Абсолютний рівень цін з позицій кількісної теорії

Тема 5. Грошовий ринок.

Лекція 5.1 Грошовий ринок.

Питання лекції:

1. Грошова пропозиція та попит на гроші.
2. Механізм встановлення рівноваги на грошовому ринку.
3. Банківська система та грошове пропонування.

Питання для самостійного вивчення:

1. Функції комерційних банків.
2. Грошовий мультиплікатор, грошова база і грошова пропозиція.

Лекція 5.2 Грошово – кредитне регулювання економіки.

Питання лекції:

1. Завдання та інструменти грошово-кредитної політики.
2. Основні риси монетаристської теорії та монетарна політика.
3. Модель IS – LM та її обґрунтування.

Питання для самостійного вивчення.

1. Модель „IS – LM” як аналітичний засіб макроекономічної політики.

Література:

1. 1 с. 399 – 430
2. 3 с. 321 – 343
3. 6 с. 118 - 121

Питання 1. Грошова пропозиція та попит на гроші.

Готівкові гроші — це паперові гроші (банкноти) і монети. банк.

Безготівкові гроші — це записи на банківських рахунках і внески в комерційних банках. Вони називаються банківськими грошима В розвинутих країнах світу переважна частка всіх грошей припадає на банківські гроші.

До них відносять банківські депозити (поточні та термінові рахунки), чеки і кредитні картки.

Суть грошей виявляється в їхніх функціях: міра вартості, засіб обігу, засіб нагромадження, засіб платежу, світові гроші.

Вся сукупність готівкових і безготівкових грошей складає грошову масу.

Основними параметрами грошового ринку є грошова пропозиція і грошовий попит. Вони являють собою реальну грошову масу. Крім того, важливим параметром грошового ринку є ціна грошей, тобто відсоткова ставка.

Грошова пропозиція складається з різних форм грошових активів. Залежно від рівня ліквідності всі вони об’єднуються зростаючим підсумком в окремі грошові агрегати:

Попит на гроші для угод – це попит на гроші, що використовуються як платіжний засіб. Попит на гроші для угод не залежить від ставки відсотка і має вигляд вертикальної прямої. Кількість грошей в обігу при цьому визначається рівнянням обміну, відомим як формула Фішера: Звідси попит на гроші для угод (ГМ/Ц) дорівнює:

Таким чином, попит на гроші для угод залежить від двох факторів: реального обсягу виробництва — з його зростанням зростає і попит на гроші; швидкості обертання грошей — чим вища швидкість обертання грошей, тим менша їх кількість, що необхідна для обслуговування угод.

Попит на гроші як активи (По^га.) – це попит на гроші, що використовується як засіб зберігання вартості.

Існують два альтернативні варіанти зберігання вартості:

· У формі грошей

· У формі облігацій, які належать до не грошових активів

Порівнюючи ці два способи, необхідно враховувати їхні переваги й недоліки. Перевагою грошей як засобу зберігання вартості є висока ліквідність, але вони не приносять дохід своїм власникам. Переваги облігацій полягають у тому, що вони приносять дохід к формі відсотків, але мають низьку ліквідність.

Для вирішення альтернативи, в якій формі зберігати вартість, власники активів враховують відсоткову ставку. Вона визначає, з одного боку, рівень доходу від облігацій, а з іншого – втрати доходу в випадку зберігання вартості у формі грошей. Величина цих витрат є альтернативною вартістю зберігання грошей. Таким чином, чим вища відсоткова ставка, тим більші витрати від зберігання вартості у формі грошей, тим менший попит на гроші і більший – на облігації. Це свідчить про те, що попит на гроші як активи перебуває в оберненій залежності від відсоткової ставки, а на графіку крива цього попиту набуває вигляд від’ємно похилої лінії.

Рис. 5.1. Попит на гроші як активи

З графіка видно, що при ставці 8% попит на гроші як активи (ПГа) дорівнює нулю. За умов зниження процентної ставки (ПС) попит на гроші як активи зростає від ГМ₀ до ГМ₃.

Таким чином, попит на гроші як активи змінюється обернено пропорційно процентній ставці і пов’язаний із теорією переваги ліквідності: що вища ставка процента, то менший попит на гроші як активи, тому що за збільшення ставки процента збільшується альтернативна вартість грошей.

Питання 2. Механізм встановлення рівноваги на грошовому ринку.

Попит на гроші для угод і попит на гроші як активи визначає загальний попит на гроші:

ПГ = ПГу + ПГа (), де:

ПГ – загальний попит на гроші;

ПГу – попит на гроші для угод;

ПГа – попит на гроші як активи.

Розглянемо рівновагу на грошовому ринку. Для визначення рівноваги на грошовому ринку треба визначити рівноважну ціну грошей – ПС (процентну ставку). Зміни рівноваги на грошовому ринку можливі внаслідок змін у пропозиції грошей і попиті на гроші.

Рис. 5.2. Рівновага на грошовому ринку

Оскільки реальна пропозиція грошей зафіксована на певному рівні (ГП), то крива сукупної пропозиції є вертикальною лінією.

Крива попиту на гроші (ПГ) є нахиленою вниз. Від’ємний нахил цієї кривої відображає обернену залежність між попитом на гроші й номінальною процентною ставкою для даного ВВП.

Вертикальна лінія (ГП₁) – це початкова пропозиція грошей. Вона перетинає лінію загального попиту на гроші (ПГ₁) у точці Т₁ і означає, що початкова рівновага на грошовому ринку досягається за процентної ставки на рівні ПС₁ (6,25%).

Розглянемо наслідки змін у пропозиції грошей. Припустимо, що Національний банк збільшив грошову пропозицію до ГП₂. Лінія пропозиції зміщується праворуч. Але грошовий попит не змінився, тому рівновага порушується. Це призведе до надлишку грошей, появи зайвих грошей. За початкової ставки процента ПС₁ (6,25%) суб’єкти ринку намагатимуться звільнитися від грошей, купуючи більше фінансових активів (наприклад облігацій). Але витрати грошей одними означає придбання їх іншими. Тому колективна спроба купити більше облігацій збільшує попит і ціни на них. Одночасно ціна грошей (процентна ставка) знижується. І навпаки. Це випливає із формули процентної ставки:

ПС = процентний дохід/ ціна облігації х 100% (9.11), де:

ПС – процентна ставка, процентний дохід – фіксована величина.

Тому при зростанні цін на облігації параметри грошової рівноваги змінюються. На графіку вона зміститься вправо і вниз, до точки Т₂, внаслідок чого рівновага на грошовому ринку відновлюється при процентній ставці ПС₂ (5%).

Звернемося тепер до змін у попиті на гроші. На графіку грошова пропозиція залишається на рівні ГП₂, а попит на гроші зменшується в положенні лінії ПГ₂. Знову з’являються зайві гроші, які піднімають ціну облігацій, знижують процентну ставку до ПС₃ (3,125%), що відновлює рівновагу на грошовому ринку в точці Т₃. І навпаки.

Можна зробити такий висновок: нерівновага на грошовому ринку викликає зміни в цінах на облігації, а через них – у процентних ставках. Ціни на облігації і процентні ставки є обернено залежними. Зміни процентних ставок впливають на готовність заощаджувати гроші, що відновлює рівновагу на ринку грошей. Рівноважна процентна ставка вирівнює кількість грошей, що пропонуються та потребуються.

Механізм відновлення рівноваги буде такий:

1. перевищення пропозиції над попитом викликає появу надлишкових грошей, які спрямовують на придбання облігацій

2. надлишкові гроші збільшують попит на облігації, що підвищує їх ціну

3. зростання цін на облігації викликає зниження відсоткової ставки, це слідує з формули

Питання 3. Банківська система та грошова пропозиція.

Банки – це особливі фінансові інститути, що акумулюють грошові кошти та інші нагромадження (золоті запаси, цінні папери та ін.), надають кредити, здійснюють грошові розрахунки, випуск у обіг грошей та цінних паперів, операції із золотом та інші функції.

Банки – це підприємства, що виконують посередницькі функції при здійсненні платежів і кредитних операцій між суб’єктами економічної діяльності. Як юридичні особи вони економічно незалежні від органів державної влади в рішеннях, пов’язаних з їхньою оперативною діяльністю, а діють у межах чинного законодавства.

Основним видом банківської діяльності є кредитування, яке здійснюється на засадах строковості (надання кредитів на певний строк), поверненості (обов’язкового повернення кредитів), платності (одержання процента) і гарантованості (забезпечення позики певними гарантіями іншого банку чи установи або заставою майна). Кредитування здійснюється готівкою чи безготівковими коштами на основі поточних і строкових банківських рахунків.

Діяльність банків із залученням вільних коштів та кредитування суб’єктів господарської діяльності здійснюється через банківські операції. Останні поділяють на два основних види – пасивні й активні. Пасивними операціями є такі, з допомогою яких банки мобілізують тимчасово вільні кошти і створюють свої ресурси. Вклади бувають строковими, що можуть бути вилучені кредиторами після встановленого строку, та до запитання, які можуть вилучатися в будь-який час. За строковими вкладами виплачується більш високий процент, оскільки банк має можливість вільно використовувати ці вклади до встановленого строку.

Активними називають ті операції, через які банки розміщують сконцентрований грошовий капітал. До них належать: облік векселів, надання позик під заставу товару, товарних документів, цінних паперів і надання позик, що не мають певного забезпечення.

Банківський прибуток утворюється переважно за рахунок різниці між сумою відсотків за надання кредитів і тих, які банки сплачують вкладникам. У банківський прибуток входять також доходи, які банки отримують від біржових операцій із цінними паперами, надання позик власного капіталу тощо.

Банківська система – сукупність банківських установ, які функціонують на території даної країни. Вона має два рівні: центральний банк (в Україні – Національний банк) і комерційні банки.

Регулюючим та координуючим центром грошово-кредитної системи держави є центральний банк, головна мета котрого – забезпечення стабільності грошової одиниці.

Національний банк України є центральним банком держави, її емісійним центром, здійснює єдину державну політику в сфері грошового обігу, кредиту, зміцнення грошової одиниці, організує міжбанківські розрахунки, координує діяльність банківської системи в цілому, визначає курс грошової одиниці відносно валют інших країн. Йому належить монопольне право на випуск грошей у обіг, а також національних грошових знаків, дорогоцінних металів та золотовалютних запасів, а також на здійснення операцій щодо їх розміщення, у тому числі в іноземних банках.

Статутний фонд Національного банку України утворюється за рахунок держави. Він є власністю України, юридичним суб’єктом.

Розглянемо основні функції центрального банку держави.

1. Центральний банк – єдиний емісійний центр держави. Він має монопольне право на емісію банкнот, організацію та регулювання грошового обігу.

2. Центральний банк – банк банків, здійснює кредитно-розрахункове обслуговування інших банків та кредитних установ, надання кредитів комерційним банкам.

3. Центральний банк – орган банківського нагляду. Так, НБУ має Департамент, що здійснює банківській нагляд у областях.

4. Центральний банк – банк уряду. Він здійснює кредитно-розрахункове обслуговування уряду, виступає його касиром. Центральний банк здійснює операції з обслуговування державного боргу, є фінансовим консультантом уряду.

5. Центральний банк – провідник офіційної грошово-кредитної політики. Він визначає цілі та напрями грошово-кредитної політики держави, здійснює регулювання курсу національної валюти відносно валют інших держав.

6. Центральний банк керує золотовалютними резервами країни.

7. Центральний банк представляє інтереси держави в міжнародних фінансових організаціях.

8. Центральний банк – науково-дослідний, інформаційно-статистичний та консультативний центр держави.

Табл. 5.1

Структура балансу центрального банку

Зміна кожної зі складових балансу може призвести до зміни величини (структури) грошової маси в державі.

Балансове рівняння центрального банку має такий вигляд:

ЗР+ВР+ЦП+ПФІ+ПУ+ІА = ГГ+ДФІ+ДУ+ІП+ЧС (), де:

ЧС – чисте сальдо.

Базове рівняння зміни грошової маси має такий вигляд:

ВР+ЦП+ПФІ = ГГ+ДФІ ().

Воно відображає сутність та характер сучасних інструментів грошово-кредитної політики, яка проводиться центральним банком.

Комерційні банки звертаються до центрального банку лише у випадку, коли всі інші засоби мобілізації фінансових засобів вичерпані. Центральний банк із підприємствами, фірмами в операції не вступає.

Існують також фінансові посередники. Це такі інституції (банки, страхові компанії, ощадні та кредитні асоціації), які приймають кошти (депозити) від однієї групи та позичають їх (кредити) іншій групі. З-поміж фінансових посередників найбільшу групу становлять комерційні банки, які тримають більшість депозитів країни. Ощадні та кредитні асоціації належать до другої групи. Третьою важливою групою є страхові компанії, пенсійні та інвестиційні фонди.

Отже, провідну роль на грошово-кредитному ринку відіграють комерційні банки – кредитні установи, котрі здійснюють різні банківські операції для своїх клієнтів на засадах комерційного розрахунку. Вони призначені для залучення грошових коштів та їх розміщення від свого імені на умовах поверненості, строковості і платності. Використовують як власний капітал, так і запозичений фінансовий капітал (вклади, депозити, міжбанківські кредити тощо).

Комерційні банки можна класифікувати за певними ознаками.

1. В залежності від форми власності – приватні та державні. Наприклад, в Україні державними є Ощадний банк, Експортно-імпортний банк.

2. За формою організації – акціонерні товариства відкритого типу, акціонерні товариства закритого типу.

3. В залежності від кола операцій, які виконують – універсальні й спеціалізовані.

4. В залежності від території діяльності – міжнародні, республіканські та регіональні.

Діяльність комерційних банків ґрунтується на певних принципах:

1) діяльність у межах наявних реальних грошових ресурсів;

2) цілковита економічна самостійність та економічна відповідальність за результати діяльності;

3) взаємовідносини з клієнтами на ринкових засадах;

4) регулювання діяльністю банку опосередкованими (економічними), а не адміністративними (командними) методами.

Комерційні банки виконують дві основні функції: прийом вкладів і надання кредитів, що дає їм змогу створювати гроші. Найповніше уявлення про діяльність комерційного банку дає балансовий звіт, який характеризує його фінансове становище за певний час. Звіт включає активи (те, чим банк володіє) та пасиви (те, що банк заборгував). Різниця між активами й пасивами називається власним капіталом.

Табл. 5.2

Балансовий звіт комерційних банків

Крім того, комерційні банки здійснюють комісійно-посередницькі операції (виконання розрахунків і платежів за дорученням клієнтів за винагороду). Комісійно-посередницькі операції включають інкасові (одержання грошей за документами), трастові (операції з цінними паперами клієнтів) і переказні (переведення коштів з рахунку на рахунок, із банку в банк тощо).

Спроможність комерційних банків надавати кредити залежить від величини депозитних грошей та пропорцій їх розподілу. Їх величина формується за рахунок власного капіталу та залучених грошей і розподіляється на банківські резерви та кредитні гроші.

Банківські резерви складаються із двох компонентів: 1) обов’язкових резервів, які регламентує центральний банк; 2) додаткових резервів, котрі банки створюють самостійно:

БР = ДГ х Рн (), де:

БР – банківські резерви;

ДГ – депозитні гроші;

Рн – норма банківських резервів.

Банківські резерви – частина депозитних грошей, які комерційні банки зберігають у формі безпроцентних вкладів у центральному банку та у формі готівки у власній касі.

Депозитні гроші – грошові кошти, які залучаються банківською системою з метою їх використання для здійснення активних операцій.

Заходами регулювання норми обов’язкового резерву центральний банк може цілеспрямовано контролювати пропозицію грошей.

Гроші, які комерційні банки залучають на свої депозити, перевищують банківські резерви. Переважання депозитних грошей над банківськими резервами дає банкам змогу створювати кредитні гроші (КГ):

КГ = ДГ – БР (), де:

КГ – кредитні гроші;

ДГ – депозитні гроші;

БР – банківські резерви.

Здатність банківської системи на базі залучення грошей на свої депозити створювати нові гроші, тобто збільшувати пропозицію грошей, вимірюється депозитним мультиплікатором (Мд). Депозитний мультиплікатор – коефіцієнт, який відображає, на скільки одиниць змінюється грошова маса за початкової зміни депозитних грошей на одиницю.

Депозитний мультиплікатор – це, з одного боку, відношення між приростом грошової пропозиції (ΔГП) і початковим приростом депозитних грошей:

(), де:

Мд – депозитний мультиплікатор;

ΔГП – приріст грошової пропозиції;

ΔДГ – початковий приріст депозитних грошей.

З іншого боку, депозитний мультиплікатор – це величина обернено пропорційна резервній нормі: М_д = ().

Якщо резервна норма встановлена, то, спираючись на початковий приріст депозитних грошей, можна обчислити приріст грошової пропозиції:

ΔГП = Δ ДГп х Мд (), де:

ΔГП – приріст грошової пропозиції;

ДГп – початковий приріст депозитних грошей;

Мд – депозитний мультиплікатор.

Депозитний мультиплікатор підсумовує логіку створення нових банківських грошей. Банківська система в цілому може перетворити початкове збільшення своїх депозитів на суму, що значно перевищує їх залучену величину.

Наведена модель грошової пропозиції відповідає спрощеним умовам її формування, оскільки в ній грошова пропозиція зводиться лише до депозитних грошей, а вилучення з грошового обігу – лише до банківських резервів.

У дійсності до складу грошової пропозиції входять як депозитні, так і готівкові гроші: ГП = ГГ + ДГ ().

Грошовий обіг має ще один канал вилучень – готівкові гроші. За умов зміни величини готівки величина депозитних грошей у складі тих, що залучені банками, змінюється в протилежному напрямку. Це впливає на здатність банків створювати нові гроші.

Для створення моделі грошової пропозиції з урахуванням усіх обставин визначимо два додаткових показники, що впливають на її величину. Це коефіцієнт готівки (Кг) та грошова база (ГБ).

Коефіцієнт готівки (Кг) – це відношення готівкових грошей до депозитних грошей: Кг = (), звідки

ГГ = Кг х ДГ (), де:

ГГ – готівкові гроші;

Кг – коефіцієнт готівки;

ДГ – депозитні гроші.

Грошова база (ГБ) – це сума готівкових грошей та банківських резервів: ГБ = ГГ + БР (), де:

ГГ – готівкові гроші;

БР – банківські резерви.

З урахуванням рівнянь 9.22 і 9.14 формула грошової бази набуває вигляду: ГБ = Кг х ДГ+ДГ х Рн = ДГ х (Кг + Рн) (), де:

ГБ – грошова база;

Кг – коефіцієнт готівки;

ДГ – депозитні гроші;

Рн – норма банківських резервів;

ДГ – депозитні гроші.

Звідси депозитні гроші дорівнюють:

ДГ = (), де:

ДГ – депозитні гроші;

ГБ – грошова база;

Кг – коефіцієнт готівки;

Рн – норма банківських резервів.

На підставі цього можна модифікувати формулу готівкових грошей:

ГГ = Кг х ДГ = Кг х ().

Розгорнута формула грошової пропозиції може бути виражена наступним чином:

ГП = ГГ+ДГ = х Кг + = ГБ ().

Таким чином, остаточна формула грошової пропозиції приймає вигляд:

ГП = ГБ .

У цій формулі вираз – це грошовий мультиплікатор, який враховує два канали вилучень (у формі готівки та банківських резервів):

Мг = (), де:

Мг – грошовий мультиплікатор.

Грошовий мультиплікатор – коефіцієнт, який відображає, на скільки одиниць змінюється грошова маса при зміні грошової бази на одиницю. Коли вилучення грошей у вигляді готівки відсутні, тобто Кг = 0, то грошовий мультиплікатор дорівнює депозитному:

Мг = = = Мд ().

Таким чином, як видно з формули (), грошовий мультиплікатор залежить від політики центрального банку (настільки, наскільки він контролює резервну норму), а також від рішень власників грошових коштів, які впливають на коефіцієнт готівки. Центральний банк може лише прогнозувати поведінку вкладників стосовно коефіцієнта готівки.

На підставі розглянутого вище, формула грошової пропозиції може бути записана: ГП = ГБ х Мг (), де:

ГП – грошова пропозиція;

ГБ – грошова база;

Мг – грошовий мультиплікатор.

У грошово-кредитній політиці держави грошова пропозиція є наперед визначеною центральним банком величиною. Тому пошуковою величиною стає грошова база, яку можна вивести з попередньої формули:

ГБ = (), де:

ГБ – грошова база;

ГП – грошова пропозиція;

Мг – грошовий мультиплікатор.

Слід зазначити, що величина приросту грошової бази дорівнює сумі початкового приросту грошової маси:

ΔГБ = ΔГМп (), де:

ΔГБ – приріст грошової бази;

ΔГМп – початковий приріст грошової маси.

Отже, початкова грошова маса, яку отримали продавці державних облігацій, створила грошову базу на таку саму суму. Тому ця початкова грошова маса називається грошима підвищеної ефективності, а формула грошової пропозиції (9.29) з урахуванням формули 9.31 модифікується таким чином:

ΔГП = ΔГМп х Мг (), де:

ΔГП – збільшення грошової пропозиції;

ΔГМп – початковий приріст грошової маси;

Мг – грошовий мультиплікатор.

У світовій практиці крім банків на грошовому ринку широко представлені небанківські кредитно-фінансові інститути. До них належать інвестиційні, фінансові фонди, ощадні каси, ломбарди та кредитні кооперації. В нашій країні система небанківських спеціалізованих кредитно-фінансових установ ще тільки формується. На початковому етапі вона включає здебільшого державні структури: Фонд сприяння зайнятості, Пенсійний фонд, Фонд державного соціального страхування, ломбарди, каси взаємодопомоги. У перспективі розвиватимуться недержавні пенсійні фонди, комерційні, медичні страхові компанії тощо.

Питання 4. Основні риси монетаристської теорії та монетарна політика.

Металістична теорія грошей

Помилковість металістичних поглядів меркантилістів полягала в наступному:

• визнання золота і срібла грошима за їх природою;

• ототожнення грошей з товарами;

• нерозуміння суті грошей як товару особливого роду, який виконує специфічну суспільну функцію – служить загальним еквівалентом;

• ігнорування того, що гроші – це історична категорія.

Із завершенням первинного нагромадження капіталу зовнішня торгівля перестала виступати основним джерелом збагачення. Дедалі більше стала виявлятися роль капіталістичних мануфактур і капіталістичного землеробства як сфери виробництва додаткової вартості. Ідеологи промислової буржуазії стали протиставляти капітал в обороті "мертвим" скарбам у вигляді золота і срібла. А оскільки розвиток промисловості в капіталістичних країнах вимагав розвитку внутрішнього ринку, критики меркантилізму різко виступали проти металістичної теорії грошей. Вони стверджували, що для внутрішнього обігу зовсім не потрібні повноцінні металеві гроші, які викликають непродуктивні витрати нації.

Повернення до металістичної теорії грошей відбулося після Другої світової війни. Французькі економісти А. Тулемон, Ж. Рюефф і М. Добре, а також англійський економіст Р. Харрод запропонували ідею про необхідність введення золотого стандарту в міжнародному обігу, а американський економіст М. Хальперін та француз III. Ріст висунули вимоги про введення його також у внутрішньому обігу.

З крахом Бреттонвудської валютної системи на початку 70-х років знову здійснювалися спроби обгрунтувати необхідність відновлення золотого стандарту. Так, наприклад, екс-президент США Р. Рейган в час передвиборчої кампанії вважав можливим повернення до золотого стандарту. Будучи обраним президентом в січні 1981 р., він створив спеціальну комісію з цієї проблеми, яка, однак, вирішила, що введення золотого стандарту є недоцільним.

Номіналістична теорія грошей

Номіналістична теорія грошей виникла при рабовласницькому ладі. Вона заперечувала внутрішню вартість грошей для виправдання псування монет з метою збільшення доходів казни.

Найбільш яскраво сутність номіналізму проявилась в теорії грошей німецького економіста Г. Кнаппа в праці 1905 р. "Державна теорія грошей". Основні її положення зводсь до наступного:

• гроші – продукт державного правопорядку, творіння державної влади;

• гроші – хартальний платіжний засіб, тобто знаки, наділені державою платіжною силою;

• основна функція грошей – засіб платежу.

Помилковість теорії грошей Кнаппа полягає в тому, що: по-перше, гроші – категорія не юридична, а економічна; по-друге, металевим грошам притаманна самостійна вартість, а не отримання її від держави, представницька вартість паперових грошей також визначається не державою, а обумовлена об'єктивними економічними законами; по-третє, основною функцією грошей є не засіб платежу, а міра вартості.

Австрійський економіст Ф. Бендіксен ("Про цінність грошей", "Про гроші як загальний знаменник") спробував дати економічне обґрунтування державній теорії грошей, оцінюючи гроші як свідоцтво про надання послуг членам суспільства, яке надає право на отримання зворотних послуг. Але його спроба економічно обґрунтувати номіналізм не вдалася, так як при оцінці сутності грошей він ігнорував теорію вартості.

Помилковим в теорії Кейнса було твердження, що металічний обіг нееластичний: в дійсності еластичність досягається шляхом випуску банкнот, розмінних на золото. Практична мета номіналізму Кейнса полягала в теоретичному обґрунтуванні скасування золотого стандарту, переходу до паперово-грошового обігу і регулювання економіки через управління інфляційним процесом.

Кількісна теорія грошей

Найбільш розповсюджений у ХVIII-ХІХ ст. варіант кількісної теорії стверджував, що при умові саеіегіа рагіЬиз (незмінності інших умов) рівень товарних цін в середньому змінюється пропорційно зміні кількості грошей. Це положення спочатку застосовувалось до металевих (золотих та срібних) грошей, а після виходу робіт Д. Рікардо, і до паперових (нерозмінних) грошей. Кількісна теорія включає, як правило, два базисних положення:

постулат причинності (ціни залежать від кількості грошей) і постулат пропорційності (ціни змінюються пропорційно зміні кількості грошей).

В період свого зародження кількісна теорія не претендувала на пояснення причин зміни цін. Її головним завданням було обґрунтування погляду, що гроші принципово відрізняються від інших представників товарного світу завдяки відсутності в них внутрішньої вартості. І лише з часом в кількісній теорії почала домінувати теза про зв'язок стану грошового обігу з динамікою цін.

Першим, хто висловив припущення про залежність рівня цін від кількості благородних металів, був французький філософ Жан Боден. Однак він не висував твердження про пряму, а тим більше пропорційну залежність між зміною кількості грошей та зміною цін.

Окремі положення цієї теорії в загальних рисах сформулював Дж. Локк (1632-1704 рр.). В більш розробленій формі вона викладена Дж. Вандерлінтом (помер в 1740 р.), Ш. Монтеск'е (1689-1755 рр.) і Д. Юмом (1711-1776 рр.). Прихильником кількісної теорії був і Д. Рікардо (1772-1823 рр.).

Між тим очевидно, що по мірі розвитку форм грошей структура грошової маси стає далеко не однорідною, так як включає не тільки готівкові гроші, а й банківські вклади. По-різному реагують на збільшення грошової маси й ціни на різні групи товарів, які зростають нерівномірно. Подальший розвиток кількісної теорії грошей пов'язаний з включенням в неї апарату економетричного аналізу і елементів мікроекономічної теорії ціни.

Формула Фішера є некоректною для умов золотомонетного стандарту, оскільки ігнорує внутрішню вартість грошей. Однак при обігу паперових грошей, нерозмінних на золото, вона набуває певного раціонального змісту. В цих умовах зміна грошової маси впливає на рівень товарних цін (хоч, звичайно, І. Фішер в певній мірі ідеалізував ціновий механізм, так як мав на увазі абсолютну еластичність цін). Фішер, як і інші неокласики," відштовхувався від моделі досконалої конкуренції і поширював свої висновки на економіку, в якій існували монополії, і ціни вже в значній мірі втрат еластичність. В концепції Фішера є й інші недоліки, характерні для кількісної теорії, зокрема, перебільшення впливу грошей на товарні ціни. З його формули випливає, що грошова маса виконує активну роль, а ціни – пасивну. У Фішера лише грошова маса виступає як незалежна змінна, тоді як в дійсності має місце відповідний взаємозв'язок. В умовах монополістичного ціноутворення зростання товарних цін нерідко е причиною розширення грошового обороту.

Абсолютний рівень цін з позицій кількісної теорії

Фішер та його послідовники прагнули пояснити, що швидкість обігу грошей (V) і рівень виробництва (Q) не залежать від кількості грошей (М) та рівня цін (Р). Швидкість обігу грошей, з їхньої точки зору, знаходиться в залежності перш за все від демографічних (щільність, густота населення тощо) і техніко-економічних параметрів (суспільний поділ праці, наявність природних ресурсів, розвиток транспорту тощо). Рівень виробництва визначається головним чином умовами, що складаються на ринку праці, й не залежить від рівня цін і кількості грошей в обігу. Очевидно, що в умовах ринкової економіки такі посилання носять нереалістичний характер. Поява кредитних грошей сприяє економії засобів обігу.

В зв'язку з цим в своїй роботі "Загальна теорія зайнятості, проценту та грошей" (1936 р.) Кейнс рекомендував проводити зниження не номінальної або "грошової" заробітної плати, яка, з його слів, є "непіддатливою" в силу завзятого відпору працівників, а здійснювати "гнучку інфляційну грошову політику", яка в кінцевому результаті призведе до зниження реальної заробітної плати.

На базі кейнсіанської теорії інфляції з'явилась так звана "крива Філіпса", яка відображає обернену залежність в розвитку цін і зайнятості у Великобританії. Новозеландський вчений А. Філіпс на базі аналізу тенденцій в економіці Великобританії з 1861 по 1957 р. прийшов до висновку, що за допомогою інфляції протягом майже ста років вдавалося переборювати спад виробництва і збільшувати зайнятість, а стабілізація цін супроводжувалась зниженням рівня зайнятості та економічної активності.

Згідно з "кривою Філіпса" були розроблені рекомендації щодо призупинення інфляції, утриманню її на певному рівні: або довести безробіття до високого рівня, або ж профспілкам вести більш стриману політику при переговорах про підвищення заробітної плати.

Монетаристи виступають проти неокейнсіанських заходів антициклічного регулювання, розглядаючи розвиток промислового циклу як зміну інфляції (підйом) та дефляції (криза). Звідси вони роблять висновок: оскільки інфляція викликає підйом промислового виробництва, її слід підтримувати в помірних розмірах.

Теорія інфляції, викликаної надлишковими витратами виробництва (Д.М. Кейнс, У. Торн, Р. Куен). Ця теорія пояснює зростання цін збільшенням витрат виробництва, вона тісно пов'язана із концепцією Кейнса, який вважав, що якщо перша стадія інфляції (напівінфляція) подає собою інфляцію попиту, то друга стадія (справжня інфляція) – результат інфляції витрат виробництва. На думку представників даної теорії, інфляцію викликають лише витрати, пов'язані з заробітною платою, на чому базується теорія інфляційної спіралі "заробітна плата – ціни", якої притримується більшість західних економістів, в тому числі П. Самуельсон, Дж. Гелбрейт. Ця теорія е основою антиінфляційних заходів по "замороженню" заробітної плати, політики обмеження доходів населення. Разом з тим слід відмітити, що сучасний період НТП характеризується підвищенням заробітної плати, тому західні економісти висувають тезу про те, що її збільшення не повинно перевищувати зростання продуктивності праці, інакше відбудеться розкручення "інфляційної спіралі".

Питання 5. Завдання та інструменти грошово-кредитної політики.

Грошово-кредитна, або монетарна, політика є одним із головних інструментів державного регулювання економіки. Саме на цій політиці держави акцентують свою увагу монетаристи. Грошово-кредитна політика найбільш ефективно виконує функції регулювання економічного циклу, попередження і подолання спаду виробництва.

Грошово – кредитне регулювання економіки здійснює Національний банк за допомогою монетарної політики. Теоретичною базою монетарної політики слугує монетаристська теорія, в основі якої лежить кількісне рівняння:

M*V=P*Y

Згідно з монетаристською теорією, швидкість обертання грошей V є стабільною, а можливі її зміни легко передбачити. За цих умов держава, регулюючи грошову масу М, може цілеспрямовано впливати на номінальний ВВП, тобто на добуток P*Y. Спираючись на це положення, Мільтон Фрідмен, який є засновником монетаристської теорії, запропонував встановити „монетарне правило”, за яким грошова маса має щорічно збільшуватися такими самими темпами, що й темпи приросту реального ВВП.

Монетаристська теорія істотно відрізняється від кейнсіанської щодо тлумачення передатного механізму, на основі якого монетарна політика впливає на економіку.

Грошова маса впливає не лише на інвестиції, а й на всі компоненти сукупного попиту, в результаті зростає обсяг пропозиції товарі та послуг. При цьому вплив сукупного попиту на реальний ВВП забезпечується лише в короткостроковому періоді, а в довгостроковому він викликає лише зростання цін.

Прихильники монетаризму вважають гроші головним засобом регулювання економіки, а фіскальну політику неефективною. Це пояснюється тим, що стимулювальна фіскальна політика, яка породжує бюджетний дефіцит і використовує для його фінансування державні позики, підвищує відсоткову ставку і викликає ефект витіснення інвестицій, унаслідок чого її вплив на економіку вважається несуттєвим.

Мета грошово-кредитної політики — досягнення на національному ринку рівноваги, що характеризується повною зайнятістю та відсутністю інфляції. Суть цієї політики полягає в регулюванні обсягу грошової пропозиції для стабілізації економіки. Так, під час спаду виробництва монетарна політика зводиться до стимулювання зростання грошей, а в періоди високої інфляції, навпаки, до її обмеження. Головним суб'єктом монетарної політики держави є Національний банк, який здійснює грошову емісію і регулює грошово-кредитну діяльність комерційних банків.

У своїй політиці Національний банк застосовує такі методи:

· операції на відкритому ринку;

· зміна рівня мінімальної резервної норми;

· визначення рівня облікової ставки.

Операції на відкритому ринку —полягають в купівлі-пролажу Національним банком (урядовим) цінних паперів на відкритому ринку, таким чином Національний банк здатний збільшувати або –зменшувати резерви в банківській системі і впливати на пропозицію грошей.

Зміна норми резервування – це частина (у відсотках) банківських депозитів, яка повинна знаходитися у розпорядженні НБУ. Збільшення норми резерву призводить до скорочення грошової пропозиції і підвищення відсоткової ставки. Гроші стануть “дорогими”, що означає рестриктивну політику. І навпаки, знижуючи резервну норму, Національний банк здійснює експансіоністську політику, тобто політику “дешевих” грошей.

Облікова ставка (ставка рефінансування) — це відсоток, під який Національний банк надає кредити комерційним банкам. Національний банк може надавати позику безпосередньо комерційним банкам, призначаючи низьку (дисконтну) облікову ставку, це відповідно збільшує грошову пропозицію.

Розглянута грошово-кредитна політика держави має безпосередній вплив на виробництво, забезпечення зайнятості в економіці та цінову стабільність.

Залежно від умов функціонування економіки Національний банк може застосовувати різну політику:

1. експансіоністська („дешевих грошей”), яка полягає у

· купівлі цінних паперів

· зниженні норми резервних вимог

· зниженні облікової ставки

Використовується в умовах неповної зайнятості, коли виникає необхідність стимулювати ділову активність. В результаті проведення політики „дешевих грошей” збільшується грошова пропозиція і знижується відсоткова ставка.

2. рестриктивна („дорогих грошей”), яка використовує

· продаж цінних паперів

· зростання норми резервних вимог

· підвищення облікової ставки

використовується в умовах інфляційного зростання, коли постає необхідність стримувати ділову активність. Завдяки політиці „дорогих грошей” зменшується грошова пропозиція і підвищується відсоткова ставка.

Приоритетною функцією монетарної політики є антиінфляційна. Згідно з кількісним рівнянням Фрідмена ціна є функцією трьох чинників P=F(M,V,Y). головним серед них є грошова маса, яку контролює Національний банк. В умовах економічного зростання і невисокої інфляції він, регулюючи грошову масу і прогнозуючи V і Y, дістає можливість забезпечувати досягнення цільового рівня інфляції.

Набагато складнішою стає антиінфляційна діяльність НБУ в умовах стагфляції. Щоб стримати інфляцію, він повинен застосовувати політику дорогих грошей. Але така політика одночасно може спричинити ще більше падіння виробництва. Тому перед монетарною політикою постає альтернатива: стримання інфляції чи підвищення рівня зайнятості. За різних умов ця альтернатива вирішується по - різному.

Питання 6. Модель IS-LM та її обґрунтування.

У зазначеній моделі IS – інвестиції–заощадження; LM – ліквідність–гроші (L – попит на гроші, М – пропозиція грошей). Ця модель взаємозв’язку товарного та грошового ринків, розроблена англійським економістом Джоном Хіксом у його праці “Вартість та капітал” (1939 р.) та американським вченим Елліном Хансеном.

Перша частина моделі призначена відобразити умови рівноваги на ринку товарів, друга – на ринку грошей. Умовою рівноваги на ринку товарів є рівність інвестицій та заощаджень, на грошовому ринку – рівність між попитом на гроші та їх пропозицією (грошовою масою).

Зміни на ринку товарів викликають певні зміни на ринку грошей – і навпаки. На думку Дж. Хікса, рівновага на обох ринках визначається одночасно нормою процента та рівнем доходу. Іншими словами, обидва ринки визначають одночасно рівень рівноважного доходу та рівноважний рівень норми процента.

Дана модель дещо спрощує реальну картину: приймається, що ціни незмінні, короткий період, рівність заощаджень та інвестицій, попит на гроші відповідає їхній пропозиції.

Розглянемо, чим визначається форма кривих ІS та LM. Крива IS показує співвідношення між процентною ставкою (ПС) та рівнем доходу (ВВП), який визначається кейнсіанським рівнянням: І = S. Заощадження та інвестиції залежать від рівня доходів та процентної ставки.

Крива IS відображає рівновагу на ринку товарів. Інвестиції перебувають у оберненій залежності від норми процента. Наприклад, при низькій нормі процента інвестиції будуть збільшуватися. Відповідно збільшиться дохід (ВВП) та дещо зростуть заощадження (З), а норма процента знизиться, щоб стимулювати перетворення заощаджень на інвестиції.

Рис. 5.3. Графік кривої IS(інвестиції–заощадження)

Крива LM показує рівновагу попиту та пропозиції грошей (за даного рівня цін) на грошовому ринку. Попит на гроші збільшується в міру збільшення доходу (ВВП), але при цьому підвищується процентна ставка (ПС). Гроші дорожчають, що “підштовхує” зростання попиту на них. Збільшення процентної ставки має гальмувати цей попит. Зміна норми процента сприяє досягненню певної рівноваги між попитом на гроші та їхньою пропозицією.

Якщо норма процента встановлюється на досить високому рівні, власники грошей купуватимуть цінні папери. Це “загинає” криву LM угору. Норма процента падає, й поступово відновлюється рівновага.

Рис. 5.4. Графік кривої LM (попит-пропозиція грошей).

Рівновага на кожному з двох ринків – ринку товарів та ринку грошей – встановлюється не автономно, а взаємопов’язано. Зміни на одному з ринків спричиняють відповідні зрушення на іншому ринку.

Рис. 5.5. Графік рівноваги на двох ринках (товарів та грошей)

Точка перетину IS та LM відповідає подвійній умові грошової рівноваги: по–перше, рівновазі заощаджень (З) та інвестицій (І); по–друге, рівновазі попиту на гроші (L) та їхній пропозиції (М). Подвійна рівновага встановлюється в точці Т, коли ІS перетинає LM.

Перетин кривих ІS-LM показує значення процентної ставки та рівня доходу, за яких забезпечується стан рівноваги як на ринку товарів, так і на ринку грошей.

Припустимо, що поліпшуються перспективи інвестицій; норма процента залишається незмінною. Тоді підприємці збільшать вкладення капіталу у виробництво. В результаті в силу мультиплікативного ефекту збільшиться дохід. Макроекономічна рівновага встановилася в точці Т₁ на перетині кривих ІS₁ та LM. Зі збільшенням доходу запрацює зворотний зв’язок. На ринку грошей виникне нестача грошових коштів, порушиться рівновага на даному ринку. Зросте попит учасників господарської діяльності на гроші. Внаслідок підвищиться норма процента.

Процес взаємного впливу двох ринків на цьому не закінчується. Більш висока норма процента “пригальмує” інвестиційну діяльність, що, в свою чергу, позначиться на рівні доходу (він дещо зменшиться). Тепер макроекономічна рівновага встановилася в точці Т₂ на перетині кривих ІS₁ та LM₁

.Рівновага на ринку товарів та на ринку грошей визначається одночасно нормою процента (ПС) та рівнем доходу (ВВП). Наприклад, рівність між заощадженнями та інвестиціями може бути відображена наступним чином: З (дохід, ВВП) = I (ПС).

Рівноважність регулюючих інструментів (ПС та ВВП, дохід) на тому та іншому ринках формується взаємопов’язано та одночасно. По завершенні процесу взаємодії двох ринків встановлюється новий рівень процентної ставки (ПС) та доходу (ВВП).

Модель ІS-LM здобула визнання Кейнса та стала досить популярною. Ця модель конкретизує кейнсіанське тлумачення функціональних взаємозв’язків на товарному та грошовому ринках. Вона допомагає зображувати функціональні залежності на цих ринках, схему грошової рівноваги за Кейнсом, вплив економічної політики на економіку.

Модель допомагає обґрунтуванню фінансової та грошової політики держави, виявленню їхнього взаємозв’язку та результативності. Модель IS-LM використовується прихильниками як кейнсіанської, так і монетаристської теорії. Тим самим досягається своєрідний синтез цих двох шкіл.

Отже, на підставі цієї моделі можна зробити такий висновок. Якщо зменшується пропозиція грошей, то умови кредиту стають жорсткішими, процентна ставка зростає. В результаті попит на гроші дещо зменшиться. Частина грошей буде використана на придбання більш вигідних активів. Рівновага попиту на гроші та їхня пропозиція порушаться, а потім відновляться в новій точці. Процентна ставка тут буде нижчою, а грошей у сфері обігу – менше. За цих умов центральний банк внесе корективи до своєї політики: пропозиція грошей зросте, процентна ставка знизиться, тобто процес відбуватиметься наче у зворотному напрямку.

Поиск по сайту: