Початок творчості

Зна­йом­с­т­во з Ан­де­р­со­ном вве­ло Фо­л­к­не­ра в ко­ло лі­те­ра­ту­р­них су­пе­ре­чок 20-х рр. і ста­ло для ньо­го своє­рі­д­ною лі­те­ра­ту­р­ною шко­лою, хо­ча, по­ді­б­но до Хе­ми­н­гу­ея, Фо­л­к­нер ви­яви­в­ся не ду­же вдя­ч­ним уч­нем. За до­по­мо­гою Ан­де­р­со­на в 1926 р. Фо­л­к­нер опу­б­лі­ку­вав пе­р­ший ро­ман — «Со­л­дат­сь­ка ви­на­го­ро­да» («Sо­l­d­і­еr's Pay»), пе­ре­йня­тий оче­ви­д­ним не­прийнят­тям ім­пе­рі­а­лі­с­ти­ч­ної вій­ни. У ньо­му ви­яви­ли­ся і де­які ха­ра­к­те­р­ні ри­си тво­р­чої ін­ди­ві­ду­а­ль­но­с­ті Фо­л­к­не­ра, йо­го пра­г­нен­ня за­гли­би­ти­ся в пси­хі­ку лю­ди­ни хво­ро­б­ли­вої і на­віть не ці­л­ком но­р­ма­ль­но­ї. Ге­рой ро­ма­ну — льо­т­чик, що слу­жив в ан­г­лій­сь­кій авіа­ції,— у ре­зуль­та­ті по­ра­нен­ня втра­тив ба­га­то люд­сь­ких рис, і йо­го смерть — ли­ше за­ве­р­шен­ня про­це­су вга­сан­ня люд­сь­кої осо­би­с­то­с­ті. Тра­гізм йо­го до­лі від­ті­ня­ють сце­ни жит­тя про­ві­н­цій­но­го аме­ри­кан­сь­ко­го мі­с­те­ч­ка. На­ре­че­на До­на­ль­да зни­кає з мі­с­та з ко­ха­н­цем. Ро­ман за­кін­чу­єть­ся сце­ною в не­гри­тян­сь­кій це­р­к­ві, де не­гри спі­ва­ють гі­м­ни, і їх­ній спів уо­соб­лює для Фо­л­к­не­ра не­від­во­ро­т­ність по­сту­па­ль­но­го хо­ду жит­тя — не­ми­ну­чість «за­в­т­ра­ш­ньо­го дня і по­ту, се­к­су і сме­р­ті, і про­кльо­ну».

Модерністські тенденції у творчості Фолкнера.

Ця за­хо­п­ле­ність Фо­л­к­не­ра про­бле­ма­ми сме­р­ті і се­к­су, про­бле­ма­ми лю­ди­ни, що бо­лі­с­но пе­ре­жи­ває за­ги­бель сво­їх люд­сь­ких яко­с­тей, ста­ла центра­ль­ною те­мою йо­го ран­ньої тво­р­чо­с­ті. Осо­б­ли­во по­вно во­на ви­ра­же­на в ро­ма­ні «Шум і лють» («The Sound and the Fury», 1929).

Ро­ман у тому ви­гля­ді, у яко­му він з'яв­и­в­ся впе­р­ше, скла­да­в­ся з чо­ти­рьох ча­с­тин, що роз­по­ві­да­ють про чо­ти­ри дні з жит­тя сі­мей­с­т­ва Ком­п­со­нів — 7 кві­т­ня 1928 м:, 2 че­р­в­ня 1910 р., 6 і 8 кві­т­ня 1928 р. Пе­р­ші три роз­ді­ли кни­ги по­бу­до­ва­ні у ви­гля­ді вну­т­рі­шніх мо­но­ло­гів бра­тів Ко­м­со­нів — Бе­н­джа­мі­на, Кве­н­ті­на і Джей­со­на. У за­клю­ч­ній ча­с­ти­ні розповідь велася від іме­ні ав­то­ра.

Дія пер­шої ча­с­ти­ни від­бу­ва­єть­ся в жа­гу­чу су­бо­ту 7 кві­т­ня 1928 р., у вся­ко­му ра­зі, так го­во­рить за­го­ло­вок ці­єї ча­с­ти­ни. На­спра­в­ді ж ми чи­та­є­мо спо­відь лю­ди­ни, що не ро­зу­міє, що до­вко­ла ньо­го від­бу­ва­єть­ся, Ця лю­ди­на, якій ви­по­в­ню­єть­ся в цей день 33 ро­ки,— Бе­н­джа­мін Ком­п­сон. Він глу­хий і німий, і за ха­ра­к­те­ром йо­го вну­т­рі­ш­ньо­го мо­но­ло­гу чи­тач мо­же су­ди­ти про йо­го ро­зу­мо­ву не­роз­ви­не­ність, а з ре­п­лік на­вко­ли­ш­ніх оточуючихви­пли­ває, що він по­про­сту іді­от.

Са­ма спро­ба пе­ре­да­ти вну­т­рі­шній мо­но­лог лю­ди­ни, по­зба­в­ле­но­ї ду­м­ки, іді­ота бу­ла до­сить смі­ли­во­ю. Дій­с­но, Бе­н­джі не зда­т­ний го­во­ри­ти або ін­шим чи­ном ви­ра­жа­ти свої ду­м­ки. У 33 ро­ки він зо­всім без­по­мі­ч­ний — йо­го го­дує, вдя­гає і до­гля­дає не­гри­тян­сь­кий хло­п­чик Ла­с­тер. Своє не­вдо­во­лен­ня чимось Бе­н­джі ви­ра­жає ле­ме­н­том і вит­тям. Він лю­бить га­ля­ви­ну, на якій грає, свою се­с­т­ру Ке­д­ді і во­гонь. Че­рез те, що він не ро­зу­міє, що та­ке во­гонь, він кі­ль­ка ра­зів об­па­лює со­бі ру­ку. Се­с­т­ру Ке­д­ді, як і ін­ших оточуючих, він сприй­має тіль­ки за за­па­хами: «Від неї ві­я­ло, як від де­ре­ва».

Бе­н­джі в си­лу від­су­т­но­с­ті в ньо­го ін­те­ле­к­ту не мо­же роз­рі­з­ня­ти ми­ну­ле і сьо­го­ден­ня. У ньо­го все зли­ва­єть­ся в єди­не не­роз­ді­ль­не сьо­го­ден­ня — у по­тік вра­жень, що змі­ню­ю­ть­ся. Він не сприй­має на­віть по­слі­до­в­но­с­ті дій. Хід ча­су Фо­л­к­нер пе­ре­дає, вклю­ча­ю­чи в йо­го вну­т­рі­шній мо­но­лог сло­ва і ви­сло­в­лен­ня ін­ших ге­ро­їв, що фі­к­су­ють­ся в по­то­ці сві­до­мо­с­ті Бе­н­джі.

У жит­ті Бе­н­джі за 33 ро­ки від­бу­ва­ють­ся три зна­ч­них по­дії: зни­кає йо­го лю­ба се­с­т­ра Ке­д­ді, про­да­ють йо­го улю­б­ле­ну га­ля­ви­ну, він чіпляється до шко­ля­р­ки, що йде по ву­ли­ці, йо­го пі­до­зрю­ють у спро­бі зґва­л­ту­ва­ти ді­в­чи­н­ку і під­да­ють бо­лі­с­ній опе­ра­ції, суть якої він сам не ро­зу­мі­є. Очи­ма Бе­н­джі Фо­л­к­нер пе­ре­дає по­хму­ру вну­т­рі­шню ат­мо­с­фе­ру жит­тя ро­ди­ни пів­ден­них ари­с­то­к­ра­тів, що роз­ори­ли­ся. Йо­го очи­ма він по­ка­зує нам і ге­ро­їв кни­ги — до­б­ру до ньо­го се­с­т­ру Ке­д­ді, ре­ф­ле­к­ту­ю­чо­го бра­та Кве­н­ті­на, зло­го Джей­со­на, усе­мо­гу­т­ню не­гри­тя­н­ку Ді­л­сі, що ве­де всі спра­ви бу­ди­н­ку, пле­мін­ни­цю Кве­н­тін, ма­тір, ба­ть­ка. Сам Бе­н­джі — си­м­вол їх­ньо­го ви­ро­джен­ня.

Бе­н­джі ці­ка­вий для Фо­л­к­не­ра ще і то­му, що дає мо­ж­ли­вість спро­бу­ва­ти ви­ра­зи­ти ту ча­с­ти­ну сві­до­мо­с­ті, що, як го­во­рять аме­ри­кан­сь­кі те­о­ре­ти­ки, да­ле­ка від сфе­ри мо­ви. Че­рез сві­до­мість Бе­н­джі про­пу­ще­ні май­же всі іс­то­т­ні для роз­ви­т­ку сю­же­ту по­дії жит­тя сі­мей­с­т­ва Ком­п­со­нів за три де­ся­ти­літ­тя, але Бе­н­джі не уло­в­лює їх­ньо­го змі­с­ту, не мо­же з йо­го вну­т­рі­ш­ньо­го мо­но­ло­гу зро­зу­мі­ти їх і чи­тач. На­сту­п­ні ча­с­ти­ни як би роз­ши­ф­ро­ву­ють ці своє­рі­д­ні пси­хо­ло­гі­ч­ні за­га­д­ки.

На­сту­п­ний роз­діл — 2 че­р­в­ня 1910 р.— це вну­т­рі­шній мо­но­лог бра­та Бе­н­джі Кве­н­ті­на, що вчить­ся в Га­р­ва­рд­сь­ко­му уні­вер­си­те­ті. Кве­н­тін за­йня­тий про­бле­мою ча­су. Як­що час для Бе­н­джи не іс­нує в си­лу йо­го люд­сь­кої не­по­в­но­цін­но­с­ті, то з Кве­н­ті­ном спра­ва об­сто­їть на­ба­га­то скла­д­ні­ше — він від­чу­ває свою при­ре­че­ність і то­му не по­чу­ває хо­ду ча­су, для ньо­го час як би не іс­нує, він як би за­жи­во вми­ра­є.

Вну­т­рі­шній мо­но­лог Кве­н­ті­на про­яс­няє де­які сто­ро­ни жит­тя сі­мей­с­т­ва Ком­п­со­нів і роз­ви­ває те­ми, розпо­ча­ті в пе­р­шій ча­с­ти­ні. На­сам­пе­ред те­му се­с­т­ри Бе­н­джі і Кве­н­ті­на — Ке­д­ді. Ке­д­ді спо­ку­сив Да­ль­тон Еймс. Кве­н­тін, що, по­ді­б­но своє­му бра­то­ві Бе­н­джі, лю­бить свою се­с­т­ру, вра­же­ний цим і на­ма­га­єть­ся за­хи­с­ти­ти її честь. Для Кве­н­тіна те, що від­бу­ло­ся, рі­в­но­зна­ч­но по­ру­шен­ню хо­ду ча­су. За­ра­ди по­ря­ту­н­ку че­с­ті сво­єї се­с­т­ри він на­віть го­то­вий пе­ре­ко­на­ти ба­ть­ка, що він — Кве­н­тін — учи­нив зло­чин кро­во­змі­шен­ня, але ба­ть­ко йо­му не ві­рить.

2 че­р­в­ня 1910 р. Кве­н­тін від­пра­в­ля­єть­ся на про­гу­ля­н­ку за мі­с­то. Він бо­лі­с­но мі­р­кує про час. На­віть роз­би­ває го­дин­ник, ла­має в ньому стрі­л­ки, але го­дин­ник про­до­в­жу­ють йти, хо­ча і не по­ка­зує то­ч­ний час. Ця сце­на на­га­дує чи­мось сюр­ре­а­лі­с­ти­ч­ну ка­р­ти­ну Са­ль­ва­до­ра Да­ли «Гру­з­ла па­м'ять» («Souvenir tenace», 1931), на якій го­дин­ник роз­ті­ка­ю­ть­ся. Хід ча­су не­при­єм­ний для Кве­н­ті­на — з хо­дом ча­су ста­р­ша йо­го се­с­т­ра втра­ти­ла свою без­вин­ність. Пе­ре­біг ча­су при­но­сить не­при­єм­но­с­ті і йо­го мо­ло­д­шо­му бра­то­ві Бе­н­джі. За­ра­ди то­го щоб по­сла­ти Кве­н­ті­на в Га­р­ва­рд­сь­кий уні­вер­си­тет, про­да­ли га­ля­ви­ну, на якій Бе­н­джи лю­бив гра­ти. Для вну­т­рі­ш­ньо­го сві­ту Кве­н­ті­на ха­ра­к­те­р­не від­чут­тя сьо­го­ден­ня як ми­ну­ло­го. Йо­го вну­т­рі­шній мо­но­лог об­ри­ва­єть­ся на но­ті по­вної від­мо­ви від сві­ту, що си­м­во­лі­зує йо­го са­мо­губ­с­т­во. У цій гла­ві Фо­л­к­нер як би пе­ре­во­дить час на 17 ро­ків назад для то­го, щоб по­ка­за­ти тра­гізм жит­тя ро­ди­ни Ком­п­со­нів.

Тре­тя ча­с­ти­на — 6 кві­т­ня 1928 р.— по­ве­р­тає нас у сьо­го­ден­ня. Опо­ві­дан­ня ве­деть­ся те­пер від іме­ні тре­тьо­го бра­та — Джей­со­на Ком­п­со­на.

Джей­сон — пря­ма про­ти­ле­ж­ність і ро­зу­мо­вої, і фі­зи­ч­ної без­по­ра­д­но­с­ті Бе­н­джи й ін­те­лі­ге­нт­сь­кій безс­тра­с­но­с­ті й аб­с­т­ра­го­ва­но­с­ті Кве­н­ті­на. Він пра­цює в кра­м­ни­ці й упевне­ний, що є єди­ною опо­рою ро­ди­ни. Йо­му дово­дить­ся утримувати до­ч­ку сво­єї се­с­т­ри Ке­д­ді, названу на честь Кве­н­тіна, що по­ко­н­чив са­мо­губ­с­т­вом, йо­го ім'ям. Кве­н­тін у чо­мусь по­вто­рює вчи­н­ки сво­єї ма­те­рі, во­на не хо­че учи­ти­ся, їй бі­ль­ше до вподоби зна­йом­с­т­ва з мо­ло­ди­ми лю­дь­ми. Джей­сон ви­сте­жує її з ак­то­ром бро­дя­чо­го ци­р­ку і без­у­с­пі­ш­но на­ма­га­єть­ся пій­ма­ти. Вну­т­рі­шній мо­но­лог Джей­со­на не пе­ре­ри­ва­єть­ся ні­яки­ми еле­гій­ни­ми спо­га­да­ми. Це лю­ди­на су­то прак­ти­ч­на і хо­ло­д­на. Він не­на­ви­дить не­грів, іно­зе­м­ців і єв­ре­їв, не хо­че одружуватись з міркувань еко­но­мії гро­шей. Сво­го бра­та Бе­н­джі він не лю­бить і пра­г­не від­да­ти йо­го в при­ту­лок для ду­ше­в­но­х­во­рих.

Джей­сон на­ма­га­єть­ся при­вла­с­ни­ти со­бі гро­ші, що їх над­си­лає Ке­д­ді для сво­єї до­ч­ки. Ра­ці­о­на­лі­с­ти­ч­ність мо­ви Джей­со­на пе­ре­дає йо­го хо­ло­д­ну оща­д­ли­вість і від­су­т­ність гу­ман­них рис і по­чут­тів. Це об­раз лю­ди­ни, що втра­чає все люд­сь­ке в пра­г­нен­ні до гро­шей.

Жо­р­с­то­кість Джей­со­на не знає кордонів. Са­ме він на­сто­яв, щоб Бе­н­джі оско­пи­ли. Джей­сон є як би си­м­во­лом ча­су, трі­у­м­фуючого ча­су. Як­що Кве­н­тін не знав від­по­ві­ді на пи­тан­ня, що та­ке час, то Джей­сон сам є від­по­від­дю на це пи­тан­ня — він втра­тив ри­си Ком­п­со­нів, пів­ден­них ари­с­то­к­ра­тів, для яких час зу­пи­ни­в­ся, він уо­соб­лює тих хо­ло­д­них і роз­ва­ж­ли­вих ді­л­ків, на яких пра­цює час в Аме­ри­ці, при­но­ся­чи смерть ста­ро­му па­т­рі­а­р­ха­ль­но­му Пів­дне­ві.

В остан­ній ча­с­ти­ні кни­ги — 8 кві­т­ня 1928 р.— розповідь ве­деть­ся від іме­ні ав­то­ра. Го­ло­вне мі­с­це в ній за­ймає ста­ра не­гри­тя­н­ка Ді­лсі, від­да­на слу­ж­ни­ця сі­мей­с­т­ва Ком­п­со­нів. |

У цю ве­ли­ко­дню не­ді­лю в жит­ті сі­мей­с­т­ва Ком­п­со­нів від­бу­ва­єть­ся ще од­на іс­то­т­на по­дія: з'я­со­ву­єть­ся, що Кве­н­тін уте­к­ла з бу­ди­н­ку, спу­с­ти­в­шись по ри­н­ві з ві­к­на сво­єї кі­м­на­ти. По­пе­ре­дньо во­на залізла до кі­м­на­ти Джей­со­на і за­бра­ла в ньо­го гро­ші, що там збе­рі­га­ли­ся. Спро­би Джей­со­на пій­ма­ти її за­кін­чу­ють­ся не­вда­че­ю. Не мо­же роз­ра­хо­ву­ва­ти він і на до­по­мо­гу по­лі­ції, то­му що ро­зу­міє і знає, що ці гро­ші бу­ли на­жи­ті не­че­с­ни­ми шля­хом і йо­го мо­жуть за це за­лу­чи­ти до су­ду. Незважаючи на це, він на­ма­га­єть­ся вимагати від по­лі­ції, щоб во­на до­по­мо­г­ла йо­му пій­ма­ти Кве­н­тін. Ше­ри­фо­ві, що від­мо­в­ля­єть­ся до­по­мо­г­ти йо­му, він го­во­рить: «Ви ще по­шко­ду­є­те про це. Я не без­по­мі­ч­ний. Це не Ро­сія, де лю­дина, то­му що вона но­сить ма­ле­нь­кий ме­та­ле­вий зна­чок, не під­ко­ря­єть­ся за­ко­но­ві». Для Джей­со­на Ро­сія — си­м­вол усьо­го най­стра­ш­ні­шо­го. І ця не­спо­ді­ва­на по­ява те­ми Росії на за­клю­ч­них сто­рі­н­ках кни­ги Фо­л­к­не­ра по­ка­зо­во — ор­га­ні­ч­ний страх пе­ред нею слу­жить ще од­ним штри­хом в окре­с­лен­ні ха­ра­к­те­ру цьо­го ме­р­зен­но­го Джей­со­на.

Уте­ча Кве­н­тін за­ве­р­шує ка­та­с­т­ро­фу ро­ди­ни Ком­п­со­нів — ба­ть­ко вмер від ал­ко­го­лі­з­му, ма­ти ви­яви­ла­ся без­по­мі­ч­ною жі­н­кою, що пе­ре­да­ла го­с­по­дар­с­т­во в ру­ки не­гри­тя­н­ки Ді­л­сі, Бе­н­джі — іді­от, Кве­н­тін по­кі­н­чив са­мо­губ­с­т­вом, Ке­д­ді пі­ш­ла з ро­ди­ни і ви­яви­ла­ся по­за ре­с­пе­к­та­бе­ль­ним су­с­пі­ль­с­т­вом, її до­ч­ка Кве­н­тін пі­ш­ла шля­хом сво­єї ма­те­рі. За­ли­ши­в­ся в ста­ро­му бу­ди­н­ку Ком­п­со­нів Джей­сон — злий, що не­на­ви­дить усе люд­сь­ке і лю­дя­не, ді­лок.

В остан­ній ча­с­ти­ні, ве­ду­чи мо­ву від іме­ні ав­то­ра, Фо­л­к­нер як би зно­ву пред­ста­в­ляє нам сво­їх ге­ро­їв, вже в об’єктивованому вигля­ді. Він ма­лює пор­т­ре­ти іді­ота Бе­н­джі і хло­п­чи­ка-­не­г­ра Ла­с­те­ра, що во­дить йо­го, він роз­по­ві­дає про са­мо­губ­с­т­во Кве­н­ті­на, про до­лю Ке­д­ді. Те, про що мо­ж­на здо­га­да­ти­ся, чи­та­ю­чи вну­т­рі­шні мо­но­ло­ги Бе­н­джі, Кве­н­ті­на і Джей­со­на, те­пер ви­яв­ля­єть­ся у ви­гляді да­них, іс­ну­ю­чих і по­за сві­до­мі­с­тю йо­го ге­ро­їв,— пор­т­ре­тів, ха­ра­к­те­ри­с­тик, по­дій, фа­к­тів жит­тя.

Та­ким чи­ном, у ро­ма­ні «Шум і лють» Фо­л­к­нер дає три су­б'єк­ти­в­ні то­ч­ки зо­ру на ті са­мі по­дії і під­би­ває під­су­мок їм у за­клю­ч­ній ча­с­ти­ні, зі­ста­ви­в­ши в ній вну­т­рі­шні мо­но­ло­ги бра­тів Ком­п­со­нів з ре­а­ль­ни­ми фа­к­та­ми жит­тя. Вла­с­не ка­жу­чи, Фо­л­к­нер роз­по­ві­дає ту са­му іс­то­рію чо­ти­ри ра­зи, але так і не до­во­дить неї до кі­н­ця. Він хо­че зро­би­ти цю іс­то­рію ча­с­ти­ною сьо­го­ден­ня, ча­с­ти­ною по­то­ку сві­до­мо­с­ті ге­ро­їв, у який по­ви­нен увійти чи­тач, щоб від­чу­ти зсе­ре­ди­ни їх­ній світ. І це до­дає ви­зна­че­ний ре­ля­ти­ві­ст­сь­кий ха­ра­к­тер ро­ма­но­ві. Сам Фо­л­к­нер від­чу­вав йо­го не­за­ве­р­ше­ність і в 1946 р. на­пи­сав до­по­в­нен­ня до ро­ма­ну, яке було опу­б­лі­ко­ва­но в збі­р­ці йо­го виб­ра­них творів. У цьо­му до­по­в­нен­ні він за­но­во пе­ре­ка­зав усю цю іс­то­рію, цьо­го ра­зу пра­г­ну­чи роз­ста­ви­ти всі ак­це­н­ти, пра­г­ну­чи вве­с­ти цей ро­ман по­то­ку сві­до­мо­с­ті у ви­зна­че­ні іс­то­ри­ч­ні ра­м­ки.

Те­пер цей ро­ман ви­да­єть­ся ра­зом з п'я­тою ча­с­ти­ною, що слу­жить вступом у ньо­го і по­ле­г­шує чи­тан­ня ро­ма­ну. На­зи­ва­єть­ся ця п'я­та ча­с­ти­на «Ко­м­п­сон. 1699—1945 р.». Ця ча­с­ти­на вво­дить тра­ге­дію Ком­п­со­нів в іс­то­ри­ч­ний кон­текст роз­ви­т­ку Аме­ри­ки, на­сам­пе­ред роз­ви­т­ку аме­ри­кан­сь­ко­го Пів­дня.

Фо­л­к­нер зізна­ва­в­ся, що вва­жає цей ро­ман сво­їм улю­б­ле­ним твором, роз­по­ві­да­ю­чи іс­то­рію йо­го ви­ни­к­нен­ня:

«На­са­м­пе­ред мо­їм ду­м­кам пред­ста­ви­ла­ся ка­р­ти­на (a mental picture), я не ус­ві­до­мив то­ді, що во­на бу­ла си­м­во­лі­ч­на. На цій ка­р­ти­н­ці бу­ли бру­д­ні шта­н­ці ді­в­чи­н­ки на аб­ри­ко­со­во­му де­ре­ві, звідки вона мо­г­ла ди­ви­ти­ся крізь ві­к­но на по­хо­рон своєї ба­бу­сі і по­від­ом­ля­ти про те, що від­бу­ва­ло­ся, сво­їм бра­там, що стоять уни­зу на зе­м­лі. На той час, як я по­яс­нив, хто бу­ли во­ни і що ро­би­ли і як за­бру­д­ни­ли­ся її шта­н­ці, я ус­ві­до­мив, що не­мо­ж­ли­во бу­ло роз­по­ві­с­ти про це в ко­ро­т­кому оповіданні і що це бу­де кни­га. То­ді я ус­ві­до­мив си­м­во­лізм за­бру­д­не­них шта­нів, і цей об­раз був за­мі­не­ний об­ра­зом ді­в­чи­н­ки без ба­ть­ка і без ма­те­рі, що спу­с­ка­єть­ся по ри­н­ві, щоб уте­к­ти з бу­ди­н­ку, що у неї був і де во­на ні­ко­ли не ба­чи­ла ні лю­бо­ві, ні спів­чут­тя, ні ро­зу­мін­ня.

Я вже по­чав роз­по­ві­да­ти іс­то­рію очи­ма ди­ти­ни-­іді­о­та, то­му що я від­чув, що бу­ло б більш ефе­к­т­но, щоб це роз­по­вів хто-­не­будь, зда­т­ний тіль­ки зна­ти, що від­бу­ло­ся, але не ро­зу­мі­ти, чо­му. Але я по­ба­чив, що не зміг роз­по­ві­с­ти іс­то­рію то­го ра­зу. Я спро­бу­вав роз­по­ві­с­ти її зно­ву, ту ж іс­то­рію я роз­по­вів очи­ма ін­шо­го бра­та. Це бу­ло ще не все. Я роз­по­вів її втре­тє очи­ма тре­тьо­го бра­та. Але і це бу­ло ще не все. Я спро­бу­вав зі­бра­ти шма­т­ки ра­зом і за­по­в­ни­ти про­галини, зро­би­в­ши са­мо­го се­бе опо­ві­да­чем. Але іс­то­рія все рі­в­но не бу­ла за­кін­че­на, по­ки че­рез 15 ро­ків пі­с­ля опу­б­лі­ку­ван­ня кни­ги я не зро­бив у до­да­т­ку до ін­шої кни­ги ос­та­то­ч­ну спро­бу роз­по­ві­с­ти іс­то­рію, щоб во­на, на­ре­ш­ті, за­ли­ши­ла ме­не в спо­ко­ї. До ці­єї кни­ги я відчуваю найні­ж­ніші по­чут­тя. Я не міг її ки­ну­ти, і я ні­як не міг роз­по­ві­с­ти її пра­ви­ль­но, хо­ча ре­те­ль­но на­ма­га­в­ся і хо­тів би спро­бу­ва­ти зно­ву, хо­ча і зно­ву, імо­ві­р­но, це ме­ні не уда­с­ть­ся».

Тво­р­чий ме­тод Фо­л­к­не­ра в ро­ма­ні «Шум і лють» да­ле­кий від ре­а­лі­з­му. У цьо­му кла­си­ч­но­му творі аме­ри­кан­сь­ко­го мо­де­р­ні­з­му ча­с­то вба­ча­ють вплив «У­ліс­са» Джей­м­са Джой­са. Про ін­те­рес до Джой­са го­во­рив і сам пись­мен­ник.

Поиск по сайту: