Різні підходи в визначенні теоретичної бази психології

Наприкінці XIX -- на початку XX ст. формуються різні за своєю науковою ідеологією психологічні школи.

Школу структуральної (інтроспективної) психології започаткував у США Е. Лтченер (1867-1927), який вважав, що предметом психології мають бути елементи й структури свідомості. Свідомість як така не розкривається простому самоспостереженню, а має свою власну структурну організацію, свій прихований зміст. Самоспостереження дає відомості лише про об'єкти. Інтроспекція відкриває можливість вивчати самі психічні явища: відчуття, образи й почуття, що викликаються цим об'єктом.

Вюрбурзька школа психології започаткувала перехід до експери-ментального дослідження психічних явищ шляхом інтроспекції.

Альтернативною до тих підходів, які орієнтувалися на суб'єк-тивне, на свідомість як предмет психології, стала школа біхевіоризму -- науки про поведінку. Дж. Уотсон (1878-1958), наприклад, вважав, що предметом психології мають бути не психічні процеси, а поведінкові реакції, дії та вчинки, які можна спостерігати й об'єктивно досліджувати. Психічні процеси при цьому визначалися лише як епіфеномени, тобто явища, причинно не пов'язані з реальними, дійсними феноменами, що мають матеріальну природу.

Фрейдизм як психологічний напрям, що дістав свою назву від імені його засновника З. Фрейда (1856-1939), навпаки, стверджував необхідність включення в предмет психології не тільки й не стільки свідомості (у власному розумінні цього слова), а й того, що в психічній природі людини лежить за її межами, тобто несвідомого, підсвідомого, надсвідомого як детермінант, що по суті визначають і загальний зміст свідомості людини, і прояви її поведінки.

У межах цієї ж традиції будував свою школу глибинної психології і К. Юнг (1875-1961), який розглядав психічне буття як складну єдність різних систем: «Я», «Маска», «Тінь», «Аніма» -- образ душі, а також «особистісне-несвідоме» з різноманітними комплексами й «колективне несвідоме» з архетипами. Всіх їх об'єднує «самість», інтеграція якої з «Я» є актом «індивідуації» -- кінцевої мети розвитку особистості.

Тенденціям диференціації світу психіки на структурні елементи, компоненти, рівні, спробам «анатоміювання» психічного протиставила себе гештальтпсихологія. Термін «гештальт» означає форму, структуру і вводиться для позначення принципової залежності елементів від цілого, неможливості виведення цілого з суми елементів. При цьому цілісність визнається іманентною для психіки, є «чистою» психічною сутністю. Вихідною для гештальтпсихології стала фено-менологія Е. Гуссерля (1859-1938).

На початку XX ст., у зв'язку з процесами інтеграції у суспільстві особливий науковий інтерес почали викликати проблеми, пов'язані із впливом соціального оточення на розвиток і поведінку окремої людини, проблеми групової динаміки (У. Мак-Даугалл, Г. Тард, С. Сигеле, Г. Лебон, Ф. Олпорт та ін.).

Поділяючи спочатку ідеї гештальтистів, новий оригінальний для психології напрям і нову школу започатковує К. Левін (1890-1947). Центральним моментом його наукової концепції було поняття про динаміку поведінки людини в її «життєвому просторі», введення категорії поля у вчення про особистість і мотиви її поведінки в умовах соціального оточення.

В аспекті психології дії розроблялася операціональна теорія інтелекту Ж. Піаже (1896-1980), його структура, функції та розвиток через механізм інтеріоризації.

Онтологічний і аксіологічний аспекти психологічного дослідження більшою мірою представлені у феноменологічній психології Гуссерля та його послідовників (проблема психічного буття, існування трансцендентної сфери значень, інтенціональних станів свідомості, проблема «чистої» психіки.

Біхевіоризм. На початку XX століття американські психологи приступили до створення «науки про людську поведінку». Їх не цікавили людські думки, мрії або почуття. Вірніше, вони хотіли збирати «факти», спостерігаючи за тим, що і як роблять люди. Вони вивчали людську поведінку приблизно так само, як біологи вивчають поведінку тварин або фізики - поведінку елементарних часток. Ці дослідники ретельно визначали і контролювали стимули, пропоновані в експериментах, а потім спостерігали і записували поведінкові реакції випробуваних на ці стимули.

Вони не створювали своєї теорії заздалегідь, а цілеспрямовано конструювали її крок за кроком, проводячи спочатку прості експерименти, а потім розробляючи все більш складні. Таким чином, вони будували теорію поведінки індуктивним способом. Оскільки цих дослідників цікавили зовнішні, доступні спостереженню і виміру форми поведінки, їх назвали біхевіористами (від англ. «behaviour» - «поведінка»). Біхевіористи вважали, що вчення відбувається шляхом класичного й оперантного обумовлювання.

Отже, біхевіористи - це психологи початку XX століття, які досліджували зовнішні форми поведінки, які піддаються спостереженню і виміру, безвідносно до їх внутрішніх фізіологічних механізмів. Найбільш яскравими представниками біхевіоризму і необіхевіоризму були Б. Скіннер, Е. Торндайк, А. Бандура, В. Уолтер та ін.

Поведінкові теорії походять від робіт І.П. Павлова (1849-1936) по умовних рефлексах і досліджень Джона Б. Уотсона (1878-1958) по вченню. Філософською основою цих теорій є концепція tabula rasa, запропонована англійським філософом Джоном Локком (1632-1704), який припускав, що в людей немає ніяких вроджених ідей і що їх поведінка, думки і почуття формуються під впливом зовнішнього середовища. Поведінкові теорії вплинули на розвиток наукового аналізу поведінки, психотерапії і управління девіантною поведінкою; вони використовуються в галузі освіти.

Біхевіористи виходять із припущення, що людина за своєю природою ні погана, ні гарна: люди є реактивними істотами, вони просто реагують на впливи зовнішнього середовища. Кожен індивід формується завдяки процесу утворення зв'язків між стимулами і своїми реакціями на них або між варіантами поведінки і їх наслідками. Таким чином, процес вчення відбувається автоматично.

Деякі вчені вважають це пояснення механістичним, яке уподібнює людей до машин, котрі приводяться в дію вхідним сигналом (стимулом) і у відповідь на нього здійснюють вихідний сигнал (реакцію). Біхевіористи не займаються аналізом того, що відбувається між стимулом і реакцією. На їх думку, психіка - особливо її внутрішня робота - практично недоступна спостереженню й опису ззовні, з позиції стороннього спостерігача. Вони відмовляють людям у здатності точно описувати свої думки і почуття. Будучи послідовними, біхевіористи не визнають ні несвідомих, ні генетичних детермінант поведінки.

Поведінкова терапія має багату історію, у якій переважав емпіричний підхід. Своє походження вона веде від досліджень на тварин, які здійснювалися в Росії (роботи І.П. Павлова, присвячені умовним рефлексам) і в Америці (Е.Л. Торндайк). Реакцією на функціоналізм і структуралізм, орієнтованих на свідомість, з'явився об'єктивізм Джона Б. Уотсона. Він віддавав перевагу дослідженням на основі контрольованого наукового спостереження і заклав базу сучасного біхевіоризму.

Послідовники Уотсона - Е.Л. Торндайк, Г.Л. Халл, О.Г. Маурер і Б.Ф. Скіннер - формулюючи принципи і теорії вчення і поведінки, які згодом склали суть поведінкової терапії, ґрунтувалися на роботах Уотсона.

Біхевіористську модель людини також називають детерміністською. Все в поведінці індивіда, включаючи цінності, установки й емоційні реакції, відповідно до цієї моделі, визначається впливом зовнішнього середовища в минулому або в сьогоденні. Тому такі поняття, як провина, повага і достоїнство, на думку біхевіористів, недоречні при описі поведінки людини. З точки зору біхевіористів, оскільки люди є продуктами всіх епізодів своєї особистої історії вчення, їхні вчинки не заслуговують ні похвал, ні осудження.

Е. Торндайк (Thorndike, 1911) провів класичні експерименти з вивчення довільної поведінки кішок. Кішки, поміщені в так звану проблемну клітку, самостійно навчалися вибиратися з неї або одержувати їжу, маніпулюючи клямкою, що відкривала дверцята. У цьому явищі вчення Торндайк побачив те, що він назвав законом ефекту: наслідки поведінки визначають імовірність її повторення.

Отже, закон ефекту - принцип теорії вчення, який стверджує, що наслідки поведінки визначають імовірність її повторення. Вперше потрапивши до клітки, кішки зазвичай вивчали її і натискали на педаль, зв'язану з клямкою, тільки випадково. Однак підкріплення у формі їжі підсилювало цю поведінку, і зрештою кішки починали відкривати дверцята відразу ж, як тільки попадали до клітки. Через багато років Б.Ф. Скіннер продовжив роботу Торндайка й Уотсона і разом з іншими теоретиками вчення розширив систему законів поведінки.

Використані Скіннером навчальні машини також ґрунтувалися на принципах оперантного обумовлювання (Skinner, 1968). За допомогою цих машин навчання велося невеликими послідовними кроками, від простих завдань поступово переходячи до більш складних. Бажана поведінка або відповідь на кожному кроці підкріплювалися зворотним зв'язком (якимось видом винагороди або заохочення) з машиною і появою нового завдання для вирішення. Поступово учні успішно опановували рішенням досить складних задач. При програмованому навчанні за допомогою комп'ютера застосовуються багато з цих принципів вчення.

Оперантное обумовлювання - це тип обумовлювання, що має місце, коли організм отримує підкріплення за довільну реакцію, у цьому випадку відбувається вчення тільки тому, що підкріплюється. Це означає, що в присутності даного стимулу, що розрізняється, даний індивід буде схильний повторювати дану реакцію.

[Наприклад, трирічна дитина розглядає (реакція) книжки (стимул). Для збільшення імовірності такої поведінки в майбутньому необхідно, щоб за реакцією йшло підкріплення. У даному випадку ефективним підкріпленням є похвала, цікава картинка або наклейка, котрі дають дитині, коли вона розглядає книжку. Нарешті, батьки або вчителі можуть захотіти, щоб читання асоціювалося у дитини з певним місцем, наприклад, із класною кімнатою або куточком для читання у вітальні. Це місце стає стимулом, що розрізняється. Дитина одержує підкріплення за розглядання книжок тільки тоді, коли вони знаходяться у відповідному місці].

Оперантній поведінці можна також навчити шляхом обумовлювання униканням, коли підкріплення полягає в припиненні впливу неприємного стимулу. Наприклад, яскраве світло може бути вимкнене, голосний звук - приглушений, розсерджений батько - заспокоєний. Таким чином, при оперантному обумовлюванні індивід навчається реакції, коли підкріплення полягає в припиненні впливу неприємного стимулу.

Обумовлювання униканням - це вид оперантного обумовлювання на певний стимул (або набір стимулів) завдяки багаторазовому сполученню цього стимулу з позитивним підкріпленням.

Як можна використовувати оперантне обумовлювання для навчання складним діям? Дуже часто кінцева форма поведінки повинна будуватися крок за кроком, або формуватися. При такому поетапному формуванні реакції винагороджуються послідовні наближення до кінцевої задачі.

У 90-ті роки систематичне дослідження і застосування принципів класичного й оперантного обумовлювання одержало назву поведінкового аналізу. Були розроблені численні педагогічні і терапевтичні програми для навчання або переучування окремих осіб з метою корекції їх поведінки. Програми, що формують людську поведінку в терапевтичних цілях, називають модифікацією поведінки.

Модифікація поведінки - це підхід, що використовує методики обумовлювання, такі як підкріплення, винагорода і формування реакції для зміни поведінки. Формування реакції - це систематичне підкріплення непослідовних наближень до бажаної дії.

Одним з ефективних способів модифікації поведінки є використання жетонної системи. Уявіть собі колонію для підлітків-правопорушників. У цьому жорстко контрольованому світі нагороди, такі як смачна їжа, час для тренувань у спортивному залі, окрема спальня, свіжі журнали і, нарешті, відпустка на вихідні, купуються за жетони. Ці жетони можна заробити за точне виконання чітко визначених правил поведінки в класі і на роботі.

Таким чином, жетони стають ефективним підкріпленням старанності й успіхів у навчанні, дотримання правил і продуктивної роботи. Але вони ефективні тільки в тому випадку, коли вихователь дотримується принципів оперантного обумовлювання, наприклад, винагороджує маленькі послідовні кроки на шляху до досягнення кінцевої мети.

Численні дослідження показали, що жетонні системи можуть бути успішно використані при роботі з розумово відсталими і хворими на артизм дітьми, з дітьми в шкільній і домашній обстановці і з пацієнтами психіатричних клінік (Baker & Brightman, 1989). Метою навчання за допомогою жетонів є розвиток умінь того, кого навчають, до такого ступеня, коли ці уміння стають настільки корисними в реальному світі, що жетони більше не потрібні.

Для досягнення такого результату будь-яка жетонна система повинна бути спланована таким чином, щоб ті, яких навчають, якомога раніше змогли обходитися без жетонів. Інакше вони можуть стати настільки залежними від жетонів, що ефективність програми модифікації поведінки буде зведена нанівець.

Отже, теорії вчення, у тому числі біхевіоризм, сучасний поведінковий аналіз і теорія соціального вчення внесли великий вклад у розуміння людського розвитку. У цих теоріях головна увага звертається на ситуаційні фактори, що впливають на поведінку

Поиск по сайту: