Методи визначення собівартості одиниці продукції

Визначення собівартості продукції

Собівартість продукції – це грошова форма витрат на підготовку її виробництва, виготовлення і збут. Відображаючи рівень витрат на виробництво, собівартість комплексно характеризує ступінь використання усіх ресурсів підприємства, а значить, і рівень техніки, технології та організації виробництва.

Чим краще працює підприємство, інтенсивніше використовує виробничі ресурси, успішніше удосконалює техніку, технологію і організацію виробництва, тим нижча собівартість продукції. Тому собівартість є одним з важливих показників ефективності виробництва. Собівартість продукції має тісний зв'язок з її ціною. Це проявляється в тому, що собівартість слугує базою ціни товару і її нижньою межею для виробника.

При обчисленні собівартості продукції важливе значення має визначення складу витрат, які в неї включаються. Як відомо, витрати підприємства відшкодовуються за рахунок двох власних джерел: собівартості і прибутку. Тому питання про склад витрат, які включаються у собівартість, є питання їх розмежування між зазначеними джерелами відшкодування.

У собівартість продукції включаються витрати на:
• дослідження ринку і виявлення потреби у продукції;
• підготовку і освоєння нової продукції;
• виробництво, включаючи витрати на сировину, матеріали, енергію, оплату праці персоналу;
• обслуговування виробничого процесу і управління ним;
• збут продукції (пакування, транспортування, реклама, комісійні витрати і т. п.);
• набір і підготовку кадрів.

Методи визначення собівартості одиниці продукції

Під час прийняття багатьох економічних рішень важливу роль відіграє обчислення собівартості одиниці продукції, зокрема при обґрунтуванні ціни на продукцію, схваленні рішення про випуск нової продукції, визначенні рентабельності виробництва окремих типів продукції тощо.

Процес обчислення собівартості одиниці продукції називається калькулюванням собівартості продукції.

Калькулювання собівартості продукції передбачає встановлення об'єкта калькуляції, вибір калькуляційних одиниць, визначення калькуляційних статей витрат.

Об'єкт калькулювання – це та продукція або робота (послуга), собівартість яких обчислюється. До об'єктів калькулювання на підприємстві належать основна і допоміжна продукція, послуги і роботи, що призначені для споживання як за межами, так і всередині цього підприємства.

Для кожного об'єкта калькулювання обирається калькуляційна одиниця його кількісного вимірювання (маса, площа, об'єм, кількість у штуках тощо).

У ході калькулюванні витрати підприємства групують відповідно до калькуляційних статей. Статті калькуляції включають витрати, що ріхняться між собою функціональною роллю у виробничому процесі й місцем виникнення. Перелік статей калькуляції витрат може бути різним, що обумовлено особливостями галузі, до якої належить підприємство.

Для визначення повної собівартості окремих видів продукції застосовують таку номенклатуру статей калькуляції:

1) сировина і матеріали (за винятком зворотних відходів);

2) придбані напівфабрикати, комплектні вироби;

3) паливо та енергія, спожита на технологічні цілі;

4) заробітна плата виробничих робітників (основна і додаткова);

5) відрахування на соціальні заходи;

6) підготовка та освоєння виробництва;

7) зношування інструментів та пристосувань цільового призначення, інші спеціальні витрати;

8) утримання та експлуатація машин і устаткування;

9) цехові витрати;

10) загальновиробничі витрати;

11) загальногосподарські витрати;

12) втрати від браку;

13) інші виробничі витрати;

14) позавиробничі витрати.

Відмінність статей калькуляції від аналогічних елементів витрат кошторису виробництва полягає в тому, що в статтях калькуляції враховуються тільки витрати на одиницю певного типу продукції, а в кошторисі – усі витрати підприємства, пов'язані з його основною діяльністю за певний період.

Застосовуються три методи калькуляції або розрахунку собівартості:

1) нормативний - на основі діючих в даний період часу прогресивних нормативів і норм витрат економічних ресурсів на одиницю продукції та інших ринкових показників;

2) плановий - на підставі розроблених на певний період (рік, квартал, місяць) планових показників прямих витрат і комплексних кошторисів витрат;

3) звітний - на основі фактичних (бухгалтерських) витрат на виробництво продукції у звітний період.

Планові калькуляції зазвичай складаються на всі види продукції, передбачені в річному плані виробництва і реалізації підприємства. При широкій номенклатурі товарів, що випускаються планові розрахунки собівартості можуть вироблятися на так звані деталі-представники однорідних груп виробів або робіт. Розглянемо більш детально нормативний метод розрахунку витрат на виробництво товарів і послуг в умовах ринкових відносин.

Повна (планова) собівартість одиниці продукції визначається підсумовуванням прямих і непрямих витрат за формулою

,

де С_та - собівартість виробу, грн. / шт.; М - прямі витрати на матеріали і комплектуючі, руб.; З_о - основна заробітна плата, руб.; K₁ - непрямі загальновиробничі витрати на утримання устаткування і цехові витрати,%; К₂ - загальнозаводські (загальногосподарські) витрати,%; a - відсоток додаткової оплати і премій робітникам; З_д - додаткова заробітна плата, руб.; b - відсоток відрахувань на соціальні потреби; К₃ - позавиробничі витрати,%.

На підставі планових калькуляцій окремих виробів розробляється план собівартості продукції, що випускається. У загальному вигляді собівартість готової продукції підприємства можна визначити за формулою

,

де N_r - річний обсяг виробництва продукції; n - кількість видів (номенклатура), що випускається.

При розробці плану собівартості продукції доцільно виявити резерви зниження витрат виробництва за рахунок технічних, організаційних та інших факторів. Планування зниження собівартості продукції може вироблятися за допомогою уточнених і укрупнених способів розрахунку. Уточнені розрахунки грунтуються на порівнянні показників планової та базової собівартості одиниці продукції. У цьому випадку загальна річна економія може бути знайдена як різниця звітних та нових планових значень собівартості по всій номенклатурі випуску продукції за формулою

,

де С1 - базова собівартість одиниці продукції; С₂ - планована собівартість однієї деталі.

Планування зниження собівартості продукції на основі укрупнених розрахунків, як правило, передбачає попереднє обгрунтування відсотка скорочення окремих витрат за рахунок відповідних факторів.

В процесі планування собівартості продукції нормативним методом точність розрахунків багато в чому визначається обраними способами розподілу комплексних витрат на одиницю вироблених товарів або послуг.

У ході планування собівартості складові її витрати включаються в той період, до якого вони належать, незалежно від часу оплати. Невиробничі витрати відображаються в тому звітному місяці, коли вони виявлені. Витрати в іноземній валюті перераховуються за діючим курсом Центрального банку РФ на дату здійснення операцій.

У теорії та практиці планування непрямі витрати розподіляються в основному пропорційно тарифної оплати працівиробничих робітників. Однак при широкій і різноманітній за якістю та кількістю номенклатурі товарів, що випускаються такий спосіб не забезпечує необхідної в умовах ринку точності планування собівартості продукції. Тому при обмежених ресурсах ринкових більш обгрунтованим і прийнятним способом перенесення комплексних витрат на продукцію, що випускається, зокрема на утримання технологічного обладнання, може служити застосування показників відпрацьованих станкочасов або машіночасов. Сутність даного способу полягає в тому, що загальна величина непрямих витрат, пов'язаних з роботою устаткування, встановлюється у розрахунку на 1 ч. або 1 хв. його роботи, за допомогою яких потім визначаються у грошовому вимірі та відповідні витрати на один виріб.

Основним методом визначення різних витрат на виробництво продукції служить нормативний. Нормативні витрати є на передових підприємствах тим мірилом, з яким порівнюються дійсні витрати економічних ресурсів. Тому всі нормативні витрати відображають там оптимальні методи і умови виконання роботи і служать основою планування витрат виробництва на одиницю продукції. У загальному вигляді витрати виробництва являють собою суму нормативних витрат матеріалів, праці та накладних витрат. Нормативні витрати можна розрахувати за формулою

І = МОЗ + ТЗ +HP,

де І - нормативні витрати виробництва на одиницю продукції; МОЗ - нормативні матеріальні витрати; ТЗ - нормативні трудові витрати; HP - нормативні накладні витрати.

Нормативні накладні витрати виражаються у відсотках від нормативних прямих трудових витрат. Нормативні трудові витрати використовуються для планування витрат робочої сили, величина яких розраховується за формулою

PC= ТЗ * Ч_з,

де PC - плановані витрати робочої сили; Ч_з - годинні ставки оплати праці (без премій).

Під внутрішньовиробничого планування, як правило, виникає необхідність визначення повних і витрат на одиницю продукції. У цих цілях всі витрати прийнято підрозділяти на постійні та змінні. Повна собівартість включає сумарні витрати на випуск всього обсягу продукції, питома собівартість - на виробництво одиниці товарів і послуг.

Питома собівартість - це середня величина витрат, що визначається діленням повних витрат на кількість спільних одиниць продукції, що становлять річний план виробництва. Аналітично залежність між повною і питомої собівартістю та їх складовими - постійними і змінними витратами виражається формулами:

Повна собівартість

спол =S+V+Nr,

де S - постійні витрати; V - змінні витрати; N_r - річний обсяг випуску.

Питома собівартість

.

Як видно з формул, повна собівартість - це сума постійних і змінних витрат на випуск річного обсягу продукції, питома - сума цих же витрат на одиницю. Тут важливо мати на увазі, що питома собівартість зменшується із збільшенням обсягу виробництва, оскільки величина постійних витрат, що залишаються незмінними при виконанні ряду господарських операцій, розподіляється на дедалі більше число одиниць виробленої продукції.

Поиск по сайту: