З веслування на байдарках, заслужений тренер УРСР

Володимир ЗЕМЛЯКОВ,

Кандидат педагогічних наук, професор ХНТУ,

Багаторазовий призер Чемпіонатів Європи і Світу

з веслування на байдарках, заслужений тренер УРСР

Повертався я додому. Мені вже коло двох років. Попереду я несу торбинку з сухарями, позаду на спині – горшок. Дома дід і бабуся. Мені розмочують у воді з м’ятою сухарик. Але я не наїдаюсь. Іду на вулицю. На горці трохи поїв трави-лободи. Але мені і цього мало. Іду на повітря. У дворі є квіти. Я щось поїв, потім знайшов «коврик» - це також якісь квіточки. Я накинувся на них. Вони мені дуже сподобалися і я з’їв майже всі. Дід як побачив, мене трохи відлупцював. Їсти було нічого.

Старі розмовляли. Від батька ніяких чуток не було. Його німці вигнали до мого народження.

Я, як завжди, їв траву на горці біля дому. Мене хлопці старші просили показати як я траву їм. За це мене було названо «траулером» (бо я їв траву тільки влітку).

Батько об’явився тільки у 1946 році. Він дослужував у Болгарії. Як потім з’ясувалося, коли німці його вигнали, потяг, в якому він був, розгромили і він до Німеччини не доїхав. Вони з друзями-херсонцями збігли до Одеських катакомбі. А потім з нашими військами пішли на визволення наших народів. Батько був не військово-зобов’язаним із-за пороку серця, за що його оставили робити на водокачці з початку війни (де він робив до війни).

Мати відписала батькові листа і він став висилати листівки, а інколи і цукерки. Батько повернувся додому аж наприкінці 1947 року. Мені вже було 4 роки. Я вже навчився плавати. Батько купив «каючка» («каючок» - це невеликий човен на веслах). Замість уключин були шкарми з мотузком. По річці Кошовій, де ми їздили, плавало багато червоних раків. Батько казав, що це відгуки війни. Тоді на Дніпрі підіймали затонувши баржі і кораблі.

Навчаючись у школі, влітку я їздив до бабусі на острів Білогрудова (Кузменки). Там жив і мій двоюрідний брат по матері – Халіпов Олег. Він навчився плавати раніш за мене, бо жив прямо біля води.

На острові Білогрудова ми з братом їздимо на озеро, там наберемо водяних горіхів, наловимо раків і йдемо на Козульки (це велика галявина, де випасують корів). Наберемо сухих коров’ячих «кізяків», підпалюємо їх і шмалимо на тліючих вогнищах раки і горіхи. Наїмось їх і йдемо купатися, і так цілий день до вечора.

У четвертому класі я пішов займатися боксом у спортзал «Спартак». Цей спортзал був у церквушці (на розі вулиць Леніна та Михайловича). У дворі цієї церквушки стояв літак – Яструб, ще з війни. На ньому навчалися під час війни жінки, багато з яких стали героями Радянського Союзу. Ми, хлопці, завжди забирались у кабіну, пробували кермо, клацали по різних кнопках. На рингу я виступав двічі. Перший раз у спортивному залі «Спартак». Там моїм суперником був Гришка Бородін. Він був на два роки старший за мене і на 10 кг важив більше. Він займався вже третій рік і, зрозуміло, він переміг вже у першому раунді. Але все ж тренер Баранов А.О. мене похвалив. Другий раз я виступав на стадіоні «Спартак». Тут мій суперник був ближче до моїх показників, хоча і старше на один рік. Я протримався три раунди, але судді підрахували нічию. Більше я на рингу не виступав.

Роки 1950-1957

У 1950 році я пішов до школи №25 у перший клас. Школа знаходилась на розі вулиць Леніна та Комунарів. Навпроти був Обком Партії і Обком Комсомолу. Поряд – Горком Пратії і Облвиконком (де зараз Краєзнавчий музей). Моя сестра до школи пішла на два роки раніше і я ранком проводжав її до школи. До Обкому Партії приїздили партійні працівники, виходили з машин, запалювали цигарки, затягувалися декілька разів і кидали цигарки на землю. Тут я і такі ж хлопці, як я, збирали ці недопалки. Набравши в якийсь папір недопалків («бичків»), я йшов додому. Біля дому я «поважно» вгощаю своїх друзів табаком, робимо самокрутки. І так аж до школи.

Читати я навчився разом з сестрою, мені було п’ять років. У школі в першому і другому класах я був відмінником, бо я вже все знав, що проходили. Я старався вчитися разом з сестрою. Коли став вчитися у 3-4 класі, оцінки погіршали, бо я звик мало слухати настанови вчительки, був неуважним. Після 5-го і 6-го класів я влітку підробляв у радгоспі. Тоді радгосп був на місці Таврійського мікрорайону. А правління радгоспу було де зараз автовокзал. Будив мене дід о 5-й годині, бо до 6-ої години я повинен був пішки прийти в управління радгоспу. Поробивши пару тижнів у радгоспі, я за компанією, пішов робити на консервний завод імені Сталіна, збивати ящики для консервів.

Закінчивши сьомий клас, я вирішив йти робити, але мене ніде не брали, бо мені не було ще й чотирнадцяти років. Брали лише на сезонну роботу – чи то у радгосп, чи то на консервний комбінат збивати ящики. Я пішов улітку збивати ящики. Мати настоювала, щоб я продовжував вчитися. Тоді я поступив у судно-механічний технікум на вечірній факультет.

Треба було йти десь робити, тоді мене взяли учнем слюсаря на судноремонтний завод ім. Куйбишева. Після закінчення першого курсу технікуму мене відправили у відпустку. Влітку робити особисто мені було нічого і мені пропонував колега по роботі і по технікуму Володимир Афанасенко спробувати зайнятися веслуванням у товариство «Воднік». Їх водна станція була на річці Кошовій – навпроти річкового вокзалу. Брат Афанасенко був вже Майстром спорту.

На перше заняття мені дали широку клінкерну байдарку (зараз таких вже немає). Весла теж були без розвороту, лопасті були повернуті в одну сторону. Ніхто мене в човен не садовив, нічого не пояснювали. Тренер Яструбов Георгій Федорович сам тоді готувався до Чемпіонату Радянського Союзу у байдарці-четвірці. Він сказав «Поїхали!», і я з іншими початківцями пішли через Дніпро у річку Конку, а потім через канаву (Переббойня називається) у «спортивну» Конку. По «спортивній» Конці дійшли до дистанції. І тут іде катер… Горне за собою «добру» хвилю. Я трохи злякався і підхожу до берега носом човна. Хвиля підіймає мого човна і б’є носом о берег. Тренер побачив і сказав, щоб більше мене не бачив. Добре, що він на другий день виїздив на збори до Києва. Я походив трохи на «Воднік», поки тренер був на зборах, а потім на змаганнях у Москві, де він, до речі, став срібним призером Радянського Союзу у байдарці-четвірці. І, що головне, зі своїми – Б. Богоявленський, В.Качур, А.Роман.

Потім почались заняття в технікумі і я ніяким спортом не займався. Аж у другій половині вересня я з Халіповим пішли на ДЮСШ, щоб покататись у сучасних байдарках. Тижня два, або три ми присаджувались до байдарок. А вже в середині жовтня була першість ДЮСШ у третій затоці. Я з двоюрідним братом, Халіповим Олегом, сіли у байдарку-двійку і виграли 500 метрів. Це були кваліфікаційні змагання. Моя перша перемога. Нам присвоїли 3-й спортивний розряд (тоді ще юнацьких розрядів не було). З того часу я став робити зарядку хвилин 40-50, включав зранку і біг до 5-ти км. Тренуватись десь не було часу. Халіпов поїхав до батька у Ташкент. Писав, що там зайнявся вільною боротьбою.

Перше чому я зайнявся веслуванням – це хотілось пізнати водні простори Дніпра. Потім з’явилась мета поїздити по містам Радянського Союзу, а вже потім і Світу. Паралельно з’явилася і мета завоювати медалі і спортивні звання.

Друга моя мета – подорожувати, залишилась і після закінчення спортивної кар’єри. Займаючись наукою, я їздив на науково-методичні конференції по різних містах Радянського Союзу. Старався побувати на історичних місцях, ходив по музеям різних міст. Завоювання медалей порівняв з публікацією статей, або тезисів. Це вже потім. А зараз повернусь до 1959 року.

Якось по весні - у березні місяці, йдучи по місту я зустрів Бориса Сергійовича Богоявленського. Він вже працював тренером обласної ради «Динамо» і паралельно в ДЮСШ. Богоявленський сказав розклад тренувань і сказав - «Приходь!» З того часу я став регулярно тренуватись веслуванням. Богоявленський їздив по зборах і змаганнях, а всі, хто був у «Динамо», тренувались самостійно. Як я казав, мені доводилось о 18-й годині бути у вечірньому технікумі. Часу було мало. Я проходив у байдарці приблизно 10 км, робив до десятка прискорень, а в кінці обов’язково проходив 1000 метрів з урахуванням часу. Так кожний день. Вереду, суботу і неділю я мав можливість проїхати у байдарці більше кілометрів, бо в ці дні занять у технікумі не було.

Ранкове заняття я не припиняв ні зимою, ні влітку. На заводі брав собі найважчу роботу – пиляти труби діаметром до 5-ти дюймів, набивати піском труби та інше. Як малолітній я робив по 4-6 годин на день. На першості Центральної ради «Динамо» серед юнаків я виграв дві дистанції у байдарці-одиночці.

Наближалась Всесоюзна першість «Динамо» серед юнаків, яка по положенню проводилась між містами нашої країни. Мене звільнили з заводу на час збору для підготовки до змагань на першість ЦР «Динамо».

З спартакіади народів СРСР приїхав наш тренер Богаявленський Б.С. і став комплектувати команду. Він запросив тренерів з ДСТ «Авангард», «Спартак», ДЮСШ. Серед них були старші за мене (на 2 роки – Аврахов, Онопко, Кольцов та інші), які вже мали перший спортивний розряд. І ось перша прикидка в байдарках-одиночках на дистанцію 500 м. Стали розбирати човни. Онопко не дісталось. Тренер каже, щоб я віддав йому свою байдарку. Підхожу до плотика, а тренер питає у Кольцова, чи не хоче він помінятися зі мною човнами? Він згоден. Я знову віддаю йому і цю байдарку. Потім ще в когось питає, чи не хочуть помінятися зі мною човнами… Поки я міняв човни, то залишився без весла – всі розібрали. Тут проходила дівчина у байдарці. Я попросив у неї весло на прикидку, вона дала. Я стаю на страті і всіх виграю. Тренер вибачається перед мною. Каже, що не думав, що я так прибавлю. Я думаю, що це моя наполегливість і регулярність тренувань дали такі результати.

І ось ми їдемо до Москви. Нас (мене і Халіпова), хочуть проводити матері, а мі не бажаємо соромитись друзів. Мі кажемо, що поїзд відходить на дві години пізніше ніж дійсно. Але моя мати десь дізналась дійсний час відходу поїзду і прийшла разом з матір’ю Халіпова вчасно нас проводити. Ніхто з нас не сміявся, бо ми були не одні такі.

В Москві ми жили в «Хімках», на водній станції «Динамо», в палатках. В перший же день пішли на Червону Площу, дивились зміну караулу у Мавзолею Леніна, слухали дзвін курантів. Онопко, наш веслувальний, об’ївся морозива (у нас в Херсоні тоді такого морозива не було), і у нього почалась ангіна. Піднялася висока температура. Він у змаганнях участі не брав. Я виступав у байдарці-двійці з Халіповим. Були другими. Халіпов виступав з хворою спиною. А в естафеті я підвів команду. Справа у тому, що я вперше виступав на розміченій дистанції кольоровими кулями. Я, звичайно, хвилювався і на останньому етапі пішов по діагоналі. Кулі були точно розмічені і мені здавалось, що я йду вірно. Прийшов першим, але не на тій доріжці. Естафету зняли. Мені тренер назначив п’ять «кедів». Я їх получив заслужено. Це був для мене гарний урок.

На другий день ми ходили до Кремля. Роздивлялись «Цар-гармату», «Цар-дзвін»… Потім, у Херсоні, була ще Укр. рада «Динамо» серед дорослих. Я на двох дистанціях був другим. Отримав дві срібні медалі.

Рік 1960

Продовжую робити на СРЗ ім.. Куйбишева слюсарем. Закінчую третій курс судно-механічного технікуму, вечірнього факультету. Кожен день роблю, до роботи – одногодинна розминка з фізичної підготовки. У вільний час ходжу на тренування веслуванням на водну станцію «Динамо». У той час тренера в «Динамо» зовсім не було.

Весна, квітень місяць. Тільки починають зеленіти дерева. Трохи мерехтить дощик. Проводиться Першість області з веслування серед дорослих на «Спортивній» річці Конці. Я з’явився на дистанції 500м та 1000 метрів. Мені всього 16 років. На дистанції 500м я був лише третім, програвши досвідченим Майстрам спорту А. Кураку і Ю. Земінському. На дистанції 1000 м я без особливого напруження виграю Першість області серед дорослих веслярів. Це для мене перша велика перемога.

Ці змагання були і відбірними для участі у Чемпіонаті України. Тоді існував віковий ценз – 50% молоді (до 19 років). Останні – старше 19 років.

На дистанції 1000 м у байдарці-одиночці на Чемпіонаті України був заявлений досвідчений спортсмен Іван Головачов –призер Чемпіонату Світу 1959 року, член збірної команди Радянського Союзу.

Після першості області до нас в «Динамо» перейшов з ДСТ «авангард» тренер О.В. Літвінов, звичайно ж зі своїми вихованцями.

Ось тут і стали комплектувати збірну команду області. Мене посадили у байдарку-четвірку на перший номер – загрібати. На другий, третій і четвертий номери А. Літвінов посадив своїх вихованців: В. Яремчика, Є. Дмитренко, Г. Усатюка (хоча в «Динамо» були і кращі – наприклад Олег Халапов, Валерій Прозоров, В. Слесарчук). В результаті на Чемпіонаті України серед дорослих у байдарці-четвірці ми зайняли лише четверте місце (серед 30-ти човнів з різних областей) у Лазовеньках (Харківська область).

Цей рік для мене був багатий на змагання.

Українська Рада «Динамо» серед юнаків у м. Миколаїв – два перших місця у байдарці-одиночці.

Всесоюзна Рад серед юнаків теж два перших місця у байдарці-одиночці – Москва, Хімки. Серед суперників були і три Майстри спорту з м. Саратов. Вони були старші за мене на один рік.

Потім була Першість України серед юнаків у Києві. Проживали ми в гуртожитку медичного інституту. «Шухаріли» ми, заходили до дівчат у кімнату, бешкетували. Надівали пов’язку на очі і ловили дівчат по черзі. Я тоді дружив з Сергієм Мастепан (потім він став секретарем парткому заводу ім.. Петровського, нагороджений кількома орденами – нині покійний). Ми ховались у шафі від тренера Комогорцева Платона Максимовича – честь йому і хвала), щоб він не сварився а нас.

А потім змагання. Я став Чемпіоном у байдарці-одиночці. Це для мене – велика перемога. Про мене вперше надрукували у газеті, було і фото моє з веслом. Цю газету начальник відділу кадрів херсонського заводу ім.. Куйбишева, де я і мій батько тоді працювали, вручив моєму батькові. Батько був дуже задоволений. Він взагалі був проти, щоб я займався веслуванням. Він і на тренування мене не пускав, поки я не зроблю якусь роботу по дому.

Після цього були змагання серед дорослих.

Першість Української Ради «Динамо» у Херсоні. Я виграв дві срібні медалі. Сильнішими були Дмитро Паддакік з м. Вінниця, Гнатюк, Герман та інші з м. Києва.

Потім Всесоюзна Рада «Динамо» у Москві в Хімках. Я в складі Укр. Ради «Динамо» виступаю в байдарці-двійці з напарником з м. Миколаєва Євгенієм Раскачновим (сам він з м. Ростов – служив в Армії у Миколаєві). Ми виграли у байдарці-двійці 1000 м. Серед суперників були досвідчені Майстри спорту з Ленінграду Мухін, Черняєв; неодноразові Чемпіону Радянського Союзу та інші з Естонії, Грузії та Росії. Але нам звання Майстрів спорту не дали, бо казали, що був вітер і погода не відповідала всім вимогам змагань. Ми повернулися додому Чемпіонами Всесоюзного «Динамо».

Для мене спортивний сезон закінчився.

Я починаю робити свою байдарку – самостійно, на основі нашої звичайної – вітчизняної. Я підглядів у м. Миколаєві, як переробляв «Apow» Євген Яциненко свій імпортний човен.

У вересні передбачаються у нас в м. Херсоні змагання ЦР ВЦСПС. До Херсону з’їзжаються веслярі всіх профспілкових товариств Радянського Союзу. Починають проводитись змагання всіх профспілкових товариств.

Я звільняюсь з заводу і мене беруть тренером у Херсонську облраду «Динамо» з мінімальною платнею. Товариство ДСТ «Авангард» пропонує мені 120 рублів на місяць, але я не хочу зраджувати своєму колективові і товариству.

До мене, по проханню, з міста Миколаєва приїздить Є. Раскачнов – мій напарник по Байдарці-двійці. Його присилають для виконання нормативу Майстра Спорту. Живе він у мене вдома. Їжа у нас була не дуже багата. Однак обід був добрий. Кожен день був борщ з м’ясом. І винограду було досхочу.

І ось ми пробуємо прийняти участь у всіх змаганнях центральних профспілкових товариств Радянського Союзу.

Ми виграли (поза конкуренцією) у байдарці-двійці ЦР «Авангард», ЦР «Воднік», ЦР «Буревісник», ЦР «Колос», ЦР «Труд» та інші. Але, то склад суддів не відповідав, то погодні умови невідповідні… Так ми сім разів перемагали і все дарма.

Та ось приїхав до Херсону з Києва тренер «Динамо» - Георгій Ходоловський з трьома своїми вихованцями (Герман, Гнатюк, …), щоб виступити у Центральній раді ДСТ «Спартак». Але їх було троє і їм потрібен четвертий, щоб виступити у байдарці-четвірці. Однак я сказав, будь-що, а без свого напарника (Є. Раскачнова) я ні в який човен не сяду. Тренер А.В. Літвінов мене «продає». Я стою на своєму. Тоді нас обох садять у байдарку-четвірку і ми їдемо на старт (Земляков, Раскачнов, Герман, Гнатюк). Ми в фіналі лише третіми. Але по часу ми виконуємо норматив Майстрів Спорту. І судді і погодні умови цього разу були відповідними. Нас поздоровляють. Мені дуже приємно, що в цьому заїзді К-4 – 1000 м. мій земляк (наш херсонець) А.Трубчаніков («Спартаківець») був першим. Всі ми стали Майстрами Спорту СРСР. Посвідчення прийшло лише у грудні місяці. Я – перший Майстер Спорту у херсонській облраді «Динамо». Мене це і радує, і лякає. А раптом я програю якомусь першорозрядникові?.. І я продовжую тренуватись по своїй самостійній методиці ще більше.

Ще один момент: у байдарці-одиночці і на дистанції 500 м. на Першість ЦР ВЦСО виграв Леонід Федоренко «Жальгірне» - Литва) у моєї байдарки, яку я зробив власноруч, досить звуженої, але відповідної зі всіма стандартами.

Цей, 1960 рік, був дуже насичений змаганнями. На Першість ВЦСПСУ Херсона приїхали досвідчені спортсмени профспілок (Є. Яциненко, Д. Димитрів, А Кононенко та інші). Мені дуже сподобався виступ Андрія Хіміча у каное з «Авангарду». В каное-одиночці він їхав, як по-маслу. Так само їхав з тренування і Н. Димитків. Їх приклад мене дуже надихнув.

Після закінчення змагань ВЦСПС робили юшку на дистанції р. Конка. Іван Головачов там теж виграв у байдарці-одиночці 1000 метрів. І там на дистанції річки Конка і зостався з друзями. А мені довірив відігнати на базу «Спартак» свою байдарку і весло. Це я вперше сів на імпортну байдарку. Хто мене не чіпляв, я скидав всіх з хвилі і їхав уперед. Я вважав, що це робить байдарка і весло, а не я.

Коли тільки роз’їхались профспілкові спортсмени, почався Динамівський Всесоюзний збір. Нас розмістили у готелів «Дніпро» - це на вулиці Горького, проти філармонії (зараз вже не існує).

Великі спортсмени відпочивали (Ф. Ляховський, В. Наталуха, І. Писарєв, М. Каалісте та інші)

І ось в кінці збору роблять змагання з фізичної підготовки. Я відношусь до них з високою відповідальністю. Змагання в естафеті: віджимання від землі, гребля у народному човні, лазіння по канату без ніг, біг 3 км, підтягування на турніку 15 разів. Все це з урахуванням часу.

Віджався я від землі нормально, прогріб у народному човні добре, по канату заліз, пробіг, а коли дійшла справа до підтягувань, я не зміг підтягнутись 15 разів (як не напружувався). Це був початок листопада.

Мені зробили зауваження і сказали, що на наступному зборі, якщо я не навчусь підтягуватися, мене відрахують зі збірної ЦР «Динамо».

Тоді я поставив пере собою. Завдання: кожен день підтягуватися під час ранкової зарядки по два підходи на жердині. Я використовував для цього звичайну драбину, яку ставив до деревини у себе на подвір’ї. А до лютого 1961 року від’їзжаючи на збір у Поті (Грузія) я вже робив 2 по 25 раз підтягувань.

Я в м. Поті («Поті на болоті» - так всі веслярі казали). Тренуюсь як і всі. Тренуємось на річці Ріоні. Іноді через платину виходимо на річку Паліостоні. Тренуємось багато, а в кінці збору змагання з загальної фізичної підготовки. Мені вже 17 років, я вже дійсний Майстер Спорту.

На змаганнях з фізичної підготовки я вперше зайняв перше місце. Виграв у всіх. На той час вважався найсильнішим заслужений Майстер спорту Михайло Калісте (Ленінград). Підтягнувся я 27 разів – більше за всіх. Гирю (16 кг) підняв з землі над головою лівою рукою 350 разів. Правою – скільки хотів. Поруч з Каалісте – він лівою програє мені, а правою зробив 150 і (як я побачив) він здався. Я, не повністю викладаючись, роблю 250 ривків гирею і стаю першим з фізичної підготовки серед дорослих веслярів у Центральній Раді «Динамо». Мене нагороджують великим тортом і ящиком води «Боржомі». Вся команда все це вживаю. Я їду додому у Херсон поїздом. На Керченському перешийку всі виходять з вагонів. І ось повідомлення по радіо: «Наш перший космонавт Ю.Гагарін здійснив круговий політ по орбіті і повернувся на Землю». Всі люди радіють. Радію і я. мене це дуже надихає. Хочеться теж зробити щось велике.

Я вчусь вже на четвертому курсі судно-механічного технікуму навечірньому факультеті. Часу для тренувань вдосталь. Встаю, як і раніше, о 6 годині ранку. Роблю зарядку з урахуванням своїх недоліків у фізичній підготовці. І тут нове повідомлення, що Першість Радянського Союзу буде не серед юнаків, а серед школярів. Мені дуже хочеться прийняти в них участь, я ще юнак.

Я звертаюсь до директора ДЮСШ Пятаковіча А.А., щоб він перевів мене в загальну школу. Він мене переводить до 10 класу вечірньої школи №5, де колись навчалася Лариса Латиніна. Я успішно закінчую школу, отримую атестат зрілості.

Потім були: Першість Укради “Динамо”, Першість України серед юнаків. Я все легко повигравав. І там на зборах, чогось ми з братом Халіповим посварилися. Тепер ми не називаємо один одного по імені. Мі тільки “пави”.

І ось требі їхати у Казань на молодіжну Першість Союзу. У нас не має ніяких добрих човнів. В. Наталуха і Ф. Ляховський пропонують нам (з Халіповим) відвезти їхні човни до Казані. Ми погоджуємось. Це пішки з Труханового острова, з байдарками у руках до вокзалу в м. Києві. У Москві з Київського вокзалу до Казанського пішки з байдарками. У Казані з вокзалу до озера Кабан – знову пішки з байдарками у руках.

На другий день – змагання на дистанції 500 метрів. Разом з нами виступали і дорослі спортсмени. В. Наталуха і Ф. Ляховський знову увійшли до збірної команди Радянського Союзу. Я виграв дистанцію 500 м в байдарці-одиночці, О. Халіпов був четвертим, а другим був В. Сокол з Молдови.

В байдарці-двійці, разом з О.Халіповим ми теж виграли. Я став двічі Чемпіоном Радянського Союзу серед молоді. Наші човни з Казані до Києва везли на конструкції спорткомітету СРСР.

У Києві був збір до Чемпіонату Європи у Польщі. Вкінці збору нам сказали, що нас на Чемпіонат Європи не беруть, бо не встигли оформити виїзні документи (паспорти). Я залишаюсь у Києві на зборах. Готуюсь до Всесоюзної спартакіади школярів, яка буде відбуватись у місті Баку – столиці Азербайджану (“Баку”, у перекладі на українську – вітер).

І так воно і було. Приїхали в Баку –на морі шторм. Всі байдарки відкинуло у море. Нам привезли кілька комплектів байдарок з Ленінграду. Нові, широкі.

Наші байдарки були на вокзалі, у багажному вагоні. Нам видали форму – теплі костюми з начосом. Всі ходили по Баку з сіллю на спині. І ось змагання. Парад на стадіоні. Мені довірили нести прапор України попереду всіх українських спортсменів.

На байдарці-одиночці я виграв золоту медаль і криштальний Кубок Чемпіона.

Мій брат, двоюрідний, Халіпов не схотів гребти на човні ленінградського виготовлення і взяв експериментальну вузьку байдарку. За що і поплатився. У фіналі він перевернувся. В естафеті я заборонив йому брати вузький човен. Хвиля не велика, але є зяб. Алік йде першим етапом. Він виграє у білоруса, який став Чемпіоном на дистанції 500м. А потім Гурський, Мастепан з Херсону передає мені естафету четвертим. Я на останньому етапі. Я через силу обіграю всіх і стаю першим. Друга золота медаль Чемпіона у мене. Мені дають приз – невеликий настінний килим.

З Баку я їду додому. В. Сокол зайняв друге місце на Чемпіонаті Європи. Показує мені срібну медаль. Я в нього вигравав. Думаю, що якби я поїхав на Європу, я б отримав медаль кращого ґатунку.

Вдома я потроху тренуюсь. Готуючись до наступного спортивного сезону. Більше наполягаю на силову підготовку. Та приходять телеграми з Москви. Мене викликають до міста Тернопіль. Там вкінці вересня буде проходити Чемпіонат Радянського Союзу серед дорослих. Я зразу виграв вибіркові змагання на 10 000 м. Потім Володимир Наталуха, вже відомий весляр, пропонує мені сісти в байдарку-двійку. Ми пробуємо різні варіанти, то я першим номером, то він. Я його слухаюсь. Він вирішує, що він буде сидіти першим номером. Ми пройшли вибіркові змагання, півфінал. Все виграли. І ось фінал. На озері тиша. Трохи мерехтить дощик. Ми після 200 метрів йдемо першими і так до кінця. На фініші ще додаємо і стаємо Чемпіонами Радянського Союзу. Я серед дорослих вперше взяв золоту медаль.

У байдарці-одиночці на дистанції 10 000 м я стаю четвертим серед дорослих спортсменів на Чемпіонаті Радянського Союзу. Міг би бути третім, але задоволений золотою медаллю, я допомагаю ветерану – призеру Чемпіонату Світу та Європа Є. Яциненко з м. Миколаєва, який і став третім.

Після змагань їду до Саратова на навчання у Саратовський педагогічний інститут. Їду з херсонцем Пітеровим Феофаном – він теж Майстер спорту, не пройшов по конкурсу не пройшов по конкурсу у Миколаївський педагогічний інститут. Живемо ми у тренера Бикова Віктора Олександровича. Він не багатократний призер Радянського Союзу, багаторазовий Чемпіон Росії. Факультет фізичного виховання знаходився у місті Енгельс, трохи більше однієї години.

Зранку ми з тренером бігали на стадіон. Там проводили швидкісне тренування на різних відрізках. Все це з урахуванням часу. Потім бігли снідати і їхали на заняття. У трамваї ми часто засинали. Програма занять була складна: по 2-3 пари – практичні заняття (легка атлетика, спортивні ігри, гімнастика). На воду майже не ходили, було обмаль часу, та й дуже стомлювалися. Гроші не платили. Мати мені потрохи висилала, а Феофану нічого. Він був один у матері, батька у нього не було. Добре, що у той час у всьому Радянському Союзі в їдальні хліб був безкоштовний. Ми брали в їдальні по 2-3 чаю ї їли хліб з чаєм. Гроші казали мені, як Чемпіону Союзу, будуть платити з нового року. Через два місяця я їду додому у Херсон, на тиждень. За два місяці я схуд на три кілограми. У Херсоні я домовляюсь у педагогічному інституті, що мене візьмуть по переводу на хіміко-біологічний (у той час факультету фізичного виховання в Херсоні не було). Я доганяю по навчанню своїх однокурсників (бо пропустив два з половиною місяця) і виходжу на сесію. Здаю сесію без заборгованості. Дуже тяжко було поєднувати навчання на денному відділенні з серйозним заняттям спортом.

Приходить виклик на збори у Поті. Мене включили до складу збірної Радянського Союзу. На зборах кожен день перевіряють стан здоров’я. У мене виявляють порушення роботи серця-аритмію. Лікарі пропонують кинути спорт. Але я знаю, що мені ще доведеться йти служити до армії. Хочу потрапити до спорт роти. Я трохи знижую навантаження, однак тренувань не залишаю.

Влітку я вперше завойовую звання Чемпіона України на дистанції 10 000 м у байдарці-одиночці. Моїм головним суперником був Федір Ляховський з Вінниці, теж член збірної СРСР. Змагання проходили в м. Тернопіль. Там я ще був другим у двійці на дистанції 500 м з Олександром Кураком. Що було цікавого, так те що Федір Ляховський після дистанції 500 м, яку він виграв у одиночці, замовляє собі приз – светр 46 розміру (Ляховський на зріст під 2 метри). Він і при мені каже: “На 500 м – це мені для жінки дайте светр 46-го розміру, а на 10 000 м приготуйте для мене 56-го розміру”.

Мені довелось прийняти приз – светр 56-го розміру. У той час Чемпіонам, окрім призу, давалась червона майка з гербом України і жетоном, як і на Чемпіонаті Радянського Союзу.

З Тернополя їдемо на Чемпіонат Радянського Союзу і на Міжнародні змагання у м. Псков. Це старовинне місто з церквами і старою фортецею десь XV-XVI століття. Змагання проходили на річці Великій. Дистанція була дуже неоднорідна, трохи з поворотом. На перших водах течії зовсім не було, а на першій воді аж в іншу сторону. Гонки проходили проти течії. Хто по жеребкуванню потрапляв на перші води ставали призерами і чемпіонами, на дальніх водах – ніхто призових місць не зайняв. Наталусі, моєму напарникові, дісталась третя вода на 500 м в одиночці і він виборов 2 місце. Нам, у двійці, дісталася восьма вода і ми були лише шостими. На дистанції 1000 м нам дісталась дев’ята вода і теж були дев’ятими.

Тут у Пскові змагання були особистими і ніхто з тренерів за нами не слідкував і не випроваджував на старт. Тут стався цікавий випадок. Пройшло жеребкування на дистанцію 500 м до обіду.

В. Соколу (з Молдавії) дісталась перша вода. Його всі поздоровляють з призовим місцем, бо на першій воді інакше і не могло бути. Пішли обідати, потім пішли відпочивати. Приходимо після відпочинку, а Сокола немає. А потім з’ясувалось, він просто проспав свою медаль. Коли почались Міжнародні змагання, дистанцію повернули у протилежний бік. Там де був старт, там став фініш.

Я вперше одягнув спортивну форму збірної СРСР. Мені довелось йти десятикілометрову дистанцію. Я виборов друге місце. Отримав срібну медаль Міжнародних змагань.

Потім їдемо додому. А потім у Вінницю на Першість Укр. Ради “Динамо”. Я заявлений у байдарці-четвірці на 1000 м та в одиночці на 10 000 м. Федір Ляховський у себе вдома. Думає взяти реванш за Чемпіонат України. Коли ми були у Пскові, Ляховський тренерам збірної СРСР казав, що Першість України на 10 км він програв мені випадково, бо, нібито, на ніс його човна начіплялось дуже багато водоростей. Веслувальними з Вінниці мені сказали, що Федір приготував для мене особистий приз –іржавий цвях з червоною стрічкою.

Незважаючи ні на що, я виграю у всіх, в тому числі і у Ляховського, хоча він і вдома.

Після Укр. Ради “Динамо” їдемо на Всесоюзні змагання ЦР “Динамо” до Ленінграду. Я виступаю у байдарці-двійці з вінничанином Юрієм Дорохіним. Там у двійці на дистанціях 500 м і 1000 м ми були другими. Програли неодноразовим Чемпіонам СРСР – Мухіну і Черняєву.

Після Чемпіонату ЦР “Динамо” їдемо знов на тренувальний збір до Вінниці. Живимо біля колишньої ставки Гітлера (там залишилися тільки останки – залізобетоні каменюки товщиною біля 3-х метрів). Готуємось до командного Чемпіонату СРСР. Мене посадили в елітну четвірку – троє Заслужені Майстри спорту (І. Писарєв, М. Калісте, М. Рудзенскас і я). Мені пропонували сісти і у другу молодіжну четвірку, разом з Халіповим, але я відмовився.

На командному Чемпіонаті СРСР на дистанції 1000 м ми були лише п’ятими, а на дистанції 10 00 м – зайняли третє місце, бронзові медалі. Це вже було у Києві. Тут же, після Чемпіонату Союзу, був командний Чемпіонат України. Я виступав у двійці з Халіповим – виграли 1000 м і у байдарці-четвірці на 1000 м (Халіпов, Трубчаніков, Головачов і я) – теж виграли.

У ці роки (1961-1963) було напруження з призовом молоді до служби в Армії. В більшості Вузів виключили військові кафедри. Я ще сподівався ухильнути від служби в армії. Мене запрошували в різні вузи, але я не звертався, бо не було військових кафедр.

Зустрівся я з тренером веслування з Дніпропетровська і він пообіцяв мені десь улаштувати це питання. Я приїжджаю до Дніпропетровська і мене через Обком Партії пропонують вчитися в університеті на факультеті ядерної фізики вільним слухачем до кінця першого семестру. Я проходив кілька тижнів в університет, поспілкувався зі студентами. Там я з’ясував, що до третього курсу треба одружитись, і щоб обов’язково мати дитину, бо після третього курсу треба проходити практику на атомних реакторах і можливі опромінення, після чого дітей може не бути.

Мені ця справа не сподобалась і я вирішую йти служити до Армії.

Їду в Херсон, йду до військового комісаріату, проходжу медичну комісію і через тиждень я вже їду до місця служби.

Роки

Я в Радянській Армії.

Їдемо до Тирасполя. Потім машиною мене відправляють до міста Дубоссари. Там знаходиться спорт рота з веслування на байдарках.

Мене направляють в карантин у строй батальйон. З хлопцями-веслярами я спілкуюсь. Більш за все Херсонці. Я віддаю свій рюкзак. Там печиво і банка згущеного молока. Вони все з’їли.

Мої речі у коморі теж вкрали. Мене виводять кожного ранку на зарядку. Я з сержантом спорю: якщо я підтягнусь на перекладині за три підходи більше за все відділення хоч на один раз, він буде мене відпускати на зарядку самостійно. Я підтягнувся у чоботях з ременем – 27 разів, потім я знімаю чоботи і ремінь – 29 разів. Третій підхід – я роблю 31 підтягування і на два рази збільшую визначений показник. Сержант програє мені банку згущеного молока і відпускає мене на самостійну зарядку. Я бігаю по 4-6 км кожен день, роблю свої улюблені вправи зранку.

У карантині був один казус. Я не палю цигарок. Я вийшов на повітря біля казарми і мене змушують сержанти вбирати яму з недопалками і плювками. Я відмовляюсь. Сержантів три-чотири. Знімають пояса, накручують на руки. Я хапаю з землі залізні грати з курильної ями, завдовжки 4-5 метрів і грати. Притискаю всіх сержантів до стінки казарми. Вичищати курильну яму я не став. На ранок приходить командир взводу. Викликають мене до замполіта полку. Я пишу пояснення. Мені дають 20 нарядів на кухню кочегаром. По-перше, мене будили о 3-й годині ночі, щоб я розпалював котли. Потім я приноровився. Звечора клав вугілля і до ранку воно тліє. Потім вранці я кладу дрова, потім вугілля і через 5-10 хвилин вже велике багаття. Котли журчать. Повар дає мені масли обгризати. Встаю я вже о 4-5 годині. Вдень висипаюсь. Так 20 днів підряд.

Потім присяга на вірність Вітчизні. Я йду у спорт роту.

Тут своя присяга. Приносять відро вина. Кажуть, що якісь заслуги додають по одному “кеду” по сідницях. Мені дають при законні, а за четвертий, що я комсомолець, я зриваюсь. Мене тримали по рукам і ногам 4 солдати. Дають кружку вина. Я не п’ю і вибігаю з казарми. Пішов до умивальника. Облився трохи водою.

Мене запрошують у Москву в ЦСК ВМФ. Я виграю Першість м. Москви на всіх дистанціях. Живу я у Тушині на аеродромі, де колись злітав В. Чкалов. Я їм, що мені приносять, сам щось підкупляю. Встаю о 6-й годині. Я на річці Москва. Виконують якісь вправи з загальної фізичної підготовки. Чекаю речовий атестат з Дубоссар. Але чомусь його не висилають. Мене на баржу не беруть, бо у мене немає морської форми. На водну станцію ЦВСК ВМФ приїжджає Юрій Гагарін (мій кумир) у супроводі генералів. Я виношу свою байдарку – декілька разів, щоб роздивитися Ю. Гагаріна.

Потім Першість Збройних Сил СРСР у Москві, в Хімках. Я виграю всі дистанції – 4 рази. Мене, як і всю команду, запрошують на банкет у Міністерство Збройних Сил. На бенкеті все було. І чорна і червона ікра. За мекне неодноразово піднімався тост. Потім генерал-лейтенант Філіпов - начальник фізичної підготовки Збройних Сил підніс до мене пляшку коньяку, але я і граму не випив, бо я зарікся сам собі, що за службу в армії, я не вип’ю ні грама спиртного.

Потім генерала Філіпова змінив генерал-майор Кирилович. Я з ним був добре знайомий, ще коли він був начальником фізичної підготовки Одеського військового округу. У мене був такий казус. Коли мене з карантину перевели у спорт роту, “діди” казали, що коли ми відпочиваємо і заходить якийсь офіцер, ніколи не піднімайся, і не віддавай честь. (До речі, у нас в спорт роті усі були Майстрами спорту) Тільки коли прийде майор Покусаєв, ось тоді треба віддавати йому всі почесті. І ось, після вранішнього тренування і після обіду всі полягали відпочивати. Я теж ліг і міцно заснув. Чую, якийсь гомін, сидить за столом якийсь підполковник. Я глянув на погони і продовжую спати. До нас неодноразово підходили підполковники, але це виявився саме підполковник Покусаєв І К., йому підвищили звання. Мені зробили зауваження, а “діди” сміються, кажуть молодий, служби не знає.

Потім ще була зустріч з підполковником Покусаєвим.

Перед Першістю Збройних Сил СРСР я знаходився зі всією командою ОДВО у Дубоссарах. Жили ми на березі Дністровського водосховища на водній станції. Якось після 24-ї години (вже темно) я палю вогнище. Коло мене малі діти-молдовани, собачки. Раптом під’їжджає УАЗ і з нього виходить підполковник Покусаєв І.К. Я доповідаю, що я вахтовий, а всі пішли до їдальні. Він каже, що через 30 хвилин буде перевіряти всіх, щоб були на місці. Нашу спорт роту в Дубоссарах знали всі в обличчя. Я посилаю хлопчиків до танцмайданчика попередити спортсменів. Всі зібралися вчасно.

Першість Збройних Сил проходили у місті Солнечногорск (під Москвою)

Це моя перша “Вооруженка”. Суперники дуже сильні – Чемпіони Радянського Союзу, призери Чемпіонатів Світу та Європи (В. Морозов, А. Гришин, В. Іонов та інші).

Але я не звертаю уваги. Виграю в байдарці-одиночці 1000 м і 10 000 м. Цей результат був кращим за весь час існування спорт роти ОДВО з веслування на байдарках і каное. Нагороджує всіх призерів генерал з Міністерства Оборони Радянського Союзу. Потім викликають до штабу Одеського військового округа. Підполковник Покусаєв вручає мені жетони за Першість Збройних Сил у Солнечногорську. Нагороджували тільки дипломами.

1964 рік почався для мене з Першості Москви. В той час я був тимчасово відряджений до Москви у ЦСКА ВМФ. У байдарці-одиночці я виграв всі три дистанції: 500 м, 1000 м і 10 000 м. Потім поїхав до Молдови у місто Дубоссари, де на Першості Молдови теж виграв всі три дистанції у байдарці-одиночці. З Молдови мені довелось з командою летіти до Талліна (Естонія). В Талліні проводилась зональна Першість СРСР. Проживали ми близько 5 км від гоночної дистанції. Нас возили автобусом до місця змагань. Приїхавши до дистанції я виявляю, що забув руля від своєї байдарки. До старту залишається десь біля години. Транспорту ніякого. Автобуси, що нас привозили, поїхали до міста за іншими командами. В нашій зоні виступали команди Естонії, Латвії, Литви, Білорусії, Молдови. Мені довелось бігти до місця проживання за рулем від байдарки. Туди і назад – близько 10-ти кілометрів. Я ледь встиг до старту. Я вже був добре розім’ятий і розігрітий. Сів у байдарку, трохи покатався і на страт. Змагання проводились в один день – 500м, 1000м і 10 000 м. Всі три дистанції я виграв. Медалі не давали. Нагороджували тільки дипломами. Ще з однією несподіванкою я зіткнувся. Влітку я дуже вигоряв, волосся на голові ставало зовсім білявим. Цим я трохи був схожий на естонця. Був такий випадок. Їду я в трамваї, стою біля каси. Мені передають “п’ятаки”, я борсаю їх в касу, відриваю талони. Все нормально. І ось я комусь кажу: “Возьмите пожалуйста!” – від мене враз всі відвернулись, одійшли на цілий крок, щось люди між собою белькочуть по-своєму. Більше, поки я їхав, мені гроші на талони ніхто не передавав. Я був здивований.

На другий день ми від’їздили додому. Я з Юрієм Костючком вирішуємо добиратись літаком до Херсону. Це нам треба було зробити три пересадки: Таллін –Мінськ, Мінськ – Кишинів, Кишинів – Одеса, Одеса - Херсон. Ми ледь встигали з літака на літак. Особливо мені запам’яталась пересадка у Одесі. Тільки ми приїхали з Кишинева до Одеси, як чуємо оголошення: “Закінчується посадка на літак Одеса-Херсон!” Ми бігом до літака. Без квитків за гроші нас не беруть. Костючка залишаю з речами біля літака, а сам біжу до каси за квитками. Там вдається без черги взяти квитки. Прибігаю до літака, а там вже підняли трап. Вмовляємо стюардесу впустити нас у літак. Домовились. Через 45 хвилин ми в Херсоні – дома. Так ми за день з Талліна добралися до Херсону.

У 1964 році я виграв дві дистанції на Першості Збройних Сил СРСР. У байдарці-двійці 500 м і в одиночці – 10 000 м. Після “вооруженки” (як ми казали), були збори у м. Києві. Жили ми у військовому політехнічному училищі на Червоній площі. У вихідний день було дуже жарко. Нас чоловік десять зібралися в умивальній і стали обливати один одного водою з-під крану. Прийшов наш командир - капітан-лейтенант Тихонов Анатолій Петрович і дуже розгнівався, бо всі стіни і підлога були у воді. Він сказав, що всіх нас на другий день порозсилає по військовим частинам. Ми попритихали. А на другий день я завоював 2 медалі Чемпіонату Радянського Союзу. Срібну у двійці на 500 м і золоту на 10000 м в байдарці-одиночці. В той же день (15 серпня - мій день народження) я літаком приїхав до Херсону. Сиділи, вечеряли з друзями, і раптом по радіо, у вечірньому випуску спортивних новин, повідомлення: “Чемпіоном Радянського Союзу став Володимир Земляков...” Мені і всім моїм близьким, що сиділи за столом, почути це по Всесоюзному радіо було дуже приємно.

Неприємно було одне - на Олімпійські Ігри я не поїхав. Навіть на передолімпійський збір мене не взяли. “Все одно, ти не виїзний, – кажуть тренери – їдь краще додому!” І ось я вдома.

У 1965 році я пишу до всіх газет, до Міністерства Збройних Сил Радянського Союзу, що мені не дають можливості виступати закордоном на великих змаганнях, не відкривають візу.

І ось я виїжджаю у складі збірної Радянського Союзу на Чемпіонат Європи. Мені треба виступати в байдарці-одиночці на дистанціях 1000 м та 10 000 м. У Румунії на озері Снагів проводять відбірні змагання в естафеті 4Х500 м. Я виграю у всіх наших веслярів. На 1000 м я стаю лише п’ятим. На 10 000 м я з першого повороту лідирую – йду першим, але я не знаю суперників, та й досвіду ніякого не маю. І в результаті третє місце – бронзова медаль на Чемпіонаті Європи у байдарці-одиночці. Мене це й, наче, задовольняє. За цей результат мені присвоюють звання Майстра Спорту Міжнародного класу.

Потім Чемпіонат Радянського Союзу. На 1000 м у байдарці-одиночці я стаю другим. Думаю, 10 000 м я все одно виграю. Мені дає свою байдарку Ерік Калугін. Я її погано перевірив. Там шток руля виступав на 1,5 см нижче корпусу човна. Я лідирую, йду першим. Почуваю добре. І ось на третьому повороті я чіпляюсь штоком руля за ростяжкові троси поворотних буїв. Я зупиняюсь. Стою на місці. “Головка” човнів мене об’їзджають. Я плигаю у човні і ледве вибираюсь з цієї пастки. “Головка” (Піскарьов, Царьов, Костенко) метрів на 30 попереду. До останнього повороту я ледь доганяю їх. Сил немає вже. Я відсиджуюсь трохи на хвилі. Скоро остання пряма – 1000 метрів. Я збираюсь силами. Але я їх вже втратив доганяючи суперників. На останній прямій мені все ж вдається боротися, і в результаті друге місце – срібна медаль. В естафеті ми були третіми. Це теж була перша нагорода Молдавії в естафеті. Я приїжджаю у Дубоссари – в/ч 44005, командир полку Акімчев Михайло Іванович. Він мене поздоровляє зі всіма нагородами. Питає, скільки я завоював медалей, не рахуючи Першості Збройних Сил, Першості Молдови та інших. Я кажу, що чотири. Він дає мені п’яту – “ХХ років перемоги у Великій Вітчизняній війні”. У мене в той час військової форми не було. Він каже, що вперше медаль причіплює до громадського піджаку. Каже, що комусь дають звільнення на 1—12 годин і солдатів забирає патруль, а ти об’їздив увесь Світ і ніхто тебе не затримав. “Їдь додому і приїжджай 10-12 листопада і отримаєш “дембель.” Я так все і зробив.

У Херсоні мені в товаристві “Локомотив” дають однокімнатну квартиру на площі Свободи. Я задоволений – доведеться виступати за “Локомотив”.

Рік.

Цей рік для мене був більш-менш вдалим. Я виграв відбірні змагання на озері в Кавголово (під Ленінградом) на дистанції 10 000 метрів. Виграв Чемпіонат радянського Союзу в місті Астрахань. Став срібним призером Чемпіонату Світу, програвши 0,1 секунди на дистанції 10 000 м Михайлу Хешу з Угорщини. До Чемпіонату Світу я не мав жодного Міжнародного змагання і не знав своїх суперників.

Рік.

Це рік Спартакіад України та народів Радянського Союзу. Спартакіаду України я виграв на трьох дистанціях: 1000 м і 10 000 м у байдарці-одиночці, та у естафеті 4Х500 м. В естафеті я йшов четвертим етапом. Мені передали естафету четвертим. Довелось наздоганяти трьох. Я все ж догнав і обігнав всіх і отримав третю золоту медаль Чемпіона України.

На Чемпіонаті Європи у двійці з Н. Горбачовим на 10 000 м ми були лише сьомими.

На спартакіаді народів СРСР мені довелось виступати відразу на двох десятикілометрових дистанціях – в байдарці-одиночці, та у четвірці. Першим був заїзд четвірок. Ми – В. Земляков, С. Нагорний, В. Пятлін, Ю. Костючук – були третіми. Отримали бронзові медалі. Через дві години заїзд байдарок-одиночок. Я добре не відпочив і став лише п’ятим. Більше таких експериментів я вирішив не проводити.

Рік.

Це рік Олімпійський Ігор. Весняні і зимні збори проводять у високогірному Цехкадзорі (Вірменія), поблизу Єревану.

Перші контрольні змагання на 1000 м я виграю у всіх в байдарці-одиночці. Повітря 10˚-15˚ С з позначкою “плюс”. Мене розтирає перед стартом масажист маз’ю “Фіналгон”. Підійшовши до берега, я не можу охолодитись. Знімаю шерстяну футболку і заходжу по пояс у воду. Вода льодяна – лише плюс 5 градусів. Я обливаюсь хвилин 20, поки не охолоджусь. Прихожу в готель. Надвечір у мене підіймається температура. На другий день до 39-40 градусів. Так днів 12-15. Я навіть до їдальні не ходжу, мені їжу приносять. Ліки приносять, але вони чомусь не допомагають. Через, приблизно, два тижні приходять армянські веслярі. Приносять пляшку коньяку і пару лимонів. Умовили мене випити відразу 200 грамів і з’їсти пів лимона, потім, надвечір, - повторити цю процедуру. Що я і зробив. На другий день температура різко знизилась, ще через день – зовсім стала нормальною. Відбірні змагання проходили на Андаманському водосховищі, бо у Цехкадзорі з водосховища спустили воду. Я “відбирався” у байдарці-двійці з напарником Володимиром Образцовим. Ми були другими і це вже після перенесення хвороби. Потім, через місяць або півтора, ми з другою командою Радянського Союзу поїхали до Всесвітнього Фестивалю Молоді у Софію (Болгарія). Там у двійці з Образцовим ми виграли з відривом у 5 секунд у Вен грів, які і на Олімпійських Іграх були другими, але програли всього лише 0,3 секунди. У байдарці-четвірці ми були другими.

На Чемпіонаті Радянського Союзу у Пскові на річці Великій я був 9-м на байдарці-одиночці на 1000 м і другим на дистанції 10 000 м. Ще для команди мені довелось виступати на другій десятикілометровій дистанції у байдарці-четвірці у складі Ю.Костючок, А. Крейда, В. Земляков, В. Кутузов. Були дев’ятими. В естафеті 4Х500 м – теж дев’яте місце. І так три дев’ятих місць і одне друге на Чемпіонаті Радянського Союзу.

У 1969 році я виграв на двох дистанціях Першість України, а також Першість українських профспілок.

Став Чемпіоном Радянського Союзу у К-4-10 000 м і був другим у байдарці-одиночці на 10 000 метрів. Коли я проходив поворот і фінішував, щось за мене дуже вболівали – підтримували трибуни. Я був здивований. Коли я вийшов на берег, все з’ясувалось. Це приїхала у Хмельницький футбольна команда Херсонського “Локомотива”, грати на Першість України. Вони мене щиро вітають. На Чемпіонаті Світу у байдарці-четвірці в складі – В. Земляков, В. Ізаке, І. Ірже, С. Лєбєдєв - ми зайняли лише шосте місце.

Ще до Чемпіонату Світу була Копенгагенська регата (Данія). Ми у цьому складі вибороли дві медалі на 1000 і 10 000 метрів.

Рік.

Цей рік для мене був особливим тим, що я закінчую факультет фізичного виховання Миколаївського педагогічного інституту. Я здаю два державних іспити, третій – через тиждень. Я лечу літаком до Москви, потім до Ленінграду. З Ленінграда потягом до Гельсінкі. Там проводиться Міжнародна регата. Я займаю два других місця в байдарці-одиночці. Побував у музеї Леніна. Був на головній площі, де встановлений пам’ятник кращому бігуну Світу Паво Нурмі, на весь зріст, позолочений.

Повертаюсь додому. Їду до Миколаєва, здавати останній державний іспит. Я на два дні запізнююсь і мені дозволяють здавати іспит з випускниками денної форми навчання. Я справляюсь з цим завданням і отримую диплом викладача фізичної культури.

Потім Чемпіонат Світу в Копенгагені. В Данії ми отримали нові байдарки. Ми вирішуємо виступати в новому човні. Я виступаю у байдарці-четвірці на 10 000 м. До першого повороту ми йдемо першими. І ось на повороті задній човен веслом обірвав нам трос. Човен став без рульовий. Нам довелось зійти з дистанції. Всі були прикро вражені до сліз.

Потім Чемпіонат Радянського Союзу. Тут мені пощастило. На двох дистанціях (1000 і 10 000 метрів) у байдарці-четвірці я завоював дві золоті медалі. По закінченні спортивного сезону, я поступаю працювати в Херсонську філію ОТІПП ім.. Ломоносова, викладачем кафедри фізичного виховання. Спорт не покидаю.

1971 рік. Знову спартакіада народів Радянського Союзу. Я виступаю у байдарці-четвірці у складі: Ю. Філатов, Ю. Стеценко, В. Морозов, В. Земляков; на двох дистанціях. К-4-1000 м друге місце, срібна медаль. К-4-10 000 м – перше місце, золота медаль. Це іде вже у залік моєму інституту.

На Чемпіонаті Світу у Белграді (Югославія) я виступав у байдарці-четвірці у складі: Хейно Курвет, Микола Горбачов, Володимир Климов, В. Земляков – зайняли третє місце, отримали бронзові медалі.

У цьому році я вдруге був на Міжнародній регаті у Стокгольмі (Швеція). Я виступав у байдарці-одиночці на 10 000 метрів. Зі старту я йшов першим. Потім дистанція проходила через відкрите море. Перед поворотним буєм під моє весло задній весляр підставляє ніс своєї байдарки і я перевертаюсь. Мене судді хочуть забрати в катер, але я відмовляюсь і через кілька спроб я сів у човен, а всі суперники вже далеко попереду (дивись фото). Дистанцію я все ж закінчив останнім. Мені дали кришталевий Кубок за мужність.

Рік 1972. Я переміг у байдарці-двійці з Хейно Курветом змагання “Весняний приз” у місті Красноводськ. З цим же напарником виграю Кубок СРСР. Я вже виграю Кубок СРСР п’ятий раз. Перший Кубок СРСР проводився у 1967 році у Херсоні, тільки в одиночках, по сумі результатів на трьох дистанціях – 500 м, 1000 м і 10 000 м. Я виграв. Тоді мені дали лише кришталевий Кубок. На цей раз давали спеціально виготовлені медалі. На кожній дистанції і в кожному класі човнів.

В кінці сезону я знову стаю Чемпіоном Радянського Союзу у байдарці-одиночці на дистанції 10 000 м у місті Житомирі. Це моя остання золота медаль Чемпіонату Радянського Союзу.

Рік 1973.

Я тренуюсь, як завжди, однак виїжджаю на тренувальні збори через раз. На кафедрі відпускають неохоче. З травня мене вже ніхто не затримує.

У цьому році я виграю “Весняний приз”. Стаю Чемпіоном України на двох дистанціях у байдарці-одиночці. Готуюсь до Чемпіонату Радянського Союзу. Мені запропонували виступати у байдарці-четвірці з такими знатними спортсменами, як Юрій Філатов, Юрій Стеценко, Володимир Морозов. Я, звичайно, погоджуюсь,

Приїжджаємо у місто Трокай (Литовська РСР). Ю.Філатов і В.Морозов жаліються на свій стан здоров’я. В фіналі на 1000 м ми стаємо лише восьмими. Далі Філатов і Морозов відмовляються виступати. Мені доводиться заявитись у байдарці-одиночці на 10000 метрів. Останній час я тренувався у четвірці. Пробую проїхати пару кілометрів у байдарці-одиночці. Важко перестроюватись на інший лад. Човна під собою не відчуваю, а треба відчувати і човен, і весло, і воду – все у купі.

На другий день, ще і бокова хвиля. Ось і старт. На страті п’ять Чемпіонів Світу цього року. До першого повороту я приїжджаю десь 17-м – 20-м, рахувати ніколи. Попереду чотири групування. І ось я трохи присидівся у своєму човні і починаю потроху наздоганяти. Доганяю одну групу, трохи відпочину на хвилі, прискорююсь, доганяю наступну і т.д. За 300-400 м до останнього повороту наздоганяю першу “головку”. Тут Шапаренко, Царьов, Трукшин, Цегоєв – всі Заслужені Майстри Спорту, досвідчені спортсмени. За 200 метрів перед останнім поворотом прискорююсь, виходжу вперед. На самому повороті (йду по найменшому радіусу) прискорююсь максимально. Скидаю з хвилі Цегоєва і Трукшина. У мене на хвилі затримуються лише Шапаренко і Царьов. Я продовжую прискорюватись ще метрів 400. Розрив між останніми веслярами збільшився, але я повністю втратив сили. Останні 1000 метрів я вже не змагаюсь. Іду один, оглядаюсь, щоб мене ніхто не наздогнав. Проходжу на фініш третім. Отримую бронзову медаль. Це остання моя медаль з Чемпіонату Радянського Союзу.

Вирішую “зав’язати” з великим спортом. Мені пропонують місце тренера у збірній СРСР. Пропонують завідування кафедрою фізичного виховання. Я обираю останнє.

Рік.

Я залишаю великий спорт. На тренувальні збори не їду. Потроху підтримую спортивну форму заняттями зі своїми вихованцями, Кожен ранок бігаю. Взимку проводжу тренування у спортзалі інституту зі своїми учнями. З весни виходимо на воду, вчу тактики веслування. Потроху займаюсь літературним оглядом питань веслування та витривалості спортсменів. Пишу методичні вказівки, виступаю на різних конференціях, Без спеціальної підготовки разом зі своїм вихованцем Ігорем Муксіновим виграємо Кубок Великого Дніпра (Кубок України). Ще виграємо у байдарці-двійці Всесоюзні змагання ЦР ДСТ “Буревісник” на двох дистанціях. Більше я ні в яких змаганнях участі не беру.

Повністю поринаю у наукову та тренерську роботу. До 1980 року написав кандидатську дисертацію, опублікував 17 науково-методичних праць. Підготував 25 майстрів спорту, 4 майстри спорту Міжнародного класу. Мені присвоюють звання Заслуженого тренера Української РСР. Нагороджують грамотою Верховної Ради Української РСР.

1981 році захищаю кандидатську дисертацію. Виступаю на різноманітних конференціях. Публікуюсь у різних збірниках та журналах: “Теорія і практика фізичної культури”, “Гребной спорт”, “Vodni Sporty”- Прага, СССР та інших.

У 1983 році присвоюють вчене звання – доцент.

З 1974 року – завідувач кафедри фізичного виховання одного й того ж інституту, нині перейменований у Херсонський національний технічний університет.

До 2000 року опублікував 175 науково-методичних праць, з них три – посібники, затверджені Міністерством освіти та науки України. У 2000 році мені Вищою Атестаційною комісією (ВАК) України присвоєне звання Професора по кафедрі фізичного виховання. Я поки єдиний професор з фізичного виховання у Херсонській області. З 1974 року по 2007 рік я пропрацював завідуючим кафедри одного закладу, а це – 33 роки. Влітку 2007 року, за станом здоров’я, я переходжу на посаду професора тієї ж кафедри.

Всього маю трохи більше 200 публікацій у галузі фізичного виховання і веслувального спорту.

Поиск по сайту: