Фауністичне районування суші

Фауністичні підрозділи суші настільки ж різноманітні, як і флористичні. Ми зупинимося на системі регіонів, яка запропонована В. Г. Гептнером (рис.48).

Найвищими одиницями фаунистичного районування є царства (геї). Їх число коливається від трьох до чотирьох. В. Г. Гептнер, слідом за більшістю вчених, визнає існування трьох царств, які виділяються відповідно із давністю фауни ссавців, що входять до їх складу. Царства діляться на області (рис.48).

Рис.48. Фауністичний розподіл суші

І. Австралійська область. Підобласті: 1а — Австралійська; 1в - Папуаська; 1с — Новозеландська; Id - Полінезійськя; 1е — Гавайська. ІІ. Неотропічна область. Підобласті: ІІа— Центральноамериканська; ІІв — Антільска (Вест-Індська); ІІс — Бразильська; ІІd — Чілійська. ІІІ. Ефіопська область. Підобласті: ІІІа — Східноафриканська; ІІІв — Західноафриканська; ІІІс — Південноафриканська; ІІІd - Мадагаскарська. IV. Східна (Індо-Малайська) область. Підобласті: IVa — Індійська, IVв — Малайська. V. Голарктична область. Підобласті: Va — Арктична, Vв — Канадська, Vc — Сонорська, Vd - Європейсько-Сибірська, Ve — Середземноморська (африкансько-передньоазіатська); Vf — Центральноазіатська (нагірноазіатська), Vg — Маньчжурсько-Китайська. VI. Антарктична область (за Гептнером, 1935)

Царство нотогея включає одну область - Австралійську. Її характерними рисами є присутність однопрохідних (ендемічних для цього царства), панування сумчастих ссавців і майже повна відсутність плацентарних, за винятком гризунів (рис.49). До царства Неогея відноситься також одна область - Неотропічна, що характеризується відсутністю однопрохідних, наявністю деяких груп сумчастих і майже повною відсутністю комахоїдних ссавців із плацентарних при досить значній розмаїтості неповнозубих. До третього царства - Арктогея - належить інша суша, на якій майже повністю відсутні сумчасті ссавці й панують різноманітні загони плацентарних. До цього царства В. Г. Гептнер відносить три області - Ефіопську, Східну, або Індо-Малайську, і Голарктичну. Приведемо характеристику фауністичних областей і підобластей суші.

Як було сказано, для Австралійської області характерні дві родини з підкласу однопрохідних ссавців (качкодзьоби й єхидни) і шість родин сумчастих, з яких фалангер розповсюджений до острова Сулавесі на півночі. Плацентарні, крім завезеного й здичавілого

Рис.49. Характерні представники фауни Нотогеї (Г. М.Абдурахманов і ін., 2001; 2003)

А — Австралійська область: 1 — єхидна; 2 — качкодзьоб; 3 — гігантський кенгуру; 4 — сумчастий диявол; 5 — вомбат; 6 — коала; 7— сумчастий вовк; 8 — кус-кус; 9 — сумчастий кріт; 10 — чорний лебідь; 11 — лірохвіст; 12 — ему; Б — Австралійська, Новозеландська й Патагонська області: 1 — мара; 2 — віскача; 3 — ківі; 4 — гатерія; 5 — молох; 6 — какаду; 7 — кеа; 8 — рогозуб; 9 — плащоносна ящірка; 10 — скелястий пінгвін; 11 — королівський пінгвін

собаки дінго, багато представлені різноманітними гризунами, які, якщо й потрапили сюди випадково, те дуже давно і включають примітивні й специфічні форми. Тут є види родини (або, як вважають деякі вчені, підродини) гідроміїд, родів псевдоміс, чіпкохвостих мишей, кенгурових мишей (Notomys) і пацюків (конілурус) та ін. Ендемічні для австралійської області види зустрічаються й на Новій Гвінеї, на Соломонових островах й Тасманії. Близькі австралійським гризунам види простежуються до о. Люсон (Філіппіни). Межа Австралійської області з Індо-малайською проходить по так званій «лінії Уоллеса» між островами Балі й Лембок на сход від о. Ява. Острів Сулавесі В. Г. Гептнер відносить до Австралійської області на підставі того, що тут поряд зі своєрідними биком аноа й свинею бабирусою є два види сумчастих роду фалангер, але відзначає, що це типова перехідна область. Фауна Сулавесі в цілому сильно відрізняється від малайської. У межах Австралійської області виділяються п'ять підобластей: Папуаська, Австралійська, Новозеландська, Полінезійська, Гавайська.

Папуаська підобласть межує зі Східною підобластю й включає Сулавесі, Тимор із прилеглими островами, Молукські острови, Нову Гвінею, архіпелаг Бісмарка, ряд дрібних островів і північну частину Австралії. З нелітаючих ссавців одні (макаки, вівери, довгоп’яти з напівмавп, ящери й ін.) зосереджені переважно в північній частині підобласті, зустрічаючись і в Індо-Малайській області, інші (сумчасті й примітивні гризуни) переважають у південній частині. На Сулавесі й Малих Зондських островах широко представлений малайський елемент, це смуга переходу до Східної області, архіпелаг Бісмарка й Соломонові острови є перехідними до Полінезійської підобласті. Найбільше типово фауна підобласті представлена на Новій Гвінеї. Ендемічні для підобласті рід проєхидн із родини єхиднових, два роди сумчастих і три роди гризунів. Дуже різноманітні літаючі собаки, з яких вісім родів ендемічні. Із птахів характерні безкільові казуари, а також великоногі кури, вінценосні голуби, пітти, з папуг - какаду, райські птахи.

Австралійська підобласть займає материк Австралії, крім північної частини, і о. Тасманія. Характерно висока розмаїтість сумчастих. Їх налічується 6 родин із 34 родами й 106 видами, з яких майже всі (за винятком 8-9) ендемічні для підобласті. Саме тут сумчасті займають ті екологічні ніші, які в інших областях зайняті плацентарними ссавцями. Широко поширені сумчасті мурахоїди, сумчасті куниці, сумчасті борсуки, сумчасті білки, сумчасті соні, коала, вомбати (що нагадують бабака), сумчастий вовк (спочатку відтиснутий собакою дінго на Тасманію, який нині, видимо, повністю зник) і стрибучі кенгуру. Є ендемічні роди й види гризунів. Ендемічні качкодзьоби, із птахів - родина ему, лірохвости, з риб - двоякодихаючі неоцератоди.

Новозеландська підобласть, крім Північного й Південного островів Нової Зеландії, охоплює розташовані на південь від них острови Окленд, Кемпбелл, Антиподи й Чатем. Ссавці до завезення багатьох видів з інших областей були представлені ендемічним для підобласті підвидом полінезійського пацюка (видимо, завезеного) і двома родами кажанів, у тому числі одним ендемічним. Серед птахів є ендемічна родина: ківі, папуги-нестори, совині папуги, пастушки уека. Вважалися вимерлими, але збереглися біля деяких гірських озер нелітаючі султанські курочки. Безкільові моа вимерли вже на пам'яті людей. Є види птахів, що відносяться до родів, характерних для Північної півкулі й відсутніх у тропіках. Із плазуючих гатерія збереглася лише на дрібних острівцях, що примикають до Нової Зеландії. З великих островів її витиснули завезені людиною свині. Ендемічна жаба ліопельма із зародковим хвостом і двоввігнутими хребцями.

Полінезійська підобласть займає всі острови субтропічних і тропічних широт Тихого океану, крім раніше перерахованих і Гавайських островів.

У фауні переважають мандрівні форми - літаючі собаки зі ссавців, стрижі-салангани із птахів, гекони й сцинки з ящірок, тихоокеанські удавчики зі змій. Це не виключає існування на деяких архіпелагах і островах ендемічних таксонів. Так, для Нової Каледонії характерний ендемічний птах кагу - представник монотипної родини, для Самоа - ендемічна монотипна родина зубчастодзьобих голубів, на Фіджі й Тонга зустрічається представник південноамериканської родини ящірок ігуан. З наземних ссавців широко поширений полінезійський пацюк.

Гавайська підобласть обмежена Гавайськими островами. Переважають ендемічні групи, мандруючих форм мало. Ендемічна родина птахів-квіткарок з 17-20 родами й 35-40 видами представляє яскравий приклад адаптивної радіації, коли у результаті наявності вільних екологічних ніш із одного предкового виду, що потрапив на острови, виникли численні види-нащадки, що різко різняться за морфологічними і екологічними особливостями.

Неотропічна область охоплює материк Південної Америки, Центральну Америку, а також острови Вест-Індії, Галапагос, Хуан-Фернандес, Вогненна Земля й Фолклендські. Мексиканське нагір'я, видимо, вірніше відносити до Голарктичної області, а по узбережжях проводити межу із цією областю приблизно по тропіку на заході й по нижній течії р. Ріо-Грандо - на сході.

Фауна досить різноманітна. Цікава наявність ендемічних родин рукокрилих, у тому числі листоносих (вампірів), а також відсутність літаючих собак, широко розповсюджених у тропіках Старого Світу. Із сумчастих ссавців є ендемічна родина ценолестових і майже ендемічна родина опосумів, деякі види якого проникають у Північну Америку. Численні мавпи, що відносяться до ендемічних для області підзагону широконосих. Неповнозубі представлені трьома родинами - лінивцями, броненосцями й мурахоїдами. Гризуни дуже різноманітні. Згадаємо з них чіпкохвостих дикобразів, морських свинок, агуті (золотих зайців), туко-туко, нутрій, віскаші, а також власників чудового хутра - шиншилових та ін. Мало комахоїдних, з яких лише в північних частинах області є щілинозуб (на островах Вест-Індії), землерийка бларина й бурозубки з роду Sorex. З копитних - тапіри - поширені на півночі області, де виходять за її межі (у Південно-Східній Азії тапіри представлені іншими видами), свині-пекарі (також на півночі), безгорбі верблюди (лами), дрібні олені (мазами). Різноманітні хижі, зустрічаються ягуар, дрібні котячі (ягуарунди, оцелот й ін.), гривастий вовк, кущовий собака, єноти, у тому числі своєрідні носухи, очковий ведмідь (рис.50).

Із птахів ендемічні безкильові нанду, а також тинаму, шоломоносні кури (або кракси), шпорцеві гусаки (паламедеї), американські грифи (кондори), тукани (перцеїди) з величезним дзьобом, що нагадує дзьоб птахів-носорогів Старого Світу, танагри. Неотропічна область - центр розмаїтості колібрі. З ящірок характерні ігуани, зі змій - удави з родів боа й коралус, а також величезна анаконда. З отрутних змій звичайні жарарака й бушмейстер. Є гримучі змії. Із черепах різноманітні бокошийкові. До справжніх крокодилів належать алігатори. Ендемічні каймани. Із земноводних особливо широко поширені квакші, багато жаб, цікаві безязикові жаби-піпи. Справжніх жаб мало, вони зустрічаються тільки на півночі. Із прісноводних риб ендемічна двоякодихаюча риба цератод. Область ділиться на чотири підобласті: Центральноамериканську, Антильску (Вест-Індську), Гвіано-Бразильську (Бразильську), Чілійсько-Патагонську (Чілійську).

Центральноамериканська підобласть носить перехідний характер. Тут багато північних голарктичних родів: тхори, рисі, зайці, полівки, ховрашки, землерийки-бурозубки, лисиці, летяги. Відсутні багато видів і груп, характерних для іншої частини неотропічної області, - мавпи-ігрунки, сонячні чаплі. Для Центральноамериканської підобласті типові: тапіри, тінаму (ендемічний рід), ігуана-василіск, ящірка-хірот, земноводні - аксолотль, безлегенева саламандра.

Острівна фауна Антильскої (Вест-Індської) підобласті порівняно небагата. З наземних ссавців найбільш своєрідні щільозуби (соленодони), близькі до щетинистих їжаків Мадагаскару, представлені двома ендемічними видами; із гризунів - лазячі по деревах хутії, а також агуті. Із птахів характерні плоскодзьоби або тоди. Відсутні тінаму, кракси, тукани. Є чотири ендемічних роди змій і родина ендемічних родів ящірок.

Рис.50. Характерні представники фауни Неотропічної області (Г.М.Абдурахманов і ін., 2001; 2003)

А — ссавці: 1 — мурахоїд тамандуа; 2 — броненосець; 3 — лінивець; 4 — чіпкохвоста мавпа; 5 — мавпа ігрунка; 6 — деревний дикобраз; 7 — вампір; 8 — капібара; 9 — дика морська свинка; 10 — ягуар; 11 — соленодон; 12 — лама. Б — від птахів до комах: 1 — кам'яний півник; 2 — тукан; 3 — королівський гриф; 4— колібрі; 5— червуга; 6— сонячна чапля; 7— піпа; 8— анаконда; 9 —нанду; 10 — гоацин; 11 — паламедея; 12 — папуга ара; 13 — піранья; 14 —черепаха матамата; 15 — метелик гелеконіца

Для Бразильської підобласті характерні зі ссавців - тапір, кущовий собака іктіоціон, ягуар, водосвинка, великий мурахоїд, голохвості броненосці (ендемічний гігантський броненосець), мавпи-ігрунки, із сумчастих - ценолестові, у річках - ламантини. Із птахів дуже характерні сонячні чаплі, колібрі, тукани, орли-гарпії, кракси, кам'яні півники, гоацини (останні ендемічні). Із плазуючих характерні ігуани, розповсюджені й у тропіках Старого Світу (1 вид в Африці, 2 - на Мадагаскарі, 3 - в Індії, на деяких островах Полінезії й в Австралії). Видимо, це - релікти теплолюбної тропічної фауни. Чисельні удави, у тому числі ендемічна анаконда. Дуже різноманітні деревниці із земноводних.

Фауна Чилійської підобласті включає примітивного очкового ведмедя. Для неї характерні лами (вігонь, гуанако), пампаський олень, пума, шиншила, дика морська свинка. Із птахів - безкільові нанду, шпорцеві гусаки, тінаму, кондори. З безхвостих амфібій оригінальна ринодерма Дарвіна, що виношує ікру у горловому мішку, із прісноводних рибок галаксіас, яка крім цієї підобласті зустрічається також у річках Південної Африки, Нової Зеландії й Тасманії.

Ефіопська область займає більшу частину африканського материка, крім півночі (межа проходить по південній окраїні Сахари), а також Мадагаскар з островами, що тяжіють до нього.

Фауна включає 37 родин ссавців, з яких дев'ять, у тому числі куниці, землерийки, кішки, білки, свині, порожнисторогі й інші, поширені дуже широко. Шість родин ссавців пов'язують ефіопську фауну зі східною при відсутності їх в Палеарктиці. Це людиноподібні мавпи, лемури лорі, слони, носороги, оленьки, ящери. Ендемічні або незначно виходять за межі області лемури, руконіжки, стрибуни, видрові землерийки, тенреки, златокроти, гієни, шилохвості білки, дамани, бегемоти, жирафи, трубкозуби (рис.51).

Для області характерно величезна розмаїтість копитних. Велика розмаїтість антилоп, рясні зебри, жирафи, носороги, слони, бегемоти. Повністю відсутні родина кротів, ведмедів, бобрів, тушканчиків, тапірів, верблюдів і оленів. Серед птахів 15 ендемічних або майже ендемічних родин: африканські страуси, цесарки, пастушкові куріпки, чаплі-кітоглави (монотипна родина), тіньові птахи (монотипна родина), секретарі (монотипна родина), деревні одуди, мишачі птахи й деякі інші. У всіх тропічних областях зустрічаються трогони, бородатки. Загальні з Індо-Малайською областю: птахи-носороги, пітти, павичі, білоочки, нектарниці, дронго й ін. Дуже характерні рябки, турачі, дрохви, грифи. Повністю відсутні представники родин тетерячих, кропив'яників, оляпок, корольків, майже немає повзиків, пищух, шпаків. Із плазуючих численні варани, агами й сцинки. Хамелеони майже ендемічні. Досить різноманітні гадюки, з удавів - рід пітонів, із крокодилів: звичайний крокодил, майже пантропічний рід, гребінчастий (тупорилий) крокодил ендемічний. З амфібій відсутні хвостаті, з жаб - деревниці. Жаби й справжні жаби представлені дуже широко. Із прісноводних риб зустрічається прісноводна двоякодихаюча риба протоптерус.

Область розділяється на чотири підобласті: Західноафриканську, Східноафриканську, Південноафриканську й Мадагаскарську.

Західноафриканська підобласть має нечітку межу із Східноафриканською, що охоплює Західноафриканську дугою. Найбільш типова західноафриканська фауна в Конго, Камеруні й у басейні нижньої течії Нігеру. На схід Західноафриканська область доходить майже до оз. Чад і займає широку смугу по північному узбережжю Гвінейської затоки до Сенегалу, на півдні до неї входить значна частина Анголи. Для неї ендемічні й дуже характерні шимпанзе й горила (з людиноподібних мавп), рід лемурів макі, видрова землерийка, три роди вівер, п'ять родів гризунів, карликовий бегемот, окапі (із жираф), оленьки й деякі інші. Із птахів багато представлені папуги, у тому числі сірий, є два роди птахів-носорогів, павич та інші лісові форми. Фауна цієї підобласті найбільш подібна із фауною Індо-Малайської області. Може бути, що ця подібність створюється наявністю тропічних лісових реліктів. Ендемічний рід тупорилих крокодилів.

Рис.51. Характерні представники фауни Ефіопської області (Г. М.Абдурахманов та ін., 2001; 2003):

А — ссавці: 1 — жираф; 2 — карликовий бегемот; 3 — китицевуха свиня; 4 — даман; 5 — трубкозуб; 6 — плямиста гієна; 7 — антилопа куду; 8 — лев; 9 — слонова землерийка; 10 — окапи; 11 — зебра; 12 — мавпа; 13 — африканський слон; 14 — чорний колобус; 15 — шимпанзе; 16 — горила; Б — від птахів до комах: 1 — двопалий страус; 2 — птах-секретар; 3 — турако; 4— нектарниця; 5— рогатий ворон; 6— китоголов; 7— яєчна змія; 8 — зелена мамба; 9 — червонодзьобий ткачик; 10 — поясна ящірка; 11 — багатопер; 12 — веслонога жаба; 13 — жук-голіаф; 14 — сколопендра

Фауна Південноафриканської підобласті характеризується довгоногами й златокротами зі ссавців, які майже не виходять за її межі. Із птахів чисельні рябки й дрохви.

Для фауни Східноафриканської підобласті характерні величезні стада антилоп, жирафів, слонів, чисельні носороги, бегемоти й страуси. Широко розповсюджений трубкозуб. Чисельні великі хижаки, у тому числі леви й гепарди. Із птахів багато курячих (турачів, цесарок), рябків, голубів, сиворакшових, дуже різноманітні горобці, дрімлюги, стрижі тощо.

Мадагаскарська підобласть займає о. Мадагаскар та острови Маврикій, Родрігес, Реюньон (Маскаренські), Амірантські, Коморські, Альдабра, Сейшельські, здебільшого вулканічні й коралові.

Фауна своєрідна. Мавп немає зовсім, лемури представлені монотипною родиною руконіжок і ендемічною родиною лемурід, що включає 35 видів. Комахоїдні представлені трьома родинами: ендемічною родиною щетинистих їжаків (тенреків), одним монотипним родом з африканської родини видрових землерийок і декількома видами роду білозубої. З хижих є тільки віверові, із гризунів - мишачі, з копитних - водяна свиня. Із птахів відсутні такі властиві материковій Африці родини, як страуси, дрохви, журавлі, секретарі, птахи-носороги, грифи, сорокопуди й ін. Багато геконів, є крокодили. Є представники південноамериканських родів удавів боа й Corallus, а також ігуан. Багато хамелеонів, немає отрутних змій.

Східна, або Індо-Малайська, область займає материкову південну й південно-східну частину Азії й Малайський архіпелаг. Північна межа різка, проходить по Гімалаям, які, за винятком південного схилу, відносяться до Голарктичної області. На захід від Гімалаїв є широка перехідна смуга до аридних областей Голарктики, до якої відносяться, напевно, низов'я Інду й Синд. Особливо важко провести межу на схід від Гімалаїв, де голарктична фауна проникає по горах далеко на південь, а Індо-Малайська — по рівнинах далеко на північ. Цю межу проводять по р. Янцзи, іноді по 40° півн. ш. З фауною Ефіопської області фауну Східної області пов'язують, як було зазначено, такі групи, як слони, носороги, людиноподібні мавпи, напівмавпи, оленьки, ящери, дикобрази й ін. Загальних родів однак мало. Зі ссавців ендемічні родини довгоп¢ятів, шерстокрилів і тупай. Із птахів майже ендемічні дві родини - деревні стрижі й широкороті. Багато пітт, дрімлюг, жаборотів. Із плазуючих багато геконів, варанів, агам, сцинків, змій-сліпунів, удавів, черепах (у тому числі ендемічні великоголові черепахи), крокодилів (включають ендемічного гавіала).

Область розділяється на дві підобласті: Індійську й Малайську. Індійська підобласть займає материкову частину області, а також острова Шрі-Ланка, Хайнань, Тайвань, Рюкю, Андаманські, Нікобарські. Ендемічних родин ссавців немає. Ендемічні роди лорі (напівмавпи), дрібні соні (рід платакантомис), гвинторога антилопа, чотирирога антилопа, нільгау, такін (копитні), два роди панд (з єнотів), що виходять на півночі за межі підобласті. Багато мавп (у тому числі гібонів), різноманітні білки, до яких відносяться великі ратуфи. Є різні фазани, характерні ібіси, птахи-носороги, дятли, пітти, з горобиних - ткачики, шпаки, синиці, кропив'яники. Численні павичі. Із плазуючих ендемічні крокодили-гавіали, є три роди черепах, кілька родів родини шипохвостих змій. Широко поширені очкові змії.

Малайська підобласть займає Малайський архіпелаг до межі з Австралійською областю, Філіппінські острови й півострів Малакку. Далеко не всі роди поширені по всієї підобласті. Це макаки, тупайї, пальмові куниці, справжні білки, дикобрази, свині, олені, оленьки й деякі інші. Поширення інших родів обмежено одним або деякими островами; серед них є ендемічні для підобласті: орангутанг, мавпа-носач, примітивний заєць незолагус та ін. Число родів птахів, розповсюджених по всієї підобласті, також невелике.

Голарктична область - найбільш велика із фауністичних областей суші. Вона займає всю Європу, Північну Африку, Азію (крім територій, що відносяться до Східної області), майже всю Північну Америку. Південні межі її описані при характеристиці сусідніх з нею областей. Фауна відносно бідна й мало своєрідна. По всій області поширені родина кротів, бобрів, тушканчиків. Тільки в американській частині Голарктики зустрічаються три родини гризунів, що проникають у Південну Америку - аплодонтид, геоміїд, гетероміїд, а також монотипна родина копитних - вилороги. Із птахів є лише три кругополярних ендемічних родини - тетерячі, гагари й чистики. Характерні хвостаті амфібії, з яких тільки одна із чотирьох родин обмежена Америкою. Багато ендемічних родин прісноводних риб.

Фауна Голарктики молода, вона має четвертинний вік. На її формування вплинув четвертинний льодовиковий період. Родин ссавців, властивих Євразії й Північній Америці, - 15: землерийки, кроти, ведмеді, куниці, собаки, кішки, білки, бобри, миші, тушканчики, пищухи, зайці, свині, олені, порожнисторогі. Родин, властивих тільки Євразії або тільки Північній Америці, - по шість. Є значне число видів, не говорячи про роди, загальних або близьких Євразії й Північній Америці. Все це доводить єдність цієї області.

Голарктична область підрозділяється на вісім підобластей: Арктичну (загальну для обох материків), Канадську, Сонорську (американські), Європейсько-Сибірську, Середземноморську, Африкансько-Передньоазіатську, Центральноазіатську й Маньчжурсько-Китайську (палеоарктичні).

Арктична підобласть займає острови Полярного моря й тундру обох континентів. Зі ссавців характерні лемінги, білий ведмідь, мускусний вівцебик (Гренландія, схід Північної Америки), песець, калан, північний олень. Із птахів - багато родів чайок, куликів; чистики, гусаки, деякі роди качок, у тому числі гага, а також пуночки й подорожники. Плазуючі й земноводні майже відсутні.

Канадську підобласть іноді поєднують із Європейсько-Сибірською, але в ній є групи, відсутні в Євразії. До них відносяться гризуни родів запус, фенакоміс, синаптоміс, томоміс, деревні дикобрази, з копитних - сніжна коза, з комахоїдних - кріт кондилура, з хижих - вонючка, борсук таксидея. Із птахів майже ендемічні для цієї підобласті дикуна (зустрічаються також на крайньому сході Євразії). Своєрідність Канадської підобласті надають такі панамериканські форми, як пума й колібрі. Межі між цією підобластю й Сонорською досить поступові.

Сонорська підобласть характеризується участю у фауні вилорогої антилопи, чотирьох-п'яти родів кротів, єнотів, гризунів ендемічної родини гаплодонтових. Із птахів характерні індички, кракси, кондови, колібрі, тірани, американські сорокопуди, танагри й ін. З рептилій відзначено кілька родів ігуан, ядозуб; зі змій характерні представники ямкоголових – гримучі змії, із земноводних - родина сиренових.

Європейсько-Сибірська підобласть займає майже всю Європу, крім більшої частини Піренейського, Апеннінського й Балканського півостровів. До неї не відноситься також узбережжя Середземного моря. Південний Крим, Альпи й Піренеї, видимо, носять перехідний характер до Середземноморської підобласті. Східна межа проходить у передгір'їв Кавказу, обгинає з півночі прикаспійські й волзько-уральські степи, іде на Тарбагатай, обгинає Алтай і Саяни з півдня, підходить до середньої течії Амуру під 50° півн. ш. і йде на північ до устя Амуру. Видимо, до цієї підобласті відноситься Сахалін; фауна о. Ієссо перехідна. Ендемічних таксонів мало. Характерний зубр, лось, російська хохуля, бурундук, бобер, лісовий лемінг, рись, бурий ведмідь, горностай, ласка, куниця, соні, летяга, хом'як, руді полівки, мишівки, із птахів - глухар, тетерев, горіхівка (кедрівка), сови. Дуже мало плазуючих і земноводних.

Середземноморська підобласть обмежена на півночі Європейсько-Сибірською, на півдні - Ефіопською областю. Границя із Центральноазіатською підобластю представляє широку смугу. Перехідний характер має фауна Середньої Азії. Зустрічаються такі представники тропічної фауни, як медоїди, гієни, антилопи, верблюди, мангусти, генети, дрібні лисички фенеки, дамани (в африканській частині підобласті), із птахів - страуси (в африканській частині підобласті), а також гірські куріпки, пустельні жайворонки. Зі ссавців характерні сліпаки, земляні пацюки, хом'яки роду мезокріцетус, різноманітні піщанки. Фауна

Рис.52. Характерні представники фауни області Древнего Середземноморья (Г.М.Абдурахманов та ін., 2001. 2003)

А — Середземноморська підобласть: 1 — муфлон; 2 — генета; 3 — лань; 4 — білоголовий сип; 5— жемчужна ящірка; б— грецька черепаха; 7— голуба сорока; 8 — протей; 9 — печерна саламандра; 10 — метелик архон; 11 — шовко­пряд ізабела; 12 — фенек; Б — Сахаро-Гобійська підобласть: 1 — тонкопалий ховрах; 2 — великий тушканчик; 3 — велика піщанка; 4— хаус; 5— сніговий барс; 6— архар; 7— джейран; 8 — як; 9 — саджа; 10 — улар; 11 — круглоголовка; 12 — гюрза; 13 — лопатоніс; 14 — чорнотілка стернодес

плазуючих багата: багато сцинків, геконів, агам, справжніх ящірок. Зі змій характерні очкова й ряд гадюк. Із земноводних зустрічаються справжні саламандри, тритони, повитухи, жаби, деревниці (рис.52).

Центральноазіатська підобласть охоплює на заході Волзько-Уральські, Калмицькі, Прикаспійські степи, Туркменістан. Межа Центральноазіатської підобласті з Маньчжурсько-Китайською лежить у східних меж центральноазіатських пустель. Для підобласті характерні яки, антилопа-сайга, з комахоїдних - путорака (строката землерийка), із гризунів - тонкопалий ховрашок, сліпушонка, степові пеструхи, гірські полівки, піщанки, хом'ячки, різноманітні тушканчики. Із зайцеподібних - пищухи. Із птахів характерні гірські індички, гірські в¢юрки, пустельна сойка, пустельна славка, грифи, кулик-серподзьоб, індійський гусак.

Маньчжурсько-китайська підобласть займає східну частину Азії. На півночі вона граничить із Європейсько-Сибірською підобластю. В Уссурійськом краї Маньчжурсько-Китайська фауна змішується із сибірською. Більша частина Японських островів також відноситься до цієї підобласті, о. Ієссо має перехідну фауну. Вона найбільш типова в середній і південній частинах підобласті, а також по західних відрогах Тибетського нагір'я й у гірському вузлі, де беруть початок Меконг і Янцзи. У Сичуані зростає домішка індо-малайських видів. Зі ссавців для цієї підобласті характерні своєрідні древні й примітивні землерийки й кроти, безголковий їжак, два роди панд із родини єнотів, червоний вовк, єнотоподібна собака, тигр, колючехвості соні, цокори, антилопа-горал; зустрічається кілька видів мавп. Із птахів багато родів і видів фазанів, різні голубі рибалочки, на півдні - папуги, з горобиних - білоочки, тимелії. Із плазуючих багато геконів, зустрічаються варани. Із земноводних своєрідна гігантська саламандра, різноманітні жаби й деревниці.

Деякі особливості флористичного й фаунистичного районування суші. При розгляді двох систем регіонів - флористичних й фауністичних - виявляються деякі загальні принципові питання, пов'язані із встановленням границь між ними й деякі, часто досить істотні, розходження між фауністичним й флористичним районуванням (Воронов, 1987). Правда, часто це є результатом розбіжності поглядів авторів незалежно від того, флористичним або фауністичним є розподіл. Так, чи вважати підобластями або областями Нову Зеландію, Гавайські острови, по-різному вирішується різними фауністами.

Почнемо з питання про проведення границь між регіонами. Для більшості вчених ясно, що границі між царствами, областями, підобластями можуть бути місцями більш різкими, а місцями більш поступовими. Особливо докладно зупиняється на цьому питанні В. Г. Гептнер. Безумовно, там, де межа проходить по гірському хребті або берегу континенту, вона неминуче є більш різкою, чим там, де вона йде по рівнині і її поступовість не викликає сумнівів. Звичайно границі між регіонами проводять там, де спостерігається скупчення меж ареалів. Такі області скупчення меж ареалів зазвичай йменуються сінператами. Однак там, де фізико-географічні особливості міняються поступово, виражені сінперати відсутні. Видимо, більш правильним виходом у цьому випадку є умовне проведення межі (наприклад, проведення фаунистичної межі між Палеарктичною і Ефіопською областями по південній границі Сахари). Деякі автори пропонують виділяти перехідні області, позначаючи їх у свою чергу лінійними межами. При такому рішенні питання доводиться замислюватися, де провести границі між перехідною й однією з основних областей. Однак набагато складніше вирішити інше питання: до яких великих регіонів відносити ті або інші регіони більш низького рангу? По цьому питанню в поглядах фауністів і флористів існує багато розходжень.

Одне з основних розбіжностей між обома системами підрозділів - як бути з Капським царством, виділюваним саме на цьому найвищому рівні флористами. У фауністів навіть на рівні підобласті нічого схожого немає. Це, видимо, пояснюється тим, що квіткові рослини мають більшу стародавність, чим птахи й ссавці, і тому вони зберегли гондванські зв'язки, у той час як оригінальних видів і великих таксонів наземних хребетних у цьому куточку Південної Африки немає (Південноафриканська область Ефіопської фаунистичної області багато ширше Капського царства). Виявилося, що якщо як основу виділення Капської землі в особливий регіон високого рангу вдатися до фауни комах, які разом з рослинами, що служать їм кормом, пройшли тривалий шлях еволюції, то й з фаунистичної точки зору існування Капського царства виявляється закономірним.

Друге питання пов'язане із приналежністю Нової Гвінеї. У системі фауністичних регіонів вона незмінно розглядається як частина Австралійської області (царства Нотогея). У флористичному відношенні її, як правило, приєднують до Палеотропічного царства, до його Індо-Малезійського підцарства в якості особливої підобласті (включаючи і прилеглі острова) - Папуаської підобласті Малезійської (Індо-Малайської) області.

Взагалі, островам Тихого океану не повезло з їх віднесенням до великих регіонів. Нова Зеландія флористами включається в Антарктичне (Голантарктичне) царство, що досить велике й охоплює південну частину Південної Америки, материк Антарктида, острови Південного Льодовитого океану. А з фауністів В. Г. Гептнер й інші або згадують у переліку областей суші Антарктичну область, вважаючи, що в ній тварини, не пов'язані з морем, майже відсутні, і не вводять цю область у жодне з виділюваних царств, або взагалі не включають до списку областей суші. Границі цієї області при її виділенні обмежуються континентом Антарктиди й островами, що лежать на південь від 60° півд.ш.

У фаунистичному відношенні Нову Зеландію відносять часто в якості підобласті до Австралійської області, як і острови Полінезії й Гавайські. Останні за флористичним розподілом попадають у Полінезійське підцарство Палеотропічного царства, а більш західні (до Самоа на сході) - в Індо-Малезійське підцарство Палеотропічного царства. Іноді фауністи й Нову Зеландію й Полінезію вважають особливими областями.

Рис.53. Границя між Австралійською і Індо-Малайською областями

Проходження ліній: Уоллеса (1) – західна межа перехідної області Уоллеса, Лидеккера (2) – східна межа перехідної області Уоллеса, Вебера (3) – лінія приблизно подібної частоти находження азіатських і австралійських елементів фауни (Воронов, 1987)

Про близькість за фауною Нової Зеландії до Австралії, як представляється, говорити не доводиться. Вона безсумнівно самостійна у фаунистичному відношенні. Що стосується її флори, то, незважаючи на деякі антарктичні коріння, розходження із сусідніми територіями не настільки глибокі, щоб вважати її особливою областю, а може бути й регіоном більш високого рівня, наприклад підцарством, як це робить А.Л.Тахтаджян стосовно Полінезії.

Незважаючи на те, що Полінезія заселялася з різних сторін, австралійські риси фауни тут не настільки різко виражені, щоб відносити її до Австралійської області. У той же час навряд чи цей регіон можна вважати зовсім самостійним на рівні Австралійського царства або Індо-Малайської області. При згаданому змішанні фаун перевага індо-малайських представників безумовно мала тут місце.

Спірне також питання про те, чи вся Південна Америка відноситься до Неотропічного царства, як думають фауністи, або її південна частина є частиною Антарктичного (Голантарктичного) царства, що відповідає поглядам флористів. Безсумнівно, у фаунистичному відношенні, якщо опиратися на ссавців і птахів, зв'язки з іншими територіями, що відносяться флористами до Голантарктичного царства, слабкі, але якщо звернутися до більше древніх груп безхребетних, то такі зв'язки підсиляться. Сліди існування Гондвани в цьому випадку будуть виражені й у фауні. А.Г.Воронов (1987) приводить доводи на користь єдності Голарктичної фаунистичної області і стверджує, що її палеарктична частина, більше бідна у фаунистичному відношенні, майже не має систематичних груп, відсутніх у неоарктичній частині. Крім того, східна частина Палеарктики має значні неоарктичні зв'язки, видимо, значно більше тісні, чим зв'язки з європейською фауною. Тому питання про єдність Голарктики не підлягає сумніву.

Питання про проведення границь між австралійською й індо-малайською флорою й фауною спірний. Перехідною фауною й флорою характеризуються Сулавесі, Тимор і ряд інших островів. Лінія Уоллеса, проведена між маленькими островами Бали й Лембоком, що лежать на схід від Яви, тепер визнається далеко не всіма. На схід лінії Уоллеса проводять лінію Вебера, що відповідає регіонам із приблизно подібною рясністю австралійських і азіатських елементів, а ще далі на схід - лінію Лідеккера - східну межу перехідної області, наближену до узбережжя Австралії й Нової Гвінеї. Лінія ж Уоллеса представляє західну межу перехідної області (рис.53).

Наведені приклади свідчать про розмаїтість можливих підходів до розподілу компонентів біоти суші земної кулі, її фауни й флори.

Поиск по сайту: