Б. ОСНОВИ ТЕОРІЇ ПРАВА

1. ПРАВО У СИСТЕМІ СОЦІАЛЬНИХ НОРМ

Кожне суспільство потребує соціального регулювання, тобто впо­рядкування суспільних відносин та цілеспрямованого впливу на людсь­ку поведінку. Таке регулювання здійснюється за допомогою соціаль­них норм.

Соціальні норми — це правила поведінки, що поширюються на певні групи людей, регулюють суспільні відносини та забезпечуються різноманітними засобами соціального впливу.

Основні соціальні норми класифікують у залежності від їх змісту та способів встановлення і забезпечення.

Соціальні норми діляться на види:

— норми права, які встановлюються чи санкціонуються і охоро­няються державою;

— мораль — норми, що склалися під впливом громадської думки у зв'язку з уявленнями про добро, зло, правду, справедливість і т. д.;

— звичаї— норми, що склалися історично і в результаті багатора­зового повторення увійшли у звичку;

— корпоративні норми, тобто норми громадських організацій, які держава визнає або навіть надає їм обов'язкового характеру;

— релігійні норми, тобто норми, що регулюють поведінку людей, посилаючись на існування тих чи інших надприродних сил.

Право є складовою частиною системи соціальних норм, хоч і має свої суттєві особливості. Всі соціальні норми повинні діяти в єдиній системі, яка є внутрішньо несуперечлива і узгоджена.

2. ПОНЯТТЯ ТА ОЗНАКИ ПРАВА

Право — це система загальнообов'язкових, формально визначе­них, встановлених чи санкціонованих і гарантованих державою норм, які встановлюють права та обов'язки учасників правовідносин та ви­ступають регулятором суспільних відносин.

Право характеризується такими ознаками:

— нормативний характер, тобто право складається з норм як загальнообов'язкових правил поведінки, що визначають пра­ва, обов'язки та відповідальність громадян, посадових осіб та державних органів; — загальнообов'язковий характер, тобто дія норм права поши­рюється на всіх учасників правовідносин і повинна виконувати­ся ними без винятків і незалежно від ставлення до самих норм;

— системний характер, тобто право — це не просто сукупність норм, а чітка система, яка діє на основі єдиних принципів, вико­нує єдині функції та має чітку внутрішню структуру, яка включає інститути права та галузі права;

— формальна визначеність норм права, тобто зміст норм пра­ва чітко визначений і формально закріплений у тексті певно­го правового документа;

— право сформульоване у вигляді юридичних прав та обоє 'язків, а не загальних принципів, побажань, закликів і т. д.;

— право виражає волю держави, тому забезпечується при по­требі силою державного примусу.

Право як соціальне явище становить єдність об'єктивного та суб'єктивного.

Об'єктивне право — це система загальнообов'язкових норм по­ведінки, яка існує незалежно від індивідуальної свідомості суб'єкта.

Суб'єктивне право — це закріплена правовими засобами мож­ливість здійснювати певні дії, вимагати дій від інших суб'єктів та зверта­тися до держави за захистом порушених прав.

3. СПІЛЬНІ І ВІДМІННІ ОЗНАКИ ПРАВА ТА ІНШИХ СОЦІАЛЬНИХ НОРМ

Необхідною умовою стабільного функціонування суспільства є на­явність цілісної системи соціальних норм, в рамках якої гармонійно доповнюють одні одних норми права та інші соціальні норми. Як один з видів соціальних норм, право має спільні та відмінні з іншими нор­мами риси.

Спільні риси права та інших соціальних норм полягають у тому, що:

— вони відображають загальнолюдські цінності;

— мають спільну економічну та політичну основу;

— джерелом їх є народ;

— всі норми здійснюють функцію регулятора суспільних відносин.

Відмінні риси права та інших соціальних норм помітні з огляду на такі ознаки:

1) за походженням. Норми права утворюються, переважно, орга­нами держави і безпосередньо після прийняття стають обов'язко­вими. Інші соціальні норми утворюються під впливом громадської

думки, уявлень людей і стають значимими тільки після того, коли їх усвідомить велика група людей;

2) за сферою дії— норми права регулюють тільки найважливіші суспільні відносини, які до того ж піддаються зовнішньому контролю. Соціальні норми можуть регулювати і вужчу сферу суспільних відно­син, у т. ч. тих, що не піддаються контролю ззовні;

3) за ступенем деталізації— норми права є деталізованими пра­вилами поведінки, які чітко встановлюють права, обов'язки та відпо­відальність суб'єктів, а інші соціальні норми є, переважно, недеталі—зовані і виступають як загальні принципи;

4) за формою вираження — норми права фіксуються у спеціаль­них державних юридичних актах, а інші соціальні норми, як правило, не фіксуються у письмових документах;

5) за способом забезпечення — норми права забезпечуються дер­жавним примусом, а інші соціальні норми — силою громадської дум­ки, переконанням, виключенням з громадської організації тощо.

4.ФУНКЦІЇ ПРАВА

Функції права — це основні напрями його впливу на суспільні відносини.

Основними функціями права є регулятивна та охоронна.

Регулятивна функція права полягає у закріпленні в нормах пра­ва бажаної поведінки суб'єктів. Вона ділиться на регулятивну дина­мічну та регулятивну статистичну функції.

Регулятивна динамічна функція права передбачає, що в нор­мах права закріплюються бажані моделі поведінки людей. Наприклад, норми цивільного права закріплюють право приватної власності, а це, в свою чергу, стимулює розвиток підприємництва.

Регулятивна статистична функція права полягає в тому, що норми права закріплюють ті відносини, що вже фактично склалися. Наприклад, перші нормативно—правові акти та Конституція закріпили основи державного і суспільного ладу України.

Охоронна функція права полягає в тому, що норми права за­кріплюють одні суспільні відносини і витісняють інші. Охоронна функція спрямована на припинення і попередження протиправної поведінки.

Охоронна функція права має такі прояви:

— заборона на здійснення протиправних діянь;

— встановлення юридичних санкцій за вчиненя протиправних діянь;

— безпосереднє застосування юридичних санкцій до осіб, що здійснили правопорушення.

5.ПОНЯТТЯ ТА ЕЛЕМЕНТИ СИСТЕМИ ПРАВА

Правознавство розрізняє поняття «правова система» та «си­стема права».

Правова система включає всі правові явища даного суспільства, в т. ч. систему права, систему законодавства, правовідносини, право­свідомість, правову культуру, правопорядок, законність і т. д.

Система права— це внутрішня структура права певної держави, яка включає галузі, інститути та норми права.

Основою поділу права на ці групи і в першу чергу — на галузі ви­ступає предмет правового регулювання та метод правового регулю­вання.

Предмет правового регулювання — це сукупність якісно одно­рідних суспільних відносин, врегульованих правовими нормами (на­приклад, майнові відносини, відносини в сфері державного управлін­ня і т. д.).

Метод правового регулювання — це сукупність засобів і ме­тодів впливу права на суспільні відносини.

Основним елементом системи права є галузь права.

Галузь права — це сукупність правових норм, що становлять са­мостійну частину системи права та регулюють якісно однорідну сферу суспільних відносин своїм особливим методом.

Інститут права — це група норм певної галузі чи підгалузі пра­ва, яка регулює один конкретний вид суспільних відносин. Наприклад, інститут власності у цивільному праві. Інститути права бувають внут­рігалузеві (всі норми належать до однієї галузі) та міжгалузеві (містять норми, що належать до різних галузей).

6.ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ОСНОВНИХ ГАЛУЗЕЙ ПРАВА УКРАЇНИ

Основні галузі сучасного права України:

Конституційне право регулює форму правління, форму держав­ного устрою, порядок формування та компетенцію органів держави, основи правового положення громадян.

Адміністративне право регулює відносини у сфері виконавчо—роз­порядчої діяльності, тобто організацію і порядок у системі державно­го управління суспільством і в самих державних органах. Адміністра—

тивне право встановлює поняття адміністративного правопорушен­ня, види адміністративних стягнень і порядок їх накладення.

Цивільне право регулює майнові та пов'язані з ними особисті не—майнові відносини (наприклад, відносини купівлі—продажу, захист честі та гідності тощо).

Кримінальне право встановлює, які діяння є злочином, називає види злочинів та покарання, що застосовуються до осіб, які ці злочини здійснили.

Сімейне право регулює порядок укладення і розірвання шлюбу, права і обов'язки подружжя, взаємовідносини між батьками і дітьми, питання опіки і піклування і т. д.

Трудове право регулює відносини між працівником і власником або уповноваженим ним органом чи фізичною особою з приводу укладення і розірвання трудового договору, умови роботи і оплату праці, порядок розгляду трудових спорів.

Земельне право регулює відносини між державою та суб'єктами різних форм власності на землю.

Фінансове право регулює порядок формування і розподілу Дер­жавного бюджету, податкову систему.

Цивільно—процесуальне право регулює відносини, що виникають під час розгляду судами цивільних, трудових, сімейних та деяких інших справ.

Кримінально—процесуальне право регулює відносини, що виникають у процесі попереднього розслідування та розгляду судами криміналь­них справ.

Виправно—трудове право регулює відносини, що виникають при виконанні кримінальних вироків.

Існують й інші способи поділу системи права в Україні на галузі, тому що відбувається процес становлення нових галузей права (на­приклад, підприємницького).

7. НОРМА ПРАВА. ВИДИ ТА СТРУКТУРА НОРМ ПРАВА

Норма права — це загальнообов'язкове формально вираже­не правило поведінки, встановлене суспільством чи державою і спрямоване на регулювання суспільних відносин шляхом надання їх учасникам юридичних прав і покладання на них юридичних обо­в'язків.

1. За функціональною спрямованістю норми права ділять­ся на:

— регулятивні (правоустановчі), що встановлюють права та обов'язки суб'єктів;

— правоохоронні, що регламентують засоби юридичної відпо­відальності за порушення прав та обов'язків, які встановлені регулятивними нормами.

2. За предметом правового регулювання (за галузями права) —на норми конституційного, адміністративного, цивільного та інших га­лузей права. У свою чергу, галузеві норми права діляться на дві групи: матеріальні, що встановлюють бажане правило поведінки, права та обов'язки суб'єктів, та процесуальні, що регламентують порядок, форми і методи реалізації прав та обов'язків, встановлених матері­альними нормами права.

3. За функціональним призначенням норми права поділяються на відправні та норми—правила поведінки.

3.1. Відправні норми, в свою чергу, діляться на:

— норми—начала, які закріплюють основні положення, на яких базується державний та суспільний устрій;

— норми—принципи, які закріплюють вихідні, основні принципи права;

— установчі норми, які містять положення, що визначають цілі, завдання окремих галузей права, правових інститутів, предмет, форми і засоби правового регулювання;

— норми—дефініцЇЇ, що містять повні чи неповні визначення пев­них правових категорій та понять.

3.2. Норми—правила поведінки безпосередньо регулюють пове­дінку людей та суспільні відносини і діляться на такі групи:

З точки зору правових приписів:

— зобов'язуючі, що закріпляють обов'язки суб'єктів;

— забороняючі, що містять заборону на здійснення тих чи інших Дій;

— уповноважуючі, що наділяють суб'єктів певними правами.

За формою закріплення бажаної поведінки суб'єктів:

— імперативні (категоричні), що однозначно закріплюють пе­релік прав і обов'язків і не допускають жодних відхилень;

— диспозитивні, що встановлюють права і обов'язки, але за по­годженням суб'єктів ці права і обов'язки можуть доповнюва­тися;

— рекомендаційні, що встановлюють бажану, але не обов'язкову поведінку.

Існують й інші способи класифікації норм права.

Структура правової норми — це її внутрішня будова, яка вклю­чає взаємозв'язані елементи і яка обумовлена тими суспільними відносинами, які регулює дана норма.

Основними елементами правової норми є:

— гіпотеза;

— диспозиція;

— санкція.

Гіпотеза вказує на ті фактичні обставини, за наявності яких реалі­зується дана норма права, а також на коло осіб, до яких ця норма права звернена.

Диспозиція містить права і обов'язки учасників правовідносин, тобто саме правило поведінки.

Санкція вказує на наслідки, як правило несприятливі, які наста­ють внаслідок порушення диспозиції.

8.ДЖЕРЕЛА ПРАВА

Джерело права — це спосіб зовнішнього вираження і закріплення правових норм, який засвідчує їх загальнообов'язковість.

У правознавстві розрізняють такі види форм (джерел) права:

Правовий звичай — це неписане правило поведінки людей, яке склалося історично і внаслідок багаторазового застосування набуло обов'язкового характеру. Як правило, держава визнає, тобто санкціо­нує, правові звичаї, і ця обставина відрізняє їх від інших звичаїв. У європейській континентальній системі права правові звичаї не є по­ширеними, але у Великій Британії до цього часу вони займають по­мітне місце серед інших джерел права, зокрема у державному та ци­вільному праві.

Судовий прецедент — це форма права, яка полягає у тому, що рішення вищої судової інстанції набуває обов'язкового значення при розгляді в подальшому аналогічних справ як даною інстанцією, так і нижчестоящими судами. Діє у рамках англо—саксонської системи пра­ва, переважно у США. Поряд з прецедентом у цій системі діють також закони.

Нормативно—правовий договір — це угода двох чи більше суб'єктів, спрямована на встановлення прав, обов'язків та відпові­дальності за невиконання даного договору.

Нормативно—правовий акт — це письмовий юридичний документ компетентного державного органу, який містить загальнообов'язкові нор­ми, які забезпечуються державою і спрямовані на врегулювання суспіль­них відносин.

Нормативно—правовий акт як основне джерело права в Україні та інших країнах континентальної Європи ділиться на закон та підзаконний акт.

Закон — це нормативно—правовий акт вищого представницького органу держави або безпосередньо народу, який регулює найбільш важливі і загальні суспільні відносини, виражає волю та інтереси більшості населення і має вищу юридичну силу щодо інших норма­тивно—правових актів.

Розрізняють Конституцію як основний закон держави, конституційні закони та звичайні закони.

Підзаконні нормативно—правові акти —це акти, прийняті ком­петентними державними органами чи іншими, уповноваженими дер­жавою, суб'єктами на підставі закону, відповідно до нього і з метою його виконання (укази, постанови, розпорядження тощо).

Підзаконні акти поділяються на:

— центральні;

— відомчі;

— місцеві (регіональні);

— внутріорганізаційні.

Більш детальний матеріал про джерела права.

9. СИСТЕМА ЗАКОНОДАВСТВА

Законодавство — це система всіх чинних нормативно—правових актів даної держави. Іноді термін «законодавство» вживають у вужчо­му розумінні — лише як систему законів.

Законодавство і право співвідносяться як зміст і форма, тобто за­конодавство є основною формою вираження права.

Розрізняють вертикальну та горизонтальну структуру законодав­ства.

Горизонтальна структура законодавства передбачає його поділ на галузі.

Галузі законодавства — це великі об'єднання нормативно—пра­вових актів, які характеризуються єдністю змісту та форми.

Вертикальна структура законодавства визначає юридичну си­лу нормативно—правових актів і пов'язується з місцем конкретного суб'єкта правотворчості у системі правотворчих органів у цілому.

Нормативно—правові акти потребують постійного впорядкування, яке здійснюється у процесі систематизації.

Систематизація нормативно—правових актів — це впорядку­вання і вдосконалення нормативно—правових актів, зведення їх у внут—рішньонесуперечливу систему.

Розрізняють два основні види систематизації:

— кодифікацію;

— інкорпорацію.

Кодифікація — це спосіб систематизації, в процесі якого здійс­нюється якісна переробка змісту нормативно—правових актів і резуль­татом є прийняття нового акта як правила кодексу.

Інкорпорація — це об'єднання нормативно—правових актів у збірни­ки за хронологічним, тематичним, алфавітним чи іншим принципом без втручання у їх зміст.

У деяких правових системах застосовується такий вид системати­зації, як консолідація.

Консолідація — це видання з кількох нормативно—правових актів нового об'єднаного (консолідованого) акта.

10. ПОНЯТТЯ ТА СТРУКТУРА ПРАВОВІДНОСИН

Ті відносини, які виникають у суспільстві між окремими людьми, їх колективами та суспільством у цілому, є суспільними відносинами. Вони можуть існувати у вигляді політичних, моральних, економічних, релігійних, правових та інших відносин.

Правовідносини— це суспільні вольові відносини, які виникають на основі норм права, учасники яких пов'язані взаємними юридични­ми правами та обов'язками, дотримання котрих забезпечується мож­ливістю державного примусу.

У структурі правовідносин виділяють такі елементи:

1. Зміст правовідносин, який включає суб'єктивні юридичні права та обов'язки учасників правовідносин.

Суб'єктивне юридичне право — це передбачена нор­мою права міра можливої поведінки особи, яку вона може здійснювати для задоволення своїх інтересів та потреб і яка забезпечується юридичними обов'язками інших, зобов'яза­них суб'єктів. Суб'єктивне право включає три можливості (правомочності):

— здійснювати певні дії;

— вимагати певних дій від зобов'язаного суб'єкта;

— вимагати відновлення порушеного права.

Суб'єктивний юридичний обов'язок — це передбачена нормою права міра необхідної поведінки зобов'язаного суб'єкта, яку він повинен здійснювати в інтересах уповноваженого суб'єкта, що забезпечується можливістю застосування держав­ного примусу.

Суб'єктивний юридичний обов'язок включає:

— здійснювати певні дії на користь уповноваженого суб 'єкта;

— утриматися від певних дій;

— переносити санкції держави.

2. Суб'єкти правовідносин — це їх учасники, які є носіями суб'єктив­них юридичних прав та обов'язків.

Для того, щоб стати учасником правовідносин, суб'єкти пра­ва повинні володіти такою властивістю, як правосуб'єктність, що включає правоздатність та дієздатність.

Правоздатність — це обумовлена нормами права здатність суб'єкта мати суб'єктивні юридичні права та обов'яз­ки. Правоздатність фізичних осіб виникає з народження, а при­пиняється зі смертю або оголошенням громадянина померлим.

Дієздатність — це обумовлена нормами права здатність суб'єкта власними діями набувати і здійснювати суб'єктивні юри­дичні права та нести відповідальність за виконання юридичних обов'язків. Дієздатність фізичних осіб не виникає з народжен­ня, а залежить від ряду обставин, у першу чергу — віку та стану психічного здоров'я.

Будь-який суб'єкт правовідносин може бути обмежений у правоздатності чи дієздатності, або може позбавлятися дієздат­ності у випадках і в порядку, встановленому законом.

Інколи до складу правосуб'єктності включають також делік—тоздатність.

Деліктоздатність — це здатність суб'єкта нести юридич­ну відповідальність за вчинені ним правопорушення.

3. Об'єкти правовідносин — це матеріальні, духовні та інші соці­альні блага, з приводу яких суб'єкти вступають у правовідносини і здійснюють свої юридичні права та обов'язки.

Передумовою виникнення правовідносин є юридичні факти.

Юридичний факт — це передбачені гіпотезою правової норми конкретні життєві обставини, з якими правові норми пов'язують виникнення, зміну або припинення правовідносин.

Існують різні способи класифікації юридичних фактів. Зок­рема, за вольовим критерієм юридичні факти поділяються на події та дії.

Юридичні поди— це юридичні факти, що виникають, роз­виваються та припиняються незалежно від волі суб'єктів пра­вовідносин.

Юридичні дії — факти, що виникають внаслідок вольової діяльності суб'єктів.

Юридичні дії, в свою чергу, поділяють на правомірні, які не порушують норм права, та неправомірні, які порушують норми права.

Правомірні юридичні дії поділяють на юридичні акти та юри­дичні вчинки.

Юридичний акт — це правомірна дія суб'єкта, яка здійснюєть­ся з метою викликати юридичні наслідки (наприклад, укладення договору купівлі—продажу).

Юридичний вчинок— правомірна дія суб'єкта, що не має спеціальної мети спричинити юридичні наслідки (наприклад, знахідка скарбу).

11.ПОНЯТТЯ І СКЛАД ПРАВОПОРУШЕННЯ

Правопорушення — це суспільне шкідливе чи небезпечне винне діяння деліктоздатного суб'єкта, яке посягає на суспільні відносини, що охороняються законом.

Ознаки правопорушення:

— суспільна шкідливість чи небезпечність, яка виявляється в тому, що правопорушення посягає на суспільні відносини, що охороняються законом;

— правопорушенням може бути тільки діяння (тобто дія чи без­діяльність), але не думки чи почуття;

— винність діяння виявляється у психічному ставленні особи до самого діяння. Винність виявляється у формі умислу чи необе­режності. При умислі суб'єкт усвідомлює протиправність свого вчинку, передбачає і бажає настання його негативних наслідків (прямий умисел) чи свідомо допускає їх (непрямий умисел). При необережності суб'єкт передбачає негативні наслідки вчин­ку, але легковажно розраховує їх відвернути (самовпевненість), або не передбачає можливості настання цих наслідків, хоча міг і повинен був це зробити (недбалість). — протиправність діяння передбачає, що цим діянням повин­на бути порушена конкретна норма права, що міститься в пев­ному нормативно—правовому акті;

— деліктоздатність суб'єкта правопорушення передбачає, що він за віком і станом психічного здоров'я усвідомлює характер своїх дій, керує ними та передбачає їх наслідки.

За ступенем суспільної шкідливості чи небезпеки правопорушен­ня діляться на злочини та проступки.

Злочин — це передбачене кримінальним кодексом суспільне не­безпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом зло­чину, що посягає на права і свободи людини і громадянина, власність, громадський порядок та громадську безпеку, довкілля та конституцій­ний устрій України.

Проступок— це суспільне шкідливе діяння, що посягає на окремі сторони суспільних відносин.

Проступки діляться на такі види:

— цивільні (порушуються майнові та особисті немайнові відноси­ни, що регулюються переважно цивільним правом);

— адміністративні (посягають на громадський чи державний порядок, відносини в сфері державного управління, права гро­мадян, що регулюються переважно адміністративним правом);

— дисциплінарні (пов'язані, переважно, з порушенням трудової чи навчальної дисципліни).

Склад правопорушення включає чотири елементи:

— об'єкт;

— суб'єкт;

— об'єктивну сторону;

— суб'єктивну сторону.

Об'єктом правопорушення є будь-які суспільні відносини, які охороняються правом.

Суб'єктом правопорушення є деліктоздатна особа.

Об'єктивна сторона правопорушення включає час, місце, об­ставини вчинення правопорушення, саме правопорушення, його нега­тивні наслідки та причинно—наслідковий зв'язок між правопорушенням та його наслідками. Об'єктивна сторона описує, як здійснене правопо­рушення.

Суб'єктивна сторона правопорушення включає вину право­порушника, мотиви та мету вчинення правопорушення. Суб'єктивна сторона описує, чому вчинене правопорушення.

Правопорушенням є тільки те діяння, яке містить всі ознаки та елементи складу правопорушення.

12.ПОНЯТТЯ, ЦІЛІ І ВИДИ ЮРИДИЧНОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

Правопорушення тягне за собою правові наслідки у вигляді юри­дичної відповідальності.

Юридична відповідальність — це вид соціальної відповідаль­ності, який полягає у застосуванні до правопорушника заходів впливу, які визначені санкцією правової норми і полягають у позбавленні його матеріальних, духовних чи особистих благ.

Ознаки юридичної відповідальності:

— зовнішній характер, тобто накладення юридичної відповідаль­ності зовнішньою щодо правопорушника силою, як правило уповноваженим державним органом;

— застосовується лише за правопорушення, що вже вчинене. Факт вчинення правопорушення є єдиною підставою юридич­ної відповідальності;

— у нормах права чітко визначені вид і обсяг юридичної відпові­дальності, а також процедура її накладення.

Як правило, юридичну відповідальність поділяють на види у за­лежності від виду вчиненого правопорушення, тобто на кримінальну, адміністративну, цивільну та дисциплінарну відповідальність.

Кримінальна відповідальність настає за вчинення злочинів, тобто найбільш суспільне небезпечних правопорушень, що передба­чені кримінальним законом. Застосовується лише судами і передба­чає такі жорсткі заходи, як позбавлення волі на певні строки, ви­правні роботи, арешт і навіть довічне позбавлення волі.

Адміністративна відповідальність настає за вчинення адмі­ністративних проступків, перелік яких містить, насамперед, Кодекс України про адміністративні правопорушення. Застосовується судами та іншими органами державного управління до осіб, що не підпоряд­ковані їм по службі.

Цивільна відповідальність настає за порушення зобов'язань, що випливають з закону чи договору. Як правило, полягає у повному відшкодуванні завданої шкоди, накладенні штрафу і т. д.

Дисциплінарна відповідальність встановлюється адміністра­цією підприємств, установ, організацій за вчинення дисциплінарних проступків, як правило порушення правил внутрішнього розпорядку.

Різноманітність видів юридичної відповідальності передбачає різноманітність цілей, які вони виконують.

Наприклад, цілями кримінальної відповідальності є виправлен­ня і перевиховання засуджених, попередження здійснення нових пра­вопорушень з боку засудженого та з боку інших осіб. А основними цілями цивільно—правової відповідальності є поновлення втрачених прав та відшкодування збитків.

13. ЗАКОННІСТЬ, ЇЇ ПРИНЦИПИ І ГАРАНТІЇ

Законність — це такий правовий режим у державі, за якого діяльність усіх державних органів, юридичних і фізичних осіб здійснюєть­ся відповідно до вимог закону. Законність є невід'ємним елементом демократії.

Основними умовами законності є:

— наявність системи законодавства, що відображає волю та інтереси більшості населення і спрямоване на забезпечення прав людини;

— високий рівень правової культури населення, тобто повага до права і прагнення суб'єктів правовідносин діяти у встановлених правом межах;

— наявність гарантій, за допомогою яких у суспільстві підтри­мується, а в разі потреби — відновлюється законність.

Гарантії законності — це система засобів і умов, за допомогою яких держава забезпечує здійснення вимог законності. У право­знавстві розрізняють загальні та спеціальні гарантії законності.

Загальні гарантії— це економічні, політичні, ідеологічні, соці­альні, моральні та інші засоби та умови, в яких функціонує правова система та підтримується правопорядок.

Правопорядок — це така реалізація правових норм, при якій діяльність суб'єктів права є правомірною. Загальні гарантії законності забезпечуються політичною та економічною системами суспільства.

Спеціальні гарантії— це спеціально—юридичні засоби і умови, які реально забезпечують вимоги законності. До спеціальних гарантій законності належать:

— ефективна робота правотворчих та правозастосовчих органів;

— попередження, виявлення та припинення правопорушень;

— невідворотність юридичної відповідальності тощо.

Поиск по сайту: