З. ШЛЮБНО—СІМЕЙНЕ ПРАВО

1. ПРЕДМЕТ ТА ДЖЕРЕЛА ШЛЮБНО—СІМЕЙНОГО ПРАВА

Шлюбно—сімейне право — це галузь права України, норми якої регулюють порядкок укладення шлюбу, взаємні особисті та майнові права подружжя, взаємні права та обов'язки батьків і дітей, розірвання шлюбу та визнання його недійсним. Шлюбно—сімейне право регулює також відносини усиновлення, опіки і піклування тощо.

Основним джерелом шлюбно—сімейного права є Кодекс про шлюб і сім'ю від 1 січня 1970 р.

Кодекс про шлюб і сім'ю включає такі розділи:

— загальні положення;

— шлюб;

— сім'я;

— опіка і піклування;

— акти громадянського стану;

— застосування законодавства України про шлюб і сім'ю до іно­земних громадян і осіб без громадянства. Застосування зако­нодавства про шлюб і сім'ю іноземних держав, міжнародних договорів і угод.

Новий кодифікований акт, покликаний регулювати шлюбно—сімейні відносини. Сімейний кодекс України від 10 січня 2002 р. вступає в силу 1 січня 2003 р.

2. ПОНЯТТЯ ШЛЮБУ, УМОБИ І ПОРЯДОК ЙОГО УКЛАДЕННЯ

Шлюбом в Україні визнається юридично оформлений добро­вільний союз чоловіка і жінки з метою утворення сім'ї. Шлюб укладаєть­ся у державних органах реєстрації актів громадянського стану. Це ро­биться як в інтересах держави, так і майнових прав подружжя та дітей. Релігійний обряд вінчання, а також згода батьків юридичного значення не мають.

Укладення шлюбу відбувається по закінченні місячного строку після подачі бажаючими одружитися заяви в орган реєстрації актів громадянського стану (РАГС). На прохання осіб, які одружуються, цей строк при наявності поважних причин може бути скорочений орга­ном РАГСу.

Для укладення шлюбу необхідні такі умови:

— взаємна згода осіб, які одружуються;

— взаємна обізнаність про стан здоров'я один одного;

— досягнення ними шлюбного віку (в Україні — 18 років для чо­ловіків та 17 років для жінок). Виконавчі органи місцевих рад можуть у виняткових випадках знижувати шлюбний вік.

Не допускається укладення шлюбу:

— між особами, з яких хоча б одна перебуває в іншому шлюбі;

— між родичами по прямій висхідній і нисхідній лінії, між повнорід—ними і неповнорідними братами й сестрами, між усиновителя­ми й усиновленими;

— між особами, з яких хоча б одна визнана судом недієздатною внаслідок душевної хвороби або слабоумства.

Особи, що вступають у шлюб, мають право за власним бажанням укласти шлюбний контракт.

Шлюбний контракт — це угода, в якій передбачаються взаємні майнові права і обов'язки, зокрема питання, пов'язані з правом влас­ності на майно, утримання подружжя і т. д.

Шлюбний контракт укладається до реєстрації шлюбу і вступає в силу з моменту реєстрації шлюбу. Укладається контракт за місцем проживання однієї з сторін або за місцем реєстрації шлюбу у пись­мовій нотаріальній формі. Неповнолітні, яким шлюбний вік знижено у відповідності з законом, укладають шлюбний контракт зі згоди батьків або інших законних представників. Зміни у шлюбний контракт можуть бути внесені під час перебування у шлюбі договором, який укладаєть­ся у порядку, передбаченому для укладення шлюбного контракту.

Якщо шлюбний контракт укладений з порушенням закону або він погіршує становище одного з подружжя у порівнянні із законодав­ством про шлюб і сім'ю, такий контракт може бути визнаний судом недійсним.

Якщо особи, які подали заяву про одруження, не з'явилися до орга­ну РАГСу протягом місячного строку і не повідомили причину неявки,—заява втрачає силу. Укладення шлюбу без присутності осіб, що його укладають, не допускається.

У документах, що посвідчують особу тих, що одружилися, простав­ляється штамп про реєстрацію шлюбу із зазначенням прізвища, імені, по батькові і року народження другого з подружжя, місця і часу реєст­рації шлюбу. Подружжю видається свідоцтво про одруження встанов­леного зразка.

3. ОСОБИСТІ І МАЙНОВІ ПРАВА І ОБОВ'ЯЗКИ ПОДРУЖЖЯ

Взаємні права і обов'язки подружжя виникають з моменту реєст­рації шлюбу в органах РАГСу.

Особисті права не мають майнового змісту. До них належать:

— право вибрати прізвище одного з подружжя як спільне або за­лишити дошлюбне прізвище або об'єднати прізвища. Заборо­няється об'єднувати прізвища, якщо одне з них вже подвійне;

— право кожного з подружжя вільно вибирати спеціальність, про­фесію і місце проживання;

— право кожного з подружжя на рівноправне вирішення всіх пи­тань життя сім'ї, включаючи виховання дітей.

Крім особистих, подружжя має майнові права і обов'язки. Сімейне законодавство розрізняє два види майна.

1. Майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною су­місною власністю. Речі професійних занять кожного з подруж­жя (музичні інструменти, лікарське обладнання тощо), придбані за час шлюбу, є також спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування спільним майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнь­ого господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку. При укладенні угод од­ним з подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Для укладення угод по відчуженню спільного май­на подружжя, що потребують обов'язкового нотаріального зас­відчення, згода другого з подружжя повинна бути висловлена у письмовій формі.

2. Майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане кожним з них під час шлюбу у дар або в по­рядку спадкування, є роздільним майном кожного з них. Сюди належать також речі індивідуального користуванння (одяг, взут­тя і т. д.), хоч вони й придбані під час шлюбу за рахунок спільних коштів (виняток становлять придбані таким чином предмети роз­коші і коштовності, які стають спільним майном). Якщо майно, яке було власністю одного з подружжя, за час шлюбу істотно змінилося у своїй цінності внаслідок затрат другого з подружжя або їх обох, суд може визнати таке майно спільною власністю подружжя. Закон визнає за кожним з подружжя право самостійно володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому роздільним майном.

До взаємних майнових обов'язків належить, зокрема, обов'язок матеріально підтримувами одне одного. У разі відмови в такій підтримці той з подружжя, хто потребує матеріальної допомоги, має право звер­нутися до суду з позовом про присудження на його користь аліментів.

4. ПОРЯДОК РОЗІРВАННЯ ШЛЮБУ ТА ВИЗНАННЯ ЙОГО НЕДІЙСНИМ

Шлюб припиняється внаслідок смерті одного з подружжя або оголошення його померлим. За життя подружжя шлюб може бути розірваний шляхом розлучення за заявою одного з подружжя або за їх спільною заявою. Але чоловік не має права без згоди дружини по­рушувати справу про розірвання шлюбу під час її вагітності та протя­гом року після народження дитини.

Шлюб може бути розірваний у судовому порядку або органами РАГСу.

Органами РАГСу шлюб розривається у таких випадках:

— при взаємній згоді подружжя, яке не має неповнолітніх дітей;

— з особою, що визнана судом безвісно відсутньою;

— з особою, що визнана судом недієздатною;

— з особою, що засуджена за вчинення злочину на строк не мен­ше трьох років.

Судом шлюб розривається за заявою подружжя або одного з них, якщо між подружжям, що розлучається, виник спір про майно, що є їхньою сумісною власністю, або про аліменти на користь того з них, хто є непрацездатним. Суд повинен вжити заходів до примирення сторін і розлучати подружжя лише тоді, коли встановить, що дальше спільне проживання подружжя і збереження сімї є неможливим.

Шлюб вважається припиненим з моменту реєстрації розлучення в органах реєстрації актів громадянського стану.

Від розірвання шлюбу слід відрізняти визнання його недійсним.

Суд може визнати шлюб недійсним за наявності таких підстав:

— якщо він укладений при відсутності взаємної згоди осіб, що всту­пили до шлюбу;

— укладення шлюбу особою, що не досягла шлюбного віку, якщо він не знижений у встановленому законом порядку;

— наявності у хоча б одного з подружжя іншого, не розірваного шлюбу;

— укладення шлюбу між родичами по прямій висхідній чи нисхідній лінії, між повно— і неповнорідними братами і сестра­ми, між усиновителями і усиновленими;

— вступ до шлюбу з особою, визнаною недієздатною;

— реєстрація шлюбу без наміру створити сім'ю.

Позов про визнання шлюбу недійсним може порушити прокурор, один з подружжя та особи, права яких порушено. Шлюб, визнаний су­дом недійсним, вважається таким з часу його укладення, а подружні права та обов'язки анулюються з моменту їх виникнення.

5. ВЗАЄМНІ ПРАВА І ОБОВ'ЯЗКИ БАТЬКІВ І ДІТЕЙ

Батьки і діти зобов'язані надавати взаємну матеріальну допомо­гу та моральну підтримку один одному.

Батьки мають право і обов'язок виховувати своїх дітей та піклува­тися про їх здоров'я, надавати їм освіту та готувати їх до праці. Батьки спільно виховують дітей. Якщо один з батьків проживає окремо від сімї, він зобов'язаний брати участь у вихованні дітей і має право спілкува­тися з ними.

Батьки мають право вимагати повернення дітей від будь-якої осо­би, що удержує їх у себе не на підставі закону чи судового рішення.

За життя батьків діти не мають права на їх майно, так само, як батьки не мають право на майно дітей. Якщо у неповнолітніх є майно, батьки управляють ним як опікуни чи піклувальники з додержанням правил, встановлених для опіки та піклування.

Батьки зобов'язані утримувати своїх неповнолітніх та повнолітніх непрацездатних дітей, які потребують матеріальної допомоги. При ухи­ленні батьків від цього обов'язку кошти на утримання дітей (аліменти) стягуються з них в судовому порядку в розмірі: на одну дитину — чверть, на двох — третину, на трьох і більше — половину заробітку (доходу) батьків, але не менше 1/2 неоподатковуваного мінімуму доходів гро­мадян на кожну дитину, а з осіб, які працюють за контрактом в інозем­них державах,— не менше двадцяти п'яти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян на кожну дитину. Стягнення аліментів за виконав­чим листом за минулий час може бути проведено не більш як за три­річний строк, що передував пред'явленню виконавчого листа до стяг­нення.

Утримання непрацездатних батьків, які потребують допомоги, є обо—вязком їх повнолітніх дітей. Якщо вони не виконують цей обовязок доб­ровільно, їм можуть бути призначені аліменти. Діти можуть бути звільнені від обов'язків щодо утримання своїх батьків, якщо судом буде встановлено, що у свій час батьки ухилялися від виконання бать­ківських обов'язків.

6. ПОРЯДОК УСИНОВЛЕННЯ ДІТЕЙ

Усиновлення — це оформлене спеціальним юридичним актом прийняття в сім'ю неповнолітньої дитини на правах сина чи доньки.

Усиновителем може бути будь-який повнолітній дієздатний гро­мадянин, а також іноземець чи особа без громадянства.

Усиновителями не можуть бути:

— особи, позбавлені батьківських прав;

— особи, які подали неправдиві відомості щодо усиновлення;

— особи, які бажають оформити усиновлення з метою отриман­ня матеріальної чи іншої вигоди;

— особи, які були усиновителями і усиновлення скасовано з їх вини;

— особи, які перебувають на обліку у психоневрологічному чи нар­котичному диспансерах чи лікуються в таких установах;

— особи, які під час усиновлення не мають постійного заробітку чи інших законних доходів.

Усиновлення проводиться виключно в інтересах дітей.

Усиновленими можуть бути діти віком до 18 років, які втратили батьківське піклування і виховання внаслідок різних причин; наприк­лад, батьки позбавлені батьківських прав, визнані судом недієздатни­ми, безвісно відсутні чи оголошені судом померлими тощо.

Для усиновлення дитини необхідна письмова згода її біологічних батьків. Згода батьків повинна бути свідомою, непримусовою, без отри­мання будь-якої винагороди, засвідчена державним нотаріусом або ад­міністрацією державного дитячого закладу, в якому перебуває дитина.

Батьки можуть дати згоду на усиновлення дитини лише після її народження.

Діти, від яких відмовилися батьки в пологовому будинку, можуть бути усиновлені за наявності письмової згоди батьків на усиновлення після досягнення ними 2—місячного віку.

Усиновлення проводиться без згоди батьків у таких випадках:

— батьки невідомі;

— їх позбавлено батьківських прав, визнано недієздатними чи безвісно відсутніми;

— батьки понад 6 місяців не проживають разом з дитиною і без поважних причин не беруть участі в її вихованні та утриманні, не виявляють щодо дитини батьківської уваги та турботи.

Для усиновлення дітей, які перебувають на вихованні та утриманні в державних дитячих закладах, за відсутності батьків необхідна згода адміністрації дитячого закладу. Адміністрація дитячого закладу, прий­маючи дитину, має право з'ясувати, чи згодні батьки на усиновлення в майбутньому їхньої дитини. Дану згоду батьки можуть анулювати в будь-який момент до прийняття рішення про усиновлення їхньої дитини.Для прийняття рішення про усиновлення дитини, що досягла 10—річного віку, необхідна її згода. Якщо дитина проживала у сім'ї уси­новителів до подання заяви про усиновлення і вважає усиновителів своїми батьками, усиновлення може бути проведено без її згоди.

Між усиновителем і усиновленим повинна бути різниця у віці не менше 15 років. За наявності поважних причин таку різницю у віці може бути скорочено під час розгляду справи про усиновлення. У випадку усиновлення дітей їхніми родичами різниця у віці між усиновителями та усиновленими значення не має.

Усиновлення дітей в Україні проводиться за заявою особи, яка бажає усиновити дитину, в судовому порядку. Усиновлення через пред­ставника не допускається, присутність усиновителів у суді при прий­нятті рішення про усиновлення є обов'язковою.

Облік дітей, які можуть бути усиновлені, та облік осіб, що бажають усиновити дитину, ведеться відділами та управліннями освіти і район­них та обласних державних адміністрацій.

Облік іноземних громадян, які бажають усиновити дітей в Україні, ведеться Центром з усиновлення дітей, який діє при Міністерстві осві­ти і науки України.

Заява про усиновлення подається за місцем проживання усинов­леного. Іноземні громадяни подають заяви про усиновлення дітей, які проживають на території України, до Центру з усиновлення при Міністерстві освіти і науки України.

При наявності кількох осіб, що бажають усиновити одну й ту ж дитину, переважне право на її усиновлення мають:

— родичі, незалежно від місця їх проживання;

— громадяни України;

— особи, у сім'ї яких проживає дитина, що усиновлюється;

— особи, які усиновлюють двох або більше дітей (сестер, братів), не розриваючи родинних зв'язків між ними.

Усиновлення настає з часу вступу в силу рішення суду про усинов­лення. Для забезпечення таємниці усиновлення може бути змінено місце народження усиновленої дитини, а у виняткових випадках і дата її народження, але не більше ніж на шість місяців.

7.ОПІКА І ПІКЛУВАННЯ

Опіка і піклування встановлюються:

— для виховання та захисту особистих і майнових прав та інтересів неповнолітніх дітей, що залишилися без батьків­ського піклування;

— дпя захисту особистих та майнових прав та інтересів до­рослих осіб, які за станом здбров'я не можуть самостійно здійснювати свої права і виконувати свої обов'язки.

Опіка і піклування встановлюються районними державними ад­міністраціями та виконавчими комітетами рад територіальних гро­мад за місцем проживання особи, яка підлягає опіці чи піклуванню або за місцем проживання опікуна чи піклувальника. Рішення про встановлення опіки чи піклування повинно бути прийняте протягом місяця з моменту, коли орган опіки чи піклування дізнався про не­обхідність встановлення опіки чи піклування.

Для безпосереднього здійснення опіки чи піклування призначається опікун чи піклувальник з числа осіб, близьких підопічному, чи з числа осіб, виділених громадською організацією. Опікун чи піклувальник при­значається тільки з його згоди.

Не можуть бути опікунами та піклувальниками:

— особи, які не досягли 18 років;

— особи, визнані обмежено дієздатними чи недієздатними;

— особи, позбавлені батьківських прав;

— особи, інтереси яких суперечать інтересам осіб, що підляга­ють опіці чи піклуванню.

Обов'язки, пов'язані з опікою чи піклуванням, виконуються без­платно.

Опіка встановлюється:

— над неповнолітніми, які не досягли п'ятнадцяти років;

— над громадянами, визнаними судом недієздатними.

Опіка припиняється:

— після досягнення неповнолітнім п'ятнадцяти років, за винят­ком випадків, коли він буде визнаний судом недієздатним;

— у разі повернення неповнолітніх, що не досягли 15 років, на виховання батькам;

— у разі видужання або значного поліпшення здоров'я особи, яка була визнана недієздатною, та поновлення її судом у дієздатності;

— у разі смерті підопічного.

Піклування встановлюється:

— над неповнолітніми віком від п'ятнадцяти до вісімнадцяти років;

— над громадянами, визнаними судом обмежено дієздатними;

— над особами, що за станом здоров'я не можуть самостійно захищати свої права (таким особам піклувальник призначаєть­ся тільки на їх прохання).

Піклування припиняється:

— після досягнення підопічним вісімнадцяти років або укладен­ня ним шлюбу до настання 18 років;

— у разі скасування судом обмеження у дієздатності осіб;— якщо відпала причина, що викликала встановлення піклуван­ня над особами, які за станом здоров'я не могли самостійно захищати свої права;

— внаслідок смерті особи, яка перебувала під піклуванням.

8. ПОЗБАВЛЕННЯ БАТЬКІВСЬКИХ ПРАВ

Батьки, які не виконують своїх обов'язків стосовно дітей, можуть бути позбавлені батьківських прав. Такий захід застосовується лише тоді, коли всі інші дії не дають позитивного результату.

Підставами, за яких батьки або один з них можуть бути позбавлені батьківських прав, є:

— ухилення батьків від виконання своїх обов'язків з виховання дітей, у тому числі відмова без поважних причин взяти дитину з пологового будинку (відділення) та інших дитячих лікувально—профілактичних і навчально—виховних закладів;

— зловживання своїми батьківськими правами, жорстоке повод­ження з дітьми, шкідливий вплив на дітей своєю аморальною, антигромадською поведінкою;

— якщо батьки є хронічними алкоголіками або наркоманами.

Не може бути позбавлена батьківських прав особа, яка не вико­нує своїх батьківських обов'язків внаслідок душевної хвороби, недо­умства, тривалого відрядження, створення перешкод з боку іншого з батьків, з яким проживає дитина.

Позбавлення батьківських прав може провадитись тільки в судо­вому порядку. Такі справи розглядаються за заявою одного з батьків або опікуна (піклувальника) дитини, за заявою державних або громадсь­ких організацій, а також за позовом прокурора. В разі позбавлення бать­ківських прав одного з батьків, дитина, що проживала з обома батьками, лишається на вихованні другого з батьків. Коли обоє батьків позбавлені батьківських прав, дитина передається на опікування органів опіки і піклу­вання. Ці органи вирішують, яким особам або установам передати дити­ну на виховання: призначають опікуна (піклувальника), віддають дитину до дитячого будинку, школи—інтернату тощо.

Батьки, позбавлені батьківських прав, втрачають всі права, за­сновані на факті родинності з дитиною, включно:

— немайнові права, наприклад, право виховувати дитину, пред­ставляти її інтереси, визначати місце проживання тощо;

— майнові права, наприклад, право на отримання в майбутньо­му від дітей аліментів у випадку своєї непрацездатності.

Водночас, позбавлення батьківських прав не звільняє батьків від обов'язку по утриманню дітей.

Позбавлення батьківських прав має безстроковий характер, але суд за заявою особи, позбавленої батьківських прав, може поновити її у правах відносно своєї дитини, якщо в житті і поведінці такої особи сталися істотні зміни на краще і вона доведе своє бажання та спро­можність виховувати дитину.

Справи про поновлення у батьківських правах обов'язково роз­глядаються за участю представника органів опіки і піклування та прокурора. Суд зобов'язаний з'ясувати думку другого з батьків, якщо він не позбавлений батьківських прав, відносно можливостей по­новлення у правах того, хто був позбавлений батьківських прав. Його думка є важливою, але не вирішальною для суду. Батьки, понов­лені у своїх правах, знову набувають батьківських прав і обов'язків у повному обсязі.

Поиск по сайту: