Поняття злочину, його види та стадії

Протягом століть людство намагалося дати визначення злочину. Першим на науковому рівні це зробив римський юрист Ульпіан, який пов’язав злочин з «дією, що пов’язана з насильством або обманом». Класичним вважається визначення злочину, що було дано в 1791 р. в КК Франції, потім — у КК Наполеона (1810 р.). Це визначення з різноманітними модифікаціями по суті панує і зараз. Ст. 1 КК Франції говорить: «Злочин — це діяння, що тягне за собою ганебне або болісне покарання». Такого роду визначення називаються нормативними або формальними, оскільки вони не розкривають соціальної природи злочину. Проте ще видатний учений і криміналіст Чезаре Беккаріа відзначав, що злочин — це діяння, що спричиняє шкоду суспільству.

Найбільш рельєфно ця позиція і законодавчо, і теоретично проявилася в нашому праві. У ч. 1 ст. 2 КК України дається таке визначення злочину: «Злочином є передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину». Таким чином, наведене поняття злочину містить вказівку на п’ять обов’язкових його ознак: 1) злочином є тільки діяння (дія або бездіяльність); 2) ця дія може бути вчинена суб’єктом злочину; 3) вона повинна бути винною; 4) зазначена дія має бути суспільно небезпечною; 5) відповідна дія повинна бути передбачена чинним КК. Останнє, крім того, має на увазі, що обов’язковою ознакою злочину є також кримінальна караність. Відсутність хоча б однієї з цих ознак вказує на відсутність злочину.

Суспільна небезпека злочину полягає в тому, що в результаті злочину (дії або бездіяльності) заподіюється істотна шкода (збиток) або ж створюється загроза заподіяння такої шкоди суспільним відносинам, що охороняються кримінальним законом. Варто зауважити, що суспільна небезпека як ознака злочину — поняття оцінне, і в законі окреслено лише загально, а його конкретизація надана правозастосувачу. Проте при характеристиці суспільної небезпеки закон виокремлює такі поняття, як характер і ступінь суспільної небезпеки злочину. Ці категорії визначають тяжкість злочину (виходячи насамперед з цінності того блага, об’єкта, на який посягає злочин; тяжкості наслідків, що настають у результаті вчинення злочину; способу дії; мотивів вчиненого; форми і ступеня провини) і відрізняють один злочин від іншого. Дія або бездіяльність, яка хоча б формально має ознаки будь-якого діяння, передбаченого кримінальним законом, але через малозначність не має властивості суспільної небезпеки, не може бути визнана злочином (ч. 2 ст. 2 КК).

Оскільки суспільна небезпека — ознака достатньо невизначена, оцінна, вона повинна бути введена в які-небудь законні (нормативні) рамки. Звідси введення ознаки нормативності (протиправності) у визначенні злочину, що означає: тільки те діяння, що прямо передбачено кримінальним законом як злочин, може вважатися злочинним. Відсутність у кримінальному законі конкретної норми, що передбачає кримінальну відповідальність за певне діяння, означає, що воно не визнається злочином і не тягне за собою кримінальної відповідальності.

Таким чином, протиправність — це юридичний вираз суспільної небезпеки, це форма вираження суспільної небезпеки в законі.

Винність означає, що кримінальній відповідальності підлягають тільки особи, винні у вчиненні злочину, тобто ті, які навмисно або з необережності вчинили суспільно небезпечні діяння. Діяння може бути суспільно небезпечним, але якщо немає провини, то немає і злочину.

Караність означає, що за будь-який вчинений злочин у законі передбачено конкретний вид і розмір покарання. Проте це не означає, що кожний злочин обов’язково в конкретному випадку тягне за собою застосування покарання.

Вперше в поняття злочину в КК включена ознака суб’єкта злочину, під яким розуміють фізичну осудну особу, що вчинила злочин у віці, з якого відповідно до КК може наставати кримінальна відповідальність (ч. 1 ст. 18 КК). Суб’єкт, що володіє цими ознаками, носить у теорії і на практиці назву загального суб’єкта злочину. Це поняття введено для того, щоб виділити поняття спеціального суб’єкта злочину.

Спеціальний суб’єкт злочину — це особа, яка володіє, крім зазначених загальних (особа фізично осудна, що досягла віку кримінальної відповідальності), спеціальними додатковими ознаками, які її характеризують і визначають кваліфікацію вчиненого нею злочину (ч. 2 ст. 18 КК).

Усі інші види правопорушень відповідно до чинного законодавства називаються адміністративними, дисциплінарними проступками і цивільними протиправними діяннями. Зазначені правопорушення мають менший ступінь суспільної небезпеки, ніж злочин.

Серед загальних положень нового Кримінального кодексу привертає увагу законодавче вирішення питання про класифікацію злочинів залежно від ступеня важкості, що до цього часу в законі мало половинчате вирішення (за цим критерієм КК 1960 р. виділяв тяжкі злочини (ст. 7-1) і злочини, що не представляють великої суспільної небезпеки (ст. 51). Відповідно до нового КК злочини поділяються на злочини невеликої тяжкості, середньої тяжкості, тяжкі й особливо тяжкі (ст. 12 КК).

Злочином невеликої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років, або інше, більш м’яке покарання (ч. 2 ст. 12 КК).

Злочином середньої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п’яти років (ч. 3 ст. 12 КК).

Тяжким злочином є злочин, за який передбачене покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більше десяти років (ч. 4 ст. 12 КК).

Особливо тяжким злочином є злочин, за який передбачене покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад 10 років або довічного позбавлення волі.

Звичайно, коли йдеться про злочин, мається на увазі його кінцева стадія, тобто в діях особи є всі ознаки складу злочину. Проте життя набагато складніше і задуманий особою злочин може бути усічений на певному етапі. Наприклад, злодій, що намагався проникнути в квартиру, був затриманий, убивця, стріляючи в жертву, лише ранить її і т. ін. Тому питання про відповідальність виникає не тільки при закінченому злочині, але й при підготовці до злочину, спробі його вчинити. У зв’язку з цим і постає питання про стадії вчинення злочину, під якими розуміють певні етапи підготовки і здійснення навмисного злочину, що відрізняються між собою за характером вчинених дій і за моментом припинення злочинної діяльності.

Чинне кримінальне законодавство виокремлює три основні стадії (етапи) навмисної злочинної діяльності: 1) готування до злочину; 2) замах на злочин; 3) закінчений злочин.

Готуванням до злочину є підшукування або пристосування засобів чи знарядь, підшукування співучасників або змова на вчинення злочину, усунення перешкод, а також інше умисне створення умов для вчинення злочину (ст. 14 КК). Інакше кажучи, готування — це умисне створення умов для вчинення злочину.

Замахом на злочин є вчинення особою з прямим умислом діяння (дії або бездіяльності), безпосередньо спрямованого на вчинення злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК, якщо при цьому злочин не було доведено до кінця з причин, що не залежали від волі особи (ч. 1 ст. 15 КК). Таким чином, при замаху на злочин об’єкт злочину ставиться вже в реальну, безпосередню загрозу заподіяння йому шкоди. Саме цією ознакою замах відрізняється від готування до злочину, де (на відміну від замаху) ще тільки створюються умови вчинення злочину.

Закінчений злочин має місце там, де діями особи виконані всі ознаки складу злочину, визначені в законі (ч. 1 ст. 13 УК). Інакше кажучи, у поведінці особи є всі ознаки об’єктивної і суб’єктивної сторони злочину — чого бажав, до чого прагнув, того і досяг.

Залежно від моменту закінчення злочину, ознаки якого визначені в диспозиції Особливої частини КК, розрізняють три види закінчених злочинів: а) закінчений злочин із формальним складом; б) закінчений злочин із матеріальним складом; в) закінчений злочин з усіченим складом.

Злочин з формальним складом визнається закінченим з моменту вчинення самого діяння.

Злочин з матеріальним складом вважається закінченим, коли наступив зазначений у диспозиції статті КК наслідок.

Злочин з усіченим складом має місце там, де закон «переносить» момент закінчення злочину на стадію готування або замаху. Наприклад, відповідно до ст. 114 КК («Шпигунство») злочин визнається закінченим не тільки при передачі відомостей, що становлять державну таємницю, але вже і при їх збиранні.

§ 3. Кримінальна відповідальність