Село в період Великої Вітчизняної війни

Та вільну працю кетросян порушила війна, яку віроломно розпочали німецькі фашисти.

Війна! Скільки горя, страждань і матеріальних збитків принесла вона! Скільки убито й покалічено людей! Скільки сліз материнських, жіночих і сирітських пролито!

З перших днів війни усі військовозобов’язані пішли зі зброєю в руках захищати Батьківщину. Підлітків і хлопчиків направлено на трудовий фронт і військові училища. Дуже мало сімей евакуювалося в тил.

При наближенні ворога відправили на Схід тварин і техніку колгоспу. Що не можна було відправити, колгоспники розібрали по домівках, щоб не попало в користування ворога.

10 липня 1941 року наше село тимчасово окупували загарбники.

В будинку контори к-пу поселили примарію на чолі з примарем Сабодзінським – сином білянського попа, який в час громадянської війни втік з петлюрівцями до Румунії.

В допомогу йому дали 4-х поліцаїв: місцевих – Баранюка Григорія і Широцького Петра та румин – Гришку й Гордія.

В селі запровадили свої порядки. Куркулям, що не забарилися прибути в село, повернули бувші їх будинки, що були в користуванні колгоспу, с/р, школи, патронату.

Радо зустрічали окупанти й бувших поміщиків – жінку, дочку і зятя Ельвангерів. Їм повернули маєток, ліс, частину землі. Дали худобу і с/г реманент для господарювання.

Зять перед усіма хвастався, що вони весь цей час жили в Києві, а він працював у Верховній Раді України.

Колгоспну землю окупанти залишили поділеною на 15 бригад, деяких бригадирів замінили. Для обробітку посівів закріпили норми за старими й підлітками. За невихід на роботу жорстоко били й закривали в холодний льох.

Врожай і все, що знаходили в селян: худобу, теплий одяг і взуття забирали й вивозили.

Закрили будинок культури. Цінне обладнання вивезли. В залі відкрили церкву, інші кімнати пре доставили священникові – румуну під квартиру. Перед будинком поставили великий хрест з написом “Жертвам, які боролися проти комунізму.”

Примар казав, щоб усі невінчані і нехрещені виконали церковний обряд. Але виконували лише деякі. Окупанти стежили, щоб селяни вносили плату на утримання духовенства й відвідували церкву.

Одного разу, під час відправи, священик звернувся до присутніх: “Воздаймо хвалу Господу Богу за то, что помог немецким войскам загнать и потопить в болотах всю красную армию комунистов! Теперь уже никто сюда из них не вернётся.”

Жінки, рідні яких були в армії, почали плакати й виходити з церкви, проклинаючи попа. Більше відвідувати церкву і слухати “проповіді” священика не хотіли.

Окупанти першого року залишили середню школу, але через місяць закрили 8-10 класи, а наприкінці і 5-7. працювали І-ІV класи в будинках земської і №1 школах. Відвідувало школу мало учнів, бо в ній було запроваджено вивчення Закону Божого та різних молитов.

Знищили усі шкільні книги та унаочнення.

Провели перевірку вчителів. Вилиш М.М. і Крижанівську відправили з педроботи, заявивши: “Ви зв’язані з с/г, ідіть і працюйте” Білецька М.Ф. і Вдовцова Н.Г. самі покинули роботу. Залишили в школі лише Дмитрійчука А.О., Москаленко С.Т. і прислали Ковальського М.

Частину книг сільської і шкільної бібліотек спалили, частину викинули в річку.

Вивезли обладнання мед. амбулаторії та родильного будинку.

В селі запровадили свій режим. Заборонили вечорами світити світло в хатах. Ходити вулицею вночі, збиратись компаніями, співати.

Проте дівчата-комсомолки, що залишились в окупованому селі Жереб Є.С., Лаврук З.С., Ліщинська О.С., Дучол, Сорочан О.П. та інші в дні революційних свят таємно збиралися, розповідали, що хто знав про успіхи радянських військ, співали радянських пісень.

А молода комсомолка Дучол Г.С. приймала активну участь в роботі підпільної групи, яка знаходилася у В.Кісниці. Її викрили, заарештували, зв’язали назад руки, прив’язали до коней і цькуючи собаками вели через В.Кісницю до Ямпільської в’язниці, де готували їй страту.

Жорстоким знущанням не дізнались фашисти від юної патріотки ні про діяльність підпільної групи, ні про її учасників, врятували життя Дучол Г.С. воїни Радянської армії.

Зараз Ганна Степанівна кандидат філософських наук, доцент Вінницького педагогічного інституту.

Знущалися і над матір’ю Дучол Г.С. – Фрасиною Никифорівною. Усе і сорочечки малесеньких дітей пограбували. Вимагали, щоб призналася де білет кандидата КПУ, розповіла про діяльність дочки і про чоловіка-комуніста, який знаходився на фронті. Але нічого не дізналися.

Заарештували окупанти 17 чоловік з активу, обвинувачуючи їх в належності до ком. Партії і відправляли до Тираспільської в’язниці.

За відсутністю доказів їх відпустили, жорстоко побивши. Дуже підірвали здоров’я Ковальчука, Шаргородського, Савицького, Кістіона, Жмудського, Міркіса, Рогожі, Мерменштейна.

Побили в жандармерії Ворнік Марію та її 13-річного сина Івана, якого обвинувачували у розклеюванні радянських листівок по селу.

Листівки розклеював не він, а Дучол Г.С.

На початку окупації загарбники дуже сміливі були, а восени 1943 року поліцаї казали сіячам озимини: “Сійте Івани, бо врожай будете збирати самі без нас.” Уже знали, що їх пануванню приходить кінець. При наближенні радянських військ, окупанти заметушились і зі своїми прибічниками Ельвангерами, Грузевичем, Косаковським виїхали до Румунії. Правда поміщиць у Рибниці було заарештовано. Дочку направили в Караганду, куди через

Ворнік І. 1,5 року виїхала й стара.

17 березня 1944 року в Кетроси прибули Радянські війська. Встановилася влада Рад.

За 2 роки 8 місяців і 7 днів окупації по приблизних підрахунках колгосп “Передовик” зазнав таких втрат:

По тваринництву на 100 тис крб.

Інвентарю – 150 тис. крб;

Робочому тяглу - 20 тис. крб;

Майну і продукт. - 70 тис. крб;

Господар. будівлях – 20 тис. крб;

Підсобних підпр. – 55 тис. крб;

Врожаях – 4050 тис. крб;

Всього - 4415 тис. крб;

Коли ж підрахувати вартість всього, що награбували окупанти в жителів села, клубі, школі та ін., то сума матеріальних збитків буде значно більшою.

У звільненому від окупантів селі почались відновлювані роботи.

Головою сільської Ради був Зозуля Онуфрій.

Головою колгоспу “Передовик” Жмудський.

Секретарем парторганізації і директором школи працювала Левицька Г.Г.

Спокою не було. Кровопролитна віна продовжувалася. Часто налітали ворожі літаки, хоч і не бомбили, але наводили жах і шкодили в роботі.

Умови життя внаслідок війни були дуже важкими, але всі працювали, чим могли допомагали радянській армії, що б скоріше здобути перемогу над ненависним ворогом.

І такий щасливий день настав. 9 травня 1945 року радіо передало довгождану й найрадіснішу звістку: “Радянські війська здобули перемогу! Німеччина капітулювала! Війна закінчилася!” усі люди бігли до центру села і кричали “Мир!” Поздоровляли один одного, обнімали, плакали з радощів.

Перед приміщенням сільської Ради відбувся мітинг, але до вечора не розходилися, все розпитували, раділи.

На території села боїв не було. Убито на наших полях трьох. Односельці надовго збережуть пам’ять про активного комсомольця-солдата.

Поліщука Логіна Семеновича,

який, захищаючи рідну землю, свій народ, своє село 18 липня був убитий на вербецьких полях. Похоронений на сільському цвинтарі.

Ворожа куля, пробивши комсомольський і військові квитки, влучила у саме горяще ненавистю до фашистських загарбників серце.

На полі, в бік Качківки загинув невідомий пілот, літак якого було збило ворожими пострілами.

Під лісом Богачівки убито невідомого солдата (зберігся на нозі кирзовий чобіт).

Спочатку вони були похоронені на місці загибелі.

А у 1948 році останки їх праху перевезено й з усіма почестями поховано в одній труні в братській могилі біля сільського клубу й встановлено обеліск.

Покладання комуністами вінка біля обеліска

Жорстока війна вирвала з Кетрос 417 молодих, дужих, життєрадісних, рідних і близьких. Серед них голова сільської Ради комуніст Сорочан Григорій, комуністи: Домбровський, Дучол С.А., Ілюхін, Лябах, Журба.

В селі не має жодної сім’ї, якій війна не принесла би горя.

Багато батьків втратили дітей, багато жінок залишилися вдовами, багато дітей стали сиротами. Так Стінянська Кіл. не діждалася з війни 4-х синів і зятя, Вдовцов Феодосій – 4-х синів, Карачковська Віра – 2-х синів і зятя, Грабар Параска – сина й дочки, Сорочан М. – 4-х синів, Лічман Ф. – чоловіка й сина, Михайловська К. – чоловіка й сина, Клепа Семен – 2-х синів.

Нічим не можна залікувати найважчої, найболючішої рани – втрати людей, які віддали своє найдорожче – молоде життя за Вітчизну, за народ, за наше світле сьогодення.

Як би вони раділи, коли б змогли встати й подивитися на свою оновлену Батьківщину, на своє село, на прекрасне життя народу!

Та це не можливо, бо спочивають вони вічним сном у могилах, розташованих на всій території, де відбувалися бої.

У 1965 році біля братської могили поставлено 2 пам’ятні дошки, на яких записано прізвища загинувших на фронті односельчан.

А у 1975 році в день 30-ти річчя від дня Перемоги над фашистськими загарбниками, відкрито пам’ятник, куди перенесено і труну з прахом пілота і солдата.

Вічно стоятиме цей пам’ятник, як данина радянського народу славним захисникам країни, які віддали життя в ім’я перемоги, в ім’я миру і щастя на землі!

На мітинг, присвячений 30-ти річчю Великої Перемоги та відкриттю пам’ятника загинувшим прийшли всі жителі села по-святковому одягнені з бойовими і трудовими нагородами, з букетами живих квітів.

Пам’ятник загинувшим воїнам.

Усі громадяни зібралися на мітинг, що вшанувати пам’ять загинувших.

Мітинг відкрив секретар партійної організації Спринчак В.І.

Виступили: голова колгоспу Поштар Ф. А., представник РККПУ, працівник військкомату М. Колупаєв, голова с/р Вилиш В.І., захисник Ленінграду Кариза О.В., учителька-вдова Левицька Г.Г., демобілізований з армії Вдовцов Л., Учениця Заремба Таня.

Мітинг в день 30-ти річчя Перемоги.

Усі виступаючі висловили велику пошану і любов і вічну пам’ять героям, що загинули на полі бою в час Великої Вітчизняної війни й дали клятву своєю працею укріплювати нашу любиму Батьківщину, боротись за мир і бути достойними пам’яті загинувших.

“Ратний подвиг фронтовиків продовжується нині в трудових звершеннях народу. На полях, де гриміли бої, трудящі вирощують високі врожаї. Волею КПРС, невтомною працею людей, наша Вітчизна перетворилась в могутню державу, оплот миру в усьому світі.”

Почесна військова варта біля пам’ятника.

Почесний салют

“Ми завжди сини і солдати Вітчизни, в наших серцях живі славні імена тих, хто відстояв для нас право на безхмарне небо, на щасливе життя. Ми, за їх прикладом, самовіддано захищатимемо нашу рідну Батьківщину” – заявляють призовники.

Призовник Жереб Юрій.

Покладання квітів ветеранами війни

Дорослі й діти кладуть до пам’ятника квіти, як вияв безмежної поваги до тих, хто в ім’я щасливого життя на землі йшов в атаку, тілом своїм прикривав амбразури дотів, таранив фашистів, кидався із зв’язкою гранат під ворожі танки, хто на землях комуністичної партії віддав усього себе в боротьбі за свободу і честь своєї Вітчизни, за волю і щастя прогресивного людства всього світу.

Ветерани війни в день 30-ти річчя Перемоги посадили на сільському стадіоні “Алею ветеранів” і зобов’язалися виростити свої дерева.

“Дорогою ціною завоював радянський народ перемогу, мир і щастя. Розцвітай же наш вільний краю, як найкращий у світі сад!” – говорять ветерани.

Земний уклін, вічна слава, любов і пам’ять Вам, ніколи незабутнім героям-батькам, матерям, синам, дочкам, братам, сестрам, чоловікам і жінкам, що полягли на полі бою за свій народ, за любиму батьківщину, за МИР!

До ваших могил ніколи не заросте народна стежина, ніколи не зів’януть квіти від вдячних поколінь!

Немало чоловіків повернулося з війни інвалідами. Без обох ніг приїхав Кірніцький. Йому громадськість села подарувала на вічне користування бувший попівський будинок.

Інвалідами на одну ногу прибули Рогожа П.Я., Дучалов М.В., Чорнолуцький П., Кістіон Д., Добровольський В.А., Левицький А., Бажура Денис.

Їх держава забезпечила легковими машинами. Усі інваліди війни одержують пенсію й користуються пільгами відповідно до групи інвалідності.

Велику увагу приділяє держава сім’ям воїнів, що загинули.

Поліг смертю героя в бою з фашистськими загарбниками Старжевський Пилип, залишивши дружину Олену Миколаївну, інваліда ІІ групи, з п’ятьма малими дівчатками. Дуже вболівала мати за долю дітей. Але за допомогою держави дівчата виросли, здобули освіту і чесно працюють. Ганна Пилипівна – секретарем сш, Зіна Пилипівна – агрономом, Галина Пилипівна – по лінії торгівлі, Таміла Пилипівна – медсестрою.

Або другий приклад.

Не повернувся з фронту Дучол Степан. Залишилася його жінка Фрасина Никифорівна з старою матір’ю і 4-ма дітьми. Журилася, що буде? Та з допомогою держави діти стали спеціалістами: Ганна Степанівна – К.ф.н., Галина, Василь і Зіна – лікарями

Поиск по сайту: