка монастирів, що контролювали значні землі і населення, яке проживало на них. Після утворення у 1303 році Малоруської митрополії, залежної від

Константинопольського патріархату, головою церкви у галицько - волинських землях був Галицький митрополит.

Окремо від князів і бояр існувала група міських адміністраторів «ліпших мужів», які контролювали життя міста,.З них поступово сформувався міський патриціат. Поряд з ними у місті жили «прості люди», так звані «горожани» або «містичи». Найчисельнішою групою населення у Галицько-Волинському князівстві були «прості» селяни — «смерди». Більшість з них були вільними селянами, які жили общинами і сплачували владі натуральну данину. Інколи через надмірні побори, смерди покидали свої домівки переселяючись на фактично безконтрольні землі Поділля і Придунав'я.

Галицько-Волинське держава - друга велика держава на українській землі, збудована українськими руками, яка зуміла об’єднати біля себе більшу частину української етнографічної території свого часу, фактично в половині ХIV ст. перестала існувати. Але півтора століття її існування не проминули

безслідно як для подальшої долі українського народу, так і його культури. Власне ця держава, на думку багатьох вчених, зберегла самобутність України перед передчасним опануванням і асиміляцією з боку Польщі. З упадком Києва посередницька роль в торгівлі між Заходом і Сходом переходить до Галичини. Сюди приїздять купці з Польщі, Німеччини, Угорщини, Греції, з Балкан й закуповують продукти місцевого господарства та привозять свій крам. Все це впливало на розвиток і збагачення міст, на

розвиток міської культури, прикладних мистецтв, закріплення і урізноманітнення народних обрядів, звичаїв тощо. До утворення Київської Русі на цій території жило плем’я хорватів. У "Повісті минулих літ" їх вперше згадано під 907 роком, коли вони разом з полянами, древлянами і дулібами, тиверцями та іншими руськими племенами брали участь в поході князя Олега на Візантію. Вдруге хорвати згадані в цьому літописі в 993 році, коли на них пішов походом київський князь Володимир. Очевидно, саме тоді Прикарпаття із суміжними територіями було остаточно включене до складу Київської Русі. Археологами виявлено ряд цікавих знахідок, які свідчать про те, що у VІІІ - ІХ століттях на території Прикарпаття високого рівня досягли ковальська справа, деревообробне і косторізне ремесла, ткацтво і лимарство. Певного поширення набуло гончарське ремесло.

Поиск по сайту: