Л. ЕКОЛОГІЧНЕ ТА ЗЕМЕЛЬНЕ ПРАВО

1. ПРЕДМЕТ ТА ДЖЕРЕЛА ЕКОЛОГІЧНОГО І ЗЕМЕЛЬНОГО ПРАВА

Екологічне право — це система правових норм, що регулюють суспільні екологічні відносини з метою ефективного використання, відтворення, охорони природних ресурсів, забезпечення якості навко­лишнього природного середовища, гарантування екологічної безпе­ки, реалізації і захисту екологічних прав.

Основними нормативно—правовими актами у сфері екологічного права є закони «Про охорону навколишнього природного середови­ща» від 25 червня 1991 року, «Про охорону атмосферного повітря» від 16 жовтня 1992 року, «Про природно—заповідний фонд України» від 16 червня 1992 року, «Про тваринний світ» від 13 грудня 2001 року, «Про карантин рослин» від З0 червня 1993 року, «Про Червону книгу» від 7 лютого 2002 року та деякі інші.

Галузь екологічного права складається з таких основних підгалу—зей: земельного, водного, лісового, надрового, фауністичного, повітро—охоронного, заповідного права та права екологічної безпеки.

Земельне право — підгалузь екологічного права, що регулює суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження землею.

Суб'єктами земельних відносин, відповідно до законодавства, є громадяни, юридичні особи, органи місцевого самоврядування та органи державної влади.

Об'єктами земельних відносин є землі в межах території України, земельні ділянки та права на них, у тому числі на земельні частки (паї).

Завданням земельного законодавства є регулювання земельних відносин з метою забезпечення права на землю громадян, юридичних осіб, територіальних громад та держави, раціонального використання та охорони земель.

Основним джерелом земельного права є Конституція України. Зокрема, в ст. 13 Конституції передбачено, що земля й інші природні ресурси є об'єктами права власності українського народу, а в наступній статті зазначається, що земля є основним національним багатством України, що перебуває під особливою охороною держави.

Кодифікованим джерелом земельного права є Земельний ко­декс України від 25 жовтня 2001 р.

Джерелами земельного права є також закони України «Про се­лянське (фермерське) господарство» від 20 грудня 1991 р., в редакції закону від 22 червня 1993 р. «Про плату за землю» в редакції від 19 вересня 1996 р., «Про оренду землі» від 6 жовтня 1998 р. та інші нормативно—правові акти.

2. ЕКОЛОГІЧНІ ПРАВА ТА ОБОВ'ЯЗКИ ГРОМАДЯН

В українському законодавстві визначені основні екологічні права і обов'язки громадян. У Конституції записано, що кожен має право на безпечне для життя і здоров'я, довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. Кожному гарантується право вільно­го доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових про­дуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Цьому праву відповідає обов'язок держави забезпечувати здійснення санітарно—гігієнічних заходів, спрямованих на поліпшення та оздоровлення на­вколишнього природного середовища.

Кожен громадянин України має право на:

— безпечне для його життя та здоров'я навколишнє середовище;

— участь в обговоренні проектів законодавчих актів, матеріалів щодо будівництва і реконструкції об'єктів, які можуть негативно впливати на стан навколишнього середовища та внесення про­позицій до державних та господарських органів, установ та орга­нізацій з цих питань;

— участь у розробці та здійсненні заходів щодо охорони навко­лишнього природного середовища, раціонального і комплекс­ного використання природних ресурсів;

— здійсненні загального і спеціального використання природ­них ресурсів;

— об'єднання у громадські природоохоронні формування;

— одержання у встановленому порядку повної та достовірної інформації про стан навколишнього природного середовища та його вплив на здоров'я населення;

— участь у проведенні громадської екологічної експертизи;

— одержання екологічної освіти;

— подання позовів до суду, до державних органів, підприємств, установ, організацій і громадян про відшкодування шкоди, за­подіяної їх здоров'ю та майну внаслідок негативного впливу на навколишнє природне середовище.

Усі екологічні права громадян захищаються і відновлюються в су­довому порядку.Законодавство, в першу чергу Закон «Про охорону навколишнього природного середовища», передбачає і екологічні обов'язки громадян.

Громадяни зобов'язані:

— берегти природу, раціонально використовувати її багатства;

— здійснювати діяльність з додержанням вимог екологічної без­пеки;

— не порушувати екологічні права і законні інтереси інших суб'єктів;

— вносити плату за спеціальне використання природних ресурсів та штрафи за екологічні правопорушення;

— компенсувати шкоду, заподіяну забрудненням та іншим нега­тивним впливом на навколишнє природне середовище.

3. ПРАВА ТА ОБОВ'ЯЗКИ ВЛАСНИКІВ ПРИРОДНИХ РЕСУРСІВ

І ПРИРОДОКОРИСТУВАЧІВ

Різновидами права природокористування є:

— право землекористування;

— право водокористування;

— право лісокористування;

— право користування надрами;

— право користуватися тваринним світом;

— право користуватися природно—заповідним фондом і т. д. Розрізняють загальне і спеціальне природокористування.

Загальне природокористування означає гарантоване право громадянам використовувати природні ресурси для задоволення жит­тєво необхідних потреб (естетичних, оздоровчих, рекреаційних, мате­ріальних тощо) безоплатно, без закріплення цих ресурсів за окреми­ми особами і надання відповідних дозволів.

Спеціальне природокористування означає, що природні ресур­си надаються громадянам, підприємствам, установам і організаціям у володіння, користування або оренду на підставі спеціальних дозволів, зареєстрованих у встановленому порядку, за плату для здійснення виробничої та іншої діяльності.

Закон «Про охорону навколишнього природного середовища» по­кладає спеціальні обов'язки на суб'єктів спеціального природокорис­тування. За спеціальне природокористування встановлюється збір, розмір якого залежить від кількості та якості використаних ресурсів, місцезнаходження тощо. Суб'єкти спеціального природокористування зобов'язані також вносити плату за забруднення навколишнього при­родного середовища.

У сфері природокористування та охорони навколишнього природ­ного середовища здійснюється державний та громадський контроль.

4. СКЛАД ЗЕМЕЛЬ

До земель України належать усі землі в межах її території, в тому числі острови та землі, зайняті водними об'єктами, які за основним цільо­вим призначенням поділяються на категорії. Україна за межами її тери­торії може мати на праві державної власності земельні ділянки, право­вий режим яких визначається законодавством відповідної країни.

Землі України за основним цільовим призначенням поділяють­ся на такі категорії:

— землі сільськогосподарського призначення;

— землі житлової та громадської забудови;

— землі природно—заповідного та іншого природоохоронного призначення;

— землі оздоровчого призначення;

— землі рекреаційного призначення;

— землі історико—культурного призначення;

— землі лісового фонду;

— землі водного фонду;

— землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення.

Категорії земель України мають особливий правовий режим. Зміна цільового призначення земель провадиться органами вико­навчої влади або органами місцевого самоврядування, які прийма­ють рішення про передачу цих земель у власність або надання у ко­ристування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти зем­леустрою або приймають рішення про створення об'єктів природо­охоронного та історико—культурного призначення. Зміна цільового призначення земель, які перебувають у власності громадян або юри­дичних осіб, здійснюється за ініціативою власників земельних діля­нок у порядку, що встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Земельні ділянки кожної категорії земель, які не надані у власність або користування громадян чи юридичних осіб, можуть пе­ребувати у запасі. Віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень.

5. НАБУТТЯ І РЕАЛІЗАЦІЯ ПРАВА НА ЗЕМЛЮ

Громадяни та юридичні особи набувають права власності та пра­ва користування земельними ділянками із земель державної або ко­мунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень.

Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом:

— передачі земельних ділянок у власність;

— надання їх у користування.

Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі:

— приватизації земельних ділянок, які перебувають у користу­ванні громадян;

— одержання земельних ділянок внаслідок приватизації держав­них і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій;

— одержання земельних ділянок із земель державної і кому­нальної власності в межах норм безоплатної приватизації, ви­значених Земельним кодексом.

Громадянин, зацікавлений у приватизації земельної ділянки, яка перебуває у його користуванні, подає заяву до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки. Рішення органів виконавчої влади та органів місцевого само­врядування щодо приватизації земельних ділянок приймається у місяч­ний строк на підставі технічних матеріалів та документів, що підтверд­жують розмір земельної ділянки.

Громадяни, зацікавлені в одержанні безоплатно у власність земельної ділянки із земель державної або комунальної власності для ведення фермерського господарства, ведення особистого селянсько­го господарства, ведення садівництва, будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд, індивідуального дачного будівництва, будівництва індивідуальних гаражів у межах норм безоплатної приватизації, подають заяву до відповідної районної, Київ­ської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки. У заяві зазначаються бажані розміри та мета її використання. Відповідна місцева державна адміністрація або сільська, селищна, міська рада розглядає заяву, а при передачі земельної ділянки фер­мерському господарству — також висновки конкурсної комісії, і в разі згоди на передачу земельної ділянки у власність надає дозвіл на роз­робку проекту її відведення. Районна, Київська чи Севастопольська міська державна адміністрація або сільська, селищна, міська рада у місячний строк розглядає проект відведення та приймає рішення про передачу земельної ділянки у власність. У разі відмови органу вико­навчої влади чи органу місцевого самоврядування у передачі земель­ної ділянки у власність або залишення заяви без розгляду питання вирішується в судовому порядку.

В окремих випадках громадяни набувають право на земельну ділянку за давністю користування. Громадяни, які добросовісно, відкрито і безперервно користуються земельною ділянкою протягом 15 років, але не мають документів, які б свідчили про наявність у них прав на цю земельну ділянку, можуть звернутися до органу державної влади або органу місцевого самоврядування з клопотанням про переда­чу її у власність або надання у користування. Розмір цієї земельної ділян­ки встановлюється у межах норм, визначених Земельним кодексом.

Громадяни України мають право на безоплатну передачу їм зе­мельних ділянок із земель державної або комунальної власності в таких розмірах:

— для ведення фермерського господарства — в розмірі земель­ної частки (паю), визначеної для членів сільськогосподарських підприємств, розташованих на території сільської, селищної, міської ради, де знаходиться фермерське господарство. Якщо на території сільської, селищної, міської ради розташовано де­кілька сільськогосподарських підприємств, розмір земельної ча­стки (паю) визначається як середній по цих підприємствах. У разі відсутності сільськогосподарських підприємств на тери­торії відповідної ради розмір земельної частки (паю) визна­чається як середній по району;

— для ведення особистого селянського господарства — не більше 2,0 гектара;

— для ведення садівництва — не більше 0,12 гектара;

— для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарсь­ких будівель і споруд (присадибна ділянка) у селах — не більше 0,25 гектара, в селищах — не більше 0,15 гектара, в містах — не більше 0,10 гектара;

— для індивідуального дачного будівництва — не більше 0,10 гек­тара;

— для будівництва індивідуальних гаражів — не більше 0,01 гек­тара.

Розмір земельних ділянок, що передаються безоплатно громадя­нину для ведення особистого селянського господарства, може бути збільшено у разі отримання в натурі (на місцевості) земельної частки (паю).

Юридичним особам земельні ділянки надаються у постійне ко­ристування на підставі рішень органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування за проектами відведення цих ділянок. Юри­дична особа, зацікавлена в одержанні земельної ділянки у постійне користування із земель державної або комунальної власності, звер­тається з відповідним клопотанням до районної, Київської та Севасто­польської міських державних адміністрацій або сільської, селищної, міської ради. Відповідна районна державна адміністрація або сільська, селищна, міська рада розглядає клопотання у місячний строк і дає згоду на розроблення проекту відведення земельної ділянки.Право власності та право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її власником або користувачем до­кумента, що посвідчує право власності чи право постійного користу­вання земельною ділянкою, та його державної реєстрації.

6. ФОРМИ ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЛЮ

Право власності на землю — це право володіти, користуватися і розпоряджатися земельними ділянками. Земля в Україні може пе­ребувати у приватній, комунальній та державній власності.

Суб'єктами права власності на землю є:

— громадяни та юридичні особи — на землі приватної власності;

— територіальні громади, які реалізують це право безпосеред­ньо або через органи місцевого самоврядування,— на землі комунальної власності;

— держава, яка реалізує це право через відповідні органи дер­жавної влади,— на землі державної власності.

Об'єктами права власності на землю є земельні ділянки.

Земельна ділянка — це частина земної поверхні з установлени­ми межами, певним місцем розташування, з визначеними щодо неї правами. Право власності на земельну ділянку поширюється в її ме­жах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об'єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться.

Право власності на земельну ділянку розповсюджується на простір, що знаходиться над та під поверхнею ділянки на висоту і на глибину, необхідні для зведення житлових, виробничих та інших буді­вель і споруд. Особам (їх спадкоємцям), які мали у власності земельні ділянки до 15 травня 1992 року (з дня набрання чинності Земельним кодексом України), земельні ділянки не повертаються.

Громадяни України набувають права власності на земельні ділян­ки на підставі:

— придбання за договором купівлі—продажу, дарування, міни, іншими цивільно—правовими угодами;

— безоплатної передачі із земель державної і комунальної влас­ності;

— приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування;

— прийняття спадщини;

— виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю).

Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати пра­ва власності на земельні ділянки несільськогосподарського призна—

чення в межах населених пунктів, а також на земельні ділянки несіль­ськогосподарського призначення за межами населених пунктів, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності.

Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати права власності на земельні ділянки несільськогосподарського при­значення в межах населених пунктів, а також на земельні ділянки не­сільськогосподарського призначення за межами населених пунктів, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності.

Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати права власності на земельні ділянки у разі:

— придбання за договором купівлі—продажу, дарування, міни, іншими цивільно—правовими угодами;

— викупу земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти неру­хомого майна, що належать їм на праві власності;

— прийняття спадщини. Землі сільськогосподарського призначен­ня, прийняті у спадщину іноземними громадянами, а також особа­ми без громадянства, протягом року підлягають відчуженню.

Юридичні особи (засновані громадянами України або юридични­ми особами України) можуть набувати у власність земельні ділянки для здійснення підприємницької діяльності у разі:

— придбання за договором купівлі—продажу, дарування, міни, іншими цивільно—правовими угодами;

— внесення земельних ділянок її засновниками до статутного фонду;

— прийняття спадщини;

— виникнення інших підстав, передбачених законом.

Землі, які належать на праві власності територіальним грома­дам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю.

У комунальній власності перебувають усі землі в межах населе­них пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об'єкти кому­нальної власності.

Територіальні громади набувають землю у комунальну власність у разі:

— передачі їм земель державної власності;

— примусового відчуження земельних ділянок у власників з мо­тивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;

— прийняття спадщини;

— придбання за договором купівлі—продажу, дарування, міни, іншими цивільно—правовими угодами;

— виникнення інших підстав, передбачених законом.

У державній власності перебувають усі землі України, крім зе­мель комунальної та приватної власності. Право державної власності на землю набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, облас­них, Київської та Севастопольської міських, районних державних адмі­ністрацій відповідно до закону.

Держава набуває права власності на землю у разі:

— відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб;

— придбання за договорами купівлі—продажу, дарування, міни, іншими цивільно—правовими угодами;

— прийняття спадщини;

— передачі у власність державі земельних ділянок комунальної власності територіальними громадами;

— конфіскації земельної ділянки.

Іноземні держави можуть набувати у власність земельні ділян­ки для розміщення будівель і споруд дипломатичних представництв та інших, прирівняних до них, організацій відповідно до міжнародних договорів.

Земельна ділянка може знаходитись у спільній власності з ви­значенням частки кожного з учасників спільної власності (спільна часткова власність) або без визначення часток учасників спільної влас­ності (спільна сумісна власність).

Суб'єктами права спільної власності на землю можуть бути гро­мадяни та юридичні особи. Суб'єктами права спільної власності на земельні ділянки територіальних громад можуть бути районні та об­ласні ради.

Право спільної власності на землю посвідчується державним ак­том на право власності на землю. Володіння, користування та розпо­рядження земельною ділянкою, що перебуває у спільній частковій влас­ності, здійснюються за згодою всіх співвласників згідно з договором, а у разі недосягнення згоди — у судовому порядку. Договір про спільну часткову власність на земельну ділянку укладається в письмовій формі і посвідчується нотаріально.

На праві спільної сумісної власності земельна ділянка може нале­жати лише громадянам.

У спільній сумісній власності перебувають земельні ділянки:

— подружжя;

— членів фермерського господарства, якщо інше не передбаче­но угодою між ними;

— співвласників житлового будинку.

Володіння, користування та розпорядження земельною ділян­кою спільної сумісної власності здійснюються за договором або законом.

Власники земельних ділянок мають право:

— продавати або іншим шляхом відчужувати земельну ділянку;

— передавати її в оренду, заставу, спадщину;

— самостійно господарювати на землі;

— власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену сільськогосподарську продукцію;

— використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копали­ни, торф, лісові насадження, водні об'єкти, а також інші ко­рисні властивості землі;

— на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом;

— споруджувати житлові будинки, виробничі та інші будівлі і спо­руди.

Власники земельних ділянок зобов'язані:

— забезпечувати використання їх за цільовим призначенням;

— додержуватися іимог законодавства про охорону довкілля;

— своєчасно сплачувати земельний податок;

— не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів;

— підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні власти­вості землі;

— своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використан­ня земель та інших природних ресурсів у порядку, встановлено­му законом;

— дотримуватися правил добросусідетва та обмежень, пов'яза­них з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон;

— зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зро­шувальних і осушувальних систем.

Якщо до особи переходить право власності на земельну ділянку, яка за Земельним кодексом не може перебувати в її власності, ця ділян­ка підлягає відчуженню її власником протягом року з моменту перехо­ду такого права. У випадках, коли земельна ділянка цією особою про­тягом встановленого строку не відчужена, така ділянка підлягає при­мусовому відчуженню за рішенням суду. Особа, до якої переходить право власності на земельну ділянку і яка не може набути право влас­ності на землю, має право отримати її в оренду.

Земельний кодекс встановив ряд перехідних положень, що сто­суються права власності на землю, Так, на період до 1 січня 2010 року громадяни і юридичні особи можуть набувати право вл асності на землі сільськогосподарського призначення загальною площею до 100 гек­тарів. Ця площа може бути збільшена у разі успадкування земельних ділянок за законом. Громадяни та юридичні особи, які мають у влас­ності земельні ділянки для ведення селянського (фермерського) гос—подарства та іншого товарного сільськогосподарського виробництва, а також громадяни України — власники земельних часток (паїв) не вправі до 1 січня 2005 року продавати або іншим способом відчужувати належні їм земельні ділянки та земельні частки (паї), крім міни, пере­дачі їх у спадщину та при вилученні земель для суспільних потреб.

Земельний кодекс захищає право власності на землю. Влас­ник не може бути позбавлений права власності на земельну ділянку, крім випадків, передбачених Земельним кодексом та іншими закона­ми України. Лише у випадках, передбачених Земельним кодексом та іншими законами України, допускається викуп земельної ділянки. При цьому власникові земельної ділянки відшкодовується її вартість. Ко­лишній власник земельної ділянки, яка викуплена для суспільних по­треб, має право звернутися до суду з позовом про визнання недійсним чи розірвання договору викупу земельної ділянки та відшкодування збитків, пов'язаних з викупом, якщо після викупу земельної ділянки буде встановлено, що земельна ділянка використовується не для су­спільних потреб.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування мають право викупу земельних ділянок, які перебувають у власності громадян та юридичних осіб, для таких суспільних потреб:

— під будівлі і споруди органів державної влади та органів місце­вого самоврядування;

— під будівлі, споруди та інші виробничі об'єкти державної та ко­мунальної власності;

— під об'єкти природно—заповідного та іншого природоохорон­ного призначення;

— оборони, та національної безпеки;

— під будівництво та обслуговування лінійних об'єктів та об'єктів транспортної і енергетичної інфраструктури;

— під розміщення дипломатичних та прирівняних до них пред­ставництв іноземних держав та міжнародних організацій;

— під міські парки, майданчики відпочинку та інші об'єкти загаль­ного користування, необхідні для обслуговування населення.

Власник земельної ділянки не пізніше ніж за один рік до майбут­нього викупу має бути письмово попереджений органом, який прий­має рішення про її викуп. Викуп земельної ділянки здійснюється за згодою її власника. Вартість земельної ділянки встановлюється відпо­відно до грошової та експертної оцінки земель, яка проводиться за методикою, затвердженою Кабінетом Міністрів України. Якщо влас­ник земельної ділянки не згоден з викупною вартістю, питання вирі­шується в судовому порядку. У разі введення воєнного або надзви­чайного стану земельні ділянки, які перебувають у власності грома­дян або юридичних осіб, можуть бути відчужені (вилучені) з мотивів суспільної необхідності у порядку, встановленому законом. Припи­нення права власності на земельну ділянку у таких випадках здійс—

нюється за умови повного відшкодування її вартості. Особа, у якої була примусово відчужена земельна ділянка, після припинення дії обставин, у зв'язку з якими було проведено примусове відчуження, має право вимагати повернення цієї земельної ділянки. У разі не­можливості повернення примусово відчуженої земельної ділянки власнику за його бажанням надається інша земельна ділянка.

Земельна ділянка може бути конфіскована виключно за рішен­ням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.

7. ПРАВО КОРИСТУВАННЯ ЗЕМЛЕЮ. ОРЕНДА ЗЕМЛІ

Земельні ділянки можуть надаватися у постійне користування та в оренду.

Право постійного користування земельною ділянкою – це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку. Пра­ва постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають лише підприємства, установи та організації, що належать до державної або комунальної власності.

Право оренди земельної ділянки — це засноване на договорі стро­кове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхід­ною орендареві для провадження підприємницької та іншої діяльності. Земельні ділянки можуть передаватися в оренду громадянам та юри­дичним особам України, іноземним громадянам і особам без грома­дянства, іноземним юридичним особам, міжнародним об'єднанням і організаціям, а також іноземним державам.

Оренда земельної ділянки може бути:

— короткостроковою — не більше 5 років;

— довгостроковою — не більше 50 років.

Орендована земельна ділянка або її частина може за згодою орендодавця передаватись орендарем у володіння та користування іншій особі (суборенда). Орендодавцями земельних ділянок є їх влас­ники або уповноважені ними особи. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої вла­ди або органу місцевого самоврядування шляхом укладення догово­ру оренди земельної ділянки. Передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, здійснюється за договором оренди між власником земельної ділянки і оренда­рем. Право на оренду земельної ділянки виникає після укладення договору оренди і його державної реєстрації.Землекористувачі, якщо інше не передбачено законом або дого­вором, мають право:

— самостійно господарювати на землі;

— власності на посіви і насадження сільськогосподарських та інших культур, на вироблену сільськогосподарську продукцію;

— використовувати у встановленому порядку для власних потреб наявні на земельній ділянці загальнопоширені корисні копали­ни, торф, лісові угіддя, водні об'єкти, а також інші корисні влас­тивості землі;

— на відшкодування збитків у випадках, передбачених законом;

— споруджувати житлові будинки, виробничі та інші будівлі і спо­руди.

Поряд з правами, землекористувачі мають ряд обов'язків:

— забезпечувати використання землі за цільовим призначенням;

— додержуватися вимог законодавства про охорону довкілля;

— своєчасно сплачувати земельний податок або орендну плату;

— не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів;

— підвищувати родючість ґрунтів та зберігати інші корисні власти­вості землі;

— своєчасно надавати відповідним органам виконавчої влади та органам місцевого самоврядування дані про стан і використан­ня земель та інших природних ресурсів у порядку, встановлено­му законом;

— дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов'яза­них з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон;

— зберігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зро­шувальних і осушувальних систем.

Земельні ділянки, надані у постійне користування із земель дер­жавної та комунальної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за рішенням органів державної влади та органів місце­вого самоврядування.

Вилучення земельних ділянок провадиться за згодою землекори­стувачів на підставі рішень Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, сільських, селищних, міських рад відповідно до їх повноважень.

Громадяни та юридичні особи, які мають у постійному користу­ванні земельні ділянки, але за чинним Земельним кодексом не можуть мати їх на такому праві, повинні до 1 січня 2005 року переоформити у встановленому порядку право власності або право оренди на них. При переоформленні права постійного користування земельними ділянками, наданими для ведення селянських (фермерських) госпо­дарств, у довгострокову оренду строк оренди визначається селянсь­ким (фермерським) господарством відповідно до закону. При— цьому розмір орендної плати за земельні ділянки не повинен перевищува­ти розміру земельного податку.

Земельний кодекс встановив право земельного сервітуту.

Право земельного сервітуту — це право власника або земле­користувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками).

Земельні сервітути можуть бути постійними і строковими. Вста­новлення земельного сервітуту не веде до позбавлення власника зе­мельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, прав володіння, користування та розпорядження нею. Земельний сервітут здійснюється способом, найменш обтяжливим для власника земель­ної ділянки, щодо якої він встановлений.

Власники або землекористувачі земельних ділянок можуть вима­гати встановлення таких земельних сервітутів:

— право проходу та проїзду на велосипеді;

— право проїзду на транспортному засобі по наявному шляху;

— право прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв'язку, трубопроводів, інших лінійних комунікацій;

— право прокладати на свою земельну ділянку водопровід із чу­жої природної водойми або через чужу земельну ділянку;

— право відводу води зі своєї земельної ділянки на сусідню або через сусідню земельну ділянку;

— право забору води з природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право проходу до природної водойми;

— право поїти свою худобу із природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право прогону худоби до при­родної водойми;

— право прогону худоби по наявному шляху;

— право встановлення будівельних риштувань та складування бу­дівельних матеріалів з метою ремонту будівель та споруд;

— інші земельні сервітути.

Земельний сервітут встановлюється за домовленістю між влас­никами сусідніх земельних ділянок на підставі договору або за рішен­ням суду. Право земельного сервітуту виникає після його державної реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на земельну ділянку. Власник земельної ділянки, щодо якої встанов­лений земельний сервітут, має право на відшкодування збитків, зав­даних встановленням земельного сервітуту.

Дія земельного сервітуту підлягає припиненню у випадках:

— поєднання в одній особі суб'єкта права земельного сервітуту, в інтересах якого він встановлений, та власника земельної ділянки;

— відмови особи, в інтересах якої встановлено земельний сервітут;

— рішення суду про скасування земельного сервітуту;

— закінчення терміну, на який було встановлено земельний сер­вітут;

— невикористання земельного сервітуту протягом трьох років;

— порушення власником сервітуту умов користування сервітутом.На використання власником земельної ділянки або її частини може бути встановлено обмеження (обтяження) в обсязі, передба­ченому законом або договором.

Право на земельну ділянку може бути обмежено законом або договором шляхом встановлення:

— заборони на продаж або інше відчуження певним особам про­тягом установленого строку;

— заборони на передачу в оренду (суборенду);

— права на переважну купівлю у разі її продажу;

— умови прийняття спадщини тільки визначеним спадкоємцем;

— умови розпочати і завершити забудову або освоєння земель­ної ділянки протягом встановлених строків;

— заборони на провадження окремих видів діяльності;

— заборони на зміну цільового призначення земельної ділянки, ландшафту та зовнішнього виду нерухомого майна;

— умови здійснити будівництво, ремонт або утримання дороги, ділянки дороги;

— умови додержання природоохоронних вимог або виконання визначених робіт;

— умови надавати право полювання, вилову риби, збирання ди­корослих рослин на своїй земельній ділянці в установлений час і в установленому порядку;

— інших зобов'язань, обмежень або умов.

8. ОХОРОНА І ВИКОРИСТАННЯ ЗЕМЕЛЬ

Охорона земель — це система правових, організаційних, еконо­мічних та інших заходів, спрямованих на раціональне використання земель, запобігання необґрунтованому вилученню земель сільськогос­подарського призначення, захист від шкідливого антропогенного впливу, відтворення і підвищення родючості ґрунтів, підвищення продуктив­ності земель лісового фонду, забезпечення особливого режиму вико­ристання земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико—культурного призначення.

Завданнями охорони земель є забезпечення збереження та відтворення земельних ресурсів, екологічної цінності природних і на­бутих якостей земель.

Охорона земель включає:

— обґрунтування і забезпечення досягнення раціонального зем­лекористування;

— захист сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагар­ників від необґрунтованого їх вилучення для інших потреб;

— захист земель від ерозії, селів, підтоплення, заболочування, вторинного засолення, переосушення, ущільнення, забруднення відходами виробництва, хімічними та радіоактивними речовина­ми та від інших несприятливих природних і техногенних процесів;

— збереження природних водно—болотних угідь;

— попередження погіршення естетичного стану та екологічної ролі антропогенних ландшафтів;

— консервацію деградованих і малопродуктивних сільськогоспо­дарських угідь.

З метою забезпечення екологічної і санітарно—гігієнічної безпеки громадян здійснюється стандартизація і нормування в галузі охорони земель та відтворення родючості ґрунтів. Це відбувається шляхом прий­няття відповідних нормативів і стандартів, які визначають вимоги щодо якості земель, допустимого антропогенного навантаження на ґрунти та окремі території, допустимого сільськогосподарського освоєння зе­мель тощо.

У галузі охорони земель та відтворення родючості ґрунтів вста­новлюються такі нормативи:

— оптимального співвідношення земельних угідь;

— якісного стану ґрунтів;

— гранично допустимого забруднення ґрунтів;

— показники деградації земель та ґрунтів.

Нормативні документи із стандартизації в галузі охорони земель та відтворення родючості ґрунтів встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Об'єктом особливої охорони є ґрунти земельних ділянок. Власни­ки земельних ділянок та землекористувачі не мають права здійсню­вати зняття та перенесення ґрунтового покриву земельних ділянок без спеціального дозволу органів, що здійснюють державний конт­роль за використанням та охороною земель.

На охорону ґрунтового покриву спрямована і рекультивація земель.

Рекультивація порушених земель — це комплекс організацій­них, технічних і біотехнологічних заходів, спрямованих на відновлення ґрунтового покриву, поліпшення стану та продуктивності порушених земель.

Особливий режим передбачено для використання техногенно за­бруднених земель.

Техногенно забруднені землі — це землі, забруднені внаслідок господарської діяльності людини, що призвела до деградації земель та її негативного впливу на довкілля і здоров'я людей. До техногенно забруднених земель відносяться:

— землі, радіаційно небезпечні та радіоактивно забруднені;

— землі, забруднені важкими металами, іншими хімічними еле­ментами тощо.

При використанні техногенно забруднених земель враховуються особливості режиму їх використання. Особливості режиму і порядку використання техногенно забруднених земель встановлюються зако­нодавством України

Техногенно забруднені землі, на яких неможливо одержати еколо­гічно чисту продукцію, а перебування людей на цих земельних ділян­ках є небезпечним для їх здоров'я, а також деградовані і малопродук­тивні землі підлягають консервації.

До деградованих земель відносяться:

— земельні ділянки, поверхня яких порушена внаслідок земле­трусу, зсувів, карстоутворення, повеней, добування корисних копалин тощо;

— земельні ділянки з еродованими, перезволоженими, з підви­щеною кислотністю або засоленістю, забрудненими хімічними речовинами ґрунтами та інші.

До малопродуктивних земель відносяться сільськогосподарські угіддя, ґрунти яких характеризуються негативними природними влас­тивостями, низькою родючістю, а їх господарське використання за при­значенням є економічно неефективним.

Консервація земель здійснюється шляхом припинення їх господарсь­кого використання на визначений термін та залуження або заліснення.

Консервація земель здійснюється за рішеннями органів вико­навчої влади та органів місцевого самоврядування на підставі дого­ворів з власниками земельних ділянок.

З метою ефективного управління землями здійснюються земле­устрій, контроль за використанням та охороною земель, моніторинг земель, ведеться державний земельний кадастр.

Землеустрій — це сукупність соціально—економічних та екологічних заходів, спрямованих на регулювання земельних відносин та раціо­нальної організації території адміністративно—територіальних утворень, суб'єктів господарювання, що здійснюються під впливом суспільно—ви­робничих відносин і розвитку продуктивних сил. Мета землеустрою по­лягає в забезпеченні раціонального використання та охорони земель, створенні сприятливого екологічного середовища та поліпшенні при­родних ландшафтів.

Контроль за використанням та охороною земель полягає в забезпеченні додержання органами державної влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організа­ціями і громадянами земельного законодавства України.

Розрізняють державний, самоврядний та громадський контроль.

Державний контроль за використанням та охороною земель здій­снюється уповноваженими органами виконавчої влади по земельних ресурсах, а за додержанням вимог законодавства про охорону зе­мель—спеціально уповноваженими органами з питань екології та при­родних ресурсів.

Самоврядний контроль за використанням та охороною земель здійснюється сільськими, селищними, міськими, районними та облас­ними радами.

Громадський контроль за використанням та охороною земель здійснюється громадськими інспекторами, які призначаються відпо­відними органами місцевого самоврядування і діють на підставі по­ложення, затвердженого центральним органом виконавчої влади по земельних ресурсах.

Моніторинг земель — це система спостереження за станом зе­мель з метою своєчасного виявлення змін, їх оцінки, відвернення та ліквідації наслідків негативних процесів. У системі моніторингу земель проводиться збирання, оброблення, передавання, збереження та аналіз інформації про стан земель, прогнозування їх змін і розроб­лення науково обґрунтованих рекомендацій для прийняття рішень щодо запобігання негативних змін стану земель та дотримання вимог екологічної безпеки. Моніторинг земель є складовою частиною державної системи моніторингу довкілля.

Залежно від цілей, спостережень і охоплення територій моніто­ринг земель може бути:

— національним;

— регіональним;

— локальним.

Ведення моніторингу земель здійснюється уповноваженими орга­нами виконавчої влади з питань земельних ресурсів, з питань екології та природних ресурсів.

Державний земельний кадастр — це єдина державна система земельно—кадастрових робіт, яка встановлює процедуру визнання фак­ту виникнення або припинення права власності і права користування земельними ділянками та містить сукупність відомостей і документів про місце розташування та правовий режим цих ділянок, їх оцінку, класифікацію земель, кількісну та якісну характеристику, розподіл се­ред власників землі та землекористувачів.

Державний земельний кадастр є основою для ведення кадастрів інших природних ресурсів. Призначенням державного земельного ка­дастру є забезпечення необхідною інформацією органів державної вла­ди та органів місцевого самоврядування, заінтересованих підприємств, установ і організацій, а також громадян з метою регулювання земельних відносин, раціонального використання та охорони земель, визначеннярозміру плати за землю і цінності земель у складі природних ресурсів, контролю за використанням і охороною земель, економічного та еколо­гічного обґрунтування бізнес—планів та проектів землеустрою.

9. ГАРАНТІЇ ПРАВ НА ЗЕМЛЮ. ПОРЯДОК ВИРІШЕННЯ ЗЕМЕЛЬНИХ СПОРІВ

Держава забезпечує громадянам та юридичним особам рівні умо­ви захисту прав власності на землю. Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків.

Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки здійснюється шляхом:

— визнання прав;

— відновлення стану земельної ділянки, який існував до пору­шення прав, і запобігання вчиненню дій, що порушують права або створюють небезпеку порушення прав;

— визнання угоди недійсною;

— визнання недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування;

— відшкодування заподіяних збитків;

— застосування інших, передбачених законом, способів.

Земельним кодексом встановлені гарантії права власності на зе­мельну ділянку.

Власник не може бути позбавлений права власності на земельну ділянку, крім випадків, передбачених Земельним кодексом та іншими законами України. Органи виконавчої влади та органи місцевого само­врядування без рішення суду не мають права втручатись у здійснення власником повноважень щодо володіння, користування і розпоряджен­ня належною йому земельною ділянкою або встановлювати неперед­бачені законодавчими актами додаткові обов'язки чи обмеження.

Органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування несуть відповідальність за шкоду, заподіяну їх неправомірним втру­чанням у здійснення власником повноважень щодо володіння, кори­стування і розпорядження земельною ділянкою. У разі видання ор­ганом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи роз­порядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнаєть­ся недійсним. Збитки, завдані власникам земельних ділянок внаслі­док видання зазначених актів, підлягають відшкодуванню в повному обсязі органом, який видав акт.

Земельні спори вирішуються:

— судами;

— органами місцевого самоврядування;

— органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів.

Виключно судом вирішуються земельні спори з приводу воло­діння, користування і розпорядження земельними ділянками, що пе­ребувають у власності громадян і юридичних осіб, а також спори щодо розмежування територій сіл, селищ, міст, районів та областей.

Органи місцевого самоврядування вирішують земельні спори у межах населених пунктів щодо меж земельних ділянок, що перебу­вають у власності і користуванні громадян, та додержання громадя­нами правил добросусідства, а також спори щодо розмежування меж районів у містах.

Органи виконавчої влади з питань земельних ресурсів вирі­шують земельні спори щодо меж земельних ділянок за межами насе­лених пунктів, розташування обмежень у використанні земель та зе­мельних сервітутів.

У разі незгоди власників землі або землекористувачів з рішенням органів місцевого самоврядування, органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів спір вирішується судом.

Органами виконавчої влади з питань земельних ресурсів та орга­нами місцевого самоврядування земельні спори розглядаються на підставі заяви однієї із сторін у місячний термін з дня подання заяви. Земельні спори розглядаються за участю зацікавлених сторін, які по­винні бути завчасно повідомлені про час і місце розгляду спору. У разі відсутності однієї із сторін при першому вирішенні питання і відсут­ності офіційної згоди на розгляд питання розгляд спору переноситься. Повторне відкладання розгляду спору може мати місце лише з поваж­них причин. Відсутність однієї із сторін без поважних причин при повторному розгляді земельного спору не зупиняє його розгляд і при­йняття рішення. У рішенні органу місцевого самоврядування або органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів визначається порядок його виконання. Рішення передається сторонам у 5—денний термін з часу його прийняття. Рішення відповідних органів виконавчої влади з питань земельних ресурсів, органів місцевого самоврядування всту­пає в силу з моменту його прийняття.

Оскарження зазначених рішень у суді призупиняє їх виконання.

Виконання рішення щодо земельних спорів здійснюється ор­ганом, який прийняв це рішення. Виконання рішення не звільняє порушника від відшкодування збитків або втрат сільськогосподарсь­кого та лісогосподарського виробництва внаслідок порушення зе­мельного законодавства. Виконання рішення щодо земельних спорів може бути призупинено або його термін може бути продов­жений вищестоящим органом або судом. Громадяни та юридичні особи несуть цивільну, адміністратив­ну або кримінальну відповідальність відповідно до законодавства за такі порушення земельного законодавства:

— укладення угод з порушенням земельного законодавства;

— самовільне зайняття земельних ділянок;

— псування сільськогосподарських угідь та інших земель, їх за­бруднення хімічними та радіоактивними речовинами і стічними водами, засмічення промисловими, побутовими та іншими відходами;

— розміщення, проектування, будівництво, введення в дію об'єк­тів, що негативно впливають на стан земель;

— невиконання вимог щодо використання земель за цільовим призначенням;

— порушення строків повернення тимчасово займаних земель або невиконання обов'язків щодо приведення їх у стан, при­датний для використання за призначенням;

— знищення межових знаків;

— приховування від обліку і реєстрації та перекручення даних про стан земель, розміри та кількість земельних ділянок;

— непроведення рекультивації порушених земель;

— знищення або пошкодження протиерозійних і гідротехнічних споруд, захисних насаджень;

— невиконання умов знімання, збереження і нанесення родю­чого шару ґрунту;

— самовільне відхилення від проектів землеустрою;

— ухилення від державної реєстрації земельних ділянок та по­дання недостовірної інформації щодо них;

— порушення строків розгляду заяв щодо відведення земельних ділянок.

10. ПРИРОДНО—ЗАПОБІДНИЙ ФОНД УКРАЇНИ ТА ПРАВОВА ОХОРОНА ТВАРИННОГО СВІТУ

Відносини в галузі охорони і використання територій та об'єктів природно—заповідного фонду, відтворення його природних комплексів регулюються Законом України «Про охорону навколишнього при­родного середовища» від 25 червня 1991 р., Законом «Про природ­но—заповідний фонд України» від 16 червня 1992 р. та іншими акта­ми законодавства України.

Природно—заповідний фонд — це ділянки суші і водного просто­ру, природні комплекси та об'єкти яких мають особливу природоохо—

ронну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність і виділені з метою збереження природної різноманітності ландшафтів, генофон­ду тваринного і рослинного світу, підтримання загального екологіч­ного балансу та забезпечення фонового моніторингу навколишньо­го природного середовища.

До природно—заповідного фонду України належать:

— природні території та об'єкти — природні заповідники, біо—сферні заповідники, національні природні парки, регіональні ландшафтні парки, заказники, пам'ятки природи, заповідні урочища;

— штучно створені об'єкти— ботанічні сади, дендрологічні пар­ки, зоологічні парки, парки—пам'ятки садово—паркового мисте­цтва.

Території природних заповідників, заповідні зони біосферних заповідників, землі та інші природні ресурси, надані національним природним паркам, є власністю народу України. Решта об'єктів при­родно—заповідного фонду можуть перебувати як у власності народу України, так і в інших формах власності, передбачених законодав­ством України.

Збереження територій та об'єктів природно—заповідного фонду за­безпечується шляхом:

— встановлення заповідного режиму;

— організації систематичних спостережень за станом заповід­них природних комплексів та об'єктів;

— проведення комплексних досліджень з метою розробки нау­кових основ їх збереження та ефективного використання;

— додержання вимог щодо охорони територій та об'єктів при­родно—заповідного фонду під час здійснення господарської, управлінської та іншої діяльності, розробки проектної і про­ектно—планувальної документації, землевпорядкування, лісо­впорядкування, проведення екологічних експертиз;

— запровадження економічних важелів стимулювання їх охо­рони;

— здійснення державного та громадського контролю за додер­жанням режиму їх охорони та використання;

— встановлення підвищеної відповідальності за порушення ре­жиму їх охорони та використання, а також за знищення та пошкодження заповідних природних комплексів та об'єктів;

— проведення широкого міжнародного співробітництва у цій сфері;

— проведення інших заходів з метою збереження територій та об'єктів природно—заповідного фонду. Території та об'єкти природно—заповідного фонду можуть ви­користовуватися:

— у природоохоронних цілях;

— у науково—дослідних цілях;

— в оздоровчих та інших рекреаційних цілях;

— в освітньо—виховних цілях;

— для потреб моніторингу навколишнього природного середовища.

Спеціально уповноваженим органом державного управління в галузі організації, охорони та використання природно—заповідного фонду є Міністерство екології та природних ресурсів України (право­наступник колишнього Міністерства охорони навколишнього природ­ного середовища).

Для забезпечення необхідного режиму охорони природних комп­лексів та об'єктів природних заповідників, запобігання негативному впливу господарської діяльності на прилеглих до них територіях ус­тановлюються охоронні зони. В охоронних зонах не допускається бу­дівництво промислових та інших об'єктів, розвиток господарської діяльності, яка може призвести до негативного впливу на території та об'єкти природно—заповідного фонду.

Основними видами порушень законодавства про природно—заповідний фонд є:

— нецільове використання територій та об'єктів природно—за­повідного фонду, порушення вимог проектів створення та організації територій природно—заповідного фонду;

— здійснення в межах територій та об'єктів природно—заповідного фонду, їх охоронних зон забороненої господарської діяльності;

— організація на територіях та об'єктах природно—заповідного фонду, в їх охоронних зонах господарської діяльності без по­переднього проведення екологічної експертизи або з порушен­ням її висновків;

— невжиття заходів щодо попередження і ліквідації екологічних наслідків аварій та іншого шкідливого впливу на території та об'єкти природно—заповідного фонду;

— порушення строків і порядку розгляду клопотань про створен­ня територій та об'єктів природно—заповідного фонду;

— порушення вимог щодо використання територій та об'єктів природно—заповідного фонду;

— перевищення допустимих хімічних, фізичних, біотичних та інших впливів і антропогенних навантажень, порушення вимог на­даних дозволів на використання територій та об'єктів природ­но—заповідного фонду;

— псування, пошкодження чи знищення природних комплексів територій та об'єктів природно—заповідного фонду та зарезер­вованих для включення до його складу;

— самочинна зміна меж, відведення територій та об'єктів при­родно—заповідного фонду для інших потреб.

Порушення законодавства України про природно—заповідний фонд тягне за собою дисциплінарну, адміністративну, цивільну або кримінальну відповідальність.

Закон України «Про тваринний світ» від 3 березня 1993 р. регу­лює відносини у галузі охорони, використання і відтворення тварин­ного світу, об'єкти якого перебувають у стані природної волі, у неволі чи напіввільних умовах, на суші, у воді, ґрунті та повітрі, постійно чи тимчасово населяють територію України або належать до природних багатств її континентального шельфу та виключної (морської) еконо­мічної зони.

Об'єктами тваринного світу є:

— хордові, в тому числі хребетні (ссавці, птахи, плазуни, земно­водні, риби та інші) і безхребетні (членистоногі, молюски, гол­кошкірі та інші) тварини в усьому їх видовому і популяційному різноманітті та на всіх стадіях розвитку (ембріони, яйця, ля­лечки тощо), що перебувають у стані природної волі;

— частини диких тварин (роги, шкіра тощо);

— продукти життєдіяльності диких тварин (мед, віск тощо);

— залишки викопних тварин;

— нори, хатки, лігва, мурашники, боброві загати та інше житло і споруди тварин.

Об'єкти тваринного світу, а також місця токування, линяння, гніздо­вих колоній птахів, постійних чи тимчасових скупчень тварин, інші території, що є середовищем перебування об'єктів тваринного світу, підлягають охороні.

Суб'єктом права загальнодержавної власності на тваринний світ є держава в особі Верховної Ради України. Верховна Рада Украї­ни може делегувати свої окремі повноваження власника тваринно­го світу органам державної виконавчої влади в галузі охорони, вико­ристання і відтворення тваринного світу.

Дикі тварини та інші об'єкти тваринного світу, вилучені із стану природної волі або природного середовища, розведені (отримані) у неволі чи напіввільних умовах або набуті іншим дозволеним законо­давством шляхом, можуть перебувати у колективній або приватній власності.

Державне управління у галузі охорони, використання і відтворен­ня тваринного світу здійснюють Кабінет Міністрів України, Уряд Авто­номної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації, а також Міністерство екології та природних ресурсів України, його органи на місцях та інші спеціально уповноважені на це державні органи.Використання тваринного світу громадянами може бути загаль­ним та спеціальним.

Громадянам гарантується право загального використання тва­ринного світу для задоволення життєво необхідних потреб (естетич­них, оздоровчих, рекреаційних тощо) безплатно. Загальне викорис­тання здійснюється без вилучення об'єктів тваринного світу з при­родного середовища (за винятком аматорського і спортивного рибаль­ства у водоймах загального користування).

До спеціального використання належать усі види користуван­ня тваринним світом (за винятком аматорського і спортивного рибаль­ства у водоймах загального користування), що здійснюються з їх ви­лученням (добуванням, збиранням і таке інше) з природного середо­вища. Спеціальне використання тваринного світу здійснюється за спеціальними дозволами, що видаються в порядку, який визначаєть­ся Кабінетом Міністрів України.

Поширеним різновидом спеціального користування є мислив­ство.

Мисливство — вид спеціального використання тваринного світу шляхом добування мисливських тварин, що перебувають у стані при­родної волі або утримуються в напіввільних умовах у межах мисливсь­ких угідь. Надання у користування, в тому числі в оренду, мисливсь­ких угідь здійснюється на строк не менше 15 років. Близьким до мисливства є поняття полювання. Полювання — це дії людини, спрямовані на вистежування, пере­слідування з метою добування і саме добування (відстріл, відлов) мис­ливських тварин, що перебувають у стані природної волі або утриму­ються в напіввільних умовах.

Полювання в межах мисливських угідь здійснюється громадяна­ми, які досягли 18—річного віку й одержали у встановленому порядку дозволи на добування мисливських тварин та інші документи, що засвідчують право на полювання.

Охорона тваринного світу включає систему правових, організа­ційних, економічних, матеріально—технічних, освітніх та інших заходів, спрямованих на збереження, відтворення і раціональне викорис­тання об'єктів тваринного світу.

Узагальнені відомості про сучасний стан видів тварин і рослин України, що перебувають під загрозою зникнення, та заходи щодо їх збереження і науково обґрунтованого відтворення містяться у спе­ціальному державному документі, який називається Червоною кни­гою України.