Тема: СОЦІАЛІЗАЦІЯ ЯК СОЦІАЛЬНО – ПЕДАГОГІЧНЕ ЯВИЩЕ. ПОНЯТТЯ ТА СУТНІСТЬ СОЦІАЛІЗАЦІЇ

ЛЕКЦІЯ №1

Даний етап розвитку суспільства характеризується підвищенням вимог до активності кожної окремої людини як суб’єкта власної долі. Що впливає на людину, що є найсприятливішим для розгортання її життєвого потенціалу? Які важелі формування її життєвої компетентності? Що дає змогу людині успішно інтегруватись у суспільство?

Щоб відповісти на ці та інші питання розглянемо особистість як суб’єкт та об’єкт соціального розвитку.

З того часу як виникло суспільство, його взаємовідносини з особистістю завжди хвилювали науковців.

Зрозуміло, що особистість залежить від суспільства, але чи існує зворотній зв’язок, наскільки він впливовий? Саме на ці питання намагались відповісти Еміль Дюркгейм, Талкотт Парсонс, Макс Вебер та інші класики соціології, належачи до різних течій, надали суперечливі, але об’єктивні відповіді.

Визнаючи, що в ході взаємодії індивідів виникає суспільство, Е.Дюркгейм вважав, що соціальна реальність, колективна уява, колективна думка впливають на особистість. Тобто, суспільство, домінуючи над людиною, виступає як зовнішня сила, що тисне на індивіда, в той час він сам впливає не суттєво, не змінюючи суті соціальних фактів.

Т.Парсонс в теорії функціонування суспільства, продовжив ідею Е. Дюркгейма визначаючи, що соціалізація – це ”інтеріорізація” культури суспільства, в якому народилася дитина. Він вважав, що людина сприймає та вбирає в себе загальні цінності в процесі спілкування і живе за загальноприйнятими у суспільстві стандартами.

Макс Вебер, не відкидаючи необхідності існування впливу держави, велике значення надавав поведінці індивіда. Він вважав, що соціальна дія – осмислена, направлена на досягнення мети індивідом поведінка. Не відкидаючи можливості використання понять ”сім’я”, ”нація”, ”держава”, він вимагав не забувати, що ці форми колективності реально не являються суб’єктами соціальної дії.

Позиція М. Вебера протилежна точці зору Е. Дюркгейма. Для нього немає соціальної реальності окрім індивіда, який носить статус соціального суб’єкта, а усі соціальні утворення є лише процес їх взаємодії.

Аналогічно, як суб’єкта соціалізації, розглядали людину американські учені Ч.Х.Кулі (людина набуває соціальних якостей в комунікаціях, в між особистісному спілкуванні), У.І.Томас, Ф.Знанецький (соціальні явища треба розглядати як результат свідомої діяльності людини), Дж.Мід (сукупність процесів взаємодії формує суспільство і соціального індивіда). Ідеї цих учених вплинули на вивчення людини як суб’єкта соціалізації. Автори десятитомної Міжнародної енциклопедії з питань виховання констатують, що „ останні дослідження характеризують соціалізацію як систему комунікаційної взаємодії суспільства і індивіда”.

Уільям Джемс, автор двотомної капітальної праці Principles of Psychology, університетського курсу Test-book of Psychologyрозглядав індивіда, як організм, який ”проявляє себе вчинками”. Прояв розуму в практичній діяльності – справа другорядна. ”Теоретичне життя – це головна частина людського духу.” Він вважав, що, маючи теоретичний ідеал, відокремлений від емоцій життя, індивід у спокої та спостеріганні зможе швидко стати взірцем людського духу. Але, якщо індивід обере практичний ідеал, то він буде лише половиною справжньої людини, бо пристрасті та практична діяльність ”додають необхідність боротись з темними силами” і тоді критерієм виховання будуть вчинки людини, її поведінка.

Можна навести багато прикладів, коли соціальне і індивідуальне протистояли одне одному. Не одне покоління в нашій країні виховувались за законами суспільства: Закони жовтенят (”тільки ті, хто любить труд жовтенятами звуть”), закони юних піонерів (”кожний піонер повинен посадити та виростити дерево”), Моральний кодекс будівника комунізму (”Людина людині – друг, товариш і брат”). Але пройшли роки, змінилось суспільство і де ті жовтенята., що полюбляли працю? Поламані дерева і важко знайти хоча б маленькі джерельця братерства серед людей. Тобто, ми стикаємось із тим, що над особова реальна примусова сила по відношенню до індивіда, була лише стимулюючою, а не джерелом вищих цінностей. Вихідними повинні бути не абстрактний набір методів, а ті предмети, явища, факти, процеси, поняття, які оточують індивіда, з якими він стикається поступово. В основі формування особистості повинні бути діяльність. Не можна сконструювати людину (моральний кодекс, система трудового виховання тощо). Це метафізичний підхід (від неживого до живого).

Незважаючи на протиріччя у підходах, означені теорії були поштовхом до осмислення місця людини в соціумі.

Охарактеризуємо педагогічні теорії та концепції соціалізації особистості.

Називаючи людину ”досконалішим і чудовим створінням” Я. А. Коменський вважав, що розвиток запасу уявлень дитина повинна брати із оточуючого світу. За його педагогікою мета освіти – боголюдина, принцип освіти – природо відповідність; школа є майстерня людини, освіта – академія вічності.

Ці та інші ідеї – підготовки особистості до життя розвивались багатьма педагогами.

Йоганн Генріх Песталоцці (1746-1827) розумів виховання як розвиток природних здібностей у відповідності із природою людини і в напрямку її постійного вдосконалення. Виявлення ”істинної людяності”, створення цілковитої людини – така, за Песталоцці, мета виховання: бути людиною – це означає довести свої нахили до можливого вдосконалення. Освіта, яка надається людині, не має іншої мети, окрім гармонійного розвитку сил і здібностей (стор. 170). В ідею людяності Песталоцці вкладає великий соціальний зміст: саморозвиток людини не тільки як індивідуума, а головним чином як члена великого людського цілого. Людина повинна усвідомити себе як сина великої людської сім’ї, як брата інших людей.

Викликають певний інтерес педагогічні погляди Іоганна Фрідріха Гербарта (1776-1841), який поділяв процес виховання на три розділи: управління, навчання, моральне виховання. Метою морального виховання є виховання характеру. Його засоби морального виховання стали передумовою появи профілактичних технологій у соціально-педагогічної діяльності:

1.Утримувати вихованця, для чого служать управління дітьми і культура слухняності з боку дітей. Дитина повинна весь час відчувати хоча б трохи, що він немає права переступати відомої межі.

2. Визначати вихованця: діти повинні виводити межі своїх бажань і моральні поняття не тільки із вказівок вихователя, а й власного досвіду.

3. Установлювати правила поведінки.

4. Підтримувати в душі вихованця спокій та ясність, не допускаючи розвитку пристрастей.

5. ”Хвилювати душу” дитини схваленням та осудженням.

6. Умовляти вихованця, вказуючи на його помилки, та виправляти їх.

Філософи французького Просвітництва були праві, коли почали розглядати людину ”як вищу мету”, як ”самоціль”, відкинули погляди на неї як на засіб здійснення зовнішніх і постійних цілей, якими б високими доброчинними вони не були. На суспільство треба дивитись перш за все як на систему зовнішніх умов, всередині якої відбувається накопичення всіх інтелектуальних, моральних і фізичних сил – діяльнісних здібностей людини і, завдяки цьому, поступово змінюються самі умови її існування. Соціальна система тим досконаліша, чим повніше забезпечує розквіт усіх індивідуально-людських сил, розгортання всіх закладених в людині можливостей та чим для більшої маси людей відкриває простір для розвитку.

З іншого боку, особистість, яка не має можливості проявляти себе у важливих, причому не тільки для неї, а й для оточуючих діях, намагається стверджувати себе в споживанні. Чим нижче роль індивіда в значних соціальних діях, тим активніше він намагається переконати, перш за все – себе та інших у власній неповторності. Бо життя людини ”...не може бути ”прожите” шляхом простого повторення моделі свого виду... Він повинен розвивати свій розум, поки не стане володарем над природою та самим собою (Е. Фромм). Таким чином, розвиток особистості в якості головної умови висуває необхідність і можливість творіння яке не знає меж.

Було розроблено також спроби вивчення проблем духовного розвитку людини в Україні в епоху гуманізації та реформації. Суспільна думка формувалась по двом напрямкам:

а) активний пошук самобутнього розвитку традиційних культурних форм з урахуванням культури західноєвропейських країн та виклику латинського заходу;

б) відстоювання максимальної замкненої української культури у вузівських візантійських рамках, неприйняття іноземного політичного впливу. Про це свідчить розвиток ідей ренесансного антропоцентризму, створення нового ідеалу людської доброзичливості, заклик до саморегуляції людини в земному житті, розквіт гуманітарних знань. Не зважаючи на різницю у поглядах гуманістів і реформаторів того часу, все одно, акцент робився ними на особистість, на людину як духовного індивіда. Роздуми діячів Острожського культурного центру, Києво-Могилянської академії, різних братств, утвердження гуманістичної культури гуманістичних наук, які спроможні впливати на становлення цілісної особистості, глибоко ерудованої, чемної, з почуттям власної гідності, здатної розуміти і співпереживати. Діалектична єдність національного і загальнолюдського в особистості і допоможе сформувати її багатий ціннісний світ, легко адаптуватись до умов, що повсякчасно змінюються.

В гуманітарні науки термін „соціалізація” прийшов із політекономії, а його автором, у пристосуванні до людини, був американський соціолог Ф.Г.Гіддінгс, який у 1887 році в книзі „Теорія соціалізації”, застосував його у значенні, близького до сучасного, - „розвиток соціальної природи або характеру індивіда, підготовка людського матеріалу до соціального життя”.

В 1944р. Карл Магер (Німеччина) вперше, вводячи поняття ”соціальна педагогіка” розглядав соціальний бік виховання як важливий.

Його послідовники П. Наторп, Е. Борнеманн, Ф. Шлипер вважали, що слід розглядати методи і засоби виховання людини в суспільстві і через суспільство.

П. Наторп вважав, що соціальне середовище має велике значення для формування особистості. За його теорією виділено три основні компоненти:

Згідно ідей Е. Борнеманна, соціальна педагогіка повинна сприяти індивідуальній самостійності в соціальних групах і соціальній спільноті, піклуватись про культуру і гуманістичний розвиток суспільства.

К. Молленгауер вважав за необхідне займатись не передачею культурного змісту, а виключно вирішенням проблем, які виникають в процесі розвитку і включення в суспільство підростаючого покоління.

Якими би суперечливими не були перелічені теорії, вони підкреслювали значення соціального середовища і виховання для розвитку особистості.

На даному етапі розвитку суспільства багато пишуть про духовний кризи в нашій країні. Дійсно, більшість людей відчуває втрату життя. Філософи, соціологи, психологи шукають причину цього явища. В багатьох теоріях аналізуються часи тоталітаризму, в якому вбачають причину усіх негативізмів в суспільстві.

В цьому плані викликають інтерес дослідження Е. Комарової, де вважається, що саме тоталітарний режим загальмував наступ морального кризи.

З цим явищем західне суспільство стикалось ще на початку ХІХ сторіччя, а в його середині філософами та соціологами було осмислене та обґрунтоване. Практично всі вбачали причину моральної кризи суспільства ”в перемозі раціоналізму в виробничій сфері, управління, споживання, викликаного розквітом капіталістичних відносин. В цьому вони вбачали втрату людської свободи, людських цінностей. Індивід постійно кидається між сферами необхідності і свободи, виробничим суспільним і інтимним життям і дозвіллям. Звідси, за Вебером, криза ”розщепленої” свідомості людини.

Виникає питання: яку свободу мала людина і коли?

За даними дослідження саме розвиток капіталістичних відносин зробив людину відносно вільною. Бо в епоху середньовіччя діяли чіткі регулятори поведінки (борг по відношенню до батьків, общини; постійне повторення звичних типів поведінки, традицій, додержання церковного канону, прив’язаність до свого села, округу тощо). Ці мотиви поведінки або зникли або були послаблені. Людина постала перед вибором без гарантій та общинної підтримки. Не стало прошарку, в якому йому було обумовлено перебувати з народження, зникли традиційні професії, корпоративна підтримка (гільдії), тощо. Культурний ідеал, який обирався (селянин – працюй, дворянин – не працюй, але будь воїном) зник. Людині завжди важко обирати, не всі здатні самостійно обирати свій ідеал. Тому краще приєднатись до якоїсь групи і жити за її правилами, ніж брати на себе відповідальність. Звідси і духовна криза. Е. Комарова відмічає, що тоталітарна держава була у вигляді головного керманича людськими долями і багатьох це влаштовувало так як держава брала на себе відповідальність за людину і її життя.

Зараз народжується демократична система і тому більшість людей знаходиться в стані розгубленості, бо розпались цінності, якими ілюзорно вони жили. Неможливістю знайти позитивний сенс життя, відсутність культури, пояснюють такі соціальні патології як приступність, алкоголізм, наркоманія. Ми стикаємось із великими змінами в соціальній структурі суспільства.

Соціальна структура суспільства – це співвідношення соціальних і професійних прошарків і груп, які мають специфічні інтереси і мотивацію економічної та соціальної поведінки. Тенденції соціально – економічного розвитку країни призвели до змін у складі професій, розшаруванню суспільства, його криміналізації, неефективності офіційних інструментів соціального контролю. Поступово народжується середній клас. Для їх представників характерні: цінність праці як сфери самореалізації, відношення до власності як до цінності, яку треба примножувати працею, цінність сім’ї та освіти.

Соціальна структура сучасного українського суспільства знаходиться у стані нестабільності. Відомі російські соціологи Т.І.Заславська та А.І.Овсянніков надали карту стратифікації (розшарування) російського суспільства: верхній - політичні та економічні еліти, верхівка криміналітету; верхній середній - власники та вищі менеджери великих підприємств; середній – середні підприємці, менеджери, адміністратори соціальної сфери, середній прошарок криміналітету тощо; базовий – масова інтелігенція, працівники масових професій в сфері обслуговування, військовослужбовці, службовці, працівники силових структур, середній прошарок криміналітету; низший – некваліфіковані працівники державних установ, селяни, пенсіонери; соціальне дно – бомжі, невлаштовані біженці, одинокі пенсіонери, безробітні.

Соціальна стратифікація українського суспільства, як і російського, буде постійно змінюватись: одні соціальні групи будуть зникати, інші – з’являтись. Соціальна диференціація суспільства має великий вплив на соціалізацію особистості. На стихійну соціалізацію та само зміну людини соціальна структура впливає в залежності від соціального прошарку, який виробляє свій специфічний стиль життя.

Стиль життя – певний тип життєдіяльності людини, реальної або номінальної групи людей, який фіксує стійкі відтворюючі риси, манери, звички, нахили, традиції тощо. Стиль життя кожного соціального прошарку впливає на соціалізацію приналежних до нього дітей, підлітків, юнаків та дівчат, дорослих і старих людей. Окрім того, цінності та стиль життя представників тих чи інших прошарків і груп можуть стати для людей, до яких вони не належать, своєрідними еталонами, які можуть впливати на них більше, ніж цінності тих прошарків і груп, до яких вони не належать. Дослідження вчених свідчать, що чим більше соціально і професійно диференційоване суспільство, тим більше в ньому потенційних можливостей для мобільності його членів – горизонтальної та вертикальної. Горизонтальна соціальна мобільність – зміна видів занять, груп членства, соціальних позицій у межах одного соціального прошарку. Вертикальна – перехід членів суспільства з одного прошарку в інший, як зверху, так і з низу.

Австралійський психоаналітик доктор Віктор Франкл вважає, що людині притаманний потяг до осмисленого життя. Загального сенсу життя не може бути, він унікальний для кожного. Сенс життя, вважає він, не можна придумати, винайти; його треба знайти, він існує об’єктивно поза людиною. Напруга, яка виникає між людиною і зовнішнім смислом, - нормальний, здоровий стан психіки. Людина повинна знайти і здійснити цей смисл. Для того, щоб зробити життя осмисленим, Франкл виділив три групи цінностей: цінності творчі, цінності переживань і цінності відносин. Людина, засвоюючи нові вільні форми життя, поступово буде виходити із кризи і активно відтворювати засвоєний нею соціальний досвід.

Поиск по сайту: