Елементи стихійного матеріалізму, діалектики, логічного дослідження в період до критичної творчості Канта

Основні положення докритичної і критичної філософії І. Канта

На семінар – 2 і 3 питання.

Елементи стихійного матеріалізму, діалектики, логічного дослідження в період до критичної творчості Канта.

І.Кант (1724-1804) – засновник класичної нім. Філософії. Народився в сім’ї ремісника. Калінінград. В 1755 р. став доцентом. 1770 р. професор. 1786 ректор Кенінгсбергського університету. Помер 1704, могила в соборі Калінінграду. Студентам читав лекції з метафізики, логіки, етики, математики, фізики, антропології, фіз.географії (засновник).

В іктелектуальному плані він володів неперевершеним складом аналітичного мислення. Його вислів «адже будь-яка метафізика завжди була і буде існувати в світі, а разом з нею повинна існувати і діалектика чистого розуму, адже вона відповідає природі метафізики.»

Еволюція поглядів:

1 До критичний (1746-1770рр)

Займався природознавством, натурфіл. І логікою. За своїм світоглядом в ранній період був стихійним матеріалістом. Об’єктивна діалектика. Критичний спосіб мислення.

2 ідеї:

+ ідея зв’язку філософії з позитивною наукою і створення раціонального методу пізнання

+ ідея розвитку, як принцип, який повинен застосований у всіх позитивних науках.

В контексті сказаного в цей період філософ висунув 2 гіпотези: космологічну і космогонічну.

Космологічна: (космологія. Гр.. космос – світ, всесвіт, логос – вчення) галузь науки, в якій вивчається всесвіт, як ціле. Космологічна гіпотеза висунуті Кантом в працях «Дослідження притання чи зазнала земля в своєму обертанні навколо вісі завдяки якому відбувається зміна дня і ночі деякі зміни з часу свого виникнення». Тут він доводить ідею про уповільнення швидкості добового обертання землі навколо своєї осі під впливом приливного тиску світового океану. Ось чому не можна, пише Кант, більше сумніватися в тому, що безперестанний рух Океану зі сходу на схід, оскільки він заключає в собі дійсну і значну силу, неодмінно повинно дати помітні результати через проміжок часу.

На прикладі розгляду наслідків взаємодії системи Земля-Місяць, Кантом проводиться ідея історичної зміни тіл. Ідея розвитку проводиться в праці чи старіє земля з фізичної точки зору. Суть ідеї, що Земля мала початок (виникла з хаосу і знаходилась у рідкому стіні, потім у твердий – вона старіє і зазнає загибелі). За Кантом виходить, що причини зміни Землі, знаходяться не поза нею, а в ній в середині. 1770 р. висунів другу космогонічну гіпотезу. Праця «всезагальна природня історія і теорія неба». Космогонія (від космос – світ, гонія – народження) розділ астрономії, що вивчає походження космічних об’єктів і систем. Праця відіграла велику роль в історії природознавства і філософії. В цій гіпотезі ідеться про ідею розвитку всього всесвіту. Всесвіт виник і розвивається, розвиток безкінечний. Сонце – кінечне. Сонячна система виникла з хаосу, з величезної першопочаткової хмари розрідженних частинок (газової туманності), що рухаються в порожнечі. Шляхом взаємодії 2х протилежних сил (притягання і відштовхування) утворилися сонце і окремі планети. В центрі туманності мало місце зосередження важких частинок з яких утворилося сонце. З леких утворилися окремі планети. Виникнення сонячної системи передбачає і її майбутню неминучу загибель. За Кантом, у газових туманностях завжди має місце така тенденція. Спротував філософське розуміння світу, яке основане на ідеї Коперніка, про статичність зірок і конечність. Усунуте питання про першопоштовх. Кант вносить ідею саморуху в матерію і його джерело він намагається знайти у природних причинах. Джерелом руху є боротьба протилежностей (притягання і відштовхування). Кант тут дотримується принципів механіки, а це не можливо, бо механіка передбачає зовнішній поштовх. Кантівська теорія виникнення усіх небесних тіл з туманних мас, що обертаються, була величним завоюванням астрономії з часу Коперніка. Уперше була розхитана уява, начебто природа не має ніякої історії в часу. Кант зробив перший пролом у своїх поглядах і зробив все таким чином, що більшість наведених його аргументів зберігають свою силу і до нині. Погляд канта був математично обґрунтований французьким астрологом П. Лапласом. А в 1846р. спектроскопічно англ.. астроном Увільям Перенс довів існування першопочаткових туманностей. Ця туманність являється першопочатком існуючих небесних тіл, а з другого боку – це рання форма матерії. Таким чином у цей період ми спостерігаємо у творчості Канта матеріалістичну ідею природного розвитку, яка є і виявом глибокої діалектики усвідомлюваної філософом. Проте у плані розуміння світу, Кант припускався, все ж, непослідовностей. Вважав, що вся історія має свій початок. Існує бог і це очевидно з того, що природа у першопочатковому хаосі не може діяти інакше, як планомірно, за порядком.

У канта тут схильність до теології. У працях «руху і спокою», Кант у галузі фізики розвинув ідеї Декарта і Галілея, обґрунтувавши нове вчення про відносність руху і спокою. Кант стверджує, що є логічні і реальні протилежності і він вводить у філософію поняття негативних величин. Справа в тім, що негативні величини дещо саме по собі справді позитивне і тільки протилежне до чогось. Негативне притягання є неспокій, а справжнє відштовхування. Кант вважає, що приєднання протилежностей можливе лише у реальності, а не у мисленні. У мисленні не можна припустити, що А водночас і не А.

2 Критичний (1770-1793рр)

Людський розум не спроможний осягнути світ, не спроможний пізнати, про що свідчать наявні у мисленні суперечності. За Кантом суперечності у мисленні є необхідні і закономірні, бо вони є. Стверджував, що прогрес науки свідчить про те, що людина нічого не знає. Кант підходить до ідеї, яка уже робить місток до критичної філософії. Основна праця «Критика чистого розуму». Критикує претензії і безглуздість людського розуму осягнути об’єктивно світ.

3 Антропологічний (1793-1804)

1. Відмінність чистого і емпіричного пізнання

Зауваження І.Канта про особливості усякого метафізичного пізнання:

А) відмінність чистого і емпіричного пізнання

Б) апріорне і апостріорне

С) аналітичні і синтетичні судження

Д) синтетичні судження апріорій

А) Критичний період творчості Канта позначений написанням і опублікуванням творів: «Критика чистого розуму», «Критика практичного розуму», «Критика здатності судження» - тут він виклав своє розуміння філософії як науки про діяльність людини: теоретичной, пізнавальної деяльності. 2 практичної діяльності. 3 зображення художньої або естетичної діяльності.

В усіх 3-х творах присутнє слово «критика». Це означає, що кант підійшов свідомим чином до аналізу об’єкту. На противагу догматичній філософії здорового глузду, такій як філософії Локка, Кант засумнівався у здатностях людського розуму. Він на цьому шляху поставив за мету перевірити здатності людини, а не сприймати їх на віру, як це було в попередній догматичній філософії (матеріалістичній, ідеалістичній). Тому, коли ми говоримо, що кант агностик (заперечує можливість пізнання людиною світу) і коли стверджуєм, що він представник апріоризму (тлумачення форм мислення, як до досвідних і поза досвідних) то це означає, що це випливає з його критицизму. Кант здійснив коперніаканський переворот у філософії. Суть перевороту: коли раніше ставилось питання «як узгоджуються наші знання і наші поняття із предметами?», то він вважав, що це не задовольняє постановку поняття про апріорність нашого знання. Тому він ставить питання, чи можуть узгоджуватися предмети з нашими уявами і з нашими знаннями та відповідало б більше позиції, що наші знання все ж мають і апріорне, до досвідне походження. В зв’язку з цим, у Канта філософія постає як теорія пізнання. Він осуває онтологію з філософії на тій підставі, що філософія не може бути наукою про речі, тому, що всі речі ми не спроможні пізнати такими, якими вони є. Тому ці речі він позначає як «речі в собі» (замкнені, поза нами). Починаючи із Ф. Шеллінга і Г. Гегеля поняття онтологія починає знову виступати на арену філософського знання. Кант стверджує, що будь-яке пізнання не можливе без того, що на наші чуття діють предмети. Тобто виникненню знання передує в часі дія зовнішніх предметів на чуття, тому і виникають відчуття, споглядання. Але це не значить, пише Кант, що знання завершується цим джерелом. Наші пізнання тільки збуджуються зовнішніми речами і звичайно у знанні існує дещо, що походить із дії речей та відчуття, але у знанні є і дещо, що не випливає безпосередньо із досвіду. Такі знання, в яких зовсім нічого не поступає із дії зовнішній предметів, Кант називає чистими, вільними від усяких домішок чогось емпіричного і для людини, яка тренується, повинно бути доступно з повтореного досвіду побачити, вгледіти ось цей додаток, який не випливає з досвіду. Наприклад: усякій зміні передує своя причина. Кант вважає, що це є знання, яке, звичайно, несе в собі додаток, але однак воно не чисте, тому, що зміна повинна почерпнутися із досвіду. Із дії цієї зміни на наше чуття. А ось причина – це є поняття, яке споріднює її із чистим знанням.

Б) Апріорне і апостапріорне

Під апріорним Кант розуміє, те знання, яке почерпнуте не з досвіду і не завдяки йому, тобто воно передує самому досвіду, вже до того, як в досвіді на наше чуття діють предмети, викликаючи в нас споглядання чи відчуття. Характерною особливістю апріорного знання, за Кантом, є 2 властивості:

1 щоб таке знання володіло необхідність

2 суворою все загальністю

Необхідність полягає в тім, що тут діє принцим так і не інакше. Із причини з необхідністю випливає наслідок.

Ознака апріорного знання «сувора все загальність» означає, що у судженнях про предмети, не може бути ніякого виключення. Наприклад судження, каже Кант, «всі лебеді білі» - воно емпіричне, не апріорне, тому, що є лебеді і сірі. Наше знання не є апріорне. Апріорне знання, або судження це таке, яке має силу завжди і всюди буз усяких виключень. Принцип необхідності, як доказ апріорності знання, означає, що із суб’єкта з необхідністю у будь-якому випадку випливає наслідок і нічого іншого не може випливати, і тому це є апріорне судження. Кант стверджував, що не тільки судження є апріорними, але в нашому буденному досвіді існують апріорні поняття. Фігура, яка утримується в нашій свідомості постійно продовжує в нашій властивості існувати.

Апостріорне – це протилежне апріорному. За Кантом те, що з досвіду. Це судження, які ґрунтуються на досвіді, емпіричні. Змість їх почерпнутий із чуттєвого досвіду.

С) Аналітичні і синтетичні судження

Канта цікавила проблема, які судження дають приріст дають приріст нового знання, розширяють. За Кантом логічною формою знання є судження (С є П). Структурними елементами судження є субєкт, предикат і звязка «є». В цьому сенсі філософ поділяє судження, які несуть знання на аналітичні і синтетичні. Аналітичні – такі судження, зміст предикату яких витягується із змісту суб’єкта (С є П). Тобто зміст предикату добувається шляхом аналізу змісту суб’єкта, тому вони і аналітичні. Кант позначає ці судження, як тавтологічні, бо говориться у суб’єкті, те і у предикатові.

Кант вважав, що такі знання є апріорними, тобто вони замкнені з суб’єктом і предикатом. Вони мають до досвідне логічне походження. Із суб’єкту виникає предикат. Такі знання нічого не дають для приросту нового знання. Вони обмежені зв’язком суб’єкту і предикату. Але їх цінність в тім, що вони апріорні, бо до досвіду і незалежно від нього, ми видобуваємо знання предикату і суб’єкту. Друге знання – це знання «синтетичні» - це такі судження, суб’єкт і предикат яких пов'язаний, але предикат з них не випливає із суб’єкта, він немов би додається. Синтетичні судження мають перевагу перед аналітичними, тим, що вони додають щось нове до субєкта за допомогою нового предикату. Але вони, маючи позитивну сторону, водночас є обмежені, тому, що вони є не апріорними. Наприклад судження «усі тіла протяжні» - це судження є аналітичне, тому, що у тілі (в суб’єкті) іманентно необхідно мислиться його протяжність. Без протяжності ми не можемо уявити ніякого тіла. У змісті суб’єкта внутрішньо необхідно міститься зміст предикату.

Синтетичне судження «всі тіла мають вагу» - це судження синтетичне, тому, що у поняття тіла включений зміст ваги, бо ми можемо мислити тілом і звертатися до ваги, ця властивість є іманентною для тіла, ми можемо нею знехтувати, а протяжністю – ні. Однак синтетичні судження мають недолік, що вони пов’язані з досвідом. Предикат приєднується до суб’єкта і приносить щось нове. Але ці судження є не апріорні, не є загально обов’язкові, не діюють завжди і всюди, а в них постійно вноситься елемент нового. Вони корегуються за допомогою емпіричного досвіду.

Д) Судження апріорій

Кант задуюється над питанням, чи моливо знайти судження які були б поєднані достоїнством синтетичних і аналітичних, але не були пов’язані з досвідом. І Кант вводить таке поняття «синтетичні судження апріорні». Всі положення є апріорні. Зокрема, положення математики є апріорні, але синтетичні. Наприклад «5+7=12» - це судження, де є суб’єкт, предикат і зв’язка «є», воно є апріорне, тому, що ми не можемо в чуттєвому досвіді зустріти такий аналог, який би нам показував, що це є 5, а це 7. Це є продукти нашої уяви. Але це судження є синтетичним, тому, що 12 – це щось нове, аніж 5 і 7. У природознавстві Кант теж дає приклади синтетичних апріорних суджень.

2. Загальне завдання «чистого розуму», ідея і поділ критики чистого розуму.

«Критика чистого розуму» - основний твір І. Канта, основа його системи. Головне завдання чистого розуму полягає у звясування питання «як можливі синтетичні судження апріорні»? Від Цього судження залежить відповідь на питання і в інших науках. Стосовно метафізики або філософії – все життя філософії показує, що її існування має неприглядний характер, в неї немає ні сурової все загальності, ні необхідності. Усі нові філософи відкидали попередню метафізику кожен раз. Кант не каже, що філософії не повинно бути, бо кожна людина володіє розумом. Розум ставить питання «чи світ має початок?». Існування філософії (метафізики), заснованої на розумі, є необхідним, бо метафізика повинна встановити свій предмет, повинна визначити чітко свої межі компетентності. Кант поставив питання, як можлива метафізика як наука.

Тема: Трансцендентальна естетика Іммануїла Канта як вчення про апріорні форми чуттєвості.

1. Споглядання, чуттєвість, мислення та їх співвідношення.

2. Відчуття, явище (матерія і форма), чисте споглядання.

3. Вчення про простір.

4. Вчення про час.

5.

1 При розгляді питання про відмінність аналітичних і синтетичних суджень, слід відзначити, що у цьому плані Кант мав заслуги, але і мав певні обмеженості. Філософ розділив ці судження і абсолютизував цей поділ не бачачи відносності цього поділу, тобто, що судження можуть переходити одне до одного. Наприклад судження: атом неподільний. Це судження аналітичне, бо атом неподільний. Однак в кінці 19 ст. фізикою вдалося розчепити атом, поділити на ядро і електрони. Отже атом подільний. Виходить, що до суб’єкта приєднався предикат цілком новий. Це судження стало синтетичним, тому, що до суб’єкта приєднався новий предикат і ми отримали нове знання. Однак чи означає це, що судження «атом не подільний» є хибним? Ні. Справа в тім, що атом справді є неподільний тими засобами, за допомогою яких наука намагалася його поділити (хімічними засобами), а атом хімічно неподільний елемент. Та якщо атом поділили, то це не атом. Атом повинен зберегти свою цілісність. Коли розпався – його не стало. Разом з тим, судження атом є подільний, є теж істинне судження. Виходить, що можна сказати – атом водночас неподільний і подільний. Що засвідчує – одне і те саме в одному судженні може міститися аналітичне і синтетичне. Гегель казав – судження завжди водночас аналітичні і синтетичні.

Трансцендентальна естетика канта – це перше вчення у першому відділі «Критики чистого розуму», який називається «вчення про начала». В цей відділ входить і трансцендентальна логіка.

Термін «естетика» від грецького «відчуваючий, чуттєвий», Кант у цьому значенні його і використовує. Взагалі філософська наука використовує це поняття, бо вона досліджує 2 кола явищ: сферу естетичного, як специфічний прояв цілісного відношення людини до світу і сфера художньої діяльності людини. У Канта – це вчення про загальні форми чуттєвості. Гартман (німецький філософ, 1882-1950рр.) – був основоположником критичної онтології, розглядав чуттєвість (естетичний феномен), лише в плані чуттєвості. Це було обмежено, неповно, бо цей філософ усував із чуттєвості раціональний компонент. Слід зауважити, що і у Канта крім трансцендентальної естетики, є ще естетика як вчення про прекрасне. Воно викладено у критиці здатності судження. Кант викладає зміст художньої творчості. Критика здатності судження синтезує в собі і критику чистого розуму і критику практичного розуму (теоретичну, пізнавальну і практичну діяльність. Це є заслуга Канта, тому, що і сьогодні постає питання виділити таку форму діяльності людини, яка б поєднувала в собі усі інші форми її діяльності. У Канта це художня діяльність.

В трансцендентальній естетиці Кант використовує терміни і поняття. Слово трансцендентальна означає (лат. Приступати) – ієрархії понять трансценденталії є більш загальними стосовно категорії, вищих родових понять. Трансцендентальне є таким, що виходить за межі. Властивість, що відноситься до всіх речей. У середньовічній схоластиці цей термін і зародився і позначався словом «загальне». Крім того, Кант використовує поняття «трансцендентне» - це те, що лежить поза межами розсудку, потойбічне.

Трансцендентальне позначається у Канта ще як суб’єктивне. Оскільки під суб’єктивним він вважав все, що є загальним і необхідним. Тому Трансцендентальне – апріорне. Має властивість все загальності і необхідності. Звідси трансцендентальне споріднюється із трансцендентним. Трансцендентальне – поза межами досвіду, потойбічне йому.

У своїй естетиці Кант вживає поняття «річ в собі». За Кантом існує відношення суб’єкт і об’єкт.

Об’єкт – явище, річ в собі

Річ в собі, за Кантом, - це потойбічна або трансцендентна, бо вона в собі, а не для нас. Але річ в собі дає про себе знати специфічно: вона діє на наші органи чуттів, викликаючи у нас збудження, які стимулюють до появи нового знання. Але не про знання речі в собі, а лише про її прояви, якими вона дає про себе знати у чуттях людини.

Споглядання – є той спосіб, яким пізнання безпосередньо відноситься до предметів. І до якого, як до засобу, прагне усяке мислення.

Споглядання має місце тоді, якщо тільки нам дається предмет. Тобто лише завдяки тому, що предмет деяким чином діє на нашу душу. Ця здатність одержувати уяви тим способом, яким предмети діють на нас, називається чуттєвістю. Завдяки чуттєвості предмети нам даються. І тільки чуттєвість надає нам споглядання. Мисляться предмети розсудком. Всяке мислення повинне врешті-решт прямо чи опосередковано через ті чи інші ознаки, мати відношення до споглядання, а отже в нас до чуттєвості. Тому, що жоден предмет не може бути нам даний іншим способом.

2 Дія предмету на здатність уяви, оскільки ми піддаємося дії його, є відчуття. Ті споглядання, які відносяться до предмету, завдяки відчуттю, називаються емпіричними. Не визначений предмет емпіричного споглядання – називається явищем. Те в явищі, що відповідає відчуттям називається матерією. А те, завдяки чому, різноманітне в явищі може бути впорядковане певним чином, Кант називає формою. Відчуття можуть бути впорядковані і приведені у певну форму, але форма у свою чергу не може бути відчуттям. Хота матерія всіх явищ дана нам лише апостріорій (в досвіді), форма цих явищ цілком повинна для, цих явищ, знаходитися уже готовою у нашій душі. І тому може розглядатися окремо від усякого відчуття. Канта називає чистими всі уяви, в яких немає нічого, що належить до відчуття. Згідно цьому чиста форма чуттєвих споглядань взагалі, форма в якій споглядається вся різноманітність (зміст явищ), буде знаходитись апріорі (в нашій душі). Сама ця чиста форма також буде називатися чистим спогляданням.

Науку про всі апріорні принципи чуттєвості, Кант називає трансцендентальною естетикою. Таким чином у ній можуть бути не більше, аніж дві апріорні форми чуттєвості (споглядання) – простір і час. Це тому, що у трансцендентальній естетиці ми поступово ізолюємо чуттєвість, потім ми відокремлюємо все, що належить до відчуття, так, щоб залишилася тільки одна форма явищ – чисте споглядання.

Вчення канта про апріорні форми чуттєвості є суперечливим. З одого боку апріорність – духовний момент в спогляданні (форма, яка є мислима), з іншого боку – це апріорна форма чуттєвості. Тобто чуттєвість мусить бути присутня у цій апріорній формі. Таке поєднання апріорності і чуттєвості, на перший погляд, являється суперечливим, але тут є і істина.

Простір і час як апріорні форми чуттєвого споглядання. Простір і час – це тільки 2 апріорні форми споглядання, які досліджує естетика. Їх розділ відбувається у метафізичному і трансцендентальному плані.

Метафізичний – це розгляд їх апріорних форм, як таких, що не виводяться.

Трансцендентальний спект полягає в тім, що ці 2 форми споглядання являються умовою для виведення інших апріорних форм мислення (втому числі і понять). Більше того бути умовою можливості досвіду людини взагалі.

3 Простір – це така зовнішня уява або споглядання людини, за допомогою якої, людина споглядає предмети як такі, що не залежать від неї і як такі, що знаходяться в просторі (займають певне положення) один предмет стосовно іншого. Кант при розгляді простору і часу застосовує негативний підхід і позитивний. Негативний – полягає в тім, щоб ствердити, чим простір і час не являється. Позитивний підхід – ґрунтується на твердженні чим простір і час являється. За Кантом простір не являється емпіричною уявою, не походить з досвіду. Завдяки тому, що в людини, в середині її душі, є форма у вигляді простору, це дає можливість людині споглядати речі, які не залежать від неї, які співіснують одна і іншою. Тому, каже Кант, треба шукати інше джерело для простору досвіду. Він має рацію тому, щоб спостерігати речі, треба вже мати до цього спостереження здатність, форму свідомості, щоб вона дозволяла людині бачити речі. Свідомість існує завжди апріорно до того вже, як предмети діють на нас. Таким чином це є негативний аспект чим простір не являється. Не являється він спогляданням, яке має реальне емпіричне походження, Це тому, що усі властивості ми можемо усунути уявно, але не можемо усунути просторовості, бо вона апріорна (ми в ній не можемо абстрагуватися). Простір є апріорна форма споглядання, завдяки якій, ми можемо мислити предмети дані нам у певних відношеннях. Наступна ознака простору – простір є недескурсивне поняття, а апріорне споглядання. Кант стверджує, що поняття утворюються шляхом абстрагування якоїсь загальної властивості. Не можна називати простір і час поняттями, тому, що вони не утворюються, а вже є апріорі ями в нашій уяві. Простір в зв’язку з цим не можна підшуковувати у аналогах самої ознаки. Позитивна ознака – простір апріорна форма споглядання. Він є єдиний простір, а всі інші простори є лише обмеження цього єдиного загального простору, який лежить в основі всіх різних просторових означень. Можна усунути речі із простору, але сам прості неможливо усунути з речей. Тому конкретні просторові ознаки є лише обмеження цього загального простору. Час – наступна форма споглядання. Час є не що інше, як форма внутрішнього споглядання, споглядання нас самих і нашого внутрішнього стану. Час не може бути визначенням зовнішніх явищ, він не належить ні до зовнішнього, ні до положення. Час не є емпіричне поняття. Він не виводиться з досвіду. Одночасність чи послідовність подій людиною навіть не сприймалися, якщо в основі вже не лежала апріорна уява про час. Тільки при цій умові, що в людині міститься апріорна уява про час, можна уявити собі, що події відбуваються в один і той же чи в різний час. Позитивний розгляд – час – це необхідна уява, що лежить в основі всіх споглядань. Коли ми маємо справу з явищами, ми не можемо усунути сам час. Хоча явища прекрасно можна відокремити від самого часу. Час даний нам в апріорій. Тільки в ньому можлива уся дійсність явищ. Всі явища можуть зникнути, а сам час, як загальна мова їх можливості, усунути неможливо. Час є не дискурсивне чи загальне поняття, а чиста форма чуттєвого споглядання. Різні часи – це лише частини одно і того ж часу. Час як всезагальний або універсальний може бути градуйований на різні часові виміри, але ці часові виміри (минуле, майбутнє), маються свою апріорну основу тільки в єдиному універсальному часі.

З трансцендентальною естетикою як наукою про апріорні форми чуттєвого споглядання (про простір і час), Кант пов’язує вирішення питання, як можлива чиста теоретична математика, геометрія. Вона можлива тому, що у нашій уяві вже є безкінечна форма, модефікаціями якої і займається геометрія. Це є не що інше, як обмеження цього єдиного апріорного простору, який у нашій уяві. Теоретична математика можлива і тому, що існує апріорна форма – час. Це простежується у натуральному ряді чисел. В його основі лежить час (1,2,3,4,5..-це рахунок, або виникнення чисел у часі). Таким чином час відливається у вигляді послідовного ряду натуральних чисел і застигає в ньому. Час не є якість, час є кількість. І цей час, рахунок у ньому, виливається у кількість – натуральний ряд чисел. Стосовно простору і часу, Кант, звичайно, мав заслугу, що він розглянув простір і час, не в онтологічному плані, а зосередив увагу на теоретико-пізнавальному (суб’єктивному) значенні. Справді простір і час мають апріорну, суб’єктивну форму. Кожен вчений не звертаючись до реальних об’єктів веде обчислення просторовим часом, не звертаючись до досвіду. Простір і час вони апріорні, тому, що для даної людини вони складалися незалежно від неї. Насправді простір і час є об’єктивними формами існування, як речей предметного світу, так і речей, які постали у формі споглядання людини.

Кант. Трансцендентальна логіка як діалектика.

1. Вчення про розум, співвідношення розсудку і розуму.

2. Ідеї та їх функції у пізнанні.

3. Антиномії (суперечності) чистого розуму. Діалектика І. Канта.

4. Поняття «річ в собі» і його суперечливість.

5. Як можлива метафізика як наука.

1. Трансцедентальна логіка як діалектика. Її зміст.

Трансцендентальна естетика ґрунтується на апріорних формах споглядання (простору і часу) і при цьому опирається на свою власну очевидність. Теоретична (чиста) математика засновується на діяльності розсудку і його понять. Трансцендентальна естетика повинна відповісти на питання: як можлива чиста математика?

Трансцендентальна логіка як аналітика повинна відповісти на питання, як можливе чисте природознавство. Кант відповідає, що воно можливе лише якщо випливає з чистих джерел (апріорних категорій розсудку), але при цьому спирається на досвід і його підтвердження. Метафізика (філософія) теж має справу з апріорними поняттями, але уже розуму. І ці поняття (ідеї) не даються в досвіді і їх твердження про хибність чи істиність не може бути підтвердження ніякому досвіді. Філософія (метафізика) відноситься до властивості занять розуму самим собою. Тобто метафізика відноситься до такого пізнання об’єктів, яке розум одержує безпосередньо з розмірковуванням над своїми власними поняттями. Розсудок вже скерований на пізнання явища і тому опосередкований досвідом. Відмінність розсудку і розуму полягає в тім, що критерієм слугує повнота поняття «досвід». Тобто розсудок має справу із окремим досвідом. А досвід як абсолютне ціле (як колективна єдність) це є сфера розуму. Вихід за межі колективного розуму – трансцендентне.

Переходячи межі явища, що пізнається, досвіду, розсудок впадає у суперечність із самим собою і перетворюється в розум. Розум – це і є той розсудок, який долаючи досвід, перелітає цю сферу і проникає в «річ в собі», але ця зустріч з нею є ілюзійною, оманливою, бо, як вважає Кант, вийти за межі суб’єктивного в об’єктивне не можливо. Бо суб’єктивне все рівно буде мислитися як об’єктивне.

Якщо поняття розсудку застосувати до речей в собі – то це є амфіболія (змішання).

Самопізнання чистого розуму – це єдиний засіб проти заблудження розуму, стосовно його претензій сприймати розум.

Якщо розсудок спрямований на явище, то його завдання – створити єдність явища. Предмет розуму – самі правила, поняття.

Відмінність розсудку і розуму полягає у відмінності їх понять. Поняття розсудку – 12 логічних категорій, що обмежені сферою досвіду. Поняттями розуму є інші поняття, які скеровані поза межами досвіду. Ці поняття досвіду не дають нам ніякого знання, але вони необхідні для пізнання. Їх метою – синтез в даному досвіді, а також регулятивне значення. Ідеї застерігають розум від претензій включатися у ту сферу, де він некомпетентний.

2. Поняттями розуму є ідеї, вони як і категорії розсудку є апріорні, тобто, вони є поза досвідні і виникають із досвіду. Тому ідеї розуму є суб’єктивні (трансцендентальні). Якщо категорії можуть мати аналог або підтвердження в явищі (в досвіді), то ідеї будучи апріорними (трансцендентальними), ніколи не мають під собою об’єктивної реальності (вони є трансцендентні, по той бік досвіду). Думка Канта про те, що поняття, яким виступає категорія розсудку, слід відрізняти від ідеї, адже поняття передбачає, що є даний об’єкт і поняття є віддзеркаленням даного об’єкту. Ідея, як форма мислення, не має аналогу у самій дійсності. Це тому, що ідея – це така форма мислення, яка спроектована на майбутнє, бо якщо був би аналог ідеї, то це було б поняттям. Призначення ідеї – це рух поза даним досвідом. Ідея – це вихід в майбутнє, якого ще немає у реальності. Кант мав обмеженість у цьому плані, тому, що він взагалі вважав, що ідеї не мають ніякого досвідного походження, а це не так. Всі ідеї прямо чи опосередковано своїм джерелом мають досвід. Це матеріальні умови діяльності людей. Ідеє це те ж саме поняття, тільки поняття, яке вже дорозвиває ту дійсність до ступеня мети, до ступеня цілі, повноти, яка в понятті, звичайно, не дається.

3. Філософ у критиці чистого розуму досліджує здатності чистого (теоретичного розуму), на що він спроможний. За думкою Канта, в розумі людини ми маємо сумбур. Тобто цілу сукупність суперечностей, неоднозначностей. Для розсудку характерно так і не інакше. Оскільки в розумі існує сумбур, хаос, в ньому є суперечності, то це свідчить про те, що він не може знати той предмет, на який він націлений. А він націлений і намагається вскочити в таку сферу, яку неспроможний осягти, бо це сфера поза межами досвіду. В зв’язку з тим при інтерпретації речей зовнішнього світу розум впадає у суперечності. Справа в тім, що речі об’єктивні діючи на наші органи чуття спричиняють відчуття. Від речі залишаються тільки відчуття. Від речей залишаються лише їх відчуття. Річ дістала суб’єктивну форму свого виразу. Потім із відчуттів інформація поступає до сприйнять. Річ втрачає зовнішні риси і від неї залишається бік сприйняття. І нарешті сприйняття переходить у поняття. Залишається від речі тільки поняття. Встановити чи збігається наше поняття про річ неможливо (перевірити на спів падіння). Дана перевірка теж буде субєктивізуватися і буде вимагати і свої перевірки, а та перевірка ще свої перевірки і так до безкінечності.

Кант вирішив дослідити ці суперечності людського розуму, в які він впадає. Він на цьому шляху звертається до метафізики (попередньої філософії) і звертається до 3-х ідей, які в метафізиці Вольфа досліджувались і були частиною цієї філософії. Ці ідеї такі: психологічна ідея розуму, космологічна ідея розуму, і теологічна ідея розуму. Ці ідеї стосуються об’єктів чистого розуму. Такими ідеями є об’єкти душі, космологічної ідеї – світ в цілому і об’єктом теологічної ідеї є Бог. Кант вирішив зруйнувати ці ідеї (метафізику), тому що попередня метафізика абсолютно ігнорувала досвід і щоб спростувати ці ідеї не можливо звертатись до досвіду, бо ці ідеї так простягаються далеко, що їх дія не може зустрітися в жодному досвіді. Світ в цілому не дається у чуттєвому досвіді людини. Бога, каже Кант, у чуттєвому досвіді немає. Для Канта істина тільки тоді, коли все підтверджується об’єктивною реальністю (в досвіді). 3 науки – раціональна психологія, раціональна космологія, раціональна теологія не даються в досвіді. Єдиний шлях для Канта – виявити суперечності в цих науках. Кант вводить групу суперечностей:

+ суперечності, які стосуються душі (раціональної психології). Назвав їх пар алогізмами.

+ суперечності, які виявлені ним у понятті «світ в цілому» (в раціональній космології). Це антиномії.

+ суперечності, які стосуються Бога, або раціональної теології. Називає їх – ідеал розуму.

Найістотніше серед цих суперечностей – це антиномії. Цю частину свого вчення Кант назвав антитетикою (вчення про протилежності). Антиномії стосуються поняття «світ в цілому». Це ті суперечності, які виникають в розумі із спроб вийти в світ і проникнути за його горизонт. Таких антиномій 4:

Антиномія – 2 протилежних положення, що виключають одне інше і на цьому ведеться доказування.

+ поняття конечності і безкінечності світу: а) світ в часі і просторі безконечний б) світ має початок і кінець.

+ поняття простого і складного: а) все в світі із простого б) немає нічого простого, все складне.

+ динамічні відношення до дійсності: а) в світі існує свобода б) немає ніякої свобода, все є природа. Вона діє, розвивається згідно причинності.

+ співвідношення необхідності і випадковості: а) в ряду причинності є деяка необхідна сутність б) все є випадкове.

За думкою філософа аргументовано теоретично можна доказати як тезу так і антитезу рівночинним способом.

Припустимо, що антитеза, що світ має початок у часі і просторі – істинна. Але це означає, якщо він має початок, то це свідчить про те, що до виникнення існувала порожнеча, ніщо. То це суперечить закону збереження енергії. Тому такої порожнечі нема. Виходить, що антитеза внутрішньо суперечлива, бо бути водночас кінечним і безкінечним неможливо. Звідси – істинною є теза. Але прибічники антитези теж працюють над доведенням антитези. І кажуть: припустимо, світ є безконечний, але ж, коли ми висловлюємо дане судження, до того, як ми сказали пройшов безконечний час, який на нас закінчився. Положення, що світ безконечний є не істинним, при доведенні ми дістали протилежне твердження, він конечний. Антиномії засвідчують, що людина не може знати світ в цілому, оскільки не вистачає чуттєвого досвіду. Антиномії Канта – це велике досягнення, тому, що після античної філософії Кант відновив діалектику розуму, вважаючи, що діалектика буде існувати стільки, скільки буде існувати філософія. Одна антиномічна діалектика мала недоліки:
+ суб’єктивний характер

+ Кант розводить протилежності не поєднуючи між собою

+ доказ антиномії – це є такий доказ, який вважаються у формальній логіці не істинним. Передбачає, що істинне доказується вже наперед.

4. Поняття «річ в собі» є центральним у Канта. Існування об’єктивних незалежних від нашої свідомості речей. Він вважає ці речі непізнаваними (пізнавані тільки явища). Кант усунув науку, щоб розчистити місце вірі. У речі в собі можна тільки вірити. Кант джерелом пізнання вважав чуттєвий досвід. Ідеаліст він тому, що вважав апріорну форму пізнання. Його критикували ідеалісти за допущення речі в собі. У критиці чистого розуму річ в собі виконує функції:

+ у трансцендентальній естетиці річ в собі – це річ, яка збуджує наші почуття, щоб почались акти пізнання, хоча ми про нього нічого не знаємо.

+ річ в собі у трансцендентальній аналітиці виступає як ноумен (щось потойбічне) яке не підлягає пізнанню. Існує лінія у вигляді явища, переступити яку ми не можемо.

+ під «річ у собі» розуміється безсмертя душі, Бог і свобода. Ці речі служать правилом моральної поведінки людини. Регулятивна роль.

Річ в собі є суперечливе поняття. Кант вважав, що можна пізнати явище, а не річ в собі. Кант сформулював: «Я знаю, що речі в собі існують, але я не знаю, які вони є». Це повна суперечність, адже на якій підставі ми можемо стверджувати, що речі в собі існують і водночас, що ми нічого про них не знаємо. Якщо ми про них не знаємо, то на якій підставі ми можемо говорити, що вони існують?

Річ в собі як поняття виникає із безперервності людського пізнання. Людське пізнання безперервне – це означає, що в ньому наявний предмет, того, що людина не знає. Другий момент, що людина знає. Той момент незнання можна назвати річчю в собі, але те що ми не знаємо, стає тим, що ми знаємо. В зв’язку з цим процес пізнання світу свідчить, що немає непізнаваних речей, а є речі ще не пізнані.

5. Кант зробив певний заповіт. В зв’язку з тим він вважав, що критика чистого розуму є негативна, це критика того чого неможна робити у філософії. Майбутня філософія:

+ повинна виходити із апріорних форм мислення і споглядання

+ майбутня метафізика мусить мати систематичну форму, бути системою філософського знання. При чому ця система повинна засновуватися на всіх значеннях суб’єкта (спогляданні, розсудку і розуму).

+ філософія повинна прийти в остаточний вигляд. Це тому, що філософія не може займатися речами і предметами зовнішнього світу, а повинна займатися тільки власним розумом.

+ відмова від гри у правдоподібність і гіпотетичність. Філософія повинна бути доказовою

+ метафізика (філософія) повинна апелювати не до здорового глузду людини, а виключно до розуму.

Поиск по сайту: