ЧАСТИНА 3. Характеристика діалектних відмінностей середньполіських (правобережнополіських) говірок поліського наріччя

Поліські діалекти обіймають північну частину української мовної території, а саме: північно-західні райони Сумської області, Чернігівську область та північні райони Київської, Житомирської, Ровенської, Волинської областей Української РСР, а також деякі південні райони Білоруської РСР і окремі суміжні населені пункти Польської Народної Республіки.

Північна межа поліських діалектів — це межа з білоруською мовою, часто не зовсім чітко виявлена, з численними перехідними українсько-білоруськими говірками; на північному ж сході — це досить окреслена межа української з російською мовою, що проходить приблизно вздовж

республіканського кордону між УРСР та РРФСР. Західна межа проходить приблизно по р. Західний Буг, на західному узбережжі якої також наявні окремі українські говірки.

Південна межа поліських діалектів приблизно проходить через такі населені пункти з заходу на схід: Володимир-Волинський, Луцьк, Ровно, Новоград-Волинський, Житомир, Фастів, Переяслав-Хмельницький, Прилуки і далі на схід приблизно по р. Сейм. Вздовж цієї лінії на північ тягнеться досить широка (місцями до 100 км) смуга перехідних говірок на північноукраїнській основі.

Поліські, або північноукраїнські, діалекти характеризуються цілим рядом специфічних ознак у фонетиці, граматиці й лексиці.

Фонетичні особливості:

1. Відповідно до етимологічного [о] в так званих нових закритих складах у наголошеній позиції, як правило, виступають голосні неоднорідного утворення чи дифтонги [уо], [уе], [уи], [уі] або монофтонги [у], [ÿ], [и], а зрідка й [і] (куо̮н’, вуо̮ л, куе̮н’, вуе̮л, куи̮н’, вуі̮л, вул, кун’, вÿл, кин’, вил, кін’, віл та ін.), а в ненаголошеній позиції звичайно зберігається [о] (рáдос’т’, мостóк, костки, лáстоўка та ін.), хоч іноді за аналогією може появитися дифтонг і в ненаголошеній позиції (вáшуо̮й під впливом твуо̮й та ін.).

2. Наголошене етимологічне [е] в новозакритому складі перед твердим приголосним (тобто якщо в наступному складі занепадав слабкий [ъ]) заступається також дифтонгами [уо], [уе], [уи], [уі] або монофтонгами [у], [ÿ], [і], перед якими виступає м’який приголосний (л’уо̮д, н’уо̮с, л’уе̮д, н’уе̮с, л’уи̮д, н’уи̮с, л’уі̮д, н’уі̮с, н’ус, вјуз, н’ÿс, н’іс, л’ід), а перед наступним колишнім м’яким приголосним, після якого занепадав слабкий [ь] — дифтонгом [іе], зрідка [і] (шіе̮ст’, піе̮ч, п’іч та ін.), в той час як у ненаголошеній позиції зберігається [е] (óсен’, печки, печкур, пóпел та ін.).

3. Відповідно до давнього [ ] у наголошеній позиції виступає звичайно дифтонг [ie], а в деяких говірках монофтонг [і] (д’іе̮д, л’іе̮с, б’iе̮дни(й), на вод’іе̮, на кон’іе̮ та ін., д’ід, л’іс, на кон’í та ін.), в той час як у не- наголошеній позиції найчастіше маємо [е] чи [и] при звичайному твердому приголосному перед ним (леса, беда, дедóк, мешок, беседа, мишóк та ін.).

4. Відповідно до давнього [ę] під наголосом виступає [а] (пјат’, тел’á, спл’ат’, дес’áток), а в ненаголошеній позиції — [е] із звичайним твердим приголосним перед ним (пети, дéс’ет’, дéўјет’, пáмет’, вони хóдет’, прóсет’, нóсет’ та ін.); д) немає плутання [е] з [и] в ненаголошеній позиції (пор. вуі̮н нóсит’ — вони нóсет’, мене — він мине, село, плете — пливета ін.).

5. Мала поширеність (найчастіше у волинсько-поліських говірках) або зовсім немає «укання» (вимови ненаголошеного [о], зближеного з [у]) в більшій частині поліських говірок (кожух, голубка та ін.) при «аканні» (вимові ненаголошеного [о] як [а]) в лівобережнополіських говірках (карóва, кажýх, вада та ін.).

6. Ствердіння [р’] в основній масі говірок (бурáк, зорá, вечéрат’, куру, закýроват’ та ін.), а також [ц] у звукосполуках [ца], [цо], [цу] та в суфіксах -ц-, -ец- (ýлица, јулица, хлóпец, хлóпца, зáјец, серца, танцоват’ та ін.).

7. Дзвінкі приголосні в кінці слів і перед глухими звичайно зберігають дзвінку вимову (зуб, город, колодез’, казка, губка, рибка та ін.).

8. Наявність вставного [л] після губних у дієслівних формах 3-ої ос. множини перед наголошеним особовим закінченням -ат’ (спл’áт’, кипл’áт’ та ін.) і відсутність його перед ненаголошеним закінченням -ет’ цих форм (вони гýбет’, кýпет’, лóвет’ та ін.).

9. Наявність, як і в літературній мові, звукосполук [ри], [ли], а також і [ро], [ло] (зокрема, в лівобережнополіських говірках) з колишніх [ръ], [лъ], [рь], [ль] (кривави, глитáт’, глотáт’ та ін.); і) велике поширення, зокрема в лівобережнополіських говірках, так званої аферези (одно’ днóго — одно одного та ін.).

Морфологічні особливості:

1. У дав. відм. однини іменники чол. і середн. роду звичайно мають закінчення -у (брату, кон’ý, селута ін.), хоч у волинсько-поліських говірках поширене й закінчення -ови, -еви (братови, конéви та ін.).

2. В іменниках середн. роду типу зілля в наз. відм. однини зберігається давнє закінчення -е з подовженим м’яким приголосним перед ним (з’іе̮л’:е, жит’:е, вес’iе̮л’:е, лист’е та ін.).

3. В іменниках І відміни м’якої групи в дав. і місц. відм. однини і в іменниках II відміни м’якої групи в місц. відм. однини зберігається закінчення -іе (або -і) та -е (земл’іе̮ — на земл’іе̮, на кон’іе̮, на сонце та ін.).

4. Іменники типу люди, гості в род. відм. множини мають закінчення -ей (л’удéй, гостей, детей, вестей та ін.; пор. також від іменників інших відмін: хлебéй, сторожей, полей, бабéй, хатéй та ін.).

5. Усічені звичайно форми прикметників і займенників прикметникового відмінювання в назв. відм. однини чол. роду (дóбри, молоди, л’іе̮тн’і, таки та ін.) і нестягнені форми в жін. і середн. роді (дóбраја, молодаја, тáја, такáја, дóброје, молодоjе, тóје, такóје та ін.), а також у наз. відм. множини (дóбрије, молодије, тије, такије та ін.).

6. Поширеність вказівних займенників сей, с’áја, сéје.

7. Часте вживання інфінітива на -т’ чи -т при збереженні -ти під наголосом (ходит’, носит’, брат’, возит’, носит та ін., але тільки: нести, везти та ін.).

8. Зберігання, як правило, дієслівних форм 1-ої ос. однини тепер. часу з чергуванням приголосних [д] — [дж], [з] — [ж], [т] — [ч], [с] — [ш] та ін. (ходити — ходж͡у, возити — вожу, крутити — кручу, носити — ношу та ін.).

9. М’яке закінчення -т’ у дієслівних формах 2-ої ос. однини і множини тепер. часу, а також 2-ої ос. множини наказового способу в основній масі поліських говорів, крім волинсько-поліських (вуі̮н, носит’, возит’, спит’ та ін.; вони хóдет’, нóсет’, вóдет’, спл’ат’, кричат’ та ін., ведіе̮т’, рабіе̮т’ та ін.).

10. Наявність форм майб. часу недоконаного виду дієслів типу ходитиму, ходитимеш і т. д. і буду ходити, крім західних (волинсько-поліських) говірок, де можливі і форми типу буду ходиў, будеш ходила та ін.; і) поширеність у багатьох поліських говірках іменникового суфікса -ухна (девýхна, Гриц’ýхна та ін.) і дієслівного суфікса -ова- (куповáт’, торговáт’ та ін.). РічиРРтррвузлфлзлипврgh

Поиск по сайту: