Флористичне районування суші

Найбільш відома схема поділу земної кулі на флористичні області А.Л.Татхаджяна, який виділяє шість флористичних царств: Голарктичне, Палеотропічне, Неотропічне, Австралійське, Капське, Голантарктичне (рис.47).

І. Голарктичне царство. Це найбільше флористичне царство, яке займає більше половини всієї суші. У це царство входить вся Європа з усіма північними островами, майже вся Азія (за винятком Індостану, Індокитаю, Філіппінських островів, Малайського архіпелагу та прилеглих островів), північна частина Африки до південної межі Сахари, майже вся Північна Америка з Гренландією та іншими північними островами (за винятком значної частини Мексики).

Отже, Голарктичне царство розташовано майже суцільним кільцем у позатропічній частині північної півкулі. В цілому флора різних частин Голарктичного царства настільки подібна, що деякі вчені припускають, що в минулому Північна Америка була з'єднана з Євразією. За теорією Вегенера це було до антропогенового періоду, тобто ще до горизонтального переміщення материків. Флора Голарктики походить від так званої арктотретинної флори, яка була багатшою за сучасну. Були поширені численні секвої, болотяні кипариси, криптомерії, тюльпанне дерево, магнолії, катальпи, горіхи, численні дуби, клени.

Тепер у Голарктиці поширені букові, березові, вербові, жовтанцеві, гвоздикові, лободові, хрестоцвіті, розоцвіті, зонтичні, ранникові, складноцвіті, осокові та злакові зі покритонасінних, соснові та ялицеві із хвойних та ряд інших (родини магнолієвих, лаврових, барбарисових, горіхових, гвоздикових, гречаних, вересових, першоцвітних, мальвових, молочайних, бобових, крушинових, горечавкових, бурачникових, норичникових, губоцвітих, дзвоникових, лілейних, ірисових, орхідейних, ситникових, аспленієвих і поліподієвих із папоротей).

Немає або майже немає таких тропічних родин, як саговникові, казуаринові, кактусові, анонові, непентесові, геснерієві, бігнонієві, каннові, пальмові.

Голарктичне царство займає величезну площу з різноманітними рельєфом і кліматом, тому його розбивають на ряд підцарств та областей. Голарктичне царство підрозділяється на підцарства:

А. Бореальне (з областями Циркумбореальною, Східно-Азіатською, Атлантично-Північноамериканською, областю Скелястих гір); Б. Древнєсередземноморське (області Макаронезійська, Середземноморська, Сахаро-Аравійська, Ірано-Туранська), В. Мадреанське (Сонорське) з єдиною Мадреанською або Сонорською областю (рис.47).

А. Бореальне підцарство є самим великим із всіх підцарств Голарктики — займає його більшу північну частину на континентах Євразії й Північної Америки.

1. Циркумбореальна область. Включає Європу (за винятком її частини, що відноситься до Середземноморської області), Північну Анатолію, Кавказ (за винятком аридних районів Закавказзя й Талиша), Урал, Сибір (за винятком південно-східної частини за течією р. Амуру), Камчатку, Північний Сахалін, Курильські острови на північ від о. Ітуруп, Алеутські острови, Аляску й більшу частину Канади. Ендемічних родин немає; ендемічних родів не дуже багато, і вони, як правило, займають частину області: аліарія, лунарія, шиверекія із хрестоцвітих, сольданела з першоцвітних, снить, бугила із зонтичних, медунка з бурачникових, водяний різак із водокрасових, гімнаденія й неотія з орхідейних, дюпонція зі злаків та ін. Ендемічними видами й родами особливо багаті Піренеї, Кавказ, а також Карпати, гори Сибіру й Канади.

Із хвойних найбільш характерні види сосни, ялини, ялиці, модрини, а в Канаді також тсуги, псевдотсуги й туї. З листяних порід звичайні види дуба, бука, берези, вільхи, клена, ліщини, тополі, верби, ясена, в'яза, липи, горіха, цельтиса, хмелеграби, кизилу, вишні, глоду, груші, яблуні, горобини, таволги, клокички, рододендрона, жимолості, бузини, калини, жостеру, брусниці.

Циркумбореальна область настільки велика, що в її межах на рівнинах Євразії й Північної Америки чітко виражена широтна (а в Америці й меридіональна) зональність.

Тундра, для якої характерні кущові верби і берези, кущики з родини вересових — брусниця, касіопея, голубика, з розоцвітих — дріада.

І. Голарктичне царство. Області: 1 – Циркумбореальна; 2 – Східно-Азіатська; 3 – Антлантично-Північно-Американська; 4 – Скелястих гір; 5 – Макаронезійська; 6 – Середземноморська; 7 – Сахаро-Аравійська; 8 – Ірано-Туранська; 9 – Мадреанська. ІІ. Палеотропічне царство. Області: 10 – Гвіано-Конголезькою; 11 – Судано-Замбезійська; 12 – Кару-Наміб; 13 – Островів Святої Олени і Вознесіння; 14 – Мадагаскарська; 15 – Індійська; 16 – Індокитайська; 17 – Малезійська; 18 - Фіджійська; 19 – Полінезійська; 20 – Гавайська; 21 – Новокаледонська; ІІІ. Неотропічне царство. Області: 22 – Карибська; 23 – Гвіанського нагір’я; 24 – Амазонська; 25 – Бразильська; 26 – Андійська; IV – Капське царство: 27 – Капська область. V – Австралійське царство. Області: 28 – Північно-Східно-австралійська; 29 – Південно-Західно-австралійська; 30 – Центрально-Австралійська. VI – Голантарктичне царство. Області: 31 – Хуан-Фернандеська; 32 – Субантарктичних островів; 33 – Новозеландська. 1 – межі царств, 2 – межі областей (за Татхаджяном, 1978)

Дуже поширені осоки, злаки — тонконіг, мітлиця, жовтанцеві, хрес­тоцвіті, з розоцвітих —перстачі (Potentilla), численні мохи, лишайники.

Особливо поширена тундра в Північній Америці, де вона доходить до 52° північної широти, тобто майже до широти Курська. А на острові Ньюфаундленд південна межа тундри знаходиться на 48° північної широти, тобто на широті Кривого Рога.

Для тундри характерний короткий вегетаційний період — в середньому близько двох місяців. Річних опадів — від 250 до 500 мм.

Панують багаторічні рослини, які часто утворюють подушкоподібні форми. Поширені осоки (Carex rigida, C. rupestris, C. incurva), злаки (Роа Arctagrostis, Agrostis, Trisetum) тощо. Нерідко зустрічаються зарості пухівки (Eriophorum Scheuchzeri). Часто зустрічаються полярні види анемон (Апетопе), жовтцю (Ranunculus), ломикаменю (Saxifraga), дріади (Dryas), маків (Papaver) та інші рослини з характерними квітками переважно яскравих кольорів, але без запаху. Нерідко є суцільні покриви з лишайників, по долинах річок зустрічаються карликові верби, карликові берези та інші кущі. Північноамериканська лісотундра вклинюється у тундрову зону, місцями навіть доходить до берегів Північного Льодовитого океану. Межа між тундрою і лісотундрою дуже хвиляста, нерівна. До північної межі лісу в Північній Америці доходять ялини. Невисокі кострубаті ялини — сиза, канадська і модрина (Рісеа glauca, P. canadensis, P. Мarіапа), берези (Веtula papyrifera) і осика (Popylus tremuloides) з домішками верб (Salix Bichardsenii, S. glausa) створюють рідколісся, характерне для північноамериканської лісотундри. Про те, що ліс насувається на тундру, свідчать такі факти: межа між тундрою і лісотундрою різка, але неправильна і не пов'язується з жодним із сучасних факторів (температурою, кількістю опадів тощо); ялини на межі лісу ростуть відносно добре і плодоносять. Дані пилкового аналізу боліт свідчать про відносно недавню появу ялини.

Для тундрової зони Росії характерні низькорослі верби (Salix polaris, S. reticulata, S. reptans, S. glauca та ін.), карликові березизаввишки до 1 м (Betula папа, В. exilis). Поширені дерновинні злаки—біловус, щучник, вівсяниця, тонконіг. В окремих місцях зустрічаються яскраво квітучі незабудки, жовтці, фіалки, крупки, валеріаната інші рослини з яскравими квітками.

З лишайників характерні лишайник ісландський, різні види оленячого лишайника (Cladonia rangiferina та ін.). Поширені мохиз родів Аиіасотnium, Dicranum, Drepanocladus, Hylocomium.

В лісовій частині циркумбореальної області виділяються євро-сибірські і західно-північноамериканські ліси, які в деяких схемах районування виділяються як окремі області.

Євро-Сибірські ліси. Це територія лісів, які найбільш поширені в межах Росії. Вони займають всю середню Європу й Азію, починаючи з північної частини Піренейського півострова, і більшу частину Італії. Для Європи характерні деревні породи з голонасінних: сосна, ялина, смерека, модрина, з покритонасінних — дуб, бук, клен, граб. Флора налічує близько 1200 видів. Природна рослинність, особливо в західноєвропейській частині області, місцями майже зовсім не збереглася, її дуже змінила людина. У Західній Європі найбільш поширені широколисті ліси з дуба, бука, клена, ясена, липи.

Хвойних лісів найбільше на території Росії. Північну межу лісів утворюють на Кольському півострові береза (Be­tula tortuosa), між Печорою й Уралом — ялина та модринасибірська, далі до Хатанги — модрина сибірськаі на схід від Хатанги — модрина даурська. До хвойних порід на півдні домішуються листяні породи — утворюються мішані ліси, а далі на південь — широколисті. Широколисті ліси, поширені в Європі, доходять до Уралу, а далі з'являються лише на Далекому Сході.

Східно-Канадські ліси. Охоплюють більшу частину провінції Онтаріо, Квебек та західну частину о. Ньюфаундленд. Річних опадів — від 600 до 1300 мм. Характерні для району високостовбурні ліси із сосни смолистої (Pinus resinosa) і тсуги канадської (Tsuga canadensis). Саме з цього району увійшли в культуру смерека бальзамічна (Abies balsamea) і сосна веймутова (Pinus strobus).

Район східних мішаних лісів займає південну, більшу частину області Великих озер, долину р. Св. Лаврентія та північну частину Аппалачських гір. Річних опадів випадає від 625 до 1270 мм.

У північній частині району в першому ярусі панують хвойні, переважно сосна (Pinus Banksiana). У південних районах домішуються листяні породи— дуби (Quercus rubens, Q. alba), береза (Betula papyrifera). Найхарактернішими деревами району є клен цукровий (Acer saccharum) і береза жовта (Betula lutea).

Степ і лісостеп Євразії. На південь від лісової зони в Євразії знаходиться степова зона з перехідною полосою лісостепу. Виділяеться підзона лучного степу, або лісостепу, підзона різнотравно-злакового степу, підзона злакового (сухого) степу і підзона полиново-злакового степу. Більш детальна характеристика степової рослинності Євразії буде приведена при характеристиці біомів сіші.

2. Східно-Азіатська (Китайсько-Японська) область включає Гімалаї (приблизно на схід від 83° с. д.), частини північно-східних прикордонних районів Індії, гірський північний Тонкін, значну частину континентального Китаю, Примор'я, значну частину басейну р. Амуру, південно-східне Забайкалля, території північно-східної й крайньої східної Монголії, Корею, Тайвань, південні о-ви Курильської гряди, Сахалін на південь від 51° 30' півн. ш. Флора досить багата: включає 14 ендемічних родин і більше 300 ендемічних родів, величезне число ендемічних видів.

Опадів випадає 500—1500 мм на рік, основна частина їх припадає на літо.

У зв'язку з тим що в області не було зледеніння, у складі рослинності збереглися представники давньої флори.

Ендемічні із хвойних родина гінкгових з родом гінкго, родина цефалотаксових з родом цефалотаксус, роди псевдотаксус, кетелерія, псевдоларікс, кріптомерія, кунінгамія, метасеквойя, тайванія, мікробіота, туіопсіс, з покритонасінних - еріоботрія, екзохорда, плагіоспермум, маакія, фелідендрон, калопанакс, пауловнія, аспідістра, ліріопе, саза й багато інших. Про стародавність флори свідчить, крім великої кількості ендемічних для області видів та родів, і той факт, що багато із ендемічних родів відноситься до досить примітивних підкласів магнолієвих, жовтанцевих і гамамелідових. Ця область представляє собою один з головних центрів розвитку вищих рослин Голарктики та Палеотропіків й гігантський притулок древніх форм, наприклад, таких як дерево гінкго, метасеквойя, відомої лікарської рослини женьшень (Panax ginseng).

Спостерігається поступовий перехід від субтропічної флори лісів до лісів помірної зони.

Китайсько-японська область є батьківщиною багатьох культурних рослин — проса, гречки, абрикоса, персика, сливи, цитрусових та численних декоративних рослин, і насамперед — хризантем.

3. Антлатично-Північно-Американська область. Займає східну частину Північної Америки (на схід від Міссісіпі), майже всю територію півостровів Флорида і Лабрадор, усю південну частину Канади та південну частину штату Аляска. Панують деревні породи. Крім дубів, бука, клена, берези, тополі, верби, сосни, ялини, смереки, модрини, тут зустрічаються численні представники з родини горіхових і магнолієвих. Характерні болотяний кипарис (Taxodium distichum), тсуга, секвойя, псевдотсугата ін.

У області можна виділити такі райони:

Центрально-Канадські ліси. Займають більшу частину Провінції Альберта, центральну частину Саскачевану і південно-західну частину штату Мінесота (США). Клімат суворий, континентальний. Кількість опадів близько 600 мм. Ліс представлений деревами заввишки 15— 30 м і має відносно невелику видову різноманітність. Звичайними є ялиниМаріанаі сиза (Рісеа Mariana, P. glauca), смерека бальзамічна (Abies balsamea), модрина (Larix laricina), сосна Банкса (Pimes Banksiana) та осика (Populus tremuloides).

Аппалачські гори (США). В основному вкриті широколистими лісами. Річна кількість опадів — від 1000 до 1250 мм, місцями в горах — близько 2000 мм. Тут добре виявлена вертикальна поясність. Для нижнього поясу характерні широколисті листопадні ліси. Головними породами, що утворюють ліс, є каштан (Castanea dentata), дуб кошенільний (Quercus соссіпіа) і тюльпанне дерево (Liriodendron tulipifera). Поширені ліани: виноград (Vitis), виноград дикий (Parthenocissus) та ін.

Вище розташовані мішані ліси з кленом цукровим (Acer saccharum) і березою жовтою (Betula lutea). Крім того, поширені ялина (Рісеа Mariana), тсуга (Tsuga canadensis, T. caroliniana), смерека (Abies balsamea), граб (Саrpinus caroliniana), бук (Fagus grandifolia). Ще вище мішаний ліс переходить у хвойний. Тут головними є ялина (Рісеа Магіапа), смерека (Abies balsamea, A. Fraseri). Вище межі лісу поширені зарості з рододендрона (Rhododendron catawbiense), вільхи зеленої (Alnus viridis) та луки.

На захід і південний схід від Аппалачських гір розташовані район дубів та район південно-східних борів.

В межі району поширення дубу входять частина територій штатів Вісконсін, Мічиган, Огайо, Іллінойс, Арканзас, повністю — території штатів Індіана й Міссурі. Тут поширені дубові ліси з дуба червоного (Quercus rubrum), чорного (Q. velutina), білого (Q. alba), великоплідного (Q. macrocarpa), гікорі (Hicoria ovata) та пекану (Hicoria pecan).

Південно-східні бори поширені на південній приморській низовині (західна частина штатів Техас, Луїзіана, південна частина штатів Міссісіпі, Алабама, Джорджія).

Тут по вододілах панують бори з сосни (Pinus taeda), що утворює рідкі деревостани.

Американські прерії. Займають смугу внутрішньої частини Північної Америки з північного заходу (від 60° північної широти) на південний схід.

Клімат континентальний, зима холодна. Опадів випадає 500—700 мм на рік, з них понад 80% — улітку. Для флори прерій характерні злаки — трава Грама (Bouteloua hirsuta), бізонова трава (Buchloe dactyloides), бородач (Andropogon), тонконіг (Koeleria), багато дводольних.

Виділяють високотравну, або лучну, прерію. Вона займає південно-східну частину провінції Альберта, смугу в південній половині провінції Саскачеван, південно-західну частину провінції Манітоба, східну частину штатів Дакота і Міннесота, Айова, більшу частину Небраска, Іллінойс, Арканзас, північно-західну частину Міссурі, північно-західну половину штату Оклахоми.

Це північна прерія з відносно великою кількістю опадів — 635-914 мм. Для неї характерні численні багаторічні злаки. Навесні високотравна прерія має вигляд барвистого квітника, бо до складу густого зімкнутого трав'янистого покриву входять численні рослини, що красиво цвітуть (Astragalus crassicarpus, Phlox pilosa, Sisyrinchium angustifolium, Viola pedata, Tradescantia virginiana) тощо.

У кінці літа спостерігається сухий період. Раніше в цей час прерія часто горіла. Саме цими пожежами більшість американських ботаніків пояснює відсутність там деревної рослинності. Тепер, з припиненням пожеж, у прерії дерева добре ростуть.

Низькотравна прерія розташована на захід від високотравної прерії до Скелястих гір. Річна кількість опадів 300—550 мм. Більша їх частина випадає перед самим початком та під час вегетаційного періоду.

У північній частині панує трава Грама, у південній — бізонова трава. Трава Грама — це злак заввишки до 45 см, бізонова трава має висоту 10— 30 см.

У західних штатах — Вашингтон, Орегон, Каліфорнія, частково в Айдахо, Монтані, Неваді, Арізоні, Нью-Мексико, Колорадо і Юті поширені сухі прерії. Опадів випадає 254-635 мм. Домінують ковила (Stipa setigera, S. emineus), кипець (Koeleria cristata), тонконіг (Роа seabrella).

У штатах Техас, Аризона поширені злакові напівпустині з досить зрідженим рослинним покривом.

З флори прерії введені в культуру такі декоративні рослини, як багаторічні айстри (Aster), рудбекія (Rudbekia), нагідки (Calendula). Більшу частину території прерії тепер використовують під посіви пшениці й кукурудзи.

4. О бласть Скелястих гір. Займає західне узбережжя Північної Америки від Аляски до Каліфорнії і в глиб країни до Скелястих гір.

Для флори підобласті характерні численні хвойні породи. Крім родів, спільних з європейськими (сосна, ялина),але представлених численними видами, тут поширені й ендемічні роди, наприклад такі, якпсевдотсуга, кипарисовик (Chamaecyparis), секвоя. Секвоя, псевдотсуга введені в культуру. Звідси походять і добре відомі декоративні рослини — лобелія, годеція, кореопсис.

Б. Древнєсередземноморське підцарство включає області Макаронезійську, Середземноморську, Сахаро-Аравійську, Ірано-Туранську.

Це підцарство тягнеться від Макаронезії на заході через все Середземномор'я, Передню й Середню Азію до пустелі Гобі на сході. Флора переважно міграційна, що розвивалася на стику бореальних і тропічних флор. Добре виражені африканські зв'язки цієї флори. Імовірно, між Середземномор'ям й Південною Африкою відбувався флористичний обмін через гори Східної Африки, Ефіопії й далі через Драконові гори.

5. Макаронезійська область включає острови Азорські, Мадейра, Канарські, Зеленого Мису. Клімат м'який, дуже рівномірний протягом року. Флора області перехідна між середземноморською і африкано-тропічною. Більше половини флори становлять середземноморські види. Тут зустрічаються такі середземноморські види як суничне дерево, лавр благородний. Типовими для області є канарська фінікова пальма (Phoeпіх canariensis) і драконове дерево (Diacaena draco). Найбільш багата флора Канарських островів (1600-1700 видів судинних рослин), на Мадейрі близько 1100 видів. Різноманітні диз'юнкції ареалів, у тому числі американсько-макаронезійські, які можуть бути пояснені у світлі теорії динаміки плит.

6. Середземноморська область. До Середземноморської області входять: більша частина Піренейського півострова до Піренеїв і Кантабрійських гір на півночі, прибережні частини Франції, Апеннінського й Балканського півостровів, острова Середземного моря, Марокко, Північний Алжир, Туніс, Північно-Західна Тріполітанія, Кіренаїка, узбережжя Леванту (більша частина Палестини й Ліван), Західна Сирія, Західна Анатолія. Інколи до цієї області відносять невеликі ексклави в південній гірській частині Криму, уздовж чорноморського узбережжя Кавказу, у Північній й Північно-Східній Анатолії. Число ендемічних родів, видимо, близько 150, хоча ендемічна родина лише одна. Більшість ендемічних родів припадає на такі сучасні родини, як хрестоцвіті, бобові, зонтичні, складноцвіті, злаки. Видовий ендемізм досягає 50%.

Поширені сосни (Pinus ріпеа, Р. halepensis, P. pinaster), вічнозелені дуби (Quercus ilex, Q. cocciferа), маслина (Оіеа еиrораеа), лавр (Laurus nobilis), мирт (Myrtus communis), олеандр (Nerium oleander), рускус (Ruscus), суничне дерево (Arbutus unedo), листопадні — їстівнийкаштан (Castanea sativa) і платан (Platanus orientalis).

Навесні цвіте багато цибулинних рослин — тюльпани, півники, нарциси, підсніжники. Улітку розвиваються численні представники родин губоцвітих, зонтичних і складноцвітих. Це — центр поширення маслини, яка ще з давнини введена в культуру.

7. Сахаро-Аравійська область займає всю позатропічну частину Сахари, Синайський півострів, всю позатропічну частину Аравійського півострова, частину південної Палестини, Йорданії, південну частину Сірійської пустелі, Нижню Месопотамію, Південну пустелю. Включає голарктичні і палеотропічні флористичні елементи з перевагою першого. Флора небагата, число ендемічних для області родів невелике. Є роди загальні з Південною Африкою. Зустрічаються види тамариксу, акації, злаки— арістида, просо африканське. В оазисах і по долинахрічок вирощують культурні рослини, особливо фінікову пальму.

8. Ірано-Туранська область включає Центральну й Східну Анатолію, більшу частину Сирії, частину Південної й Східної Палестини, невелику частину Синайського півострова, частину Йорданії, північну частину Сірійської пустелі, Верхню Месопотамію, більшу частину Вірменського нагір'я, аридні й семиаридні райони Східного Закавказзя, Гирканію (Талиш і прилеглі райони уздовж каспійського узбережжя на території Ірану), Іранське нагір'я без тропічних пустель, південні відроги Гіндукушу, південні схили й відроги Західних Гімалаїв на захід від 83° с. д. і всю величезну територію від низов'їв Волги й пустель Східного Закавказзя до пустелі Гобі включно. Родовий ендемізм досить високий, видовий - дуже високий (імовірно, не менш 25%). Ендемічні роди: акантофілум, агрирфілум, артрофітум, гамантус, гіргенсонія, галостахіс, калидіум, нанофітон, офаістон, акантолімон, тетракме, амодендрон, эремоспартон, дорема, шренкія, бунгея, еремостахіс, акантоцефалус, кузинія, еремурус, іксіоліріон.

Тут знаходиться середньоазіатський центр поширення м'якої пшениці, гороху й сочевиці, чини, бавовнику та передньоазіатський (у горах Туреччини та Ірану) центр поширення ряду видів пшениці, аличі, черешні, мигдалю, айви, винограду.

В. Мадреанське (Сонорське) підцарство (з єдиною 9.Мадреанською областю) простирається від південного заходу Орегона через Каліфорнію до північної частини Нижньої Каліфорнії й включає жаркі пустелі від Південної Каліфорнії до Арізони, Нью-Мексико й Техаса до півдня до Мексиканського нагір'я, більшу частину Невади і Юта й частини сусідніх штатів. Багато (близько 10%) ендемічних і майже ендемічних родів із родин: таксодієвих (секвоя й мамонтове дерево), лаврових, макових, кактусових (карнегія), гвоздикових, лободових, гарбузових, каперцових, товстянкових, ломикаміннєвих, розоцвітих, бобових, паролистових, зонтичних, бурачникових, складноцвітих, лілейних, злаків і ряду інших. Видовий ендемізм, імовірно, досягає 40%.

Флора розвивалася конвергентно із флорою древнєсередземноморського підцарства. Тому є загальні із цим підцарством роди, до числа яких відносяться: суничне дерево, глід, кипарис, яловець, сосна, фісташка, платан, жимолость, тополя, дуб, жостір, троянда, малина, шавлія, калина тощо.

II. Палеотропічне царство включає підцарства:

А. Африканське (з областями Гвіано-Конголезькою, Судано-Замбезійською, Кару-Наміб, островів Св. Олени й Вознесіння), Б. Мадагаскарське (з єдиною Мадагаскарською областю), В. Індо-Малезійське (з областями Індійською, Індокитайською, Малезійською, Фіджійською), Г. Полінезійське (з областями Полінезійською і Гавайською) і Д. Новокаледонське (з єдиною Новокаледонською областю). Панують тропічні родини—бегонієві, миртові, геснерієві, бігнонієві, пальмові.

Поширені: пальма винна (Raphia vinifera), пальма олійна (Elaeis guineensis), кілька видів кофе, фікуси, у саванах Африки — баобаби, злаки — арістида, жито багаторічне (Secale africanum).

Власне палеотропічними є родини непентусових (Nepenthaceae) і панданусових (Pandanaceae); тут немає таких неотропічних родин, як бромелієві, каннові, майже немає кактусових. Флора царства надзвичайно багата. Так, в Індії налічується близько 21 тис. видів, на острові Калімантан — понад 11 тис. видів.

А. Африканське підцарство. Сюди входять Центральна і Південна Африка (за винятком Капського царства), острови Св.Олени і Вознесіння. Тут зустрічаються тропічні ліси, савани і частково пустині. Виділяються наступні області:

10. Гвіано-Конголезька область. Багата й своєрідна флора лісів Гвіано - Конголезької області, де налічується понад 13 тис. видів переважно деревних рослин із шовковичних, бобових, пальмових, анонових, панданусових та інших родин. Тут трохи ендемічних родин, багато ендемічних родів і особливо ендемічних видів. Безліч ендеміків зустрічається серед бамбуків. Відзначимо епіфіти, наприклад роголиста папороть і кактус ріпсаліс.

11. Судано-Замбезійська область. Своєрідна флора посушливих регіонів Судано-Замбезійської області. Найбільш характерні види акацій, з листопадними тропічними лісами пов'язані види родів терміналія, комбретум, ізоберлінія, із саванами — розмаїтість злаків (численні види бороданя, слонової трави, африканське просо й багато інших), а також товстостовбурний баобаб, численні сукулентні молочаї, пальма дум.

12. Область Кару-Наміб. Область Кару-Наміб дуже багата ендеміками, особливо видовими. У північній частині пустелі Наміб і в південно-західній частині Анголи є одна монотипна ендемічна родина вельвічієвих (вельвічія дивна), що відноситься до голонасінних рослин, ізольована в систематичному відношенні, і є реліктом мезозойського віку.

13. Острови Св.Олени і Вознесіння. Незважаючи на невеликі розміри цих двох островів, їх флора настільки своєрідна, що, як правило, виділяється в самостійну область. Особливо багатою була рослинність о.Св.Олена, який до появи людини був суцільно покритий густими лісами, які були знищені завезеними людиною козами. Територія області характеризується надзвичайно високим видовим ендемізмом. Зараз із 39 видів квіткових рослин 38 ендемічні, хоча родів, що є ендемічними, мало – всього 5 (Nesiota, Mellisia, деревоподібні складноцвіті Commidendron і Melanodendron, Petrobium).

Б. Мадагаскарське підцарство займає о. Мадагаскар і групи островів, що тяжіють до нього: Маскаренських, Сейшельських, Амірантських, Коморських та ін. Флора Мадагаскару формувалася в умовах давньої географічної ізоляції, що визначає її своєрідність і винятково високий ендемізм на рівні родин, родів і видів. Тут налічується дев'ять ендемічних родин, не менш 450 ендемічних родів, видовий ендемізм квіткових рослин досягає 89 %.

Про досить тісний зв'язок флори Мадагаскару з Африкою свідчить значне число загальних родів (пальма рафія, баобаб) і приблизно 170 загальних видів. У східній частині Мадагаскару, де розвинені вологі типи тропічних лісів, виявляється значне число рослин, загальних з Індостаном і Малезією (саговники, непентес та ін.).

На Сейшельських островах росте ендемічна сейшельська пальма - вид, не менш відомий, ніж ліванський кедр або секвоя з Каліфорнії - повільно зростаюче дерево, великий плід масою 13-18 кг дозріває протягом 7-10 років, маса деяких плодів становить понад 45 кг. Місця поширення сейшельської пальми на схилах пагорбів і в долинах річок на двох древніх гранітних островах Праслен і Курйоз оголошені заповідниками. Виділяється одна область -

14.Мадагаскарська ..

В. Індо-Малезійське підцарство. Незважаючи на роздробленість великої території підцарства, для його флори характерно багато загальних елементів різного таксономічного рангу. Для цієї території властивий дуже високий ендемізм; флора підцарства включає 11 ендемічних родин і величезне число ендемічних родів та видів. Згідно із сучасними даними, тут зосереджена найбільш древня на Землі флора квіткових рослин. Виділяють п'ять областей: Індійську, Індокитайську, Малезійську, Папуаську й Фіджійську

15. Індійська область включає півострів Індостан, переважна частина Індо-Гангської рівнини (за винятком західних частин, що відносяться до Судано-Анголезської області), Шрі Ланка, Лаккадівські та Мальдівські острови і архіпелаг Чагос. На півночі межа області сягає субтропічної зони Гімалаїв.

Ендемічні родини відсутні, зустрічається біля 50 ендемічних родів. Видовий ендемізм дуже високий – біля 2100 видів. Природна рослинність Індійської області дуже змінена людиною, а в багатьох найбільш населених місцях майже не збереглась. На всьому західному узбережжі півострова Індостан, від Бомбея до крайнього півдня, в південно-західній частині Шрі Ланка, в низов’ях Ганга і Брахмапутри зростають тропічні дощові ліси, для яких характерні види діптерокарпуса (Dipterocarpus, родина діптерокарпових). Порівняно великі площі займають напівлистопадні і листопадні сезонні ліси (їх ще називають мусонними), особливо салові ліси (сал – Shorea robusta, родина діптерокарпових), які збереглись у виді вузької полоси вздовж південного підніжжя Гімалаїв, текові ліси (тектона – Tektona grandis, родина вербенових), що займають значні простори в Західних Гатах і в центральній частині півострова Індостан, а також змішані ліси. Великі площі займають рідколісся, зарості колючих кущів, савани та зарості із злаків, на місці яких в минулому зростали ліси. Вздовж полоси мілководь у морських берегів, які захищені від сильного прибою і періодично затопляються морем, розвивається мангрова рослинність. В гирлах річок, по лагунам і прибережним болотам з внутрішньої сторони мангр ростуть зарості безстеблової пальми ніпа (Nypa fruticans).

16. Індокитайська область. Вцю область входять більша частина Ассаму, півострів Індокитай, Андаманські й Нікобарські острови, тропічні райони Південного Китаю, о. Хайнань. Ендемічні родини відсутні, але більше 250 ендемічних родів.

Природна рослинність Індокитайської області збереглася краще й значно багатше, ніж рослинність Індійської області. Досить великі площі займають тропічні дощові ліси, у яких дуже помітну роль відіграють різні представники родини діптерокарпових. В горах тропічний дощовий ліс поступово переходить у ліси субтропічного типу (так звані мохові ліси), для яких характерні вічнозелені представники родини дубових й лаврових, великі деревоподібні рододендрони й інші вересові, магнолієві, чайні й ін. На стовбурах і гілках дерев мохового лісу ростуть численні епіфіти (папороті, орхідейні й ін.); особливо велику роль серед епіфітів грають мохи й печіночники, що густо покривають гілки дерев. Місцями, особливо вище в горах, значну роль грають хвойні, у тому числі подокарпуси. У районах з ясно вираженим посушливим сезоном поширені напівлистопадні й листопадні сезонні ліси, що займають великі площі в Центральній Бірмі, Таїланді й у сухих внутрішніх районах Лаосу. Домінуючою породою в цих лісах нерідко є тектона (особливо в Північній Бірмі й у Північному Таїланді) або ж низькорослі й листопадні види діптерокарпових. У відносно сухих місцеперебуваннях, починаючи з рівня моря, зустрічаються соснові ліси. На місці знищених сезонних лісів з'являються вторинні савани, рідколісся, чагарники й заросли бамбука. На морських узбережжях і в дельтах місцями поширені мангрова рослинність і зарості ніпи.

17. Малезійська область. Флора Малезійської області відноситься до найбільш багатих (понад 25 000 видів), у її складі дуже багато древніх примітивних форм квіткових рослин. Типові різноманітні двокрилоплоді, види роду тектона (рід Tectona) із родини вербенових, гігантські фікуси (особливо відомий Ficus elastica — каучуконосна рослина). У рослинному покриві панують вологі типи тропічних лісів. Характерна величезна розмаїтість пальм, серед яких потрібно відзначити пальму тіні (Corypha umbraculifera), щоцвіте раз у житті й гине після цвітіння, сагову пальму й ін. Ендемічний рід рафлезія (Rafflesia), щопоєднує 12 видів паразитичних рослин, які харчуються кореневими соками деяких ліан із родини виноградних. Найвідоміша рафлезія гігантська має м'ясисту квітку, розташовану на поверхні підстилки, що досягає в поперечнику 1 м, а його маса - 10 кг. Особливо багата флора Великих Зондських островів. Тільки на Калімантані відзначено понад 11 тис., а на Яві - понад 6 тис. видів вищих рослин. Для флори характерні такі рослини, як кокосова пальма, банани, прянощі — кориця, гвоздика, мускатний горіх, перець.

18. Фіджійська область. Область охоплює острови Санта-Крус, Нові Гебріди, Фіджі, Тонга, Самоа. У флору області входить примітивна ендеміча родина Degeneriaceae, близько 15 ендемічних, родів і більше 70% ендемічних видів.

Г. Полінезійське підцарство. У це підцарство входять дві області — Полінезійська (19) й Гавайська (20) — із чисто острівними флорами, позбавленими ендемічних родин, але з нерідко високим родовим і видовим ендемізмом. Історично полінезійська флора є похідною від Індо-Малезійської. Вона розвивалася в умовах географічної ізоляції на океанічних островах і архіпелагах за рахунок міграції рослин з різних частин світу. Так, у складі флори Гавайської області переважають рослини індо-малезійського походження, певну роль відіграють вихідці з австралійської флори. Тут відсутні багато із широко розповсюджених родів і родин (всі хвойні, магнолієві, лаврові), досить бідно представлені орхідейні. Це яскравий приклад «дисгармонійної» острівної флори. Характерні дерева з роду метросидерос, алевритові дерева (гавайські тунги), що дають жирне технічне мастило, деревоподібні папороті, вражають уяву деревоподібні дзвоникові.

Д. Новокаледонське підцарство. відрізняється великою своєрідністю флори. Включає одну Новокаледонську область (21), куди входять острова Нова Каледонія, Пін (Куніє) і Луайото, для яких характерні ряд ендемічних родин і майже 110 ендемічних родів. Видовий ендемізм досягає 85 %. Немає на Землі іншої території такого ж розміру, що могла б зрівнятися з Новою Каледонією за числом ендемічних родин і родів. Це свідчить про те, що тут тривалий час ішли інтенсивні процеси видоутворення. В той же час у флорі Нової Каледонії є значне число древніх і примітивних родів та зустрічаються шість із 11-12 відомих найбільш древніх родів квіткових рослин, причому три з них ендемічні. Із 2700 видів, що зростають у цій області, більше 90 % (2500) ендемічні

22. Карибська область. До області входить південна частина п-іва Каліфорнія, низовини та узбережжя Мексики, сама південна тропічна частина півострова Флорида, острови Ревілья-Хіхедо, Кліппертон, Флорида-Кіс, Багамські, Великі і Малі Антильські, Гватемала, Панама, Північна Колумбія, Північна Венесуела і о. Трінідад. Флора області включає 2 ендемічні родини (Picrodenraceae та Plocospermataceae) і понад 500 ендемічних родів. Дуже великий відсоток ендемічних видів.

23. Область Гвіанського нагір’я. Область Гвіанського нагір’я характеризується давньою і своєрідною флорою, що нараховує біля 100 ендемічних родів, відсоток ендемічних видів досягає 70, а на високогір’ях – навіть від 90 до 95. У флорі Гвіанського нагір’я представлено ряд примітивних родин, у тому числі магнолієві (декілька видів Magnolia) й вінтерові (Drimys brasiliensis).

24. Амазонська область. До Амазонської області відносяться низовини басейну Амазонки, острови Фернандо-ді-Норонья і Сан-Паулу.

Надзвичайно багата флора Амазонської області включає лише одну ендемічну родину, але вона має біля 500 ендемічних родів і не менше 3000 ендемічних видів. Найбільш характерною рисою рослинності Амазонської області є розкішний дощовий тропічний ліс. Ніде в світі тропічні дощові ліси не займають такі великі площі і не відрізняються таким багатством рослинних форм, як в басейні Амазонки. Із найбільш відомих корисних рослин цієї області, які широко використовуються в культурі в тропічних країнах, є каучукове дерево гевея (Hevea brasiliensis) і шоколадне дерево (Theobroma cacao).

25. Центрально-Бразильська (Бразильська) область. Область займає Бразильське нагір’я, Гран-Чако і острови Тріндади й Мартин-Вас. Ендемічні родини відсутні, але є біля 400 ендемічних родів, у тому числі Diclsdanthera з родини істодових.

26. Андійська область. Тягнеться по західному узбережжю вздовж усього південноамериканського материка і включає берегові хребти й узбережжя Південної Америки від Колумбії до пустині Атакама. Оскільки вона охоплює і Анди, то вся область за флорою досить різноманітна.

На східних схилах Анд поширені вологі тропічні ліси, на західних — буває рослинність пустинного характеру. Із найбільш відомих андійських ендемічних родів можна згадати хінне дерево (Cinchona). В Андах знаходиться центр походження таких культурних рослин, як картопля, ананас, тютюн, арахіс.

IV. Капське царство. Представлене одною областю- 27. Капською. Хоч і займає невелику частину південно-західної Африки, але має надзвичайно багату і своєрідну флору. Характерна бідністю на деревні види. Поширено понад 450 видів кущів з роду верес (Егіса), представники з родин протейних (Proteaceae), кислицевих (Oxalidaceae), амарилісових (Amaryllidaceae).

Флора Капської області дала такі декоративні рослини, як вереси, пеларгонія, або герань (Pelargonium), чимало лілійних (зокрема, гладіолуси, алое) та амарилісові.

V. Австралійське царство. Флора Австралії дуже самобутня й відрізняється високим ендемізмом. У її флорі є цілий ряд ендемічних родин: Austrobaileyaceae, Idiospermaceae, Byblidaceae, Cephalotaceae, Eremosynaceae, Akaniaceae, Tremandraceae, Brunoniaceae та ін. Крім того, Австралійське царство є центром розвитку таких родин, як Pittosporaceae, Epacridaceae, Stackhoussiaceae, Myoporaceae і Goodeniaceae, а також багатьох родів. Найбільшу роль у флорі Австралії грають злаки, бобові, складноцвіті, орхідейні, лілейні, молочайні, осокові, рутові, миртові (особлива підродина Leptospermoideae) і протейні. У той же час відсутні багато із широко розповсюджених груп, наприклад хвощі, підродина Maloideae родини Rosaceae, бамбуки й такі родини, як чайні (Theaсеае), вересові (Ericaceae), бегонієві (Веgoniaceae) та ін.

До складу флори входять близько 570 ендемічних родів.

Важливу роль у рослинному покриві Австралії грають численні види акації (Acacia) і особливо евкаліптів (Eucalyptus), а також казуарини (Casuarina), деякі інші миртові (Melaleuca, Leptospermum і ін.), численні протейні (Proteaceae), особливо види Banksia.

У той час як одні елементи австралійської флори, наприклад миртові, роди Acacia і Casuarina, численні стеркулієві (Sterculiaceae) і рутові (Rutaceae), виявляють переважно палеотропічні зв'язки, інші елементи, наприклад протейні (Proteaceae), епакридові (Epacridaceae - родина, що як би замінює в Австралії близьку родину вересових) або однодольна родина Restionaceae, виявляють широкі зв'язки із флорами південної півкулі.

Як припускають, рух Австралії на північ почався в середині крейдового періоду йв еоцені (45—49 млн. років тому), остаточно перервався її зв'язок з Південною Америкою через Антарктику. Австралія рухаючись на північ поступово ввійшла в зону більш теплого клімату. Флористичний обмін між Австралією йАнтарктикою, а через Антарктику й з південними областями Південної Америки тривав аж до міоцену, чим і пояснюється наявність багатьох загальних таксонів не тільки араукарієвих, подокарпових, вінтерових, протейних, рестіонових та інших характерних родин південної півкулі, але й багатьох родів, наприклад Nothofagus, Hebe, Donatia, Drapetes, причому багато із з них є загальними з новозеландською флорою. У більшості випадків ці загальні елементи являють собою релікти древньої голантарктичної флори, які в межах Австралійського царства найкраще збереглися в горах Південно-Східної Австралії іна Тасманії. У той же час на родовому рівні дуже мало загального з капською флорою.

Первісне ядро флори Австралійського царства виникло в результаті перетворення елементів древньої голантарктичної флори, еволюція яких у результаті тривалої ізоляції Австралії йсформованих у ній своєрідних фізико-географічних умов ішла в основному убік ксерофілізації. Ксерофільна флора Австралії формувалася послідовно із входженням Австралії в зону низьких опадів південної окраїни тропіків, тобто в основному після еоцену, хоча семиаридні умови, за деяким даними, існували ще в пізній крейді.

Рухаючись на північ, Австралія усе більше входила в сферу впливу палеотропічної флори, деякі представники якої дають початок таким характерним елементам австралійської флори, як акації йевкаліпти.

В Австралійському царстві розрізняються три ясно виражені флористичні області.

28. Північно-Східно-Австралійська область. Область охоплює північні, східні й південно-східні лісові й почасти саванові райони Австралії разом із прибережними островами й о. Тасманія. У флору області входять 5 ендемічних родин (Austrobaileyaceae, Tetracarpaeaceae, Petermanniaceae, Idiospermaceae і Akaniaceae) і більше 150 ендемічних родів. Тасманія має 14 ендемічних родів, у тому числі хвойні (Athrotaxis, Diselma і Microcachrys) і квіткові (Tetracarpaea, Prionotes, Isophysis).

29. Південно-Західно-Австралійська область. У флору області входять 3 ендемічні родини (Cephalotaceae, Eremosynaceae і Emblingiaсеае) і близько 125 ендемічних родів (включаючи Dryandra, Nuytsia, Stirlingia таін.). Дуже високий видовий ендемізм (75% або більше).

30. Центрально-Австралійська, або Єремейська, область. Область охоплює північні й східні саванові райони, центральні пустелі й Південну Австралію.

У флорі області ендемічні родини відсутні, але є близько 40 ендемічних родів, багато із яких відносяться до родин маревих, хрестоцвітих і складноцвітих.

VI. Голантарктичне царство. Голантарктичне флористичне царство відносно саме бідне в ряді флористичних царств Землі й за багатством своєї флори значно поступається Голарктичному царству. Проте воно містить одинадцять невеликих моно- або оліготипних ендемічних родин (Lactoridaceae, Gomortegaceae, Hectorellaceae, Halophytaceae, Francoaceae, Aextoxicaceae, Tribelaceae, Griseliniaceae, Misodendraceae, Alseuosmiaceae і Donatiaceae) і значне число ендемічних родів, з яких багато мають дуже розірваний ареал. Незважаючи на те, що території, які входять до складу Голантарктичного царства, значно віддалені друг від друга (наприклад, острови Хуан-Фернандес іВогненна Земля відділені від Нової Зеландії й о. Лорд-Хау колосальними морськими просторами), у складі їх флори є багато загальних родів і близьких йнавіть ідентичних видів. Наявність багатьох загальних таксонів між островами Хуан-Фернандес іпомірною Південною Америкою, антарктичними островами й Новою Зеландією із прилеглими островами, а також Тасманією й горами Південно-Східної Австралії і почасти Південної Африки вже давно дозволило зробити висновок про існування в минулому древнього центра помірної флори в південній півкулі. Ще в 1853 р. Дж. Хукер відзначив ботанічне споріднення між позатропічною Південною Америкою, антарктичними островами, Новою Зеландією й Тасманією. Тепер існування древньої помірної голантарктичної флори, колись єдиної, але згодом розірваної, не викликає сумнівів.

Розквіт голантарктичної флори відноситься до тих часів, коли нині розрізнені частини території Голантарктичного царства були об'єднані в єдину сушу, що становила частину південного материка Гондвани. Поділ цієї суші на окремі частини, що поступово віддалялися друг від друга, відбувся принаймні протягом першої половини палеоген-неогенового періоду, коли квіткові рослини були вже пануючою групою в рослинному світі Землі. В період плейстоценових зледенінь багато елементів голантарктичної флори просунулися далеко на північ, особливо в Південній Америці, де у високогірній флорі Анд вони досягли Еквадору й Колумбії. Це, наприклад, роди Colobanthus (гвоздикові), Асаепа (розоцвіті), Azorella (зонтичні) і Ourisia (норичникові). В сучасну епоху цілий ряд голарктичних рослин зміг завдяки зниженню снігової лінії пройти по низьких горах Панамського перешийка й дійти до Південного Чилі. Але голарктичний елемент проникнув у Голантарктику ще в палеоген-неоген, що підтверджується наявністю в субантарктичній Південній Америці й Новій Зеландії добре відособлених ендемічних видів і навіть надвидових таксонів (аж до секцій) таких родів, як Caltha, Ranunculus, Berberis, Stellaria, Rumex, Draba, Geum, Hydrangea, Saxifraga, Veronica, Euphrasia, Pedicularis, Plantago, Juncus, Luzula, Poa і ін.

Ще на початку крейдового періоду Антарктика, Південна Америка (разом з Фолклендським плато), Африка й Мадагаскар, Індія, Австралійська плита (Австралія, Нова Гвінея, занурене Квінслендське плато й Тасманія), Нова Каледонія і Нова Зеландія разом з майже повністю зануреним плато Кемпбелла й островами та зануреними хребтами Лорд-Хау, Норфолк і Маккуорі становили гігантський південний континент Гондвану, відділений морем від північного континенту Лавразії. У південній помірній і субтропічній зонах Гондвани формувалася голантарктична флора, що розвивалася паралельно північній голарктичній флорі. Але згодом Гондвана стала розпадатися на окремі частини, які повільно розсовувалися в різні сторони.

Як геологічні, так і біогеографічні дані вказують на те, що від Гондвани дуже давно почала відділятися Африка (разом з Мадагаскаром), яка наприкінці крейдового періоду вже перебувала на значній відстані від Південної Америки й Антарктики. Тому голантарктичний елемент представлений у Південній Африці, на Мадагаскарі й о. Реюньон слабкіше, ніж в інших помірних і субтропічних країнах південної півкулі. Проте є чимало загальних таксонів між Африкою - Мадагаскаром - Реюньоном та іншими частинами колишньої Гондвани. Одним з найбільш чудових прикладів є рід Dietes (ірисові), 3 види якого зростають у Південній Африці, а один (D. robinsoniana) - на о. Лорд-Хау.

У пізній крейді (близько 80 млн. років тому) від Східної Антарктики, що представляла собою архіпелаг, відділилося плато Кемпбелла (включаючи Нову Зеландію), а в еоцені (45— 50 млн. років тому) стала відходити в північному напрямку Австралія, і тим самим перервався її зв'язок з Південною Америкою через Антарктику. У той час як Австралія пересунулася на північ на 15° від Індійсько-Антарктичного підняття, Антарктика просунулася на 15° на південь. Наступний розвиток біоти (флори й фауни) Австралії відбувався самостійними шляхами, і голантарктичний елемент зберігся головним чином у горах Південно-Східної Австралії й Тасманії, у той час як у Новій Зеландії й на навколишніх островах він продовжував переважати.

Антарктика зайняла положення, близьке до сучасного, і її рослинний світ сильно зубожів.

В Голантарктичне царство входять 4 області: Хуан-Фернандеська, Патагонська, Область субантарктичних островів і Новозеландська.

31. Хуан - Фернандеська область. Область охоплює острови Хуан-Фернандес (Олександр-Селькірк, Робінзон Крузо й Санта-Клара) і Десвентурадас (Сан-Фелікс і Сан-Амбросіо). Острови являють собою вулканічні піки на підводному хребті Хуан-Фернандес.

У флорі області одна вже майже вимираюча ендемічна родина Lactoridaceae і 20 ендемічних родів, у тому числі папороть Thyrsopteris (монотипний рід із родини ціатейних), Nothomyrcia (монотипний рід із родини миртових), Selkirkia (монотипний рід із родини бурачникових), Cuminia (монотипний рід із родини губоцвітих), представники триби Senecioneae родини розоцвітих (роди Robinsonia, Rhetinodendron і Symphyochaeta), деревоподібні волошки (Centaurodendron і Yunquea - монотипні роди, імовірно, похідні від Centaurea), цілий ряд деревоподібних представників триби Cichorieae родини складноцвітих, пальма Juania (близька північноіндійському роду Ceroxylon і мадагаскаро-коморському роду Ravenea), бромелієві Ochagavia і Hesperogreigia, злаки Podophorus, Pantathera і Megalachne. Близько 70% флори судинних рослин, що нараховують близько 200 видів, є ендемічними.

Флористично острови Хаун-Фернандес найбільш близькі до Патагонської області й тому повинні бути включені в Голантарктичне царство, а не в Неотропічне, як це прийнято майже у всіх флористичних системах. Зледеніння вплинули на флору островів Хуан-Фернандес і Десвентурадас набагато менше, ніж на флору Чилі, і тому ці острови можна розглядати як притулок більш древньої, доплейстоценової флори. Обидві групи островів помітно відрізняються друг від друга флористично. Це пояснюється тим, що найбільш багата лісова флора збереглася на о. Робінзон Крузо (Мас-а-Тьєрра), а на о. Олександр-Селькірк розвинена альпійська флора. У флорі Хуан-Фернандеської області є ряд ізольованих таксонів, таких, як Thyrsopteris elegans, Lactoris fernandeziana, деякі деревоподібні роди зонтичних й складноцвітих і ряд родів та видів, пов'язаних з родами й видами Новозеландської області, Океанії й Гавайських островів.

Є невелика група рослин, пов'язана з андійською флорою: ендемічні роди Selkirkia, Cumina і Juania, ендемічні види Вегberis і ендемічні деревоподібні види Nicotiana. Найбільш значним елементом Хуан-Фернандеської флори є Чілійський, хоча ці рослини здебільшого ендемічні й, як правило, дуже своєрідні. Нарешті, є значний магелланський елемент (Олександр-Селькірк), але більшість видів рослин не є ендеміками.

32. Патагонська (Чилійсько-Патагонська) область. Область охоплює позатропічні частини Південної Америки від субтропічних «монта» Аргентини й араукарієвих лісів Південної Бразилії до Вогненної Землі, а також острови Фолклендські, Естадос, Дієго-Рамірес, Південна Георгія, Південні Шетландські й Південні Оркнейські, Аделейд і Антарктичний півострів. Острів Нені у західного узбережжя Антарктичного півострова є крайньою південною межею поширення судинних рослин.

Патагонська область характеризується досить різноманітною флорою, що складається, в основному, з дериватів древнього голантарктичного елемента, але зі значною домішкою таксонів голарктичного походження, а на півночі - також неотропічних елементів.

У флорі області 7 ендемічних родин: Gomortegaceae, Halophytaceae (субаридні райони Аргентини, від Ла-Ріоха до Санта-Крус), Malesherbiaceae, Tribelaceae (Південна Чилі й Вогненна Земля), Francoaceae (Чилі), Aextoxicaceae (Чилі) і Misodendraceae (у лісових районах від 33° півд.ш. до Магелланової протоки) і безліч ендемічних або майже ендемічних родів, більшість яких приурочена до Чилі.

Дуже багато ендемічних видів. Переважна більшість ендеміків зосереджена в Чилі, де збереглося найбільше число древніх голантарктичних елементів.

33. Область субантарктичних океанічних островів. Ця перехідна область між Новозеландською і Патагонською включає острови Трістан-да-Кунья разом з о. Гоф, острови Принс-Эдуард, Крозе, Амстердам, Сен-Поль, Кергелен і Херд разом з розташованим близько від нього о. Макдональд.

Флора цієї області дуже збіднена, але, як показують дані палеоботаніки, у минулому вона була значно багатше, і хвойні, і нотофагусові ліси покривали великі території. Для області характерні два ендемічних монотипних роди: Pringlea (P. antiscorbutica) із родини хрестоцвітих (острови Принс-Едуард, Крозе, Кергелен і Херд) і Lyallia (L. kergelensis) з дуже близького догвоздикової родини Hectorellaceae (Кергелен). Перший рід відноситься до числа примітивних родів родини хрестоцвітих і найбільш близький до родів Stanleya (захід США) і Warea (південний схід США), що мають багато загального з Cleome і близькими родами із родини каперсових, а другий - до монотипного новозеландського роду Hectorella.

Відносно більше багата флора островів Трістан-да-Кунья, що нараховує 44 види судинних рослин, з яких близько 30 ендемічні. Незважаючи на більшу близькість до Південної Африки, чим до Південної Америки, флора області з Південною Америкою зв'язана набагато тісніше. Наприклад, Chevreullia stolonifera (складноцвіті) є загальною з нею, а злак Роа flabellata на о. Гоф є магелланським елементом.

На островах Сен-Поль і Амстердам налічується 17 видів, з яких 7 ендемічні; на о. Принс-Едуард зростають 19 видів рослин, з яких 2 ендемічні. На островах Крозе налічується 24 види, у тому числі відсутні на островах Принс-Эдуард Colobanthus kerguelensis, Montia fontana, Limosella Iineate, GaHum antarcticum, Tuncus pusillus, Deschampsia antarctica, причому тут немає жодного ендемічного виду. Флора о. Кергелен нараховує 30 видів. У порівнянні із флорою островів Крозе тут додаються Polypodium vulgare var. eatonii, Ranunculus moseleyi ( ендемік ), Lyallia kerguelensis (ендемік), Uncinia compacta, Poa kerguelensis і Festuca erecta.

Незважаючи на своє географічне положення, флора Кергелена виявляє найбільшу близькість до флори Вогненної Землі, з якої має 17 загальних видів. Нарешті, на о. Херд поширені всього лише 8 видів рослин: Pringlea antiscorbutica, Colobanthus kerguelensis, Acaena adscendens, Callitriche antarctica, Azorella selago, Deschampsia antarctica, Poa cookii і Р. kerguelensis. Ендемічні види відсутні. Єдиний вид, що зустрічається на всіх островах, - Callitriche antarctica.

34. Новозеландська область. В область входять острова Нова Зеландія, Стьюарт, Ті-Снерс, Трі-Кінгс, Лорд-Хау й Болс-Пірамід, Норфолк, Кермадек, Чатем, Антиподів, Кемпбелл, Окленд і Маккуорі.

Ендемічні родини відсутні, але є 50 ендемічних родів. Видовий ендемізм флори Новозеландської області дуже високий. У папоротей ендемізм становить близько 40%, у родів Dicksonia і Cyathea він становить близько 75%. Цікаво відзначити, що папоротева флора Нової Зеландії виявляє багато загального з помірною Австралією й Тасманією (близько 45%), у той же час має дивно мало загального із флорою антарктичної Південної Америки З деяких загальних елементів відмітимо Sphae rocionium (Hymenophyllum) ferrugineum (найбільш затінені частини дощових лісів Нової Зеландії, Чилі й Хуан-Фернандес), Grammi tis billardieri (Нова Зеландія, особливо о. Південний, і Східна Австралія, Південна Чилі. Фолклендські острови й Кергелен), Blechnum pennamarina (Нова Зеландія, особливо Південні Альпи, Східна Австралія, Південна Чилі, Трістан-да-Кунья, Кергелен, Крозе й Маріон, а також Сен-Пол й Амстердам на північ від Кергелена) і Polystichum mohrioides (Окленд і Кемпбелл, Фолклендські, Південна Георгія, Маріон, Амстердам і Південна Чилі).

Винятково високий видовий ендемізм у флорі хвойних, сягаючий 100%. З видових ендеміков відзначимо Araucaria heterophylla (Норфолк і Филип), Agathis australis (низинні ліси о. Північного, майже від мису Північного до широти 38°), 7 видів Podocarpus, 6 видів Dacrydium, 3 види Phyllocladus і 2 види Libocedrus. Більша частина цих видів приурочена до Нової Зеландії, але деякі (більша частина видів Podocarpus і Dacrydium) виростають також на о. Стьюарт. Деякі з новозеландських видів Podocaprus і Dacrydium мають вікарні види в Чилі.

Флора квіткових рослин Новозеландської області відрізняється також високим видовим ендемізмом (очевидно, не менш 80%). За географічними зв'язками види новозеландської флори дуже різнорідні. Основними елементами є голантарктичний (у широкому змісті), палеоновозеландський, палеотропічний (індо-малезійський, полінезійський та новокаледонський), австралійський, голарктичний та космополітний.

Як показують дані палеоботаніки, голантарктичний елемент особливо процвітав у пізній крейді й палеогені, коли Нова Зеландія була пов'язана із Західною Антарктикою (Земля Мери Берд). В цей час були, зокрема, добре представлені Araucaria (один вид якого зберігся тільки на о. Норфолк), Athrotaxis (тепер тільки в Австралії й Тасманії), Gasuarina (повністю відсутня в Новозеландській області), а також більш різноманітно представлені Nothofugus (бук південний) і Proteaceae. Але вже в пізній крейді (близько 80 млн. років тому) Нова Зеландія почала відходити від Антарктики, і до міоцену її північна частина ввійшла в зону субтропічного клімату. Палеотропічний елемент поступово став заселяти Нову Зеландію з півночі через вулканічні архіпелаги, а в міоцені й пізніше - уздовж нині майже повністю занурених хребтів Лорд-Хау й Норфолк. У результаті в Нову Зеландію проникнули такі тропічні роди, як Macropiper, Metrosideros, Elaeocarpus, Homalanthus, Dysoxylum, Alectryon, Parsonsia, Avicennia, Elytranthe, пальми, панданові Freycinetia, багато із орхідейних. Ареал голантарктичного елемента став знову розширюватися в пліоцені й особливо в плейстоцені. У плейстоцені ж проникнули багато із голарктичних елементів.

Відділення Нової Зеландії від Антарктики й пов'язаної з нею до середнього еоцену Австралії відбулося ще до формування характерної австралійської флори, тому у флорі Нової Зеландії немає таких родів, як Acacia і Eucalyptus, а багато представлена в Австралії родина Proteaceae має в Новій Зеландії тільки по одному виду родів Knightia (2 інших види в Нової Каледонії) і Persoonia (близько 60 інших видів в Австралії). Тому між Австралією й Тасманією й Новою Зеландією набагато більше загальних голантарктичних елементів, чим властиво австралійських. З іншого боку, у флорі папоротей, які древніші флори квіткових рослин, загальний елемент між Новою Зеландією й Австралією й Тасманією досягає 40%.

Поиск по сайту: