Рух опору, його політична орієнтація і форми боротьби

Рух Опору — це визвольний рух проти фашизму за відновлення незалежності й суверенітету окупованих країн і ліквідацію реакційних режимів у країнах фашистського блоку.

Розмах і методи боротьби проти фашистських загарбників і їхніх пособників залежали від характеру окупаційного режиму, природно-географічних умов, історичних традицій, а також від позиції тих соціальних і політичних сил, які брали участь в Опорі.

В Опорі кожної з окупованих країн визначилися два напрями, кожному з яких була притаманна власна політична орієнтація. Між ними йшло суперництво за керівництво антифашистським рухом у цілому.

На чолі першого напряму перебували емігрантські уряди або буржуазно-патріотичні угруповання, прагнули вигнання окупантів, ліквідації фашистських режимів і відновлення у своїх країнах довоєнних політичних систем. Керівникам цього напряму була властива орієнтація на західні країни ліберальної демократії. Багато хто з них спочатку дотримувався тактики «аттантизму» (вичікування) — тобто берегли свої сили й очікували звільнення ззовні силами англо-американських військ.

Становище комуністичних партій в окупованих країнах було складним. Радянсько-німецький пакт про ненапад (1939 р.) фактично паралізував антифашистську діяльність комуністів і призвів до зростання антикомуністичних настроїв. До 1941 р. ні про яку взаємодію комуністів з антифашистами не могло бути й мови. Лише після нападу Німеччини на Радянський Союз Комінтерн закликав компартії до поновлення антифашистської боротьби. Мужня боротьба радянських людей проти фашизму обумовила зростання симпатій до СРСР, що послабило й антикомуністичні настрої. Прийняте в 1943 р. під тиском союзників рішення про розпуск Комінтерну дозволило комуністам діяти як самостійним національним силам й активно включитися до руху Опору. Таким чином, визначився й інший напрям в Опорі. Його очолювали комуністичні партії й близькі до них політичні сили, які самовіддано боролися за національне звільнення й розраховували здійснити глибокі політичні й соціальні перетворення після закінчення війни. Керівники цієї течії орієнтувалися на військову допомогу Радянського Союзу.

Важливою умовою розгортання руху Опору було об’єднання антифашистських сил. Стали формуватися загальні керівні органи руху Опору. Так, у Франції вони об’єдналися під керівництвом генерала Шарля де ґолля.

Антифашистський опір населення окупованих країн виявлявся у двох формах: активній й пасивній. Активна форма полягала у партизанській боротьбі, актах саботажу й диверсій, у збиранні й передачі союзникам по антигітлерівській коаліції розвідувальної інформації, в антифашистській пропаганді й ін. Пасивна форма опору окупантам полягала у відмові від здачі сільськогосподарських продуктів, прослуховуванні антифашистських радіопередач, читанні забороненої літератури, бойкоті пропагандистських заходів фашистів й ін.

Найбільший розмах рух Опору набув у Франції, Італії, Польщі, Югославії й Греції. У Югославії, наприклад, керована комуністами Народно-визвольна армія Югославії до початку 1943 р. звільнила від окупантів 2/5 території країни. Рух Опору відіграв важливу роль у боротьбі з фашизмом і прискорив його розгром.

Поиск по сайту: