Д. ЦИВІЛЬНЕ ТА ПІДПРИЄМНИЦЬКЕ ПРАВО

1. СУСПІЛЬНІ ВІДНОСИНИ, ЩО РЕГУЛЮЮТЬСЯ ЦИВІЛЬНИМ ПРАВОМ

Цивільне право — це сукупність цивільно—правових норм, які ре­гулюють на засадах юридичної рівності відносини власності в її різно­манітних формах, товарно—грошові відносини і деякі особисті немай—нові відносини за участю громадян, організацій та інших суб'єктів.

Основними джерелами цивільного права є Конституція України та Цивільний кодекс України від 15 лютого 1963 р.

Цивільний кодекс, як і цивільне право, складається з двох час­тин: Загальної та Особливої.

Загальна частина присвячена об'єктам та суб'єктам цивільного права, підставам виникнення, зміни і припинення цивільних право­відносин, питанням представництва, захисту та строкам здійснення ци­вільних прав, відповідальності у цивільному праві, праву власності тощо.

Особлива частина цивільного права включає інститут зобов'я­зального права та окремі види зобов'язань, зокрема договори купівлі—продажу, міни, дарування, поставки, майнового найму, оренди, най­му житлового приміщення, зобов'язання, що виникають внаслідок за­подіяння шкоди; авторське право; спадкове право; право на об'єкти промислової власності тощо.

Норми цивільного права регулюють дві групи відносин:

— майнові відносини;

— особисті немайнові відносини.

За змістом майнові відносини поділяються також на дві групи: відносини власності та відносини у галузі товарообігу.

Відносини власності — це майнові відносини, які відбивають існуючий розподіл матеріальних благ між певними особами (грома­дянами, юридичними особами, державою, адміністративно—терито­ріальними утвореннями та іншими соціальними утвореннями).

Власність — це відношення особи до належної їй речі як до своєї, яке виражається у володінні, користуванні і розпорядженні нею.

Отже, власність — це суспільні відносини між людьми з приводу привласнення (присвоєння) матеріальних благ.

Майнові відносини у галузі товарообігу— це відносини, зв'я­зані з переходом матеріальних благ від одних суб'єктів (виробників матеріальних благ) до інших (споживачів матеріальних благ), наприк­лад, майнові відносини, що виникають з договору купівлі—продажу, поставки. Майнові відносини в галузі товарообігу інакше називають товарно—грошовими, оскільки вони виникають на базі товарного ви­робництва і відображають рух товарів від виробника чи посередника до споживача.

Особисті немайнові відносини виникають у зв'язку із здійснен­ням особистих прав. В одному випадку маються на увазі особисті не­майнові права на блага, невіддільні від особи: життя, честь, гідність, ім'я, авторство.

Особисті права поділяються на групи:

— особисті права, зв'язані з майновими, наприклад особисті права авторів творів у галузі науки, літератури і мистецтва, винаходів, раціоналізаторських пропозицій;

— особисті права, які виникають та існують незалежно від майнових, тобто не зв'язані з ними, наприклад право на ім'я, честь, гідність, на листи, щоденники, записки тощо.

2. СУБ'ЄКТИ ЦИВІЛЬНИХ ПРАВОВІДНОСИН. ГРОМАДЯНИ ЯК СУБ'ЄКТИ ЦИВІЛЬНОГО ПРАВА

Підставою виникнення, зміни і припинення цивільних право­відносин є юридичні факти, які наукою цивільного права класифіку­ються на дії та події.

Дії — це юридичні факти, зв'язані з волею особи. До юридич­них фактів, в яких проявляється волевиявлення суб'єктів, нале­жать угоди.

Події — юридичні факти, настання яких не залежить від волі суб'єктів (явища стихійного характеру, смерть, народження тощо).

Суб'єктами цивільних правовідносин можуть бути:

— фізичні особи, тобто громадяни України, іноземці та особи без громадянства;

— юридичні особи, тобто підприємства, установи, організації, їх об'єднання, господарські товариства тощо.

У певних випадках суб'єктом цивільних правовідносин виступає держава Україна.Громадяни як суб'єкти цивільного права характеризуються та­кими властивостями, як цивільна правоздатність та цивільна діє­здатність.

Цивільна правоздатність — це здатність громадянина мати цивільні права і нести цивільні обов'язки. Цивільна правоздатність виникає з народження і припиняється зі смертю або визнанням гро­мадянина померлим. Цивільна правоздатність рівна (однакова) для всіх громадян, незалежно від походження, майнового і соціального стану, освіти тощо. Жоден громадянин за свого життя не може бути позбавлений цивільної правоздатності або не може відректися від неї, але може бути обмежений судом у цивільній правоздатності. Цивільна правоздатність носить невідчужуваний, непередаваний характер.

Цивільна дієздатність — це здатність громадянина своїми дія­ми набувати цивільних прав і створювати для себе цивільні обов'яз­ки. На відміну від цивільної правоздатності, цивільна дієздатність не настає з народженням, а залежить від віку і стану психічного здоро­в'я суб'єкта.

За своїм обсягом дієздатність буває повною, частковою, обме­женою, мінімальною. В окремих випадках суд може визнати грома­дянина повністю недієздатним.

Повна дієздатність настає з 18 років. Якщо особа уклала шлюб до настання 18 років, повна дієздатність настає з моменту укладення шлюбу. Повна дієздатність означає право громадянина самостійно здійснювати правомірні цивільно—правові дії.

Часткова дієздатність настає у громадян з досягненням 15 ро­ків. Частково дієздатні громадяни можуть вчиняти правомірні дії за згодою батьків, усиновителів чи піклувальників, а також самостійно здійснювати дрібні побутові угоди, розпоряджатися своєю зарплатою чи стипендією, здійснювати авторські і винахідницькі права.

Мінімальна дієздатність властива неповнолітнім, що не досяг—ли 15 років. Вони мають право самостійно вчиняти дрібні побутові угоди, вносити вклади у кредитні установи та розпоряджатися цими вкладами. Інші угоди за них вчиняють батьки чи опікуни.

Суд може визнати обмежено дієздатним громадянина, який зло­вживає спиртними напоями чи наркотичними речовинами і в силу цьо­го ставить себе і свою сім'ю у важке матеріальне становище. Таким громадянам призначаються піклувальники. Лише за згодою піклуваль­ника обмежено дієздатний громадянин може розпоряджатися своїм майном, здійснювати інші цивільно—правові дії.

Суд може визнати громадянина недієздатним, якщо громадя­нин внаслідок душевної хвороби або недоумства не може розуміти значення своїх дій або керувати ними. Всі цивільно—правові угоди від імені недієздатного громадянина вчиняє опікун.

3. ВИЗНАННЯ ГРОМАДЯНИНА БЕЗВІСНО ВІДСУТНІМ

ТА ОГОЛОШЕННЯ ЙОГО ПОМЕРЛИМ

Громадянин може бути визнаний судом безвісно відсутнім, якщо протягом одного року в місці його постійного проживання нема відо­мостей про місце його перебування.

Визнання громадянина безвісно відсутнім тягне за собою такі правові наслідки:

— орган опіки та піклування встановлює опіку над майном без­вісно відсутнього;

— з майна безвісно відсутнього видається утримання особам, яких безвісно відсутній зобов'язаний за законом утримувати;

— неповнолітні та повнолітні непрацездатні діти, непрацездатні батьки, дружина (якщо вона доглядає за дітьми безвісно відсут­нього, що не досягли 8 років) мають право на пенсію у зв'язку з визнанням годувальника безвісно відсутнім;

— чоловік або дружина безвісно відсутнього мають право розі­рвати шлюб з ним у спрощеному порядку через органи РАГСу;

— припиняються зобов'язання, безпосередньо пов'язані з осо­бою безвісно відсутнього (наприклад, дія довіреності).

Громадянин може бути оголошений померлим у судовому по­рядку, якщо в місці його постійного проживання нема відомостей про місце його перебування протягом трьох років, а якщо він пропав без вісті за обставин, що загрожували смертю або дають підставу при­пускати його загибель від певного нещасного випадку,— протягом шести місяців. Військовослужбовець або інший громадянин, який пропав без вісті у зв'язку з воєнними діями, може бути у судовому порядку оголошений померлим не раніше, ніж після закінчення двох років з дня закінчення воєнних дій.

Рішення суду про оголошення особи померлою реєструється в органах реєстрації актів громадянського стану (РАГСу), на підставі чого видається актовий запис про смерть особи. Внаслідок цього факту відкривається спадщина після особи, яка оголошена помер­лою, припиняється шлюб тощо.

4. ПОНЯТТЯ, ОЗНАКИ І ВИДИ ЮРИДИЧНИХ ОСІБ

Суб'єктами цивільних правовідносин і відповідно носіями майно­вих та особистих немайнових прав і обов'язків є також юридичні особи.

Юридична особа — це колективний суб'єкт, що має відокремле­не майно, може від свого імені набувати майнових і особистих немай—нових прав, нести обов'язки, бути позивачем чи відповідачем у суді, господарському суді чи третейському суді.

Основні ознаки юридичної особи:

— організаційна єдність, тобто юридична особа — це певним чи­ном організований колектив людей, а не окремий громадянин;

— наявність відокремленого майна;

— наявність власного найменування (імені);

— здатність нести самостійну майнову відповідальність;

— здатність бути позивачем або відповідачем у суді, господарсь­кому суді чи третейському суді.

Як суб'єкти цивільно-правових відносин, юридичні особи наділя­ються цивільною правоздатністю та цивільною дієздатністю. Право­здатність і дієздатність юридичної особи тотожні. Причому якщо ци­вільна правоздатність громадян є загальною для всіх, то цивільна правоздатність юридичної особи є спеціальною і залежить від цілей її діяльності.

Правоздатність юридичної особи виникає з моменту її державної реєстрації, а у випадках, передбачених законодавчими актами,—з моменту реєстрації її статуту.

Законодавством передбачається декілька способів виникнен­ня юридичних осіб:

— розпорядчий;

— нормативно—явочний;

— дозвільний;

— договірний.

Суть розпорядчого порядку полягає в тому, що власник майна або уповноважений ним орган приймає рішення (розпорядження) про створення організації та затверджує її статут або положення про неї. В такому порядку виникають, зокрема, підприємства.

Нормативно—явочний характер полягає у тому, що умови ство­рення юридичної особи зафіксовані в законі (нормативному акті) у вигляді загального дозволу держави, але для виникнення конкретної організації потрібні прояв ініціативи (явки) її організаторів і реєстра­ція у відповідному органі. У такому порядку виникають кооперативи і об'єднання громадян.

Дозвільний порядок утворення юридичної особи означає, що однією з необхідних умов її виникнення є дозвіл (згода) відповідного органу чи підприємства. Так, підприємство може бути створене у ре­зультаті виділення зі складу діючого підприємства чи організації од­ного чи кількох структурних підрозділів за рішенням їх трудових ко­лективів, якщо на це є згода власника майна або уповноваженого ним органу і при цьому забезпечується виконання раніше прийнятих підприємством договірних зобов'язань.

Юридичні особи можуть утворюватися на договірній основі, тобто шляхом укладення установчого договору громадянами чи організа­ціями, що добровільно об'єднуються для досягнення певних цілей. У такому порядку виникають різноманітні господарські товариства, асоціації, концерни та інші об'єднання підприємств з метою коорди­нації їх діяльності, забезпечення захисту їх прав, представлення спільних інтересів.

При настанні передбачених у законі обставин юридична особа припиняє свою діяльність.

Формами припинення юридичних осіб є:

— ліквідація;

— реорганізація.

При ліквідації юридична особа припиняє свою діяльність без правонаступництва, тобто переходу прав та обов'язків до інших осіб. Для здійснення рішення про ліквідацію створюється ліквідаційна ко­місія. Ліквідація підприємства здійснюється за рішенням власника органу, уповноваженого створювати такі підприємства, або за рішен­ням суду чи господарського суду.

Підприємство ліквідується також у випадках:

— визнання його банкрутом;

— якщо прийнято рішення про заборону діяльності підприєм­ства внаслідок невиконання умов, встановлених законодав­ством, і у передбачений рішенням строк не забезпечено до­тримання цих умов або не змінено вид діяльності;

— якщо рішенням суду визнані недійсними установчі акти про створення підприємства;

— з інших підстав, передбачених законодавчими актами України.

Основними способами реорганізації юридичних осіб є поділ, ви­ділення, перетворення, злиття, приєднання.

Злиття має місце тоді, коли дві або більше юридичні особи об'єднуються в одну нову і при цьому припиняють своє існування.

Приєднання передбачає, що одна юридична особа включається до складу іншої, що продовжує існувати й далі, але вже в більшому масштабі.

Поділ означає, що на базі однієї юридичної особи виникають дві або більше нових юридичних осіб, а ця перша припиняється.

Виділення передбачає, що юридична особа не припиняється, але з її складу виділяється інше утворення, яке наділяється правами юри­дичної особи.

Перетворення полягає в тому що на основі однієї юридичної особи виникає нова юридична особа, яка має інший профіль, але прий­має права і обов'язки свого попередника.

Юридична особа може утворювати філії або представництва.

Філія — це структурно і територіально відособлена частина юри­дичної особи, яка за місцем свого знаходження виконує всі чи більшість функцій юридичної особи.

Представництво — це частина юридичної особи, яка здійснює лише окремі, чітко визначені функції за місцем свого знаходження.

Філії, представництва та інші структурні підрозділи не мають ста­тусу юридичної особи, вони не підлягають державній реєстрації і діють на підставі положення про них, яке затверджується головним підпри­ємством (організацією). Керівник структурних підрозділів діє на під­ставі довіреності.

Від філії та представництва у цивільному праві слід відрізняти до­чірню організацію.

Дочірня організація — це організація, яка створена як юридична особа іншою організацією шляхом передачі їй на певних умовах час­тини свого майна для досягнення цілей, визначених засновником. Вона діє на підставі статуту.

Існують різні способи класифікації юридичних осіб. В залеж­ності від загальних цілей діяльності вони діляться на комерційні (гос­подарські товариства, підприємства тощо) та некомерційні (об'єднан­ня громадян, релігійні організації тощо). Залежно від існуючих форм власності юридичні особи поділяються на приватні, колективні, дер­жавні, змішані. У залежності від складу суб'єктів юридичні особи мо­жуть бути українськими, спільними, іноземними, міжнародними орга­нізаціями та об'єднаннями.

Юридична особа відповідає за своїми зобов'язаннями належним їй на праві власності (закріпленим за нею) майном, якщо інше не вста­новлено законодавчими актами. Засновник юридичної особи або влас­ник її майна не відповідає за її зобов'язаннями, а юридична особа не відповідає за зобов'язаннями власника чи засновника, крім випадків, передбачених законодавчими актами або установчими документами юридичної особи. Юридична особа, яка фінансується власником і за якою майно закріплено на праві оперативного управління (установа), відповідає за зобов'язаннями коштами, які є в її розпорядженні. У разі їх недостатності відповідальність за її зобов'язаннями несе власник відповідного майна.

5. ПОНЯТТЯ ЦИВІЛЬНОЇ УГОДИ ТА ЦИВІЛЬНОГО ДОГОВОРУ. ВИДИ ДОГОВОРІВ

До найпоширеніших юридичних фактів належать угоди, тобто дії громадян та організацій, спрямовані на встановлення, зміну або при­пинення цивільних прав та обов'язків.

Угода — це дії громадян і організацій, спрямовані на встановлен­ня, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.

Угоди бувають односторонні, дво— та багатосторонні. Якщо правові наслідки виникають внаслідок волевиявлення однієї особи, то угода є односторонньою (наприклад, заповіт, довіреність). Якщо для настання юридичних наслідків необхідне волевиявлення двох чи більше суб'єктів, то угода є багатосторонньою. Багатостороння угода є договором.

Цивільний договір — угода двох чи більше осіб, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних правовідносин.

Для того, щоб договір мав юридичну силу, він повинен відповідати вимогам, які прийнято називати умовами дійсності договору.

Умовами дійсності договору є:

— форма договору;

— сторона договору;

— зміст договору;

— єдність волі і волевиявлення сторін.

Договір, укладений з порушенням зазначених умов, визнається за­конодавством недійсним.

Договори можуть укладатися в усній, письмовій простій та пись­мовій нотаріальній формі. В усній формі укладаються договори, які виконуються під час укладення, незалежно від суми. У письмовій формі укладаються договори державних, громадських організацій з грома­дянами та між собою. Цивільний кодекс дає перелік договорів, які ви­магають письмової нотаріальної форми, наприклад, договори купівлі—продажу житлового будинку, дарування, застави будинків тощо. Деякі договори можуть укладатися в конклюдентній формі. У цьому випадку сторони засвідчують про намір укласти такий договір не усним чи пись­мовим волевиявленням, а дією, з якої можна зробити висновок про та­кий намір (наприклад, придбання товару через спеціальні автомати).

Вчиняти угоди можуть лише дієздатні чи обмежено дієздатні осо­би (за згодою батьків, усиновителів, піклувальників), а від імені не­дієздатних осіб їх учиняють батьки, усиновителі чи опікуни.

Договори бувають односторонніми та двосторонніми. За одно­стороннім договором одна сторона має лише права, а інша — лише обов'язки. Наприклад, за договором позики одна сторона (позикода­вець) має право вимагати повернення переданих позичальникові гро­шей або речей, а позичальник зобов'язаний їх повернути. У двосто­ронніх договорах права і обов'язки покладено на обидві сторони. Більшість договорів у цивільному праві є двосторонніми (купівля—продаж, оренда, комісія, продаж тощо).

Залежно від способу укладення угоди поділяються на консенсу—альні і реальні.

Консенсуальні угоди — це угоди, які вважаються укладеними з моменту досягнення згоди сторін за всіма істотними умовами. Більшість угод є консенсуальними.

Реальні угоди — це угоди, в яких поряд із згодою сторін необхід­не вчинення фактичних дій (наприклад, передача майна). До реаль­них угод належать договори позики, перевезення, дарування.

За особливостями мети угоди поділяються на оплатні та безо­платні. Двосторонні угоди (договори), як правило, є оплатними.

Одним з видів договорів є договір на користь третьої особи. Якщо особа, яка уклала договір, обумовила виконання зобов'язання, що виникло з договору, третій особі, то (якщо інше не передбачено в до­говорі і не випливає з його змісту) виконання може вимагати як сто­рона за договором, так і третя особа, на користь якої виговорено ви­конання. Прикладом договору на користь третьої особи може бути договір змішаного страхування життя, за яким страхова сума в разі смерті громадянина (застрахованої особи) виплачується зазначеній у договорі третій особі (вигодонабувачеві).

Залежно від правових наслідків договори поділяються на такі групи:

— договори про перехід права власності на річ (купівля—про—даж, поставка, позика та ін.);

— договори про надання права користуватися майном (орен­да, прокат);

— договори про надання послуг (доручення, перевезення);

— договори про виконання робіт (підряд);

— договори, які встановлюють розрахункові і кредитні відно­сини;

— договори особистого і майнового страхування;

— договори на використання результатів творчої діяльності.

Поширеним видом договору є договір купівлі—продажу. За до­говором купівлі—продажу продавець зобов'язується передати май­но у власність покупцеві, а покупець зобов'язується прийняти май­но і сплатити за нього певну грошову суму. Право продажу майна, крім випадків примусового продажу, належить власникові. Якщо про­давець майна не є його власником, покупець набуває права влас­ності лише у випадках, коли власник не вправі витребувати від нього майно. Продаж майна провадиться за цінами, що встановлюються за погодженням сторін, якщо інше не передбачено законодавчими актами.

При укладенні договору продавець зобов'язаний попередити по­купця про всі права третіх осіб на продавану річ (право наймача, пра­во застави, довічного користування тощо). Невиконання цього пра­вила дає покупцеві право вимагати зменшення ціни або розірвання договору і відшкодування збитків. Якщо право власності (право опе­ративного управління) переходить до покупця раніше передачі речі, продавець зобов'язаний до передачі зберігати річ, не допускаючи її погіршення. Необхідні для цього витрати покупець зобов'язаний відшкодувати продавцеві, якщо це передбачено договором.

Якщо продавець на порушення договору не передає покупцеві продану річ, покупець вправі вимагати передачі йому проданої речі і відшкодування збитків, завданих затримкою виконання, або, зі своєї сторони, відмовитись від виконання договору і вимагати відшкоду­вання збитків.

Якщо покупець на порушення договору відмовиться прийняти куп­лену річ або заплатити за неї встановлену ціну, продавець вправі ви­магати прийняття речі покупцем і оплати ціни, а також відшкодування збитків, завданих затримкою виконання, або, з своєї сторони, відмо­витись від договору і вимагати відшкодування збитків.

Якість проданої речі повинна відповідати умовам договору, а при відсутності вказівок у договорі — вимогам, що звичайно ставлять­ся. Покупець, якому продано річ неналежної якості, якщо її недоліки не були застережені продавцем, вправі за своїм вибором вимагати:

— заміни речі, визначеної в договорі родовими ознаками, річчю належної якості;

— відповідного зменшення купівельної ціни;

— безоплатного усунення недоліків речі продавцем чи відшко­дування витрат покупця на їх виправлення;

— розірвання договору з відшкодуванням покупцеві збитків, або заміни на такий же товар іншої моделі з відповідним перера­хуванням купівельної ціни.

Покупець протягом 14 днів, не рахуючи дня купівлі, має право обміняти непродовольчий товар належної якості на аналогічний у про­давця, у якого він був придбаний, якщо товар не підійшов за формою, габаритами, фасоном, кольором, розміром або якщо з інших причин він не може бути використаний за призначенням.

Позов з приводу недоліків проданої речі може бути пред'явлений не пізніше шести місяців з дня відхилення претензії, а якщо претензія не заявлена або день її заявлення встановити неможливо — не пізніше шести місяців з дня закінчення строку, встановленого для заявлення претензії.

Покупець вправі заявити продавцеві претензію з приводу не за­стережених продавцем недоліків проданої речі, на яку не встановлено гарантійний строк, якщо недоліки були виявлені протягом шести місяців з дня передачі, стосовно нерухомого майна— не пізніше трьох років з дня передачі їх покупцю, а якщо день передачі нерухомого майна встановити неможливо або якщо майно перебувало у покупця до укладення договору купівлі—продажу — з дня укладення договору купівлі—продажу.

За договором міни між сторонами провадиться обмін одного майна на інше. Кожний з тих, хто бере участь у міні, вважаєтьсяпродавцем того майна, яке він дає в обмін, і покупцем майна, яке він одержує.

За договором дарування одна сторона передає безоплатно другій стороні майно у власність. Договір дарування вважається ук­ладеним з моменту передачі майна обдарованому. Договір даруван­ня на суму, визначену законодавством, повинен бути нотаріально посвідчений.

За договором майнового найму наймодавець зобов'язується надати наймачеві майно у тимчасове користування за плату. Договір майнового найму між громадянами на строк більше одного року по­винен бути укладений у письмовій формі. Договір найму майна дер­жавних, кооперативних та інших громадських організацій повинен бути укладений у письмовій формі, за винятком випадків, передбачених окремими правилами.

Строк договору майнового найму визначається за погодженням сторін, якщо інше не встановлено чинним законодавством. Коли договір майнового найму укладено без зазначення строку, він вважається укладеним на нєвизначении строк і кожна із сторін вправі відмовитися від договору в будь-який час, попередивши про це в письмовій формі другу сторону за три місяці. В разі продовження користування майном після закінчення строку договору при відсутності заперечень з боку наймодавця договір вважається поновленим на нєвизначении строк і кожна з сторін вправі в будь-який час відмовитись від договору, попередивши про це другу сторону за один місяць.

Серед інших видів договорів, які започатковані законодавчими актами, слід назвати концесійний договір, договір про розподіл про­дукції, договір лізингу, франчайзингу та консалтингу.

6. ПОНЯТТЯ ТА СТРОКИ ПОЗОВНОЇ ДАВНОСТІ

Позовна давність — це строк, протягом якого особа, права якої порушено, може звернутися до суду, господарського суду чи третейсь­кого суду за захистом порушеного права.

За загальним правилом, норми про позовну давність поширю­ються на всі правовідносини. Але з цього правила є винятки.

Позовна давність не поширюється, зокрема:

— на вимоги вкладників про видачу вкладів, внесених у кредитні установи;

— на вимоги, які випливають з порушення особистих немайно—вих прав, за винятками, прямо передбаченими законами;

— у деяких інших випадках, передбачених цивільним законодав­ством.

Цивільне законодавство передбачає два види строків позов­ної давності:

— загальні строки. Загальний строк позовної давності встанов­лений тривалістю у три роки;

— спеціальні (скорочені) строки. Наприклад, скорочені строки тривалістю 6 місяців діють, зокрема, за вимогами про стягнен­ня неустойки (штрафу, пені), про недоліки проданих речей тощо. Двомісячні строки позовної давності встановлено для позовів, які виникають з договорів перевезення.

Перебіг загальної або спеціальної позовної давності починаєть­ся з дня виникнення права на позов. Таке право виникає, як правило, з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про пору­шення свого права. Встановлені законом строки позовної давності та порядок їх обчислення не можуть бути змінені угодою сторін, а суд, господарський суд чи третейський суд повинен при розгляді спору застосовувати позовну давність незалежно від заяви сторін. У перед­бачених законом випадках перебіг позовної давності може бути зупи­нений (наприклад, коли пред'явленню позову перешкоджала надзви­чайна і невідворотна за даних умов подія) та перерваний (наприк­лад, коли позов пред'явлений у встановленому порядку).

7. ПРЕДСТАВНИЦТВО ТА ДОВІРЕНІСТЬ

У деяких випадках особа не має фізичної можливості чи бажан­ня особисто реалізовувати належні їй права та обов'язки (наприк­лад, у разі хвороби чи відсутності в місці постійного проживання) або за законом не має можливості вчиняти юридичні дії самостійно (не­дієздатні громадяни). Тоді права і обов'язки особи можуть бути нею реалізовані не особисто, а через іншу особу — представника.

Представництво — це здійснення однією особою (представни­ком) від імені іншої особи (яку представляють) угод та інших юридичних дій, в результаті чого в особи, яку представляють, безпосередньо ство­рюються, змінюються і припиняються юридичні права та обов'язки.

Закон передбачає, що деякі угоди можуть бути вчинені лише осо­бисто, тому вчинення їх через представника не допускається (наприк­лад, складанння заповіту).

Представником може бути громадянин (як правило, повністю дієздатний) або юридична особа, які мають повноваження на здійснен­ня юридичних дій від імені особи, яку представляють.

Розрізняють такі види представництва:

— договірне (добровільне) представництво. Виникає за во­лею особи, яку представляють і яка сама визначає особу пред—ставника шляхом видання довіреності або укладення дого—вору—доручення;

— обов'язкове представництво. Виникає на підставі закону або адміністративного акта і встановлюється незалежно від волі особи, яку представляють. Повноваження представника при цьому визначаються законом. Наприклад, батьки, усиновителі та опікуни є, відповідно до закону, представниками своїх не­повнолітніх дітей.

Довіреність — це письмове уповноваження, яке видає одна особа іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність —це одностороння угода, яка укладається дієздатним громадянином у письмовій формі, а у визначених законом випадках — у письмовій нотаріальній формі.

Розрізняють три види довіреностей:

— генеральні (загальні), які видаються на вчинення великої кількості угод та юридичних дій (наприклад, довіреність, яку видає юридична особа керівникові своєї філії);

— спеціальні, які видаються для здійснення багатьох однорідних юридичних дій (довіреність, яка видається експедиторові на отримання вантажу від залізниці);

— разові, які видаються для вчинення однієї конкретної угоди або іншої юридичної дії (наприклад, довіреність на отриман­ня зарплати).

Максимальний строк дії довіреності встановлений у три роки. Якщо строк у довіреності не зазначений, вона зберігає силу протягом одного року з дня її вчинення. Посвідчена державним нотаріусом до­віреність, що призначається для вчинення дій за кордоном і не містить вказівки про строк її чинності, зберігає силу до її скасування особою, що видала довіреність.

8. ОСОБИСТІ НЕМАЙНОВІ ПРАВА ГРОМАДЯН ТА ЇХ ЗАХИСТ

Цивільне право регулює майнові та пов'язані з ними особисті немайнові відносини. У процесі цивільно—правового регулювання особисті немайнові відносини набувають майнової форми. Між суб'єк­тами складаються правові зв'язки з приводу духовних благ, що нале­жать особі. Наприклад, право громадянина на честь, гідність, таєм­ницю особистого життя передбачає обов'язок інших осіб не порушу­вати це право.

Особисте немайнове право — це суб'єктивне право, яке надає особі можливість вимагати від оточуючих припинення будь-яких дій, що заважають правильно оцінювати її індивідуальні особливості.

Основними немайновими правами громадян є:

— право громадян на ім'я. Воно надає носієві юридично забез­печену можливість мати певне ім'я, вимагати від оточуючих, щоб його називали власним іменем. Інші особи не можуть користуватися цим ім'ям або привласнювати його;

— право громадянина на власне зображення означає, що ніхто не вправі зображати громадянина яким би то не було чином без його згоди, за винятком, прямо вказаним у законі;

— право громадянина на особисту недоторканність означає юридично забезпечену можливість громадянина без пере­шкод розпоряджатися собою на власний розсуд і припиняти будь-які протиправні дії, що обмежують особисту свободу. Цьому праву відповідає обов'язок осіб, що оточують громадя­нина, не зазіхати на його особистість шляхом фізичного, пси­хологічного, юридичного та іншого впливу;

— право громадянина на особисту свободу означає юридично забезпечену можливість вимагати припинення дій іншої осо­би, якщо ці дії обмежують свободу переміщення, свободу оби­рати рід занять і місце проживання тощо;

— право громадянина на охорону життя і здоров'я означає юри­дично забезпечену можливість вимагати припинення будь-яких дій осіб, які загрожують здоров'ю або життю громадянина;

— право на недоторканність особистого життя включає право на недоторканність житла, право на особисту документацію, пра­во на таємницю особистого життя та на таємницю спілкування.

Конституція та законодавство встановлюють способи захисту осо­бистих немайнових прав. Відповідальність за їх порушення може мати майновий та немайновий зміст. Загальним засобом захисту всіх осо­бистих немайнових прав є припинення дій, які порушують ці права, а також здійснення правопорушником дій, спрямованих на відновлен­ня порушеного права. Захист особистих немайнових прав здійснюєть­ся в судовому порядку.

9. ПРАВО ВЛАСНОСТІ. ФОРМИ ВЛАСНОСТІ В УКРАЇНІ

Питання власності в Україні регулюється Конституцією України, Цивільним кодексом від 15 лютого 1963 р., Законом «Про власність» від 7 лютого 1991 р. та іншими нормативно—правовими актами.

Право власності — це врегульовані законом суспільні відноси­ни з приводу володіння, користування та розпорядження майном.

Володіння — це фактична наявність речі в господарстві власни­ка і його можливість впливати на річ безпосередньо. Володіння буваєзаконним (наявність речі у власника за правом власності) та неза­конним (наявність у власника речі, здобутої злочинним шляхом). Не­законне володіння, в свою чергу, буває добросовісним (особа не знає і не може знати, що володіє чужим майном) і недобросовісним (осо­ба знає або повинна знати, що володіє чужим майном).

Користування — це можливість вилучати з речі її корисні влас­тивості (наприклад, носити одяг, отримувати урожай із земельної ділянки тощо).

Розпорядження — це можливість визначати юридичну або фак­тичну долю речі (наприклад, продати, подарувати, знищити тощо).

Право власності передбачає, що власник володіє всіма названи­ми правомочностями, тобто володіє, користується і розпоряджаєть­ся майном. Право власності має абсолютний характер. Це означає, що власнику протистоїть необмежена кількість суб'єктів, які не по­винні порушувати його право власності. З іншого боку, Конституція України встановила, що власність зобов'язує і не повинна використо­вуватися на шкоду людині і суспільству.

Суб'єктами права власності в Україні є народ, держава, фізичні та юридичні особи.

Об'єктами права власності може бути будь-яке майно, що ста­новить певну цінність.

Чинною Конституцією України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, резуль­татами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Громадяни для за­доволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права дер­жавної та комунальної власності відповідно до закону. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Розрізняють власність народу України, приватну власність, колек­тивну власність, державну та комунальну власність.

Серед об'єктів власності необхідно виділити власність народу України, до якої належать земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) еко­номічної зони. Від імені Українського народу права власника здійсню­ють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України. Кожний громадянин має право користуватися природними об'єктами права власності відпо­відно до закону.

Суб'єктами права приватної власності є фізичні особи — грома­дяни України, іноземці, особи без громадянства. За загальним пра­вилом, склад і кількість майна, що може знаходитися у приватній власності громадян, є необмеженим. Водночас, з цього правила є певні винятки.

1. Не можуть перебувати у власності окремих громадян:

— об'єкти права виключної власності народу України;

— зброя, боєприпаси (крім мисливської, пневматичної, спор­тивної та боєприпасів до них), бойова і спеціальна військова техніка, ракетно—космічні комплекси;

— вибухові речовини і засоби вибуху;

— всі види ракетного палива, а також спеціальні матеріали і обладнання для його виробництва;

— бойові отруйні речовини;

— наркотичні, психотропні, сильнодіючі отруйні лікувальні засоби (за винятком отримуваних громадянами за призначенням лікаря);

— протиградові установки;

— державні еталони одиниць фізичних величин;

— спеціальні технічні засоби негласного отримання інформації;

— електрошокові пристрої та спеціальні засоби, що їх застосо­вують правоохоронні органи.

Перелік видів майна, що не може перебувати у приватній влас­ності громадян, затверджений Верховною Радою України.

2. Спеціальний порядок набуття права власності громадянами встановлюється на такі види майна:

— вогнепальна мисливська зброя, газові пістолети і револьве­ри, деякі види пневматичної зброї;

— пам'ятки історії та культури;

— радіоактивні речовини.

Це майно може бути придбане громадянами лише з дозволу органів внутрішніх справ, Міністерства культури та інших державних органів.

3. Іноземні громадяни та особи без громадянства не можуть бути власниками земельних ділянок в Україні, щодо них застосовуються також обмеження, пов'язані з набуттям майна у власність шляхом приватизації.

Суб'єктами права колективної власності є певні колективи, на­приклад трудові колективи державних підприємств, колективи орен­дарів, господарські товариства, об'єднання громадян, інші організації, що є юридичними особами.

Об'єктами права колективної власності є майно, яке належить даному колективу і є необхідним для його функціонування.

Суб'єктом права державної власності є держава в особі Вер­ховної Ради України.

Об'єктами права державної власності є майно, яке необхідне для виконання державою своїх функцій:

— земля, майно, що забезпечують діяльність Верховної Ради та утворених нею державних органів;

— майно Збройних сил, органів Служби безпеки, Прикордонних і Внутрішніх військ, оборонні об'єкти;— єдина енергетична, транспортна, інформаційна та інші системи;

— кошти державного бюджету, Національний банк тощо.

Суб'єктами права комунальної власності є територіальні гро­мади села, селища, міста, які безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є у кому­нальній власності.

Об'єктами права комунальної власності є майно, що забезпе­чує діяльність відповідних рад та утворюваних ними органів:

— кошти місцевих бюджетів;

— об'єкти житлово—комунального господарства;

— майно закладів народної освіти, культури, охорони здоров'я;

— місцеві енергетичні системи, транспорт, системи зв'язку та інформації тощо.

Об'єкти права державної та комунальної власності можуть за­кріплюватися відповідно за державними та комунальними організа­ціями на правах повного господарського відання чи оперативного управління. За підприємствами майно закріплюється на правах пов­ного господарського відання. Здійснюючи це право, підприємство володіє, користується і розпоряджається майном і здійснює стосов­но нього будь-які правомірні дії.

Майно установ, що знаходяться на державному чи комунально­му бюджеті, знаходиться в оперативному управлінні цих установ, які відповідно до цілей своєї діяльності здійснюють щодо нього лише право володіння та користування.

10. ЗАХИСТ ПРАВА ВЛАСНОСТІ

Статтею 13 Конституції України передбачено, що держава за­безпечує захист прав усіх суб'єктів права власності. Усі суб'єкти пра­ва власності рівні перед законом. Володіння майном вважається правомірним, якщо інше не буде доведено судом.

Законодавство України встановило такі основні способи захисту права власності:

— витребування власником майна з чужого незаконного воло­діння (віндикація). Воно здійснюється шляхом подання позо­ву в суд чи господарський суд, такий позов називається віндика—ційним позовом;

— усунення порушень права власності щодо користування та володіння річчю, майном (наприклад, чиняться перешкоди в користуванні будинком). Позов про захист таких прав нази­вається негаторним;

— відшкодування збитків, заподіяних порушенням права влас­ності.

Строк позовної давності, протягом якого власник може вимага­ти усунення будь-яких порушень його права і повернення майна з чужого незаконного володіння, становить три роки.

Важливою конституційною гарантією права приватної власності є норма, згідно з якою примусове відчуження об'єктів права приват­ної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів су­спільної необхідності, на підставі і в порядку, встановленому законом та за умови повного попереднього відшкодування.

До випадків примусового відчуження майна, що дозволяється законодавством, належить:

— вилучення майна у власника за рішенням суду при зверненні стягнення на майно за зобов'язаннями власника;

— відчуження майна, яке в силу закону не може належати влас­нику;

— відчуження нерухомості у зв'язку з вилученням земельної ділянки для суспільних потреб;

— викуп пам'яток історії та культури, які безгосподарно утриму­ються власником;

— вилучення (реквізиція) майна в інтересах суспільства в умо­вах воєнного чи надзвичайного стану, зокрема у випадках сти­хійного лиха, аварій, епідемій, епізоотій, з наступною повною виплатою власникові вартості майна;

— конфіскація — примусове безоплатне вилучення у власність дер­жави всього або частини майна у власника за вироком суду як санкція за вчинення правопорушення.

Конституцією України передбачено норму, згідно з якою приму­сове відчуження об'єктів права приватної власності може здійснюва­тися лише на підставі і в порядку, встановленому законом.

Якщо право власності примусово припинене законодавчим ак­том України, держава відшкодовує власникові заподіяні збитки в по­вному обсязі відповідно до реальної вартості майна на момент при­пинення права власності, в тому числі неотримані доходи.

11. ПОНЯТТЯ ЗОБОВ'ЯЗАННЯ. СПОСОБИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЗОБОВ'ЯЗАННЯ

Зобов'язання — це такі цивільні відносини, в силу яких одна сто­рона (боржник) зобов'язана вчинити на користь іншої особи (креди­тора) певну дію або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Підставами виникнення зобов'язань є:

― угоди, у тому числі договори;

― адміністративні акти, коли видання таких актів тягне в силу законодавства настання цивільно—правових наслідків;— заподіяння шкоди іншій особі;

― придбання або збереження майна за рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав.

Зміст зобов'язання становлять права (вимоги) кредитора і обо­в'язки боржника. За змістом виділяють зобов'язання, спрямовані на:

― передачу майна;

― виконання робіт;

― надання послуг;

― сплату грошей;

― відшкодування шкоди;

― повернення безпідставно придбаного майна.

Виконання зобов'язання може забезпечуватися згідно з законом або договором неустойкою (штрафом, пенею), заставою, порукою, га­рантією та завдатком.

Неустойка (штраф чи пеня) — це визначена законом або догово­ром грошова сума, яку боржник повинен сплатити кредиторові в разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання, зокрема в разі прострочення виконання. Штраф сплачуєтся, як правило, у твердій гро­шовій сумі, а пеня — у вигляді процента від простроченої суми за кож­ний день прострочення виконання зобов'язання.

Застава — це спосіб забезпечення зобов'язання, в силу якого кре­дитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов'язання одержати за­доволення своїх претензій з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами.

Різновидністю застави є іпотека, тобто застава землі, нерухомо­го майна, при якій земля чи майно, що становлять предмет застави, залишаються у заставодавця або третьої особи.

Порука — це спосіб забезпечення зобов'язання, в силу якого пору­читель зобов'язується перед кредитором іншої особи відповідати за виконання нею свого зобов'язання в повному обсязі або в частині.

Гарантія — один із способів забезпечення виконання зобов'я­зань, який застосовується тільки у відносинах між юридичними осо­бами. За договором гарантії гарант зобов'язується перед кредито­ром погасити заборгованість боржника, якщо останній не виконає його. Договір гарантії є подібним до договору поруки, але, на відміну від поруки, гарант є субсидіарним боржником, тобто кредитор мусить спочатку звернутися до боржника, а у разі недостатності у нього май­на — до гаранта.

Завдаток — це грошова сума, що видається однією з договірних сторін в рахунок належних з неї за договором платежів другій стороні і в забезпечення його виконання.

12. ПРАВО ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

Право Інтелектуальної власності — це особисті немайнові і майнові права, що відповідно до чинного законодавства належать авторам того чи іншого результату інтелектуальної діяльності, тобто право володіти, користуватися і розпоряджатися результатом інте­лектуальної діяльності на свій розсуд.

Право інтелектуальної власності в Україні регулюється законами «Про авторське право і суміжні права» від 23 грудня 1993 р. в редакції Закону від 11 липня 2001 р., «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» від 15 грудня 1993 р. в редакції Закону від 1 червня 2000 р., «Про охорону прав на промислові зразки» від 15 грудня 1993 р., «Про охорону прав на знаки для промислових товарів і послуг» від 15 грудня 1993 р. та іншими нормативно—правовими актами.

Всі результати творчої діяльності з точки зору цивільно—правової охорони поділяються на дві групи; перша група охороняється авторсь­ким правом, друга — правом промислової власності. Перелік об'єктів Інтелектуальної власності міститься в Законі України «Про власність», відповідно де якого об'єктами права інтелектуальної влас­ності є твори науки, Літератури та мистецтва, відкриття, винаходи, корисні моделі, промислові зразки, раціоналізаторські пропозиції, знаки для товарів та послуг, результати науково—дослідних робіт та інші результати інтелектуальної праці,

Залежно іід характеру інтелектуальної власності право інтелек­туальної власності може бути трьох видів.

1. Якщо результатом творчої діяльності є твори науки, літе­ратури, мистецтва, те вони охороняються авторським пра­вом, До авторського права приєднуються так звані суміжні пра­ва (права виконавців, розробників фонограм тощо).

Автор —це фізична особа, яка све§ю тверчою працею створила твір. Автором тіору вважається особа, яка зазначена як автор на примірнику обнародуваного твору, на рукописі або оригіналі твору мистецтва, якщо Інше не буде доведене в судовому по­рядку, Автору або іншій особі, яка має авторське право, нале­жать виключні права на використання твору в будь-якій формі і будь-яким способом, Охорона авторського та суміжного пра­ва діє протягом всього жиітя автора і 50 років після його смерті. Якщо твір обнародуваний під псевдонімом або анонімно, термін охорони авторських прав закінчується через 50 років після того, як твір було опубліковано,

2. Результати науково—технічної творчості є об'єктами права промислової влшсності, До цієї групи прав належать право на винаходи, корисні моделі та промислові зразки, право на ра­ціоналізаторську пропозицію, право на селекційні досягнення, право на науково—технічну інформацію. Строк дії патенту на ви—нахід становить 20 років з дня подання заявки до Держпатенту. Строк дії патенту на корисну модель становить 5 років, а за клопотанням власника патенту він може бути продовжений, але не довше ніж на 3 роки. Строк дії патенту на промисловий зразок — 10 років від дати подання заявки до Держпатенту. За клопотанням власника строк може бути продовжений на 5 років. Видача патенту здійснюється Держпатентом в місяч­ний термін після його державної реєстрації. Патент надає вик­лючне право його власникові використовувати винаходи, ко­рисні моделі, промислові зразки на свій розсуд, якщо таке використання не порушує прав інших власників патентів. Пра­ва, що витікають з патенту, починають діяти з моменту публі­кації відомостей про його видання в бюлетні Держпатенту.

Позначення і найменування, завдяки яким розрізняються учасники цивільного обороту, товари і послуги також є са­мостійною групою прав інтелектуальної власності. До даної групи належать право на фірмове найменування (фірму), право на знаки для товарів і послуг, право на найменування місця походження. Строк дії свідоцтва на знак становить 10 ро­ків від дати подання заявки до Держпатенту і продовжується кожного разу на 10 років за клопотанням власника.

13. ПОНЯТТЯ, ПІДСТАВИ І ВИДИ ЦИВІЛЬНО—ПРАВОВОЇ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ

Цивільно—правова відповідальність — це встановлена законом негативна реакція держави на цивільне правопорушення, що вияв­ляється в позбавленні особи певних цивільних прав чи накладенні на неї обов'язків майнового характеру.

Склад цивільного правопорушення є підставою для притяг­нення до цивільно—правової відповідальності і включає:

— наявність майнової і моральної шкоди.

Майнова шкода — це будь-яке зменшення наявного майна (позитивна шкода) або неодержання доходів, що їх мав би одержати кредитор, якби зобов'язання було виконане (упущена вигода).

Моральна шко­да може полягати у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв'язку з ушкод­женням здоров'я тощо;

— протиправна поведінка (дія чи бездіяльність) заподіювача шкоди;

— вина заподіювача шкоди.

Вина — це психічне ставлення особи до своєї протиправної поведінки. У цивільному праві існує пре­зумпція вини боржника, тобто особа, яка не виконала зобов'я­зання чи вчинила позадоговірну шкоду, вважається винною,

поки не доведе протилежного. Вина може бути у формі умис­лу чи необережності. За деякі дії, у передбачених законом чи угодою випадках, може наступати відповідальність без вини. До таких випадків належать: невиконання грошового зобов'я­зання; втрата, недостача чи пошкодження майна зберігачем; заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки;

— причинний зв'язок між протиправною поведінкою і завданою шкодою.

Існує декілька способів класифікації видів цивільно—правової відповідальності. Цивільно—правова відповідальність може бути до­говірною і позадоговірною.

Договірна відповідальність настає в разі порушення умов до­говору.

Позадоговірна відповідальність настає у випадку заподіяння шкоди майну чи здоров'ю, якщо між заподіювачем шкоди і потерпі­лим не було цивільно—правового договору.

Якщо у цивільних правовідносинах є кілька зобов'язаних суб'єктів, наступає один з таких видів відповідальності:

— часткова (дольова);

— солідарна;

— субсидіарна (додаткова).

Часткова (дольова) відповідальність передбачає, що кожна з зобов'язаних осіб несе відповідальність тільки у своїй частці.

Солідарна відповідальність передбачає, що кредитор має пра­во звернути стягнення як в частині, так і в цілому на майно всіх борж­ників, частини їх або одного з них. Виконання солідарного зобов'я­зання одним із декількох боржників звільняє решту від відповідаль­ності. Солідарна відповідальність настає лише у випадках, прямо передбачених законом або договором. Якщо одна з цих осіб відшко­дує потерпілому збитки, то вона має право зворотної вимоги (рег­рес) до кожного з решти боржників у рівній частці.

Субсидіарна (додаткова) відповідальність передбачає на­явність крім основного боржника ще й додаткового. У разі неможли­вості відшкодування збитків основним боржником до відповідаль­ності притягається додатковий. Наприклад, неповнолітній у віці від 15 до 18 років сам несе відповідальність за вчинену ним шкоду за наявності у нього власного майна. Якщо неповнолітній не має тако­го майна, або майна недостатньо, відшкодовувати заподіяну ним шкоду зобов'язані його батьки чи піклувальники, які несуть субсиді—арну відповідальність.

Боржник звільняється від відповідальності за невиконання зо­бов'язання або вчинення позадоговірної шкоди, якщо мала місце непереборна сила чи випадок.

Випадок (казус) — це дія, що має зовнішні ознаки проступку, але не тягне за собою юридичної відповідальності, бо не містить вини.

Непереборна сила (форс—мажор) — надзвичайна подія, яку за даних умов не можна було відвернути (наприклад, стихійне лихо, військові дії тощо).

14. СПАДКУВАННЯ ЗА ЗАКОНОМ І ЗА ЗАПОВІТОМ

Спадкування — це перехід майна від померлого до інших осіб. Сукупність правових норм, які регулюють порядок переходу майна від померлого до інших осіб, називають спадковим правом.

У спадковому праві розрізняють такі основні поняття:

― спадкодавець — власник, після смерті якого залишилося майно;

― спадкоємець — особа, до якої майно переходить після смерті власника;

― час відкриття спадщини — день смерті спадкодавця або день набрання законної сили рішення суду про оголошення його померлим;

― місце відкриття спадщини — останнє постійне місце прожи­вання спадкодавця, а якщо воно невідоме — місцезнаходжен­ня майна або його основної частини,

Спадщина може складатися з прав і обов'язків спадкодавця, тоб­то до її складу можуть входити невиконані зобов'язання або неопла—чені кредити. Спадкоємець має право відмовитися від такої спадщи­ни, але він не може прийняти тільки права і відмовитися від обов'язків спадкодавця.

Спадкування буває двох видів — за законом та за заповітом. Інко­ли частина майна успадковується за законом, інша частина — за за­повітом.

Спадкоємцями можуть бути громадяни України, іноземці, осо­би без громадянства, юридичні особи і держава. Спадкоємцями мо­жуть бути особи, що були живими на момент смерті спадкодавця, а також діти померлого, зачаті при його житті і народжені після його смерті.

Спадкоємцями не можуть бути особи, які позбавили життя спад­кодавця або інших спадкоємців чи вчинили замах на їх життя, а та­кож особи (в т. ч. повнолітні діти), які злісно ухилялися від утримання спадкодавця, якщо це підтверджено у судовому порядку.

Спадкування за заповітом є поширеним видом спадкування.

Заповіт — це розпорядження власника своїм майном на випа­док смерті. Заповіт набуває чинності лише після смерті спадкодавця.

Вимоги до заповіту:

— може бути укладений лише дієздатною особою;

— укладається у письмовій формі з зазначенням місця і часу його укладення, підписаний особисто спадкодавцем і нотарі­ально засвідчений;

— спадкоємцем за заповітом може бути будь-яка фізична осо­ба, юридична особа чи держава.

Кожний громадянин може залишити за заповітом усе своє май­но або частину його (не виключаючи предметів звичайної домаш­ньої обстановки і вжитку) одній або кільком особам як тим, що вхо­дять, так і тим, що не входять до кола спадкоємців за законом, а також державі або окремим державним, кооперативним та іншим громадським організаціям.

Заповідач може в будь-який час змінити чи скасувати заповіт, як правило, шляхом складання нового заповіту.

Неповнолітні або непрацездатні діти спадкодавця (в тому числі усиновлені), а також непрацездатні дружина, батьки (усиновителі) і утриманці померлого успадковують, незалежно від змісту заповіту, не меншедвох третин частки, яка належала б кожному з них при спад­коємстві за законом (обов'язкова частка). При визначенні розміру обов'язкової частки враховується і вартість спадкового майна, що складається з предметів звичайної домашньої обстановки і вжитку.

Спадкування за законом настає в таких випадках:

― заповіту немає;

― заповіт визнано недійсним;

― спадкоємці, призначені в заповіті, померли до відкриття спад­щини або відмовилися її прийняти.

В коло спадкоємців за законом входять діти (в т. ч. й усиновлені), дружина, батьки (усиновителі), брати і сестри, дід, бабуся (як з боку батька, так і з боку матері), утриманці померлого, а також держава.

Спадкування за законом відбувається в порядку черги.

До першої черги спадкоємців належать: діти (у тому числі уси­новлені), дружина і батьки (усиновителі) померлого. До числа спад­коємців першої черги належить також дитина померлого, яка наро­дилася після його смерті. Онуки і правнуки спадкодавця є спадкоєм­цями за законом, якщо на час відкриття спадщини немає в живих того з їх батьків, хто був би спадкоємцем; вони успадковують порівну в тій частці, яка належала б при спадкоємстві за законом їх помер­лому родителю. Між спадкоємцями першої черги спадщина ділить­ся порівну.

До другої черги спадкоємців належать: брати і сестри помер­лого, дідусь та бабуся. Спадкоємці другої черги запрошуються до спадкування, якщо нема жодного спадкоємця першої черги. Між спад­коємцями другої черги спадщина також ділиться порівну.

До числа спадкоємців за законом належать непрацездатні осо­би, що перебували на утриманні померлого не менше одного року до його смерті. У разі наявності інших спадкоємців вони успадковують нарівні зі спадкоємцями тієї черги, яка закликається до спадкоємства.

Предмети звичайної домашньої обстановки і вжитку перехо­дять до спадкоємців за законом, які проживали спільно зі спадко­давцем, незалежно від їх черги і спадкової частки, якщо вони прожи­вали з спадкодавцем до його смерті не менше одного року.

Держава стає спадкоємцем у таких випадках:

― у спадкодавця нема спадкоємців ні за законом, ні за запо­вітом;

― всі спадкоємці відмовилися від спадщини;

― всі спадкоємці позбавлені права на спадщину;

― ніхто із спадкоємців не прийняв спадщини.

Спадкоємець повинен прийняти спадщину чи відмовитися від неї протягом 6 місяців з моменту відкриття спадщини.

15. ПОНЯТТЯ ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ТА ПОРЯДОК ДЕРЖАВНОЇ РЕЄСТРАЦІЇ її СУБ'ЄКТІВ

Порядок здійснення підприємницької діяльності в Україні регу­лює, перш за все, Закон «Про підприємництво» від 7 лютого 1991 р. (із змінами і доповненнями) та Закон «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» від 1 червня 2000 р.

Підприємництво — це безпосередня самостійна, систематична, на власний ризик діяльність з виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг з метою одержання прибутку, яка здійснюється фізич­ними та юридичними особами, зареєстрованими як суб'єкти підпри­ємницької діяльності в порядку, встановленому законодавством.

Створення (заснування) суб'єкта підприємницької діяльності —юридичної особи, а також володіння корпоративними правами не є підприємницькою діяльністю.

Корпоративні права — це права власності на частку (пай) у ста­тутному фонді (капіталі) юридичної особи, включаючи права на уп­равління, отримання відповідної частки прибутку юридичної особи, а також частини активів у разі її ліквідації.

Законодавством встановлені такі правові вимоги до підприєм­ницької діяльності:

― це діяльність з власної ініціативи, вона носить постійний, тобто систематичний характер і здійснюється на свій розсуд, без будь-яких застережень;

― підприємницька діяльність здійснюється на власний ризик підприємця;

― особливістю підприємницької діяльності є мета отриман­ня прибутку. Тому підприємницька діяльність завжди носить комерційний характер. Саме цим вона відрізняється від діяль­ності творчих спілок, благодійних організацій, релігійних орга­нізацій, різноманітних фондів тощо.

Суб'єктами підприємницької діяльності в Україні є громадя­ни України та інших держав, не обмежені законом у правоздатності та дієздатності, а також юридичні особи всіх форм власності, в тому числі іноземні.

Законом встановлені певні обмеження у здійсненні підприєм­ницької діяльності. Вони є постійними або тимчасовими.

Постійні обмеження поширюються на діяльність, пов'язану з виготовленням і реалізацією наркотичних засобів, військової зброї та боєприпасів до неї, вибухових речовин, охороною об'єктів дер­жавної власності тощо.

Законом передбачено також тимчасові заборони на здійснен­ня підприємницької діяльності:

― не допускається заняття підприємницькою діяльністю таких категорій громадян: військовослужбовців, посадових осіб органів прокуратури, суду, державної безпеки, внутрішніх справ, господарських судів, державного нотаріату, а також органів державної влади і управління, які покликані здійсню­вати контроль за діяльністю підприємств;

― особи, яким суд заборонив займатися певною діяльністю, не можуть бути зареєстровані як підприємці з правом здійснення відповідного виду діяльності до закінчення терміну, встанов­леного вироком суду;

― особи, які мають непогашену судимість за крадіжки, хабар­ництво та інші корисливі злочини, не можуть бути зареєстро­вані як підприємці, не можуть виступати співзасновниками, а також займати керівні посади в товариствах і посади, пов'я­зані з матеріальною відповідальністю.

Закон України «Про підприємництво» проголосив свободу підприємницької діяльності. Однак ця свобода в інтересах суспіль­ства і громадян обмежується, тому виділяють такі види підприєм­ницької діяльності:

― вільну;

― дозвільну (ліцензійну);

― державну.

Підприємці мають право без обмежень приймати рішення і здійснювати самостійно будь-яку діяльність, що не суперечить чин­ному законодавству.

Поряд з цим законодавець передбачив окремі види підприємниць­кої діяльності, на здійснення яких необхідно отримати ліцензію.

Об­меженню (ліцензуванню) підприємницької діяльності підлягають тільки ті види підприємницької діяльності, які безпосередньо впливають на здоров'я людини, навколишнє природне середовище та безпеку дер­жави. Для здійснення підприємницької діяльності, що ліцензується, необхідно отримати відповідну ліцензію та дотримуватися певних умов та правил здійснення цього виду діяльності (ліцензійні умови), які вста­новлює Кабінет Міністрів або уповноважений ним орган.

Поиск по сайту: