Єдність матерії, руху, простору і часу

Для позначення того, що є об’єктивним, незалежним від свідомості людини у філософії вироблено уявлення про матерію.
Поняття матерії. Поняття “матерія”, його формування має свою історію. У найдавніший філософів античного світу вже була думка про першооснову всього існуючого. Нею, як відомо, вони вважали воду, повітря, вогонь, атом тощо. Міркування про це ми знаходимо, зокрема, у філософії Фалеса, Анаксіме-на, Геракліта, Демокріта. Однак таке уявлення про різні першооснови всього існуючого не мало тієї універсальності, всезагальності охоплення об’єктивної дійсності, котре характерно для категоріального, філософського розуміння матерії.
Згадується розміркування англійського філософа XVII століття Френсіса Бекона про те, що “...древні уявляли собі першу матерію як таку, що має форму і якість, а не як абстрактну, тільки можливу і безформну...”, бо “...в той час ще не настало царство “категорій”, де б абстрактне начало могло укритися під захистом категорій субстанції, і тому ніхто не насмілився придумати цілком уявлювану матерію, а за начало приймалося тільки те, що могло б бути сприй-няввто почуттям...” Лише учень і послідовник Фалеса – Анаксімандр першим дійшов до висновку, що в усіх цих речей – води, повітря, вогню і т.п. – повинна бути єдина, загальна першооснова. Вона повинна бути всеохоплюючою, безмежною, вічною. Такою першоосновою він вважав “апейрон” (апейрон – з грецької – безконечне, безмежне). Фактично це була перша спроба дати узагалі-нене уявлення про першооснову всього існуючого, спроба категоріального визначення поняття матерії.
Пізніше, у Арістотеля, ми вже знаходимо розуміння поняття матерії як філософської категорії, котра не має якихось конкретних ознак і є результатом абстрактного мислення людини. Арістотель стверджував, що “матерія... чуттєво не сприймається. Однак до визнання її існування ми приходимо на основі узагальнення наших спостережень”.
Подібну думку стосовно поняття матерії поділяв також, вже відомий нам, Френсіс Бекон. “Матерія, - писав він, - позбавлена будь-яких (конкретних якостей... Вона є, очевидно, найдосконалішою фікцією людського розуму...”
Отже, поняття матерії вищезгадані філософи пов’язували не з конкретними її властивостями, а з чимось загальним, абстрактним, всеохоплюючим, безмежним. Такий підхід став важливим кроком на шляху визначення поняття матерії як філософської категорії.
Однак не всі філософи поділяли подібне уявлення про поняття матерії. Насамперед, такий підхід відкидали ті, хто вважав першоосновою всього сущого дух, ідею, “абсолютний розум”, свідоме начало. До таких відносився англійський філософ, єпископ Джордж Берклі (1684 – 1753). Він виступив з різкою критикою уявлення про матерію як про абстрактне поняття. Запереченню цього Берклі присвятив “Трактат про начала людського пізнання” (1710). В ньому він не приховує того, що головною його метою є боротьба проти матеріалізму в усіх його проявах. Чому? Тому, що Берклі був філософом-ідеалістом, єпископом. Його фах вимагав спростування матеріалізму, основного його поняття матерії, оскільки визнання останньої не залишало місця для Бога як творця всього існуючого.
Аргументація Берклі проти поняття матерії як абстракції була несклад-ною. Вона зводилася до проголошеної ним тези: “існувати означає бути сприй-нятим”. Що це означає? Прослідкуємо за логікою Джорджа Берклі. Все те, що реально існує, вважав Берклі, я сприймаю з допомогою органів відчуття. Матерії, як поняття, я не сприймаю ні з допомогою зору, ні з допомогою дотику, а оскільки це так, то вона не існує, а отже позбавлена сенсу. Ось його судження на цей рахунок: “В тім, що речі, котрі я бачу моїми очима, чи відчу-ваю моїми руками, дійсно існують – я зовсім не маю сумніву. Єдина річ, існу-вавня якої я заперечую, це те, що філософи називають матерією”.
Однак це помилкове утвердження. Людина багато речей не сприймає з допомогою відчуттів, але це не означає, що такі речі не існують. Ми не сприй-маємо відчуттям магнітне поле, ультразвук, радіохвилі тощо, але вони є. Про їх існування ми дізнаємося з допомогою відповідних приладів. Закони природи теж не сприймаються на рівні відчуттів, однак ніхто не заперечує їх існування. Поняття матерії теж не сприймається з допомогою дотику, зору, смаку і т.п. бо це абстракція, узагальнене уявлення, в ньому на рівні мислення фіксується найбільш загальна, всеохоплююча ознака дійсності, котра полягає в тому, що речі, предмети, природа існують реально, об’єктивно, незалежно від людини, її свідомості. “Матерія, - писав Ф. Енгельс, - є чисте творіння думки і абстракція. Ми відхиляємося від якісних відмінностей речей, коли об’єднуємо їх під понят-тям матерії. Матерія, як така, не є чимось чуттєво існуючим”.
Таким чином, поняття матерії вироблено у філософії для позначення об’єктивної реальності, котра дається людині у її відчуттях. Ця об’єктивна реальність і є змістом такої філософської категорії, як матерія.
Види матерії. В яких видах зустрічається матерія як конкретна об’єктивна реальність? Існує така класифікація конкретних видів матерії:
1) речовинні види (речовина). Речовина – матеріальне утворення, котре склада-ється з елементарних частинок, які мають масу спокою;
2) неречовинні види матерії (поле) – магнітне поле; поле ядерних сил; гравітаційне; електричне; радіохвилі; ультразвук; рентгенові промені; йонізуюче випромінювання тощо. Неречовинні види матерії не мають маси спокою і володіють нескінченним числом ступенів свободи;
3) антиречовинні види матерії (антиречовина). Антиречовина – матерія, котра складається з античастинок. Ядра атомів антиречовини мають у собі антипро-тони і антинейтрони. У речовини ядро зі знаком плюс (+), у антиречовини ядро зі знаком мінус (-) – антиядро. У речовини електрон зі знаком мінус (-), у анти-речовини електрон зі знаком плюс (+) – антиелектрон. Експериментально на прискорювачах заряджених частинок отримані антиядра гелія, антипротон, антинейтрон, анти електрон тощо.
Структурні рівні матерії. У філософії розглядаються, далі, структурні рівні видів матерії. Картина виглядає так:
- неорганічний рівень – мікросвіт (з грецьк. – малий); макросвіт (з грецьк. – великий); мегасвіт (з грецьк. – надвелики, величезний);
- органічний рівень – організменний, надорганізменний рівні матерії (організменний рівень – клітина, надорганізменний – біосфера (зона активного життя), біоциноз (“живий комплекс”, сукупність рослин, тварин, мікроорганіз-мів, що населяють певну ділянку суші чи водоймища, напр.. як, озеро тощо);
- соціальний рівень – людина, особистість, сім’я, племя, народність, нація, соціальна група, суспільство.
Отже, матерію як поняття, не можна ототожнювати з конкретними її видами, як це було, скажімо, в античній філософії, коли першооснову всього існуючого визначали через конкретні види матерії – воду, повітря, вогонь тощо. Чому?
По-перше, тому, що матерія як поняття – це найбільш загальне, а конкретний вид матерії – це окреме;
по-друге, матерія як поняття, і про це вже йшла мова, не сприймається органами відчуття людини. Конкретні види матерії (речовина) на рівні відчуттів сприймаються;
по-третє, матерія як поняття у філософії визначається не по відношенню до її конкретних видів, а по відношенню до відчуттів людини, її свідомості. Бо визначення матерії як поняття через її конкретні види є логічною помилкою.
У логіці така помилка носить назву “теж через теж” (лат. idem per idem). Це коли кажуть: “матерія є вода”, тобто “матерія є матерія”; “людина є людина”. Таке визначення є хибним. Це – тавтологія (тавтологія – визначення, яке повторює раніше висловлене). Бо людину, скажімо, можна визначити лише у порівнянні з нижчими за неї живими істотами. У словнику ми знаходимо таке визначення людини: “Людина – суспільна істота, вища ступінь розвитку тварин на Землі. Вони відрізняється від вищих тварин свідомістю та членороздільною мовою”.
Отже, логічне визначення поняття матерії можна дати лише по відношенню до людини, її свідомості, відчуттів, а саме: матерія є філософська категорія для позначення об’єктивної реальності, котра існує незалежно від людини та її свідомості і відображається з допомогою її відчуттів.
Рух – спосіб існування матерії. З точки зору філософії, матерія не виникає і не зникає. Вона існує вічно. Матерія не може перетворюватися в ніщо. Які б зміни у світі не відбувалися кільність і якість матерії залишаються стабільними. Цей процес детермінується об’єктивними законами природи. Так, із закону збереження маси і енергії випливає, що: які б зміни у природі не відбувалися, загальний баланс субстанціональної матерії залишається незмінним (субстанція – це те, з чого складається світ).
Все існуюче знаходиться у русі. Це відомо. І ні в кого таке уявлення не викликає сумнівів. Ще в античну давнину говорили, що “життя – це рух. Де немає руху, там немає життя”. Рух – це фактично абсолютна величина. Спокій, стабільність речей – відносна. У русі предмет, річ виникає, стає. У спокої закріплюється, фіксується. Немає жодного виду матерії, яка б не знаходилася у русі. Ніде і ніколи не було і не може бути матерії поза рухом. Рух – це сам спосіб існування матерії. Відомо, що при нагріванні, скажімо, води остання інтенсивно випаровується. При охолодженні – інтенсивність випаровування зменшується. При температурі мінус 273° (абсолютна температура) рух молекул фактично припиняється.
Але на атомному рівні рух не припиняється – електрон продовжує обертатися навколо свого ядра, так само як Земля, всі планети нашої галактики обертаються навколо Сонця. Стабільність, стійкість, сонячної системи досягається саме завдяки рухові. Якби цього не було б, то всі планети Сонячної системи впали б на Сонце, оскільки маса його і притягання надвеликі. Цього не відбувається, тому що є рух, діяння відцентрових та доцентрових сил, котрі рівні за своєю величиною і протилежні за своєю спрямованістю.
Рух – суперечливе явище. Щось рухається лише тоді, коли воно знаходиться в даному місці і одночасно в ньому не знаходиться. По суті, рух – це сама існуюча суперечність (Гегель). Рух не лише переміщення, котре можна спостерігати візуально, а й внутрішня, невидима зміна.
Основні форми руху матерії. У філософії розрізняють п’ять основних форм рух матерії:
1) механічна форма руху (дія – протидія; притягання – відштовхування тощо);
2) фізична форма руху (наприклад, позитивна – негативна електрика, симетрія – антисиметрія);
3) хімічна форма руху (розкладання – з’єднання; асоціація – дисоціація);
4) біологічна форма руху (асиміляція – дисиміляція; спадковість – мінливість);
5) соціальна форма руху (соціальні суперечності; соціальні конфлікти, антагонізми; боротьба інтересів різних соціальних груп тощо).
Простір і час як форми існування матерії. Рух матерії відбувається у певному просторі і часі. Що собою являють поняття “простір” і “час”?
Простір – форма існування (буття) матерії, яка характеризується принаймні, двома суттєвими моментами, а саме: протяжністю матеріальних об’єктів та їх взаємодією. Тобто, простір існує лише тоді і в тому зв’язку, коли є матеріальні об’єкти. Без них це поняття є безпредметним. Особливістю простору як філософської категорії є його трьохмірність, бо такі виміри мають матеріальні об’єкти (ширина, висота, довжина).
Час – теж форма існування матерії. Категорія “час” відображає тривалість існування матеріальних об’єктів і послідовність їх зміни. Так само, як і простір, час тез матеріальних об’єктів не існує. Особливістю часу є те, що він незворотний. Час повернути назад неможливо.
Отже, змістом простору і часу як загальних форм існування матерії є матеріальні об’єкти. Простір і час – форми буття матерії, змістом же є сама матерія, її конкретні види.

Спільними моментами для простору і часу, як філософських категорій, є те, що вони: а) об’єктивні (існують незалежно від людини, її свідомості); б) пізнаванні (є об’єктами вивчення)
Простір і час за своїм змістом суперечливі поняття. Ця суперечливість полягає в тому, що нескінченність простору і нескінченність часу у Всесвіті складається з кінечних протяжностей і кінечних тривалостей. Оскільки, з одного боку, конкретні об’єкти є кінечними як речі Землі, а з іншого, нескінченними, як об’єкти Всесвіту.
Простір і час як філософські категорії і простір і час як природничо-наукові поняття – це не одне і теж. Перші – найбільш загальні, стабільні, абстрактні поняття. Другі – змінні, відносні, нестабільні. Простір і час як природничо-наукові поняття змінюються з розвитком наукових уявлень про матеріальні об’єкти. Наприклад, Ісаак Ньютон (1643 – 1687) вважав простір незмінним, абсолютним. На його думку, простір – це щось подібне до порож-ньої кімнати, у яку можна внести меблі, винести їх, а простір при цьому залишиться без змін.
Однак з часом це твердження Ньютона про незмінність простору як природничо-наукового поняття було спростовано німецьким математиком Берхардом Риманом (1826 – 1866).
Суть справи полягала ось у чому: сума кутів трикутника, як матеріального об’єкту, на площині завжди дорівнює 180°. Це відомо. Однак Риман довів, що коли геометричну фігуру трикутника уявити на сферичній поверхні, то сума кутів такого трикутника буде не 180°, а більше. Отже, і простір, таким чином буде більшим, тобто змінним, не стабільним.
Далі. В свою чергу відомий російський математик Микола Лобачевський (1792 – 1856) довів, що сума кутів трикутника може бути, навпаки, меншою за 180°. Це залежить від того, з якого боку сферичної поверхності уявити трикут-ник. Дане відкриття, котре не отримало визнання сучасників, здійснило перево-рот в уявленні про природу простору, його змінність.
Таким чином, незаперечно було доведено, що уявлення про простір як конкрет-не природничо-наукове поняття змінюється у зв’язку з розвитком науки.
Таким же змінним, нестабільним є природничо-наукове поняття час. Така змінність, нестабільність часу випливає з теорії відносності відомого фізика-теоретика Альберта (1879 – 1955). Два висновки з його теорії мають, принаймні, філософське значення. Перший висновок: якщо тіло рухається зі швидкістю світла (300 тис км/сек), то це тіло змінюється у своїх розмірах. Отже, змінюються і його просторові характеристики. Другий висновок: якщо тіло рухається зі швидкістю світла, то час для такого тіла протікає повільніше.
Грунтуючись на дослідженні Ейнштейна, сучасний швейцарський фізик-теоретик Клаус Лейшнер у 1994 році розрахував, що коли тіло буде летіти зі швидкістю 800 км/годину, то час у такому польоті матиме такі характеристики:
Політ тіла тривалістю:
15 років – на Землі за цей час пройде 35 років;
20 років – на Землі пройде 80 років;
30 років – на Землі пройде 1200 років;
50 років – на Землі пройде 4700 років.
Тобто, час на Землі протікає швидше. У польоті – повільніше. Можна припустити, що той, хто проведе у такому польоті 50 років і повернеться на Землю – не застане нікого із своїх близьких та знайомих – бо на Землі за цей час пройде 4700 років.
Ілюзії простору і часу. Простір і час, як відомо, існують незалежно від людини, її свідомості. Вони об’єктивні за своєю природою. Разом з тим, їх сприйняття не позбавлено і суб’єктивних моментів. Це виявляється в тому, що: а) протяжність матеріальних об’єктів відображається у людській свідомості не завжди адекватно – віддаль маж цими об’єктами може складатися. Особливо це спостерігається у горах, пустелі; б) час може протікати по-різному – або швидше, або повільніше. Все залежить від суб’єктивних відчуттів людини, її захопленості, уваги, інтересу.
Розповідають, що коли відомий російський художник Ілля Рєпін (1844 – 1930) малював свої картини, то так цим захоплювався, що цілу добу маг не виходити з майстерні. Йому навіть їжу ставили на віконце, котре було зроблене спеціально у дверях його майстерні.
Автора теорії відносності – Альберта Ейнштейна кореспонденти якось запитали, як розуміти його утвердження про те, що час – поняття відносне, може уповільнюватися, коли відомо, що час завжди в земних умовах протікає однаково. На це запитання маестро відповів у жартівливій формі: “Одна справа, коли ви тримаєте на колінах гарну дівчину, інша, – коли ви стоїте голими п’ятами на гарячій сковороді. Час для вас буде протікати по-різному. У першому випадку час буде для вас протікати швидко. У другому – надто повільно”.
Навіть залежно від віку люди сприймають час не однаково. Американський дослідник Петер Манган провів такий експеримент. Він відібрав три групи людей різного віку: тим, кому 19 – 24 роки; 45 – 50 років; 60 – 70 років. І попросив їх, зосередившись, повідомити, коли для них пройдуть три хвилини часу. Виявилася така картина: для групи осіб 19 – 24-ти річних оцінка трьох хвилин дорівнювала 3,01 хвилини; для групи осіб 45 – 50-ти річних три хвилини дорівнювали 3,25 хвилини; для групи осіб 60 – 70-ти річних три хвилини становили 3,67 хвилини. Тобто, для літніх людей час проходить швидше, хоча об’єктивно час в земних умовах завжди протікає однаково, стабільно.
Такі, найбільш загальні характеристики простору і часу як філософських категорій і як природничо-наукових понять.

Поиск по сайту: