В. КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО

1. КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО — ПРОВІДНА ГАЛУЗЬ ПРАВА УКРАЇНИ

Базовою галуззю права у всіх сучасних правових системах є кон­ституційне (у деяких країнах — державне право). Конституційні характеристики України більш детально визначені на сайті http://www.lawyer.org.ua/?w=r&i=12&d=492

Предметом правового регулювання конституційного права України у найширшому розумінні є суспільні відносини, які виникають у процесі здійснення влади народом, устрій держави та суспільства, становище людини в державі та суспільстві. У більш конкретному ро­зумінні предмет конституційного права включає такі групи суспіль­них відносин:

— відносини, які складають основоположні засади народовлад­дя, народний суверенітет;

— відносини, які розкривають форму правління, форму держав­ного устрою держави, особливості державного режиму, поря­док використання державних символів;

— відносини, які визначають основоположні засади функціону­вання держави; гуманізм, демократизм, розподіл влади на за­конодавчу, виконавчу і судову тощо;

— відносини, що визначають характер зв'язків між державою і особою: інститут громадянства, права і свободи людини і гро­мадянина та механізм їх реалізації. В конституційному праві переважає метод імперативного регу­лювання, при якому відносини між суб'єктами права ґрунтуються на засадах субординації, тобто підпорядкування одного суб'єкта іншому. З огляду на це поведінка суб'єктів конституційного права строго регла­ментується, а їх права і обов'язки чітко визначені. Диспозитивний метод застосовується у конституційному праві значно рідше.

Об'єкти конституційного права України: поняття, ознаки та види більш детально розкриваються на сайті http://www.lawyer.org.ua/?w=r&i=12&d=452

Система конституційного права відповідає змісту та структурі Конституції України — основного джерела конституційного права — і включає такі конституційно—правові інститути:

— права, свободи і обов'язки людини і громадянина;

— форми безпосереднього народовладдя: вибори, референдуми тощо;

— законодавча влада;

— Президент України; — виконавча влада;

— судова влада;

— територіальний устрій;

— місцеве самоврядування.

2. ДЕКЛАРАЦІЯ ПРО ДЕРЖАВНИЙ СУВЕРЕНІТЕТ УКРАЇНИ:

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ І ЗНАЧЕННЯ

Конституція України встановила, що Україна є суверенна і неза­лежна, демократична, соціальна, правова держава. Суверенітет Ук­раїни поширюється на всю її територію.

Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади є народ, який здійснює владу як безпосередньо, так і через органи державної влади та місцевого самоврядування.

У правознавстві розрізняють три види суверенітету: національ­ний, державний та народний, причому всі види суверенітету пов'язані між собою.

Національний суверенітет — це повновладдя нації та її реаль­ну можливість самостійно вирішувати власні питання, можливість ре­алізації своїх прав, у т. ч. право утворювати національну державу.

Народний суверенітет — це повновладдя не окремої нації, а народу, його здатність до організації економічного, політичного та куль­турного буття, реальна участь народу в управлінні справами держави, визнання народу єдиним джерелом влади.

Державний суверенітет — це верховенство, самостійність та не­залежність державної влади всередині країни та за її межами.

Одним з важливих етапів становлення Української держави було прийняття Декларації про державний суверенітет України. Цей доку­мент надовго передував Конституції, він був прийнятий 16 липня 1990 p., коли Україна ще знаходилася в складі СРСР. Основним завданням Декларації було урочисто проголосити про намір українського народу створити незалежну суверенну державу.

Декларація про державний суверенітет України складається з пре­амбули (вступної частини), десяти розділів та заключної частини.

Зміст декларації зводиться до таких положень:

— Україна реалізує своє право на самовизначення в межах існу­ючих кордонів;

— єдиним джерелом влади є народ України, тобто громадяни Республіки всіх національностей;

— влада в Україні здійснюється шляхом її поділу на законодавчу, виконавчу та судову;

— Україна має своє громадянство;

— територія України є недоторканною і не може бути змінена без її згоди;

— гарантією державного суверенітету є економічна самостійність України, в основі якої — виключне право народу на володіння, користування і розпорядження національним багатством;

— Україна самостійно встановлює порядок організації охорони природи, гарантії екологічної безпеки та раціонального приро­докористування на своїй території;

— держава забезпечує національно—культурне відродження і розвиток українського народу та право на вільний національ­но—культурний розвиток інших національностей;

— проголошувалося право України на власні Збройні Сили, внутрішні війська, органи державної безпеки та намір стати у майбутньому без'ядерною державою;

— Україна проголошувалася рівноправним учасником міжна­родних відносин, проголошувався пріоритет норм міжнарод­ного права перед нормами національного права.

3. АКТ ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ

19 серпня 1991 р. в СРСР була здійснена спроба державного перевороту, що прискорило процес утворення самостійної Українсь­кої держави. Через кілька днів, 24 серпня 1991 p., був схвалений Акт проголошення незалежності України.Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла над Україною у зв'язку зі спробою державного перевороту 19 серпня, виходячи з пра­ва українського народу на самовизначення, здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада урочисто прого­лосила незалежність України та створення самостійної держави —України.

Територія України проголошувалася неподільною і недоторкан­ною, а з проголошенням незалежності на її території діють виключно Конституція та закони України.

День прийняття Акта проголошення незалежності України —24 серпня — оголошено національним святом — Днем незалежності України.

На підтвердження Акта проголошення незалежності України Вер­ховна Рада призначила проведення республіканського референдуму. Такий референдум відбувся 1 грудня 1991 р. 90,32% громадян, які брали участь у референдумі, проголосували за державну незалежність України.

4. ПРАВОНАСТУПНИЦТВО УКРАЇНИ

Правонаступництво — це перехід прав і обов'язків від одно­го суб'єкта конституційного права до іншого. Правонаступництво має місце, коли в силу різних причин (розпаду, об'єднання тощо) утворюються нові держави і виникає необхідність з'ясувати, які права і обов'язки держав—попередниць переходять до новостворе—них держав.

Україна виникла в результаті розпаду колишнього СРСР, вона ста­ла універсальною правонаступницею УРСР і частково — правонаступницею СРСР. 12 вересня 1991 р. Верховна Рада України прий­няла Закон «Про Правонаступництво», який містить такі основні положення:

— з моменту проголошення незалежності України найвищим ор­ганом державної влади України є Верховна Рада України в де­путатському складі Верховної Ради УРСР;

— до ухвалення нової Конституції України на території України діє Конституція УРСР;

— закони УРСР та інші акти, ухвалені Верховною Радою УРСР, діють на території України, оскільки вони не суперечать зако­нам України, ухваленим після проголошення незалежності Ук­раїни;

— органи державної влади і управління, органи прокуратури, суди та арбітражні суди, сформовані на підставі Конституції УРСР, діють до створення в Україні нових органів на підставі Конституції України;

— державним кордоном України є державний кордон СРСР та кордон між УРСР та колишніми радянськими республіка­ми — Білорусією, Росією та Молдавією станом на 16 липня 1990 p.;

— Україна підтверджує свої зобов'язання за міжнародними до­говорами, які уклала УРСР до проголошення незалежності;

— Україна визнає себе правонаступницею тих прав і обов'язків за міжнародними договорами СРСР, які не суперечать Консти­туції та інтересам України;

— Україна дає згоду на обслуговування частини зовнішнього боргу СРСР станом на 16 липня 1990 р. Розмір цієї частки передба­чалося встановити міждержавними угодами колишніх рес­публік, що входили до складу СРСР. Україна відмовлялася не­сти зобов'язання за кредитними угодами СРСР, що були укла­дені після 1 липня 1991 р. без її згоди;

— усі громадяни СРСР, які на момент проголошення незалеж­ності України постійно проживали на її території, є громадя­нами України.

5. КОНСТИТУЦІЯ: ПОНЯТТЯ І ВИДИ

Поява конституцій зв'язана з епохою буржуазних революцій. Перші конституції були прийняті в другій половині 18 століття.

Конституція — це основний закон держави. Як правило, це єди­ний правовий акт чи система таких актів, за допомогою яких безпосе­редньо народ чи органи держави, що виступають від його імені, вста­новлюють основні принципи устрою суспільства і держави, визнача­ють статус державної влади і місцевого самоврядування, закріплюють права і свободи людини і громадянина.

У правознавстві існують два значення терміна «конституція» —юридична конституція та фактична конституція.

Юридична конституція — це основний закон держави, що має вищу юридичну силу щодо інших нормативно—правових актів.

Фактична конституція — реальний порядок організації і здійснен­ня державної влади, фактичні відносини між державою та особою.

Найважливіші ознаки конституції:

— це основний закон держави, який виступає основою всього на­ціонального законодавства;

— це закон, який має найвищу юридичну силу, а всі інші нормативно—правові акти мусять відповідати положенням конституції, що за­безпечується створенням системи правової охорони конституції (у формі конституційного контролю чи конституційного нагляду);

— має підвищений ступінь стабільності, яка забезпечується спеціальною процедурою внесення змін і доповнень до кон­ституції, складнішою від процедури внесення змін і доповнень до решти законів.

Існують різні способи класифікації конституцій:

— за формою вираження — писані (у формі одного чи кількох нор­мативних актів), неписані (у формі правових уявлень, концепцій тощо), змішані (поєднання двох попередніх);

— за порядком прийняття — даровані (як правило, вводяться в дію одноособово монархом), народні (приймаються референ­думом або парламентом), договірні (є результатом угоди між різними суб'єктами конституційного процесу);

— за порядком внесення змін і поправок — гнучкі (зміни до них вносяться в порядку, передбаченому для будь-якого закону) та жорсткі (для яких передбачена особлива процедура вне­сення змін і доповнень);

— за часом дії— тимчасові (приймаються на певний термін або до настання певної події) та постійні (приймаються на невизначе—ний термін);

— у залежності від форми державного устрою — унітарні, феде­ративні та конституції суб'єктів федерації.

6. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇН

Історія розвитку конституційно-правових доктрин в Україні є досить тривалою.Після проголошення незалежності України на її території про­довжувала діяти Конституція УРСР від 20 квітня 1978 р., в яку вноси­лися зміни та доповнення. В 1990 р. розпочалася діяльність по ство­ренню і прийняттю нової української Конституції, яка була прийнята 28 червня 1996 р.

Конституція України проголосила, що найвищою соціальною цінністю в Україні є людина і держава відповідає перед людиною за свою діяльність, роботу державних органів та посадових осіб. Вста­новлено, що суспільне життя в Україні ґрунтується на засадах по­літичної, економічної та ідеологічної багатоманітності.

В Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конститу­ція окреслила коло питань, які визначаються виключно законами Ук­раїни. Чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких на­дається Верховною Радою, є частиною національного законодавства України. Ст. 21 Конституції встановила, що норми Конституції є нор­мами прямої дії, тобто людина має право звернутися в суд за захис­том своїх прав і свобод, якщо вони порушені, безпосередньо на ос­нові Конституції, не посилаючись на інші закони. Якщо використані всі національні правові засоби захисту прав і свобод, громадяни ма­ють право звертатися до міжнародних інстанцій.

Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову. Конституція закріпила, по суті, пре­зидентсько—парламентську форму правління в Україні. Єдиним орга­ном законодавчої влади є парламент — Верховна Рада. Главою дер­жави є Президент, а вищим органом виконавчої влади є Кабінет Міністрів.

Конституція проголосила українську мову державною, але в той же час забезпечується розвиток і збереження мов національних мен­шин. У Конституції зафіксовано право приватної власності на землю для громадян України. Серед соціальних прав проголошено право на освіту, соціальне забезпечення, охорону здоров'я, житло.

Конституція України складається з преамбули, 15 розділів, 161 статті, прикінцевих та перехідних положень.

Преамбула — це вступна частина Конституції, яка містить норми, що проголошують цілі прийняття Конституції, її основні прин­ципи.

Розділ І. «Загальні засади» містить статті, що визначають основи суспільного ладу, громадянства, положення, що стосуються суверенітету України, соціального захисту громадян, еколо­гічної безпеки, статті, що визначають державну символіку.

Розділ II. «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина»

містить норми, що визначають основні особисті, політичні, економічні, соціальні права і свободи громадян, гарантії їх здійснення та конституційні обов'язки людини і громадяни­на. Це є найбільший за обсягом розділ Конституції.

Розділ III. «Вибори. Референдум» присвячений регулюванню по­рядку проведення виборів і референдумів як основних форм волевиявлення.

Розділ IV. «Верховна Рада України» закріплює порядок утворення та роботи єдиного законодавчого органу України — Верхов­ної Ради, її склад, компетенцію, а також статус народного депутата України.

Розділ V. «Президент України» містить норми, що регулюють право­ве становище Президента України, порядок його обрання, компетенцію, умови припинення його повноважень.

Розділ VI. «Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої вла­ди» присвячений порядку утворення, діяльності та компе­тенції українського уряду, місцевих державних адміністрацій, порядку припинення діяльності цих органів.

Розділ VII. «Прокуратура» закріплює завдання та структуру органів прокуратури.

Розділ VIII. «Правосуддя» містить норми, що регулюють порядок утворення і функціонування органів правосуддя, визнача­ють статус суддів.

Розділ IX. «Територіальний устрій України» закріплює принципи та систему адміністративно—територіального устрою України.

Розділ X. «Автономна Республіка Крим» містить норми, що визна­чають становище цієї автономії, її компетенцію, основи взаємо­відносин між Україною і Автномною Республікою Крим, пов­новаження органів влади автономії.

Розділ XI. «Місцеве самоврядування» містить норми, що визнача­ють систему органів місцевого самоврядування», їх склад, статус депутатів, а також повноваження цих органів.

Розділ XII. «Конституційний Суд України» визначає склад та повно­важення Конституцій ного Суду, встановлює гарантії незалеж­ності та недоторканності суддів.

Розділ XIII. «Внесення змін до Конституції України» встановлює по­рядок подання до Верховної Ради України законопроектів про внесення змін і доповнень до Конституції та порядок їх розгляду.

Розділ XIV. «Прикінцеві положення» вказує, що Конституція набу­ває чинності з дня її' прийняття, а день прийняття Консти­туції є державним святом — Днем Конституції.

Розділ XV. «Перехідні положення» закріплює порядок введення в дію тих норм Конституції, які не можуть бути реалізовані не­гайно, та вирішення інших питань, що виникли у зв'язку з прийняттям нової Конституції.

Конституція України 1996 р. є основою подальшого розвитку на­ціонального законодавства та правової системи України.

7. ПОРЯДОК ВНЕСЕННЯ ЗМІН ДО КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ

Процедура внесення змін до Конституції України регулюється роз­ділом XIII Конституції «Внесення змін до Конституції України» і вклю­чає такі основні положення:

1. Не може бути прийнято рішення про зміну Конституції, якщо дані зміни ліквідовують або обмежують права і свободи грома­дян або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності України чи порушення її територіальної цілісності.

2. Конституція не може бути змінена в умовах воєнного або над­звичайного стану.

3. Найважливіші конституційні інститути (основи конституційного ладу, основи виборчої системи, процедура внесення змін до Конституції), які регламентуються розділом І «Загальні заса­ди», розділом III «Вибори. Референдуми», розділом XIII «Вне­сення змін до Конституції України») можуть бути змінені лише в такому порядку:

— проект внесення змін до цих розділів вносить Президент або не менше 2/3 народних депутатів від конституційного складу Верховної Ради (тобто 300 народних депутатів);

— за проект повинні проголосувати не менше 2/3 від кон­ституційного складу Верховної Ради;

— дане рішення повинно бути підтверджене на Всеукра­їнському референдумі.

4. Інші розділи Конституції можуть бути змінені в такому порядку:

— законопроект про внесення змін подається до Верхов­ної Ради не менш як 1/3 народних депутатів від консти­туційного складу Верховної Ради;

— законопроект повинен бути попередньо обговорений і схвалений більшістю від конституційного складу Верховної Ради, що не виключає можливості внесення в по­дальшому змін і доповнень до законопроекту; — схвалений простою більшістю законопроект може бути прийнятий тільки на наступній черговій сесії парламенту, при умові, що за нього проголосують не менше 2/3 від конституційного складу Верховної Ради.

5. Повторний розгляд законопроекту про внесення змін до Консти­туції, що розглядався Верховною Радою і був відхилений, може відбутися лише через рік з дня прийняття рішення щодо нього.

6. Верховна Рада не може двічі змінювати одні й ті ж положення Конституції протягом строку своїх повноважень.

7. Конституційний Суд робить висновки про конституційність будь-якого законопроекту про внесення змін до Конституції перед тим, як цей законопроект розглядається Верховною Радою.

8. ДЕРЖАВНІ СИМВОЛИ УКРАЇНИ

Державні символи— це сукупність конституційне закріплених зна­кових, образних чи музикальних виразів, що юридичне уособлюють державу і є засобами ідентифікації суверенної держави в системі внутрішніх і міжнародних правовідносин. Державні символи встанов­люються, як правило, конституцією держави і наділяються спеціаль­ним правовим режимом. Вони створюються, спираючись на історичне минуле народу, його національні традиції та ментальність. Як прави­ло, державними символами сучасних держав є Державний Прапор, Державний Герб, Державний Гімн.

Державні символи Української держави закріплені ст. 20 Консти­туції України.

Державними символами України є Державний Прапор України, Державний Герб України та Державний Гімн України. http://www.president.gov.ua/content/104.html

Державний Прапор України — стяг із двох рівновеликих горизон­тальних смуг синього і жовтого кольорів.

Великого Державного Герба Україна не має. Затверджений тільки малий Державний Герб — тризуб. Він повинен стати головним еле­ментом великого Державного Герба.

Державний Гімн України— національний гімн на музику М. Вер—бицького, слова до якого будуть закріплені додатковим законом.

Усі закони, які встановлюють опис державних символів України та порядок їх використання, приймаються не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради. Норми Конституції та законів визначають порядок використання державних символів України та заходи юридичної відповідальності за неповагу до них. Ст. 65 Конституції встановила, що шанування державних символів України є конституційним обов'язком громадян. Глум над державною символікою є злочином, за який передбачена кримінальна відповідальність.

9. ПРАВОВИЙ СТАТУС УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ ТА МОВ НАЦІОНАЛЬНИХ МЕНШИН

Ст. 10 Конституції України встановила, що державною мовою в Україні є українська мова, що держава забезпечує всебічний розви­ток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного жит­тя на всій території України. Разом з тим в Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин. Держава сприяє також вивченню мов міжнародного спілку­вання.

Питання мовної політики в Україні регулюються також іншими кон­ституційними нормами. У ст. 24 Конституції закріплено недопус­тимість привілеїв чи обмежень за мовними ознаками. Окремі статті Конституції містять вимоги про обов'язкове володіння державною мовою Президентом України, професійними суддями, суддями Кон­ституційного Суду. У законодавстві України передбачена також ви­мога володіння українською мовою в обсязі, достатньому для спілку­вання особами, які вступають до громадянства України. У ст. 92 Кон­ституції підкреслено, що порядок застосування мов в Україні визна­чається виключно законами.

Державний статус української мови визначається законом «Про мови в Українській РСР» від 28 жовтня 1989 р.

Державна мова — це офіційно визнана обов'язкова мова зако­нодавства, судочинства, діловодства, навчання дітей у школах, офі­ційних засобах масової інформації тощо.

Україна забезпечує всебічний розвиток і функціонування укра­їнської мови в усіх сферах суспільного життя. Громадянам створю­ються умови для вивчення української мови. Відмова посадової осо­би прийняти і розглянути звернення громадянина з посиланням на незнання мови його звернення тягне за собою юридичну відпові­дальність. Публічне приниження чи зневаження, навмисне спо­творення української або інших мов в офіційних документах і текс­тах, створення перешкод і обмежень у користуванні ними, про­повідь ворожнечі на мовному ґрунті тягнуть за собою юридичну відповідальність.

Законом передбачено також, що акти найвищих органів держав­ної влади та управління України приймаються українською мовою. В Україні мовою роботи, діловодства та документації, а також взаємо­відносин державних, громадських органів, підприємств, установ і організацій, а також мовою сесій, конференцій, з'їздів, засідань, зборів, інших зібрань державних органів, підприємств і організацій є укра­їнська мова.

Українською мовою проводиться також, згідно з законом, вихо­вання дітей у дитячих дошкільних установах, навчальна і виховна робота в загальноосвітніх школах. Абітурієнти, які вступають до ви­щих і середніх спеціальних навчальних закладів України, як правило, складають конкурсний екзамен з української мови. Мовою офіційних засобів масової інформації є українська мова. Українською мовою виконуються також маркування товарів, етикетки на товарах, інструкції щодо користування товарами, виробленими в Україні.

Частково мовне питання регулюється також законом «Про на­ціональні меншини в Україні» від 25 червня 1992 р. Держава взя­ла на себе обов'язок сприяти розвиткові етнічної, мовної, культур­ної та релігійної самобутності всіх корінних народів та національ­них меншин України. Оголошуючи українську мову державною, за­конодавство України в той же час гарантує використання і розви­ток мов усіх народів, що живуть в Україні. Громадянам гарантуєть­ся право користуватися своєю національною або будь-якою іншою мовою. На всіх посадових осіб покладено обов'язок володіти ук­раїнською і російською мовами, а в разі необхідності — й іншою національною мовою в обсязі, необхідному для виконання служ­бових обов'язків.

Незнання української чи російської мови не може бути підставою відмови у прийнятті на роботу, але після прийняття на роботу відпо­відна посадова особа повинна оволодіти мовою роботи органу чи орга­нізації в необхідному обсязі.

10.ПОНЯТТЯ ГРОМАДЯНСТВА УКРАЇНИ. ПРАВОВИЙ СТАТУС ГРОМАДЯН

Для позначення юридичних зв'язків особи з державою застосо­вується термін «громадянство».

Громадянство України — правовий зв'язок між фізичною особою і Україною, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов'язках.

Громадяни користуються правами і свободами в повному обсязі. Близьким до поняття громадянства є поняття підданства, що означає належність особи до держави з монархічною формою правління. По­ряд з громадянами у державі можуть проживати іноземці (особи, що мають громадянство іншої держави) та особи без громадянства (осо­би, які не мають громадянства даної держави і не можуть довести на­лежності до громадянства іншої держави). Іноземці та особи без гро­мадянства у порівнянні з громадянами обмежені у правах та обов'яз­ках (наприклад, вони позбавлені виборчих прав, на них не покладається військовий обов'язок).

Питання, пов'язані з громадянством в Україні, регулюють Консти­туція, закони «Про громадянство України» від 18 січня 2001 р., «Про правовий статус іноземців» від 4 лютого 1994 р. та інші нормативно—правові акти.

Право на громадянство є невід'ємним правом людини. Ст. 4 Кон­ституції України встановила, що в Україні існує єдине громадянство, тобто подвійне громадянство, як це має місце в деяких державах, не допускається. Конституція містить норму, згідно з якою громадянин Ук­раїни не може бути позбавлений громадянства і права змінити грома­дянство. Громадянин України не може бути вигнаний за межі держави або виданий іншій державі. Через систему дипломатичних представ­ництв та консульських установ Україна гарантує своїм громадянам за­хист та піклування за межами держави.

Громадянство є основною передумовою встановлення правового статусу особи в державі.

Правовий статус громадянина — це система його суб'єктив­них юридичних прав та обов'язків. Всі громадяни України мають рівний правовий статус, тобто вони рівні між собою та перед зако­ном, незалежно від будь-яких обставин (раси, статі, майнового ста­ну тощо).

Законодавство України про громадянство ґрунтується на таких принципах:

— єдиного громадянства — громадянства Держави Україна, що виключає можливість існування громадянства адміністративно—територіальних одиниць України або подвійного громадянства;

— запобігання виникненню випадків безгромадянства;

— неможливості позбавлення громадянина України громадян­ства України,

— визнання права громадянина України на зміну громадян­ства;

— неможливості автоматичного набуття громадянства Ук­раїни іноземцем чи особою без громадянства внаслідок укла­дення шлюбу з громадянином України або набуття громадян­ства України його дружиною (чоловіком) та автоматичного при­пинення громадянства України одним з подружжя внаслідок

припинення шлюбу або припинення громадянства України дру­гим з подружжя;

— рівності перед законом громадян України незалежно від підстав, порядку і моменту набуття ними громадянства України;

— збереження громадянства України незалежно від місця про­живання громадянина України.

Громадянами України є:

— усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 року) постійно проживали на території України;

— особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігій­них та інших переконань, статі, етнічного та соціального поход­ження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України «Про громадянство України» (13 листопада 1991 року) проживали в Україні і не були громадянами інших держав;

— особи, які прибули в Україну на постійне проживання після 13 листопада 1991 року і яким у паспорті громадянина колиш­нього СРСР зразка 1974 року органами внутрішніх справ Ук­раїни внесено напис «громадянин України», а також діти таких осіб, які прибули разом з батьками в Україну, якщо на момент прибуття в Україну вони не досягли повноліття;

— особи, які набули громадянство України відповідно до законів України та міжнародних договорів України.

Вирішення питань, пов'язаних з громадянством, належить до ком­петенції Президента України, при якому діє Комісія з питань грома­дянства. Виконання рішень з питань громадянства покладається на органи внутрішніх справ та органи реєстрації актів громадянського стану щодо осіб, які постійно проживають в Україні, та на Міністерство закордонних справ, дипломатичні представництва та консульські установи України щодо осіб, які проживають за кордоном.

Документами, які підтверджують громадянство України, є:

— паспорт громадянина України;

— свідоцтво про належність до громадянства України;

— паспорт громадянина України для виїзду за кордон;

— тимчасове посвідчення громадянина України;

— проїзний документ дитини;

— дипломатичний паспорт;

— службовий паспорт;

— посвідчення особи моряка;

— посвідчення члена екіпажу;

— посвідчення особи на повернення в Україну.

11. ПОРЯДОК НАБУТТЯ ГРОМАДЯНСТВА УКРАЇНИ

Правові підстави набуття громадянства встановлює закон «Про громадянство України» від 18 січня 2001 р.

Громадянство набувається:

— за народженням;

— за територіальним походженням;

— внаслідок прийняття до громадянства;

— внаслідок поновлення у громадянстві;

— внаслідок усиновлення;

— внаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклування;

— внаслідок встановлення над особою, визнаною судом не­дієздатною, опіки;

— у зв'язку з перебуванням у громадянстві України одного чи обох батьків дитини;

— внаслідок встановлення батьківства;

— за іншими підставами, передбаченими міжнародними догово­рами України.

Законом «Про громадянство» передбачено такі випадки набут­тя громадянства України за народженням:

— особа, батьки або один з батьків якої на момент її народження були громадянами України, є громадянином України;

— особа, яка народилася на території України від осіб без грома­дянства, які на законних підставах проживають на території Ук­раїни, є громадянином України;

— особа, яка народилася за межами України від осіб без грома­дянства, які постійно на законних підставах проживають на те­риторії України, і не набула за народженням громадянства іншої держави, є громадянином України;

— особа, яка народилася на території України від іноземців, які постійно на законних підставах проживають на території Украї­ни, і не набула за народженням громадянства жодного з батьків, є громадянином України;

— особа, яка народилася на території України, одному з батьків якої надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, і не набула за народженням громадянства жодного з батьків або на­була за народженням громадянство того з батьків, якому нада­но статус біженця в Україні чи притулок в Україні, є громадяни­ном України;

— особа, яка народилася на території України від іноземця і особи без громадянства, які постійно на законних підставах прожива­ють на території України, і не набула за народженням громадян­ства того з батьків, який є іноземцем, є громадянином України;

— новонароджена дитина, знайдена на території України, обоє з батьків якої невідомі (знайда), є громадянином України.

Особа, яка має право на набуття громадянства України за народ­женням, є громадянином України з моменту народження.

Закон встановив також порядок набуття громадянства України за територіальним походженням. Особа, яка сама або хоча б один з її батьків, дід чи баба, повнорідні брат чи сестра народилися або постійно проживали до 16 липня 1990 року на території, яка стала територією України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України», а також на інших територіях, що входили до складу УНР, ЗУНР, Української держави, Української Соціалістичної Радянсь­кої Республіки, Закарпатської України, УРСР, і є особою без грома­дянства або іноземцем, що взяв зобов'язання припинити іноземне громадянство, та подала заяву про набуття громадянства України, а також її діти реєструються громадянами України.

Іноземець або особа без громадянства можуть бути за їх клопо­таннями прийняті до громадянства України.

Умовами прийняття до громадянства України є:

— визнання і дотримання Конституції України та законів України;

— зобов'язання припинити іноземне громадянство або непе—ребування в іноземному громадянстві;

— безперервне проживання на законних підставах на території України протягом останніх п'яти років. Ця умова не поши­рюється на особу, яка перебуває у шлюбі з громадянином Ук­раїни терміном понад два роки та постійно проживає в Україні на законних підставах, і на особу, яка постійно проживає в Ук­раїні на законних підставах та перебувала з громадянином Ук­раїни понад два роки у шлюбі, який припинився внаслідок його смерті. Для осіб, яким надано статус біженця в Україні чи приту­лок в Україні, термін безперервного проживання на законних підставах на території України встановлюється на три роки з моменту надання їм статусу біженця в Україні чи притулку в Україні, а для осіб, які в'їхали в Україну особами без громадян­ства,— на три роки з моменту одержання дозволу на прожи­вання в Україні;

— отримання дозволу на постійне проживання в Україні. Ця умова не поширюється на осіб, які мають у паспорті громадя­нина колишнього СРСР зразка 1974 року відмітку про постійну або тимчасову прописку на території України, а також на осіб, яким надано статус біженця в Україні або притулок в Україні;

— володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достат­ньому для спілкування. Ця умова не поширюється на осіб, які мають певні фізичні вади (сліпі, глухі, німі);

— наявність законних джерел існування. Ця умова не поширюєть­ся на осіб, яким надано статус біженця в Україні або притулок в Україні.

Спрощений порядок прийняття до громадянства України засто­совується до осіб, які мають визначні заслуги перед Україною, і на осіб, прийняття яких до громадянства України становить державний інтерес для України.

До громадянства України не приймається особа, яка:

— вчинила злочин проти людства чи здійснювала геноцид;

— засуджена в Україні до позбавлення волі за вчинення тяжкого злочину (до погашення або зняття судимості);

— вчинила на території іншої держави діяння, яке визнано за­конодавством України тяжким злочином.

Особа, яка набула громадянство України і подала декларацію про відмову від іноземного громадянства, зобов'язується повернути паспорт іноземної держави до уповноважених органів цієї держави.

Датою набуття громадянства України є дата видання відповідного Указу Президента України.

Закон «Про громадянство» встановлює порядок набуття грома­дянства України дітьми:

— дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства і яку усиновляють громадяни України або подружжя, один з якого є громадянином України, а другий — особою без громадянства, стає громадянином України з моменту набрання чинності рішен­ням про усиновлення, незалежно від того, проживає вона по­стійно в Україні чи за кордоном;

— дитина, яка є особою без громадянства або іноземцем і яку усиновляє поцружжя, один з якого є громадянином України, а другий — іноземцем, стає громадянином України з моменту набрання чинності рішенням про усиновлення, незалежно від того, проживає вона постійно в Україні чи за кордоном;

— дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства і над якою встановлено опіку чи піклування громадян України або осіб, одна з яких є громадянином України, а друга — особою без гро­мадянства, стає громадянином України з моменту прийняття рішення про встановлення опіки чи піклування;

— дитина, яка проживає на території України та є особою без громадянства або іноземцем і над якою встановлено опіку чи піклування осіб, одна з яких є громадянином України, а друга — іноземцем, стає громадянином України з моменту прийняття рішення про встановлення опіки чи піклування, якщо вона у зв'язку з встановленням опіки чи піклування не набуває грома­дянства опікуна чи піклувальника, який є іноземцем;

— дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства, один з батьків якої є громадянином України, а другий є особою без громадянства, реєструється громадянином України за клопо­танням того з батьків, який є громадянином України;

— дитина, яка є особою без громадянства, один з батьків якої є громадянином України, а другий є іноземцем, реєструється гро—

мадянином України за клопотанням того з батьків, який є гро­мадянином України;

— дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства, бать­ки якої перебувають у громадянстві України, реєструється гро­мадянином України за клопотанням одного з батьків. У разі встановлення батьківства дитини, мати якої є іноземкою або особою без громадянства, а батьком визнається громадянин України, дитина незалежно від місця її народження та місця постійного прожи­вання стає громадянином України.

Набуття громадянства України дітьми віком від 15 до 18 років може відбуватися лише за їхньою згодою.

Рішення про оформлення набуття громадянства України скасо­вується, якщо особа набула громадянство України шляхом обману, внаслідок подання свідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів, приховування будь-якого суттєвого факту, за наявності якого особа не може набути громадянство України.

12. ПОРЯДОК ПРИПИНЕННЯ ГРОМАДЯНСТВА УКРАЇНИ

Громадянство України припиняється:

— внаслідок виходу з громадянства України;

— внаслідок втрати громадянства України;

— за підставами, передбаченими міжнародними договорами України.

Громадянин України, який виїхав на постійне проживання за кор­дон, може за його клопотанням вийти з громадянства України.

Якщо дитина виїхала разом з батьками на постійне проживання за кордон і батьки виходять з громадянства України, за клопотанням од­ного з батьків разом з батьками з громадянства України може вийти і дитина.

Дитина, яка виїжджає за кордон з одним із батьків, може вийти з громадянства України за клопотанням одного з батьків, якщо він ви­йшов з громадянства України або за клопотанням усиновителя. Вихід дітей віком від 15 до 18 років з громадянства України може відбувати­ся лише за їхньою згодою.

Вихід з громадянства України допускається, якщо особа набула громадянство іншої держави або отримала документ, виданий упов­новаженими органами іншої держави, про те, що громадянин Украї­ни набуде її громадянство—, якщо вийде з громадянства України.

Вихід з громадянства України не допускається, якщо особу, яка клопоче про вихід з громадянства України, в Україні притягнуто як обвинувачену у кримінальній справі або стосовно якої в Україні є обвинувальний вирок суду, що набрав чинності і підлягає виконан­ню. Датою припинення громадянства України, за загальним прави­лом, є дата видання відповідного Указу Президента України.

Позбавити особу громадянства України поза її волею неможли­во, але за певних умов громадянство України втрачається:

— якщо громадянин України після досягнення ним повноліття добровільно набув громадянство іншої держави;

— якщо іноземець набув громадянство України і не подав у по­рядку, передбаченому законом «Про громадянство», документ про припинення іноземного громадянства або декларацію про відмову від нього;

— якщо іноземець набув громадянство України і скористався пра­вами або виконав обов'язки, які надає чи покладає на нього іноземне громадянство;

— якщо особа набула громадянство України на підставі закону «Про громадянство» внаслідок подання свідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів;

— якщо громадянин України без згоди державних органів Украї­ни добровільно вступив на військову службу, на роботу в службу безпеки, правоохоронні органи, органи юстиції або органи дер­жавної влади чи органи місцевого самоврядування іншої дер­жави.

Закон «Про громадянство України» конкретизує поняття «доб­ровільне набуття громадянства іншої держави».

Добровільним набуттям громадянства іншої держави вважають­ся всі випадки, коли громадянин України за своїм вільним волевияв­ленням, вираженим у формі письмового клопотання, набув грома­дянство іншої держави або якщо він добровільно отримав документ, що підтверджує наявність набуття ним іноземного громадянства, за винятком випадків, якщо:

— діти при народженні одночасно з громадянством України на­бувають також громадянство іншої держави;

— діти, які є громадянами України і усиновлені іноземцем, набу­вають громадянство усиновителя;

— громадянин України автоматично набув громадянство іншої держави внаслідок одруження з іноземцем;

— згідно із законодавством іншої держави її громадянство нада­но громадянину України автоматично без його добровільного волевиявлення і він не отримав добровільно документ, що підтверджує наявність у нього громадянства іншої держави.

Громадянин України, який подав заяву про вихід з громадянства України або щодо якого оформляється втрата громадянства, до на­брання чинності рішенням про припинення громадянства України ко­ристується всіма правами і несе всі обов'язки громадянина України.

13. ПРАВОВИЙ СТАТУС ІНОЗЕМЦІВ, ОСІБ БЕЗ ГРОМАДЯНСТВА ТА БІЖЕНЦІВ

Правовий статус іноземців та осіб без громадянства в Україні регу­лює закон «Про правовий статус іноземців» від 4 лютого 1994 p., a правовий статус біженців — закон «Про біженців» від 21 червня 2001 р.

Іноземними громадянами визнаються особи, які належать до громадянства інших держав і не є громадянами України, та особи без громадянства — особи, які не належать до громадянства будь-якої дер­жави.

Іноземці можуть у встановленому порядку іммігрувати в Україну для постійного проживання або для працевлаштування на визначе­ний термін, а також тимчасово перебувати на її території.

Іноземці мають ті самі права і свободи та виконують ті самі обо­в'язки, що й громадяни України, за винятком тих випадків, що перед­бачені Конституцією та законами України або її міжнародними дого­ворами. Наприклад, іноземці не можуть обирати і бути обраними до органів державної влади та місцевого самоврядування, брати участь у всеукраїнському чи місцевому референдумах. Вони не виконують військового обов'язку.

Іноземці, які вчинили злочин, адміністративне чи інше правопору­шення на території України, несуть відповідальність на загальних підставах.

Іноземець, який вчинив злочин або адміністративне правопору­шення, після відбуття призначеного йому покарання чи виконання ад­міністративного стягнення може бути видворений за межі України. Рішення про видворення його за межі України після відбуття ним пока­рання чи виконання адміністративного стягнення приймається орга­ном внутрішніх справ за місцем його перебування з наступним повідом­ленням протягом 24 годин прокурора про підстави прийняття такого рішення. За рішенням органу внутрішніх справ видворення іноземця за межі України може супроводжуватися забороною подальшого в'їзду в Україну строком до п'яти років. Строки заборони подальшого в'їзду в Україну обчислюються з дня винесення вказаного рішення. Іноземець зобов'язаний покинути територію України у термін, зазначений у рішенні про видворення, але не пізніше ніж через ЗО днів після прийняття вказаного рішення. У разі прийняття рішення про видворення іно­земця за межі України у нього негайно анулюється віза та вилучають­ся інші документи на право перебування в Україні. Іноземці, які ухиля­ються від виїзду, підлягають з санкції прокурора затриманню і видво­ренню у примусовому порядку. Затримання допускається лише на термін, необхідний для видворення. Іноземець може бути видворений за межі України за рішенням органів внутрішніх справ або Служби безпеки України з наступним повідомленням протягом 24 годин прокурора про підстави прий­няття такого рішення, якщо:

— дії іноземця грубо порушують законодавство про статус іно­земців;

— дії іноземця суперечать інтересам забезпечення безпеки Ук­раїни чи охорони громадського порядку;

— коли це необхідно для охорони здоров'я, захисту прав і закон­них інтересів громадян України.

Рішення органів внутрішніх справ або Служби безпеки України про видворення іноземця з України може бути оскаржено до суду. Оскар­ження зупиняє виконання рішення про видворення, крім випадків, коли необхідність негайного видворення зумовлена інтересами забезпечен­ня безпеки України чи охорони громадського порядку.

Видворення іноземців здійснюється органами внутрішніх справ.

Особлива категорія іноземних громадян — глави і співробітники дип­ломатичних і консульських представництв та інші особи, що користу­ються привілеями та імунітетами, їх правове становище регламенту­ють міжнародні угоди та акти внутрішнього законодавства.

Закон України «Про біженців» регулює правовий статус біженців в Україні та порядок його набуття.

Біженець — особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за оз­наками раси, віросповідання, національності, громадянства (піддан­ства), належності до певної соціальної групи або політичних переко­нань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користува­тися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи грома­дянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попе­реднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.

Особи, які мають намір набути статусу біженця і перетнули дер­жавний кордон України у порядку, встановленому законодавством Ук­раїни, повинні протягом п'яти робочих днів звернутися до відповідного органу міграційної служби із заявами про надання їм статусу біженця.

Особи, які з наміром набути статус біженця намагалися незакон­но перетнути або незаконно перетнули державний кордон України, повинні протягом трьох робочих днів звернутися до відповідного органу міграційної служби через уповноваженого цього органу чи посадову особу Прикордонних військ України або органу внутрішніх справ із заявами про надання їм статусу біженця, а також надати посадовим особам Прикордонних військ України пояснення про причини спроби незаконно перетнути або незаконного перетинання державного кордону України. Якщо у таких осіб відсутні документи, які посвідчують особу, або такі документи є підробленими чи фальшивими, вони ма­ють повідомити про цю обставину у заяві про надання статусу біжен­ця, а також викласти причини зазначених ситуацій. Зазначені особи повинні бути направлені посадовими особами прикордонних військ до органу міграційної служби.

Оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця проводиться на підставі особистої заяви іноземця чи особи без громадянства або її законного представника, поданої до органу міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі за місцем тимчасового перебування за­явника. Розгляд заяви про надання статусу біженця здійснюється орга­нами міграційної служби протягом двох місяців з дня прийняття рішен­ня про оформлення документів для вирішення питання щодо надан­ня статусу біженця. У разі потреби строк розгляду може бути продов­жено керівником органу міграційної служби за вмотивованим подан­ням працівника, який розглядає заяву, але не більше ніж до трьох місяців. Рішення за заявою про надання статусу біженця приймаєть­ся спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у справах міграції протягом місяця з дня отримання особової справи заявника та письмового висновку органу міграційної служби, який роз­глядав заяву. У разі потреби строк прийняття рішення може бути про­довжено керівником спеціально уповноваженого центрального орга­ну виконавчої влади у справах міграції, але не більше ніж до трьох місяців.

Орган міграційної служби протягом семи робочих днів з дня отри­мання рішення про надання статусу біженця видає кожній особі, яка досягла шістнадцяти років, посвідчення біженця. Дитині, розлученій з сім'єю, якій надано статус біженця, посвідчення біженця видається до досягнення шістнадцятирічного віку. Під час видачі посвідчення біжен­ця довідка про особу, стосовно якої прийнято рішення про оформлен­ня документів для вирішення питання щодо надання їй статусу біжен­ця, вилучається. Посвідчення біженця видається строком на один рік. Під час перереєстрації біженця органом міграційної служби за місцем його проживання дія посвідчення продовжується.

Особа, якій надано статус біженця в Україні, зобов'язана:

— повідомляти протягом десяти робочих днів органу міграційної служби за місцем проживання про зміни прізвища, складу сім'ї, сімейного стану, місця проживання, набуття громадянства Ук­раїни або іншої держави, надання притулку або дозволу на постійне проживання в іншій державі;

— у разі зміни місця проживання і переїзду до адміністративно—територіальної одиниці України, на яку поширюється компетен— ція іншого органу міграційної служби, знятися з обліку і стати на облік у відповідному органі міграційної служби за новим місцем проживання. Взяття на облік в органі міграційної служби за но­вим місцем проживання є підставою для реєстрації у відповід­ному органі спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань громадянства та реєстрації фізич­них осіб;

— проходити щорічну перереєстрацію у строки, встановлені орга­ном міграційної служби за місцем проживання.

Статус біженця втрачається, якщо особа:

— добровільно знову скористалася захистом країни громадянсь­кої належності (підданства);

— набула громадянство України або Добровільно набула грома­дянство, яке мала раніше, або набула громадянство іншої дер­жави і користується її захистом;

— добровільно повернулася до країни, яку вона залишила чи за межами якої перебувала внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;

— будучи особою без громадянства може повернутися в країну свого попереднього постійного проживання, оскільки обстави­ни, за яких було надано статус біженця, більше не існують;

— отримала притулок чи дозвіл на постійне проживання в іншій країні;

— не може більше відмовлятися від користування захистом країни своєї громадянської належності, оскільки обставини, на підставі яких особі було надано статус біженця, більше не існують.

Статус біженця не надається особі:

— яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин про­ти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві;

— яка вчинила тяжкий злочин неполітичного характеру за межа­ми України до прибуття в Україну з метою набуття статусу біжен­ця, якщо таке діяння віднесено Кримінальним кодексом Ук­раїни до тяжких злочинів;

— яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй;

— стосовно якої встановлено, що умови, передбачені Законом «Про біженців», відсутні;

— яка до прибуття в Україну була визнана біженцем або отрима­ла притулок в іншій країні;

— яка до прибуття в Україну з наміром набути статусу біженця перебувала в третій безпечній країні. Ця норма не поширюєть­ся на дітей, розлучених з сім'ями, а також на осіб, які народи­лися чи постійно проживали на території України, а також їхніх нащадків (дітей, онуків).

14. КОНСТИТУЦІЙНІ ПРАВА І СВОБОДИ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА

Суб'єктивні права людини — це передбачена нормами права міра її можливої поведінки. Права, без яких неможливе існування та розвиток людської особи, називають основними. Як правило, вони за­кріплені в Конституції як нормативно—правовому акті, що має найвищу юридичну силу, тому їх ще називають конституційними. Конституцією України 1996 року закріплено широкий спектр прав і свобод людини і громадянина, в тому числі ті, що передбачені Загальною деклара­цією прав людини і громадянина, прийнятою 10 грудня 1948 р. Гене­ральною Асамблеєю ООН.

Всі права і свободи можна поділити на особисті, політичні, соці—ально—економічні та культурні.

Особисті права та свободи є невідчужуваними і належать кожній людині від природи, в силу того, що вона народилася людсь­кою істотою. До цих прав згідно з Конституцією належать: право на життя (ст. 27), право на повагу гідності (ст. 28), право на свободу та особисту недоторканність (ст. 29), право на недоторканність житла (ст. З0), право на таємницю листування, телефонних розмов та корес­понденції (ст. 31), право на невтручання в особисте та сімейне життя (ст. 32), право на свободу пересування та вільний вибір місця прожи­вання (ст. 33). Ці права належать всім людям, що на законних підста­вах знаходяться на території України, незалежно від того, є вони гро­мадянами України, іноземцями чи особами без громадянства.

Політичні права і свободи відображають міру можливої пове­дінки суб'єкта у сфері управління державою, політики і залежать від правового статусу особи. В основному, політичними правами користу­ються лише громадяни України. До політичних прав і свобод Конститу­ція України відносить; право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обира­ти та бути обраним до органів державної влади та органів місцевого самоврядування (ст. 38), право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів (ст. 40), право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації (ст. 36), право збиратися мирно, без зброї і про­водити збори, мітинги, походи і демонстрації (ст. 39) тощо.

Соціально—економічні права і свободи характеризують їх суб'єктів як учасників економічних, майнових відносин, відносин власності. До них згідно з Конституцією належать: право приватної власності (ст. 41), право на підприємницьку діяльність (ст. 42), право громадян на кори­стування об'єктами виключної власності народу України, державної та комунальної власності (статті 13, 41), право на працю (ст. 43), право на страйк (ст. 44), право на відпочинок (ст. 45), право на соціальний захист (ст. 46), право на житло (ст. 47), право на медичну допомогу та медичне страхування (ст. 49), право на безпечне довкілля (ст. 50) тощо.

Культурні або духовні права є мірою дозволеної поведінки осо­би в духовній, культурній, ідеологічній сфері. Згідно з Конституцією Ук­раїни до них належать право на освіту (ст. 53), право на свободу літе­ратурної, художньої, наукової та технічної творчості (ст. 54), право на результати інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 54) тощо.

Конституція встановила також правові та інституційні гарантії прав і свобод.

До правових гарантій належать невідчужуваність і непорушність прав і свобод, право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, місцевого самоврядування, посадових осіб, право на правову допомогу тощо.

До інституційних гарантій належать, насамперед, суди, а також Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів та місцеві державні адміністрації, Уповноважений Верховної Ради з прав людини, прокуратура, адвокатура та деякі інші, в тому числі міжнародно—правові установи.

15. КОНСТИТУЦІЙНІ ОБОВ'ЯЗКИ ЛЮДИНИ І ГРОМАДЯНИНА

Поряд з суб'єктивними юридичними правами важливим елемен­том правового статусу особи є її юридичні обов'язки, тобто міра не­обхідної поведінки. Ті юридичні обов'язки, що закріплені в Консти­туції, прийнято називати основними або конституційними обов'язка­ми людини і громадянина.

Першочерговими обов'язками громадян України є захист Вітчиз­ни, її незалежності та територіальної цілісності, шанування державних символів України (ст. 65). Ст. 66 Конституції України покладає на своїх громадян обов'язок не заподіювати шкоди природі, культурній спад­щині, відшкодовувати завдані ними збитки. З проголошенням у Кон­ституції таких важливих економічних прав, як право приватної влас­ності, право підприємницької діяльності тощо, стала очевидною не­обхідність закріплення такого важливого конституційного обов'язку, як обов'язок сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, вста­новлених законом, та щорічно подавати до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій стан та доходи за минулий рік (ст. 67). Конституція України покладає на всіх людей обов'язок неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

Незнання законів не звільняє нікого від юридичної відповідальності. Як і основні права людини і громадянина, конституційні обов'язки кон­кретизуються і розвиваються в поточному законодавстві.

16. ПРАВОВИЙ СТАТУС НАЦІОНАЛЬНИХ МЕНШИН В УКРАЇНІ

Правовий статус національних меншин в Україні регулюється Кон­ституцією та законом «Про національні меншини в Україні» від 25 черв­ня 1992 р.

Національні меншини — це групи громадян України, які не є ук­раїнцями за національністю, виявляють почуття національного само­усвідомлення та спільності між собою.

Україна гарантує громадянам республіки незалежно від їх націо­нального походження рівні політичні, економічні, соціальні та культурні права і свободи, підтримує розвиток національної правосвідомості й са­мовиявлення.

Усі громадяни України користуються захистом держави на рівних підставах.

Громадяни України мають право вільно обирати та відновлювати національність. При забезпеченні прав осіб, що належать до націо­нальних меншин, держава виходить з того, що ці права є невід'ємною частиною загальновизнаних прав людини.

Представникам національних меншин в Україні гарантується ко­ристуватися й навчатися рідною мовою, використовувати національну символіку, відзначати національні свята, сповідувати свою релігію тощо. Вони мають також рівні з іншими громадянами право на управління державними справами, в т. ч. обиратися і призначатися на будь-які посади в органи законодавчої, виконавчої, судової влади, місцевого самоврядування тощо.

Громадяни України всіх національностей зобов'язані дотримува­тися Конституції та законів, не порушувати гарантованих законом прав національних меншин.

17. СУЧАСНІ МІЖНАРОДНО—ПРАВОВІ МЕХАНІЗМИ ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ

Система прав і свобод людини і громадянина, що гарантується Конституцією України, розроблена з урахуванням ряду міжнародно—правових актів. Це закономірно для України як суб'єкта міжнарод­ного і європейського співтовариства, члена ООН, Ради Європи та інших міжнародно—правових організацій. Конституція гарантує гро­мадянинові після використання всіх національних засобів правово­го захисту право звертатися за захистом до міжнародних судових установ чи міжнародних організацій, членом яких є Україна.

Міжнародне співтовариство в рамках Організації Об'єднаних Націй виробило ряд договорів, пактів, декларацій, що містять норми, які регулюють питання міжнародно—правового захисту прав людини. Це, перш за все, Загальна декларація прав людини, яка була затвердже­на Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 p., Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права та Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (обидва прийняті 19 грудня 1966 p.). Ці три міжнародно—правові акти називають «Хартією прав людини». Загальна декларація прав людини містить у собі норми—рекомендації, тобто закріплені в ній положення є бажаними, але не обов'язковими для виконання. Норми, які містяться в пактах, є обо­в'язковими для виконання.

Крім «Хартії прав людини» існує цілий ряд міжнародно—правових актів, принятих в рамках ООН, спрямованих на масові попередження порушень прав людини (Міжнародна Конвенція про попередження всіх форм расової дискримінації), захист прав окремих індивідів (Деклара­ція прав дитини), співробітництво держав у питаннях правового стату­су індивідів (Конвенція про статус біженців). Україна підписала і рати­фікувала більшість документів ООН, що стосуються прав людини. Конт­роль за дотриманням прав людини здійснюють такі структурні підроз­діли ООН, як Генеральна Асамблея, Економічна і соціальна Рада ООН, Комісія ООН з прав людини, Комісія по становищу жінок, Вер­ховний комісар ООН з прав людини тощо.

Для співробітництва європейських держав у сфері прав людини в 1949 р. була створена Рада Європи, членом якої тепер є Україна. В 1950 р. держави — члени Європи уклали Європейську конвенцію прав людини, а пізніше — ряд протоколів до неї, які проголошуть ос­новні права та свободи людини в державах — членах Ради Європи. В кінці 1998 р. завершилася реформа органів Ради Європи, що здійснюють контроль за дотриманням державами — учасницями за­конодавства у сфері прав людини. Основним органом є постійно дію­чий Європейський суд з прав людини, скаргу до якого можуть подава­ти і громадяни України. Скаргу може подавати будь-яка людина чи неурядова організація, якщо, на думку скаржника, порушені права чи свободи, які гарантовані Європейською конвенцією прав людини чи протоколами до неї. Скаржник повинен вичерпати також всі внутрі­державні правові засоби захисту прав і свобод.

18. ПРАВО ГРОМАДЯН НА ОБ'ЄДНАННЯ У ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ ТА ГРОМАДСЬКІ ОРГАНІЗАЦІЇ

Право громадян на свободу об'єднання регулюється Конституцією України та Законами «Про об'єднання громадян» від 16 червня 1992 p., «Про благодійництво та благодійні організації» від 16 вересня 1997 p., «Про молодіжні та дитячі громадські організації» від 12 січня 1998 p., «Про політичні партії в Україні» від 5 квітня 2001 p., іншими нормативно—правовими актами.

Конституція встановила, що громадяни мають право на свободу об'єднання у політичні партії та громадські організації для здійснен­ня і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економіч­них, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадсь­кого порядку, охорони здоров'я населення або захисту прав і свобод інших людей. Ніхто не може бути примушений до вступу в будь-яке об'єднання громадян чи обмежений у правах за належність чи нена—лежність до політичних партій або громадських організацій. Консти­туція гарантує рівність перед законом усіх об'єднань громадян.

Поиск по сайту: