Суспільний лад Стародавнього Єгипту

Особливості античних держав.

Основою суспільного життя в античних державах був поліс, місто-держава, що об'єднувала місто і навколишні землі зі селами. Поліс був самостійною політичною, господарською, культурною одиницею, об'єднанням вільних громадян. З VI ст. до н.е. у більшості полісів встановилась демократична форма правління, що охороняла права кожного громадянина, робила його активним і свідомим учасником політичного життя. Майже всі громадяни полісів були грамотними. Сутність полісного життя становила єдність незалежних людей в ім'я спільного існування, безпеки та свободи. Ці обставини сприяли вихованню в еллінів і римлян патріотизму, розвиненого почуття власної гідності, волелюбності, мужності, допитливості, схильності до раціонального осмислення світу. Погляд на людину як на унікальне явище природи, повага до особистості вільного громадянина поліса зумовили таку характерну рису античної культури, як антропоморфізм - перенесення властивих людині рис на природу і навіть на богів.

Становище вільних людей в античних держвах принципово відрізнялося від інших давніх суспільств. Виникає демократія, громадяни користуються політичними правами, беруть участь в управлінні державою. Хоч не можна забувати і про те, що античне суспільство було рабовласницьким. Раби відігравали істотну роль в економіці давньогрецьких держав, робили свій внесок в їх розквіт, на певному етапі римської історії навіть стали основною продуктивною силою на одного вільного громадянина припада­ло 8-10 рабів і негромадян і основна праця та левова частка виробни­цтва були результатом їх діяльності.

Суспільний лад Стародавнього Єгипту

Панівними верствами в суспільстві були жерці, знать, цивільні та військові чиновники. Жерці поділялись на групи залежно від різних культів, різних богів, яким вони служили. Жерці були звільнені від усяких робіт і повинностей на користь фараона, від сплати податків, виконання будь-яких повинностей вза­галі. Вони займали важливі посади в державі - в центральному і місце­вому управлінні, судовому відомстві, були вчителями, лікарями тощо.

Привілейовану, керівну верхівку суспільства становила єгипетська аристократія. Вона складалася як з потомків колишньої родоплемінної знаті, так і з вищих цивільних і військових чинів, іноді вихідців з низів, що дістали титул й посади від фараонів. Саме з середовища цієї знаті фараони призначали правителів но-мів - номархів, усе вище начальство, військових командирів та ін. Єги­петська аристократія мала також великий вплив на розв'язання дер­жавних питань.

Основну масу населення Єгипту становили селяни-общинники і реміс­ники. Вони були людьми вільними. Одні з них жили й працювали на дер­жавній землі замкнутими общинами, причому кожен з них мав окрему ділянку, за користування якою сплачував державі певну суму грошей і частину врожаю. Самовільно залишити землю й общину не дозволялось. Інші були прикріплені до землі, яку надавали фараони в користу­вання храмам, чиновникам, воїнам. Окрім ренти на користь держави, ці селяни повинні були віддавати частину врожаю володільцям землі (від 1/3 до 5/6). Вони не могли самовільно залишити закріплену за ними ділянку. За несплату ренти, податків їх можна було вигнати, позбави­ти засобів до існування. Згодом вигнання було заборонене і замінене тілесними покараннями.

Селян змушували також працювати на загальнодержавних робо­тах - на спорудженні іригаційних систем, палаців, храмів, пірамід, прокладанні доріг та ін. Під час цих робіт селянам і ремісникам випла­чували невелику платню і скромно харчували. Від непосильної праці чимало з них гинуло. Мобілізовані у випадку необхідності селяни і ремісники становили основу війська-ополчення.

Уже згадувалось, що необхідність виконання великого обсягу іри­гаційних робіт, значний обсяг державного будівництва вимагали величезної кількості робочих рук, і це була одна з головних причин завойовницької політики фараонів - захоплення рабів. Рабами ставали не тільки військовополонені чужо­земці, а й єгиптяни, переможені у міжусобних, внутрішніх війнах. До певного часу існувало боргове рабство, продаж у рабство своїх дітей (зокрема, за борги), віддання у рабство за злочин. Однак основним джерелом був полон.

Захоплені у полон раби були власністю фараона, тобто держави. Вони могли мати сім'ю, своє майно, яким розпоряджалися. У випадку скоєння злочину таких рабів заарештовували і карали згідно з держав­ними законами. Держава дозволила рабам не тільки скаржитись на жорстоку поведінку чи знущання господарів, а навіть шукати захисту і притулку в храмах. Храми, жерці могли перетворити такого раба в храмового слугу, тобто забрати його у господаря. Проте це явище не мало масового характеру.

Передаючи землі у користування чиновникам, храмам, воїнам, фараони давали їм одночасно рабів, але ні землі, ні ці раби їхньою влас­ністю не ставали. Однак фараон міг подарувати комусь землю чи рабів і вони тоді ставали приватною власністю. Приватна власність на рабів у Єгипті теж була широко відомою. Сотні чи навіть тисячі рабів мали сановники, знать, номархи, володіли рабами навіть прості селяни, ре­місники, їх вільно купували, продавали, дарували, передавали у спа­док, їх можна було й звільнити на волю. Тоді раб ставав повністю вільною людиною, рівною у правах з іншими вільними. Якогось особ­ливого розряду вільновідпущеників, як згодом у Римі, в Єгипті не було.

Поиск по сайту: