Матеріалізм і ідеалізм

Пануючою філософською тенденцією в XVII--XVIII вв. стає матеріалізм, оскільки знання, що ростуть, про природу підтверджували його істинність і спростовували положення ідеалізму. Але, через те, що найбільш розвиненими науками були механіка і математика, матеріалізм того часу був механістичним. Саме в механіці бачили філософи того часу ключ до таємниць всесвіту. Характерною межею філософії Нового часу було те, що великі філософи були також і великими ученими -- природодослідниками. Арістотелівська логіка, якнайповніші що відповідає вимогам, що пред'являються до обгрунтування вже наявних знань, перестає бути життєво необхідної. Необхідною стає логіка, направлена на добування нових знань.

В той же час філософія для філософії Нового часу характерний поява декількох оригінальних ідеалістичних концепція, пов'язаних з іменами таких філософів як Р. В. Лейбніц, Дж. Берклі, Д. Юм.

Р. В. Лейбніц (1646--1716) розвивав концепцію об'єктивного ідеалізму в ученні про монади -- різні неделимые духовні субстанції, з яких складається первинний, ідеальний світ, спіткати який можна лише розумом. Монади -- елементи буття, що володіють активністю і самостійністю і здібні до сприйняття і свідомості. Великою заслугою онтології Лейбніца було те, що він наблизився до висновку про нерозривність матерії і руху. Кожну з монад він розглядав як «маленьке дзеркало Всесвіту». А їх єдність і узгодженість результат Богом передвстановленої гармонії. Найнижчі з монад ті, з яких складається неорганічна природа, їм властиві лише уявлення, на сходинку вище знаходяться монади, що мають відчуття, з них складається тваринний світ, а до найвищого з відомих нам класів монад Лейбніц відносив душі людей. Він не заперечував можливості існування у Всесвіті істот, більш здійснених, ніж люди і в духовному, і в тілесному сенсі. Лейбніц розглядав простір як порядок взаємного розташування безлічі індивідуальних тіл, що існують поза один одним, а час -- як порядок змінюючих один одного явищ.

У XVII--XVIII вв. у Англії розвинувся ідеалістичний сенсуалізм, найбільш яскравими представниками якого були Дж. Берклі (1685--1753) і Д. Юм (1711--1776). Будучи переконаним прихильником релігії, Берклі виступав з критикою поняття матерії. Він стверджував, що поняття матерії є помилковим, оскільки в його основі лежить припущення, що можна відвернутися від приватних властивостей речей, які складають зміст наших відчуттів, і утворити ідею «матерії взагалі», як загального для наших відчуттів субстрата. Але адже ми не сприймаємо матерію як таку, а всього лише окремі властивості речей -- смак, колір, запах і т.д. Оточуючі нас речі -- це своєрідні суми, комбінації відчуттів, і існують вони лише як ідеї в думці Бога, який і є причина і джерело земного життя. Одна з основних тез учення Берклі: існувати -- означає сприйматися.

Таку ж суб'єктивно-ідеалістичну концепцію, хоч і що дещо відрізняється від концепції Берклі, розвивав і Юм. Він вважав, що людина не в силах зрозуміти що-небудь у нестямі, вийти за межі своїх власних відчуттів. Знання, по Юму, можливо, тільки логічним, а предмети дослідження, які торкаються фактів, виводяться з досвіду, оскільки не можуть бути доведені логічно. Досвід же -- це потік вражень, причини яких осягнути неможливо. Оскільки досвід не можна обгрунтувати логічно, отже і досвідчене знання не може бути достовірним. Так, в досвіді нам дано спочатку одне враження про явище, а потім інше, але з того, що одне явище передує іншому неможливо логічно довести, що одне є причина іншого. Звідси Юм зробив висновок про незбагненність дійсного характеру причинності. Оскільки зникли всі підстави, по яких можна було б судити про достовірність знань, Юм вимушений був визнати, що джерелом нашої практичної упевненості служить не знання, а віра. Через критику ідеї субстанції по відношенню не тільки до матерії, але і до ідеального буття Юм дійшов критики релігійної віри і церкви.

Поиск по сайту: