Проблема критеріїв істини у сучасній філософії

Істина – це адекватне відображення дійсності, відтворення її такою, якою вона є насправді. Іншими словами, істина є відповідне дійсності зміст наших знань про неї. Істина містить у собі певний підсумок процесу пізнання. Однак цей підсумок не конченный, не остаточний, а в кожному конкретному випадку – проміжний. Істина – процесуальна, вона містить в собі процес руху знань до все більш адекватному відтворенню дійсності. Відносні істини – це істини, які потребують уточнення меж та умов їх дії, у додатку, поглиблення, конкретизації, словом, в подальшому розвитку. Спроби визнавати існування одних відносних істин отримали назву релятивізм. Представники релятивізму розглядають пізнання як відносне, умовне, суб'єктивне. Така позиція дуже яскраво виражена вже в поглядах давньогрецького софіста Горгія.

Прагнення оперувати одними абсолютними істинами увібрав в себе догматизм. Догматизм є некритично односторонній, антіісторічес-кий тип мислення. Він не враховує специфічні умови місця, часу, дії висунутих положень. Сам термін «догматизм» був введений старогрецькими філософами Пірроном і Зеноном. стину характеризує і така властивість як її конкретність. Воно – свідчення того, що про об'єкт судять на підставі його реальних зв'язків. Дослідження ролі практики в пізнанні і, зокрема, її участі в ньому як критерію істини було зроблено в марксизм. Про особливості перевірки істини практикою вже йшлося в попередньому розділі підручника. Уточнимо лише загальну специфіку підходу до практики як до критерію істини. Цей підхід реалізує таку основну ідею: для того, щоб порівняти наявний образ із самим об'єктом, практично необхідно впливати на цей об'єкт. Процес пізнання формує знання людей, на основі яких виникає цілі та мотиви людських дій. Це – суспільно – історичний процес творчої діяльності людей, вершиною якого є осягнення істини.

41. Свідомість та її структура

Свідомість - це насамперед знання. Без знання свідомості не існує. Ось чому в сучасній філософській літературі більшість дослідників вказують на важливу роль пізнавальної (когнітивної), емоційної та мотиваційно-вольової форм діяльності свідомості. Емоційна сфера свідомості — складне, мало досліджене явище. Спро­ба виділити її структури і типологізувати їх не вдалась. Емоції — це відобра­ження об'єкта у формі психічного переживання, хвилювання. Емоційну сферу становлять почуття (радість, горе, любов, ненависть та ін.), афекти (лють, жах, відчай), пристрасті та самопочуття. Мотиваційно-вольова сфера свідомості складається із мотивів, інте­ресів, потреб суб'єкта в єдності зі здібностями у досягненні цілей.

Важливою складовою свідомості є самосвідомість. Вона орієнтована на аналіз, усвідомлення, цілісну оцінку людиною власних знань, думок, інтересів, ідеалів, мотивів поведінки, дій, моральних властивостей та ін.; за допомогою самосвідомості людина реалізує ставлення до самої себе, здійснює власну самооцінку як мислячої істоти, здатної відчувати. У цьому разі об'єктом пізнання суб'єкт робить самого себе і свою свідомість. Отже, людина — самооцінююча істота, яка без цієї характерної дії не змогла б визначити себе і знайти місце в житті. Самосвідомість тісно пов'язана з рефлексією. Рефлексія — це прин­цип мислення, за допомогою якого воно здійснює аналіз і усвідомлення власних форм діяльності. Термін "рефлексія" в широкому розумінні озна­чає спрямовувати свідомість на самого себе, розмірковувати над своїм психічним станом.

Отже, елементи і рівні структури суб'єктивної ре­альності формуються під впливом соціального способу життя людини. На завершення треба сказати також, що ми багато чого ще не знаємо про механізми, функції, структуру і властивості свідомості. Нез'ясованими залишаються й питання взаємозв'язку свідомості з діяльністю інди­віда, буттям тощо.

48. Підходи до періодизації суспільства. Поняття "суспільно-економічна формація" і "цивілізація".

У сучасній філософії співіснують два підходи до типології суспільства, які частково заперечують, але й доповнюють одне одного - інформаційний і цивілізаційний. Формаційна теорія грунтується на розумінні суспільства як соціально-економічної цілісності, тобто вирішальна роль відводиться економічному фактору. Розробка поняття "суспільно-економічна формація" належить К.Марксу. Саме він вперше висунув ідею матеріалістичного розуміння історії, що значним чином вплинуло на подальший розвиток соціологічної науки. Суспільно-економічні формації - це конкретно-історичні типи суспільства, послідовні "сходинки" історичної еволюції, що обумовлені певним способом виробництва і специфічною формою виробничих відносин, насамперед - формою відносин власності. Згідно з формаційним підходом, спосіб виробництва детермінує усю різноманітність суспільних відносин і зв'язків. Суспільно-економічна формація розглядається як загальна характеристика основних типів суспільства. Первіснообщинне, рабовласницьке, феодальне, капіталістичне, комуністичне суспільство - такі ступені розвитку соціуму. Світовий історичний процес розуміється як лінійне сходження від однієї формації до іншої.

Формаційний підхід, на який спирався К.Маркс в аналізі суспільства, був історично виправданий. Він належав періоду переходу від феодалізму, до капіталізму, саме на даному етапі історії об'єктивні соціально-економічні, технологічні і техніко-економічні процеси однозначно визначали функціонування і розвиток суспільства.

Потребам більш досконалого осмислення сучасного суспільства відповідає цивілізаційний підхід, що утверджується в сучасній філософії. В його основі лежить факт перетворення історії людства в глобальну, загальнолюдську історію. Раніше вона була історією окремих народів, племен, країн, регіонів, культур.В соціології і філософії став вже загальноприйнятим поділ історії на період традиційної (аграрної), техногенної (індустріальної) цивілізації і нової, яка лише формується, але деякі ознаки якої дають підставу називати її постіндустріальною (інформаційною

Термін " цивілізація " досить багатогранний і не має однозначного і чіткого визначення. Іноді цивілізацію ототожнюють з поняттям "культура" (коли йдеться про китайську цивілізацію, шумерську, латиноамериканську тощо). Нерідко під поняттям " цивілізація " розуміється більш високий рівень розвитку суспільства, який йде на зміну його вихідному стану (варварству) і який пов'язаний з високим рівнем техніки і технології. Але у всякому випадку поняття "цивілізація" вживається для характеристики цілісності матеріальної і духовної життєдіяльності людей. Щодо цивілізаційного підходу, який ми розглядаємо, то під цивілізацією тут розуміється певне історичне утворення, відгалуження історичного розвитку, сукупність культур і соціумів, об'єднаних спільними ознаками. Чим же відрізняються типи цивілізацій від типів суспільно-економічних формацій?

На відміну від формаційної типології (членування) суспільства, яка базується на економічних структурах, певних виробничих відносинах, поняття "цивілізація" фіксує увагу не лише на економічній стороні, а на сукупності всіх форм життєдіяльності суспільства - матеріально-економічній, політичній, культурній, моральній. Основу цивілізації складає не лише економічний базис, але в більшій мірі - сукупність культурних зразків ціннісних орієнтирів, цілей, мотивів, ідеалів, що перетворюються в певні психологічні настанови людей. Типи цивілізацій більш глобальні, більш сталі утворення, ніж типи формацій. У межах одного типу цивілізації можливі формаційні відмінності. Розвиток цивілізації є більш могутнім, значущим, довготривалим процесом, ніж зміна формацій. Важливо підкреслити, що кожному типу цивілізації притаманні свої визначальні чинники розвитку, свій власний механізм детермінації.

19. Неотомизм - философское направление обновленного томизма, то есть философии Фомы Аквинского, философа XIII века. В 1879 году неотомизм получил признание главы римско-католической церкви (папы Римского) и с этого времени составляет важную часть официальной доктрины католицизма. Наиболее известные представители неотомизма - Э.Жильсон, Ж.Маритэн, В.Бруггер, А.Демпф. И. де Фриз, Д.Мерсье, К.Фабро и другие. В неотомизме возрождаются основные категории философии Ф.Аквинского, такие как бытие, сущее, существование, акт и потенция, форма и материя.

С точки зрения неотомизма, именно Фома Аквинский наиболее правильно решил основные философские проблемы, поэтому его творчество имеет непреходящее значение. Новую философию, начиная с эпохи Возрождения, неотомизм рассматривает в качестве непрерывной цепи отклонений, ошибок и заблуждений, поэтому ставит задачу возрождения духа средневековой философии. На этом пути представители неотомизма видят преодоление хаоса современной жизни, обретения ясности, возрождения духовных ценностей.

Развитие науки, прежде всего естествознания стремительно исходящее с Нового времени, согласно неотомизму, помимо положительных сторон имело и отрицательные. В частности, наука уводит современного человека от понимания значения нравственных и религиозных идеалов. Человек излишне уверовал в науку, в то время как в соответствии с неотомизмом, наука не в состоянии и не должна решать вопросы о конечных причинах бытия и смысла человеческого существования. Она изучает вторичные причины и внешнюю (функциональную) связь явлений. Особое значение неотомизм придает понятию личности. Личность не может существовать вне свободы, самосознания, проявлений духовного творчества. Личность самоценна; все люди имеют одинаковую нравственную ценность, независимо от их социального происхождения, положения в обществе, национальности, цвета кожи и т.п.

Неотомизм стремится возродить и сохранить традиционные для христианства ценности, такие как личность, семья, церковная община, профессиональный долг, родина, государство. Отвергая индивидуализм и коллективизм как одинаково ложные крайности, неотомистска философия разрабатывает понятие солидаризма. Солидаризм предполагает нахождение механизмов согласовывания интересов общества и личности, интересов различных классов и социальных групп. Солидаризм обосновывается христианским принципом любви к ближнему.

Крупнейшими центрами по разработке и пропаганде неотомизма являютс Академия Св. Фомы в Ватикане, Парижский католический институт, Католический университет в Милане, Высший институт философии при Лу-венском университете (Бельгия), Институт в Пуллахе (близ Мюнхена) и другие.

Неотомизм является ведущим направлением в религиозной философии, но не единственным. Ряд религиозных философов стремились отойти от ортодоксальной доктрины. Ярким показателем нового религиозного взгляда на мир является философия Тейяр де Шардена.

18. Экзистенциализм (философия существования) - иррационалистическое направление в буржуазной философии, возникшее в 20 в. как попытка создания нового мировоззрения, отвечающего взглядам буржуазной интеллигенции. Идейные истоки Э.- философия жизни, феноменология Гуссерля, религиозно-мистическое учение Къеркегора. Различают Э. религиозный (Марсель, Ясперс, Бердяев, Л. Шестов, М. Вубер) и атеистический (Хайдегер, Сартр, Камю, С. Бовуар). В Э. нашел отражение кризис буржуазного либерализма о его поверхностн-оптимистическим миропониманием, верой в прогрессивное развитие буржуазногоо об-ва, к-рый не выдержал испытания бурными событиями века. Э. возник как мировоззрение пессимистическое, ставившее перед собой вопрос: как жить человеку, потерявшему либерально-прогрессистские иллюзии, перед лицом исторических катастроф. Э.- это реакция на рационализм эпохи Просвещения и нем. классической философии, а также на кантианско-позитивистскую философию, получившую большое распространение в конце 19 - начале 20 в. По мнению экзистенциалистов, осн. черта рационального мышления состоит в том, что оно исходит из принципа противоположности субъекта и объекта. В результате этого вся действительность, в т. ч. и человек, предстает перед рационалистом только как объект научного исследования и практического манипулирования, в силу чего такой подход носит «безликий» характер. Э., напротив, должен выступить как противоположность внеличной, «объективной» научной мысли. Э., т. обр., противопоставляет философию и науку. Предметом философии, говорит, напр., Хайдеггер, должно стать «бытие», в то время как предмет науки - «сущее». Под «сушим» подразумевается все относящееся к эмпирическому миру, от к-рого необходимо отличать само бытие. Последнее постигается не опосредствованно (через рассудочное мышление), а лишь непосредственно, открываясь человеку через его бытие, его личное существование, т. е. через экзисгенцию. В экзистенции как раз и заключена нерасчлененная целостность субъекта и объекта, недоступная ни рассудочно-научному, ни спекулятивному мышлению. В обыденной жизни человек не всегда осознает себя как экзистенцию; для этого необходимо, чтобы он оказался в пограничной ситуации, т. е. перед лицом смерти. Обретая себя как экзистенцию, человек впервые обретает и свою свободу. Согласно Э., свобода состоит в том, чтобы человек не выступал как вещь, формирующаяся под влиянием естественной или социальной необходимости, а «выбирал» самого себя, формировал себя каждым своим действием и поступком. Тем самым свободный человек несет ответственность за все совершенное им, а не оправдывает себя «обстоятельствами». Чувство вины за все совершающееся вокруг него - это чувство свободного человека (Бердяев). В экзистенциалистской концепции свободы выразился протест против конформизма и приспособленчества, характерного для буржуазного обывателя, к-рый чувствует себя винтиком огромной бюрократической машины, не способным ч.-л. изменить в ходе событий. Отсюда постоянное подчеркивание Э. человеческой ответственности за все, что происходит в истории. Однако экзистенциалистское понятие свободы остается субъективистским: оно трактуется в чисто этическом, а не в социальном плане. Отвергая рациональное познание как не соответствующее тому предмету, с к-рым имеет дело философия, Э. выдвигает метод непосредственного, интуитивного постижения реальности, опираясь гл. обр. на Гуссерля (Хайдеггер, Марсель, Сартр), Дилътея (Хайдеггер, Ясперс), отчасти на интуитивизм Бергсона. Мн. экзистенциалисты (Хайдеггер в поздний период своей деятельности, Марсель, Камю и др.) считают, что философия по своему методу познания стоит гораздо ближе к искусству, чем к науке. Не случайно Э. оказывает такое большое влияние на искусство и литературу Запада, а через них и на умонастроения значительной части буржуазной интеллигенции. Социально-политическая позиция у различных представителей Э. неодинакова.

5. Античная философия. Анаксимандр, Гераклит, Эмпедокл, Демокрит, Пифагор.

Анаксимандр (около. 610 - после 547 до н. э.), древнегреческий философ, представитель милетской школы, автор первого философского сочинения на греческом языке "О природе". Ученик Фалеса. Создал геоцентрическую модель космоса, первую географическую карту. Высказал идею о происхождении человека "от животного другого вида" (рыб).

Гераклит Эфесский (кон. VI - нач. V вв. до н. э.), древнегреческий философ, представитель ионийской школы. Первоначало сущего - мировой огонь, который есть также душа и разум (логос); он "мерами вспыхивает и мерами угасает"; путем сгущения из огня возникают все вещи, путем разрежения в него возвращаются. Высказал идею непрерывного изменения, становления ("все течет", "в одну реку нельзя войти дважды"). Противоположности пребывают в вечной борьбе ("раздор есть отец всего"), в то же время в космосе существует "скрытая гармония".

Эмпедокл из Агригента (ок. 490 - ок. 430 до н. э.), древнегреческий философ, поэт, врач, политический деятель. В гилозоистической натурфилософии Эмпедокла "корни" всего сущего - четыре вечных неизменных первовещества (земля, вода, воздух, огонь), а движущие силы - любовь (сила притяжения) и вражда (сила отталкивания), под действием которых космос то соединяется в единый бескачественный шар, то распадается. По Эмпедоклу, подобное познается подобным

Демокрит (ок. 470 или 460 до н. э. - умер в глубокой старости), из Абдер (Фракия), древнегреческий философ, один из основателей античной атомистики. По Демокриту, существуют только атомы и пустота. Атомы - неделимые материальные элементы (геометрические тела, "фигуры"), вечные, неразрушимые, непроницаемые, различаются формой, положением в пустоте, величиной; движутся в различных направлениях, из их "вихря" образуются как отдельные тела, так и все бесчисленные миры; невидимы для человека; истечения из них, действуя на органы чувств, вызывают ощущения. В этике развил учение об атараксии.

Пифагор Самосский (VI в. до н. э.), древнегреческий философ, религиозный и политический деятель, основатель пифагореизма, математик. Пифагору приписывается изучение свойств целых чисел и пропорций, доказательство теоремы Пифагора и др.

27. Философские категории: бытие, материя, пространство, время.

Бытие - в самом широком смысле есть всеохватывающая реальность, оно охватывает и материальное, и духовное. Оно есть нечто реально сущее. Категория бытия это одна из самых древних философских категорий, все учения античности содержали ее в качестве центральной. Антитезой быти является ничто.

Материя - фундаментальная исходная категория философии, обозначает объективную реальность, единственную субстанцию со всеми ее свойствами, законами строения и функционирования, движения и развития. Материя самодостаточна и не нуждается в том, чтобы ее непременно кто-нибудь осознавал.

Пространство - означает структуру объекта и материи в целом, протяженность, структурность, сосуществование, взаимодействие и объемность объектов. Оно является формой бытия материи. При характеристике употребляют понятие бесконечность. Пространство является многомерным.

Время - форма бытия материи, характеризуемая такими свойствами изменения и развити систем, как длительность, последовательность смены состояний. Время делят на три категории: прошлое, настоящее, будущее. При характеристике времени употребляют понятие вечность.

Поиск по сайту: