Відкриття Другого фронту в Європі. Визволення Франції

Воєнні дії у 1944 р.

1. Бойові дії на радянсько-німецькому фронті в 1944 р., визво­лення території СРСР.

У 1944 р. перед радянськими, військами стояли такі завдання.

— Звільнення території СРСР від гітлерівців та їх союзників.

— Надання допомоги народам Східної Європи у поваленні фа­шистського режиму.

— Виведення з війни союзників Німеччини.

— Перенесення бойових дій на територію III рейху.

— Координація дій з військами союзників, які мали відкрити Другий фронт.

До 1944 р. війська гітлерівської Німеччини та її союзників усе ще утримували значну частину окупованих територій. Союз­ники вели бої в Південній Італії, Німеччина зуміла розширити випуск озброєнь, провести тотальну мобілізацію, але стратегічну ініціативу гітлерівські генерали вже втратили. У їхніх рішеннях зникли гострота і правильність оцінки ситуації. І навпаки, ряд операцій радянського командування на завершальному етапі війни стали зразком військового мистецтва. Уже не робилися спроби широкомасштабного наступу по всьому фронту, а послідовно про­водилися операції на різних ділянках. Перенесення ударів з одного напряму на інший змушувало німецьке командування перекидати сили з одного місця радянсько-німецького фронту в інше, латаючи дірки в обороні.

Війна виховала багато енергійних, талановитих радянських воєна­чальників, які не боялися приймати самостійні рішення: Г. Жуков, І. Конєв, Ф. Толбухін, О. Василевський, Р. Малиновський, Л. Говоров, К. Рокосовський, А. Єременко, К. Мерецков,

І. Баграмян та ін.

У 1944 р. розпочався наступ під Ленінградом. 14 січня — 29 лютого тут було проведено успішну наступальну операцію, у результаті якої місто було повністю деблоковано. Закінчилась 900-денна блокада легендарного міста, яке втратило не менше 800 тис. своїх меш­канців.

Практично одночасно з цим розвивалась операція з визволен­ня Правобережної України. Війська 1-го Українського фронту (командуючий — М. Ватутін) і 2-го Українського фронту (коман­дуючий — І. Конєв) оточили корсунь-шевченківське угруповання противника. У результаті 55 тис. німецьких солдатів було знище­но, 18 тис. взято в полон. За тактикою і військовим мистецтвом бойові дії в районі Корсунь-Шевченківського одержали назву «другого Сталінграда».

26 березня 1944 р. з'єднання 2-го Українського фронту першими вийшли до державного кордону СРСР. У середині квітня війська 1-го Українського фронту підійшли до передгір'їв Карпат. Більшу частину Правобережної України було звільнено.

Услід за наступом на Правобережній Україні 8 квітня почалась Кримська операція 4-го Українського фронту (командуючий — Ф. Толбухін), яка завершилася 12 травня 1944 р. повним розгро­мом німецько-фашистського угруповання і визволенням Криму.

Не дивлячись на жорстокий опір ворога, 9 травня 1944 р. було ви­зволено Севастополь. У цих боях ворог утратив 100 тис. солдатів убитими і пораненими, а також велику кількість бойової техніки.

Німецьке командування вважало, що влітку 1944 р. Червона Армія продовжить наступ на південному напрямі.

Однак із весни 1944 р. йшла підготовка літніх наступальних опе­рацій по розгрому групи армії «Центр», звільненню Білорусії, При­балтики, Західної України. Із цією метою було підготовлено серію операцій, ключовою з яких мала стати операція «Багратіон».

Літній наступ радянських військ розпочався 10 червня 1944 р. із нанесення потужного удару по фінській армії на Карельському перешийку. 2 вересня 1944 р. уряд Фінляндії підписав перемир'я з СРСР. Радянський Союз залишив за собою територію, яка віді­йшла до нього в 1940 р. У жовтні 1944 р. за згодою із норвезьким урядом Червона Армія вступила на територію Норвегії, визволивши її північну частину.

Основний удар радянських військ улітку був спрямований на Білорусію. Конфігурація фронту на місці проведення операції яв­ляла собою величезний виступ. Найбільш захищеними в гітлерівців були фланги. Саме по них і планувались могутні удари радянських військ. Місцевість з її річками, озерами, болотами, лісами була зручною для тих, хто оборонявся, і, навпаки, створювала великі проблеми для тих, хто наступав. За три роки фашисти перетвори­ли міста Білорусії на досить укріплені зони. Те, що в 1941 р. було зненацька залишене, тепер, улітку 1944 р., доводилося здобувати ціною величезних втрат.

Білоруська операція під кодовою назвою «Багратіон» почалась 23 червня 1944 р. і тривала до 29 серпня. Вона збіглася у часі з відкриттям Другого фронту. Тим самим Радянський Союз ви­конав взяті на себе зобов'язання. Наступ у Білорусії здійснювався силами чотирьох фронтів під загальним командуванням Г. Жукова (1,2 млн. солдатів, 4 тис. танків, 24 тис. гармат, 5,4 тис. літаків). Маючи дані про слабкі сторони оборони противника (радянським військам протистояли 850 тис. солдатів, 42 дивізії), Г. Жуков вирі­шив поміняти раніше визначену ділянку прориву. Сміливим ударом танкового корпусу через болота вдалося захопити переправи через річку Березину, і близько 10 дивізій німецько-фашистських військ опинилися в оточенні (близько 100 тис. солдатів).

Добре продумана, довгострокова система оборони противника перетворилась на «котли» — Бобруйський, Мінський, Моги­льовський, Вітебський. З липня було визволено Мінськ, точні­ше — його руїни. Фронт було прорвано на ділянці довжиною 400 км. Радянські війська вийшли до кордонів Східної Пруссії та Польщі. Тільки завдяки серії продуманих потужних контр­ударів танковими частинами німецькому командуванню вдалося уникнути остаточної поразки.

Під час проведення 17 липня 1944 р. Білоруської операції близь­ко 60 тис. полонених гітлерівців під конвоєм радянських солдатів пройшли вулицями Москви.

Розвиваючи успіх у Білорусії, війська 1-го Українського фронту (командуючий — маршал І. Конєв) успішно провели Львівсько-Сандомирську операцію (13 липня — 29 серпня 1944 р.). Під Бродами було розбито вісім німецьких дивізій, що налічували майже 60 тис. солдатів. Відтак Червона Армія швидко пройшла Східну Галичину, зайнявши Львів, Перемишль і Станіслав. Звільнивши Білорусію і Західну Україну, 29 липня передові частини радянських військ вийшли до Вісли, захопили передмістя Варшави, Прагу, і з ходу почали її форсування.

Одночасно з наступом у Білорусії радянські війська здійснювали операцію по звільненню країн Балтії. Угруповання противника, яке налічувало більше ніж ЗО дивізій, після успішного наступу ра­дянських військ було затиснуте на невеликій ділянці на території Латвії, де і здалося в полон у травні 1945 р.

Наприкінці літа на центральній ділянці радянсько-німецького фронту ситуація стабілізувалася до початку 1945 р.: Червона Армія звільнила Білорусію, Східну Галичину, частину Литви і Латвію, піді­йшла до кордонів Східної Пруссії, форсувала річки Нарев і Віслу.

Після захоплення радянськими військами Дрогобицько-Бориславських нафтових родовищ єдиним джерелом нафтопродуктів для німецької армії залишалися нафтові родовища Румунії. Тому їх оборона для німецького командування мала першочергове значен­ня. Угруповання «Південна Україна» було одним з наймогутніших у вермахті. Для його розгрому радянське командування розробило Яссько-Кишинівську операцію (20—29 серпня 1944 р.), у результаті якої було оточено і розгромлено основні сили цього угруповання, звільнено Молдавію. Успіх операції примусив Румунію слідом за Фінляндією шукати миру і виходу з війни.

У жовтні 1944 р. в результаті Карпатсько-Ужгородської операції була повністю звільнена територія України.

До середини осені 1944 р. кордон СРСР було відновлено майже по всій його довжині. Визволення території СРСР у ряді напрямів супроводжувалося виходом радянських військ на території суміж­них держав — Польщі, Румунії, Угорщини, Чехословаччини. Це створювало принципово іншу ситуацію. На кінець 1944 р. Червоній Армії, що налічувала 6,5 млн солдатів, протистояла німецька армія та її союзники загальною кількістю 2 млн. солдатів (190 тис.— со­юзники).

У вересні 1944 р. Й. Сталін під час розмови з югославським партизанським генералом М. Джиласом висловився так: «Ця війна відрізняється від війн минулого: той, хто захоплює території, зможе примусити захоплені країни прийняти свій суспільний лад. Кожен, якщо його армія здатна на це, може нав'язати свій лад. Інакше не­можливо!».

Завдання на закріплення.

Складіть таблицю «Основні наступальні операції радянських військ у 1944 р. по звільненню території СРСР та їх результати».

Відкриття Другого фронту в Європі. Визволення Франції.

Й. Сталін вимагав якомога швидше розпочати бойові дії проти гітлерівських військ на заході Європи. Об'єднане ж союзне коман­дування виходило з необхідності ретельної підготовки до відкриття Другого фронту.

Після Квебекської конференції лідерів США та Англії у квітні 1943 р. починається процес розробки детального плану висадки військ союзників на континентальній частині Європи. Англо-американська конференція в Каїрі 5 грудня 1943 р. визначила, що най­важливішими операціями 1944 р. мають стати вторгнення на північ Франції в Нормандію («Оверлорд») і на південь Франції («Енвіл»). Верховний штаб союзних експедиційних сил очолив Д. Ейзенхауер, і розробка операції вступила в завершальну фазу. За новим планом, розробленим командуючим сухопутними військами союзників у Єв­ропі Б. Монтгомері й схваленим Д. Ейзенхауером, п'ять союзних дивізій мали захопити плацдарми біля півострова Котантен з метою подальшого просування в район портів Шербур і Гавр.

Головних напрямків було два: на схід, у район Рура, і на південь з метою об'єднатися з військами, що мали висадитися на Середзем­номорському узбережжі Франції.

Намірам союзників протистояв план німецького командування, що передбачав захист Атлантичного валу — оборонних споруд, роз­ташованих уздовж морського узбережжя Франції.

Німецька система оборони Атлантичний вал простягалася від Антверпена до Біскайської затоки й далі уздовж Середземномор­ського узбережжя Франції (понад 2 тис. км). Проти неї союзники

зосередили могутні сили вторгнення: 45 дивізій (1 млн. осіб), які підтримувалися 15 тис. літаків і 1 тис. кораблів.

Німецьке угруповання в районі висадки нараховувало 526 тис. солдатів, 2 тис. танків, 6,7 тис. гармат і мінометів, 160 боєздатних літаків.

На світанку 6 червня 1944 р., незважаючи на складну штормову обстановку на морі, почалася висадка союзних військ у Нормандії. Першими висадилися 200 тис. солдатів угруповання військ союзни­ків. Так було відкрито Другий фронт у Європі.

Хоча союзники забезпечили собі величезну перевагу в повітрі й деморалізували німців нищівними бомбардуваннями, їм не вдалося виконати план першого дня. їхні втрати становили майже 5 тис. осіб. Особливо постраждали повітряно-десантні частини.

Невдовзі війська союзників звільнили від німців півострів Котан­тен, захопили стратегічно важливі порти Шербур і Канн. Союзники остаточно перехопили ініціативу, коли генералу Б. Монтгомері вда­лося розгромити німецькі танкові й механізовані частини в районі Фалез—Аржантан.

Виконання союзниками плану «Енвіл» по висадці десанту на пів­дні Франції довго відкладалося. Лише 15 серпня 1944 р. повітряний і морський десант висадився в районі Сен-Тропеза і Канн.

У тилу німців діяли багатотисячні загони партизанів (макі). Після того як французькі дивізії оточили Тулон і Марсель із суші, а флот перетнув вихід до моря, німецькі гарнізони капітулювали. Французь­кі війська пішли слідом за американськими, що рухались у напрямку Ліона. Звільнивши Діжон, французи з'єдналися з американською армією. Наступ на півдні був найбільш вдалою операцією. Союзники мінімальними втратами (1,3 тис. осіб) ущент розгромили німецьке угруповання (у полон було взято 47 тис. солдатів).

Завершальний етап війни в Європі характеризувався надзвичай­ною політизацією дій як союзних лідерів на заході, так і радянського керівництва на сході. Походом на Балкани, що не мав воєнно-страте­гічного значення, окрім протистояння планам В. Черчілля, Й. Сталін прагнув забезпечити собі політичні переваги в ході післявоєнного врегулювання в Європі. У свою чергу В. Черчілль також мріяв про те, щоб союзники першими опинилися у Відні й Берліні й таким чином вирішили долю Німеччини та країн Дунайського басейну.

Зрештою Й. Сталін і В. Черчілль восени 1944 р. на переговорах у Москві досягли домовленості про розподіл сфер впливу у Східній Європі.

В. Черчілль писав у мемуарах: «Створилась ділова атмосфера, і я заявив: "Давайте врегулюємо наші справи на Балканах. Ваші армії знаходяться в Румунії та Болгарії. У нас є там інтереси, місії, агенти. Не будемо сваритися через дурниці. Що стосується Англії та Росії, чи згодні ви на те, щоб ми мали переважаючий вплив на 90 % у Греції і пополам — у Югославії". У той час, як це перекладалося, я узяв піваркуша паперу і написав:

Румунія: Росія —90 %, інші — 10 %.

Греція: Велика Британія (у згоді зі США) — 90 %, Росія — 10 %.

Югославія: Росія — 50 %, Велика Британія — 50 %.

Угорщина: Росія — 50 %, Велика Британія — 50 %.

Болгарія: Росія — 75 %, інші — 25 %.

Я передав цей листок Й. Сталіну, який до цього часу вже вислу­хав переклад. Настала невелика пауза. Потім він узяв синій олівець і, поставивши на ньому велику галку, повернув листок мені...

Листок деякий час лежав на столі, пізніше я запропонував його спалити. "Чи не може здатися занадто цинічним те, що ми розі­бралися з цими проблемами, важливими для мільйонів людей, так безцеремонно?" — запитав я у Й. Сталіна. "Ні,— відповів той. — Мо­жете взяти його"».

Політичне суперництво характеризувало і події у Франції, де всупереч амбіціям В. Черчілля виростала авторитетна політична фігура Шарля де Голля.

Особливо ці суперечності проявилися під час розробки й прове­дення операції по визволенню Парижа. Д. Ейзенхауер спочатку не планував вести бої за Париж, прагнув обійти його. Оскільки Париж для французів був символом національної величі, духовним центром країни і вузловим пунктом її комунікацій, вони прагнули звільнити його своїми силами.

У той час як розгорталися події на півдні Франції, війська со­юзників підійшли до Парижа.

У серпні в Парижі розпочався страйк залізничників, а наступ­ними днями партизани й підпільники захопили цілі квартали міста. Паризький комітет визволення віддав наказ про збройне повстання.

Коли Ш. де Голль одержав звістку про події у Парижі, він не­гайно звернувся до Д. Ейзенхауера з вимогою надіслати на допомогу повстанцям французьку дивізію. Спочатку Д. Ейзенхауер залишив цю вимогу тимчасового глави французької держави без уваги. Але Ш. де Голль домігся свого.

Танки французької дивізії з кровопролитними боями рушили на Париж. На допомогу їм підійшли частини американської піхот­ної дивізії. Залишки німецького гарнізону капітулювали. Ш. де Голль наказав частинам генерала Ф. Леклерка влаштувати парад на Єлисейських полях. Франція салютувала бійцям руху Опо­ру, його визнаному керівнику Ш. де Голлю і військам генерала Ф. Леклерка.

Після звільнення Парижа почалося повне вигнання німців з те­риторії Франції і вихід союзних армій на кордони рейху.

Під час визволення Франції з боку союзників загинуло 40 тис. солдатів, було поранено 165 тис, 20 тис. зникли безвісти. Втрати німців склали близько 700 тис. осіб (убиті, поранені, полонені тощо). Проте німецьке командування зберегло дисципліну, систему керів­ництва, залишався високим і бойовий дух армії. Німецькі війська відійшли до кордонів рейху.

Англійський фельдмаршал Б. Монтгомері та американський генерал-лейтенант О. Бредлі вважали, що удар, завданий німець­ким військам у Франції, створив сприятливі умови для розгрому Німеччини. Вони розробили сміливий план по захопленню мостів у нижній течії річок Маасу і Рейну, що мало відкрити шлях танковим частинам в обхід лінії Зігфріда з півночі й виходу їх на оперативний простір. Вирішальну роль в ході операції мали відіграти повітряно-десантні частини. Цей план був схвалений союзним командуванням як операція «Маркетгарден». В іс­торію вона увійшла під назвою «Арнемська повітряно-десантна операція» (17—26 вересня 1944 р.). Через збіг обставин (погодні умови, невдале обрання району висадки, несподіване зосеред­ження німецьких танкових частин СС у цьому регіоні тощо) та запеклий опір німецьких військ операція не досягла своєї мети. Мужність, проявлена бійцями англійської 1-ї повітряно-десантної дивізії, є героїчною сторінкою англійської армії.

Ця операція створила умови для визволення великого портового міста Антверпен у Бельгії, яке стало основним портом для поста­чання військ союзників.

3. Звільнення країн Східної і Центральної Європи. Антифа­шистські повстання.

У 1944 р. мільйони радянських людей у солдатській формі пе­ретнули кордон Радянського Союзу. Уперше вони побачили інші країни, інший уклад життя. Вони чесно й мужньо воювали, гинули на чужій землі, знаючи, що без остаточного розгрому гітлерівської Німеччини і її союзників не буде миру на землі.

20 липня 1944 р. Червона Армія увійшла на територію Польщі. Наступного дня було обнародувано маніфест Польського комітету національного визволення (ПКНВ), до складу якого увійшли прорадянськи налаштовані діячі. Через кілька днів радянський уряд визнав за Комітетом право створювати на визволеній території ор­гани польської національної адміністрації. Керівники польського емігрантського уряду в Англії вважали, що в майбутньому уряді країни їм повинно належати не менше, як 80 % місць. Радянський уряд підтримував ПКНВ у його незгоді з цими вимогами.

Прагнучи не втратити свій вплив у звільненій Польщі, емігрант­ський уряд і його збройні формування (Армія Крайова) прагнули по­ставити радянське керівництво перед фактом відновлення польської адміністрації. 1 серпня 1944 р. сили, що діяли за вказівками польсько­го уряду в Лондоні, підняли антифашистське повстання у Варшаві. Його підтримала більшість мешканців міста. Керівники повстання (Т. Бур-Комаровський та ін.) прагнули закріпитися у Варшаві до всту­пу туди радянських військ. Проте план не був здійснений. Й. Сталін назвав керівників повстання авантюристами і злочинцями. Радянські війська не прийшли на допомогу, а німецькі війська холоднокровно розправилися з повсталими, перетворивши місто на руїни. За 93 дні боїв загинуло 18 тис. повстанців, близько 150 тис. мирних громадян і 25 тис. було поранено. Німецькі втрати становили 17 тис. убитими, 9 тис. пораненими, було знищено 200 танків. Тільки в січні 1945 р. Червона Армія звільнила Варшаву від фашистів. Таким чином, із вступом радянських військ у країни Східної Європи в її діях почали чітко простежуватися політичні мотиви.

При визволенні Польщі загинуло 600 тис. радянських солдатів. Успішний розвиток Яссько-Кишинівської операції дав змогу пере­нести бойові дії на територію Румунії.

Радянський уряд виступив із заявою, у якій зазначалося, що СРСР не прагне придбати будь-яку частину румунської території або змінити існуючий лад у Румунії, а має на меті разом з румунами відновити незалежність країни і визволити її від військ нацистів. У разі, якщо румунські війська припинять воєнні дії проти Червоної Армії і будуть спільно вести визвольну війну проти гітлерівської Німеччини, «Червона Армія не роззброюватиме їх, збереже їм по­вністю все озброєння і всіма засобами допоможе виконати це почесне

завдання».

Патріотично налаштовані військові Румунії на чолі з королем Міхаєм і бойові загони, які їх підтримували, визволили столицю країни Бухарест і утримували місто до підходу радянських військ. Якщо раніше разом із Червоною Армією вела наступ сформована на тери­торії СРСР румунська добровольча дивізія ім. Тудора Владимиреску, то тепер у визволенні території країни брали участь й інші румунські частини. Після повалення диктатури генерала І. Антонеску країна оголосила про своє приєднання до Антигітлерівської коаліції. Уже в серпні 1944 р. територію Румунії було визволено.

Визволяючи територію Румунії, підрозділи 3-го Українського фронту вийшли на румуно-болгарський кордон. Болгарський уряд ще в 1941 р. приєднався до Антикомінтернівського пакту, оголосив війну СІЛА і Великій Британії, але не наважився зробити так само щодо Радянського Союзу. Наприкінці липня 1944 р. болгарський уряд вступив у секретні контакти з англо-американськими представ­никами в Каїрі, ставлячи питання про направлення англо-американ-ських військ у Болгарію. 5 вересня радянський уряд зробив заяву: оскільки Болгарія була в стані війни з країнами Антигітлерівської, коаліції, то і Радянський Союз віднині вважатиме себе в стані війни з Болгарією. Переговори в Каїрі було припинено.

Уранці 8 вересня радянські частини готові були відкрити вогонь. Однак, коли передові загони Червоної Армії перейшли болгарський кордон, одна з піхотних дивізій болгарської армії зустріла радянські частини з розгорнутими прапорами і урочистою музикою. Унаслідок вересневого 1944 р. збройного повстання патріотичних сил Болгарії та дій Червоної Армії монархо-фашистський режим у Болгарії було повалено.

Болгарська армія і приєднані до неї партизанські загони, що дія­ли на території країни, спільно з радянськими військами вибили розрізнені групи німецьких частин, які знаходились у Болгарії, і вийшли на болгаро-югославський кордон.

Кожна з країн, у визволенні якої брала участь Червона Армія, відзначалася своєрідністю політичного становища. Для Югославії ха­рактерним, був широкий розвиток масової збройної боротьби з гітле­рівськими загарбниками та їхніми поплічниками. Народно-визвольна армія Югославії (НВАЮ) нараховувала близько 400 тис. бійців. Со­юзники всіляко допомагали антифашистським силам Югославії.

Наприкінці вересня 1944 р. було розроблено план спільних дій частин 3-го Українського фронту і підрозділів НВАЮ.

Під час штурму столиці Югославії Белграда командування фронту виконало прохання югославів: їхні частини увійшли до міста перши­ми. Після визволення Белграда надійшов наказ Ставки закріпитися і «далі углиб Югославії не просуватися». Югославські частини само­стійно очистили свою територію.

Важкі випробування випали на долю бійців 2-го Українського фронту, який вступив на територію Угорщини.

Уряд Угорщини на чолі з диктатором Хорті в умовах наближення фронту намагався знайти порозуміння з країнами Антигітлерівської коаліції. Переговори про вихід Угорщини з війни були успішними. Та коли про це стало відомо німецькому командуванню, воно, ви­передивши війська союзників, окупувало Угорщину, заарештувало Хорті, а його місце зайняв лідер угорських фашистів Ф. Салаші. У результаті цих подій Угорщина залишилась єдиним союзником Німеччини, що воював до кінця війни. Війська вермахту за активної підтримки угорської армії чинили запеклий опір. Окремі частини 2-го Українського фронту потрапили в оточення. Війська втомились, відірвались від баз, зазнавали важких втрат у затяжних боях. Дві спроби оволодіти Будапештом виявилися невдалими. Ставало зро­зумілим, що силами одного фронту завдання виконати не вдасться. У другій половині листопада, форсувавши Дунай, на територію Угорщини з Югославії увійшли війська 3-го Українського фронту. Фронти з'єднались, оточивши німецько-фашистське угруповання та угорські війська в районі Будапешта. Боротьба за місто, не припи­няючись ні на день, тривала до середини лютого 1945 р., після чого не менш кровопролитна битва відбулася в районі озера Балатон, де німецьке командування організувало останній значний наступ проти Червоної Армії. Лише на початку квітня бої на території Угорщини закінчилися. Після цього радянські війська вступили на територію Австрії і звільнили Відень.

Восени 1944 р. Червона Армія надала допомогу народному анти­фашистському повстанню в Словаччині, хоча воно зазнало поразки. Тут, у Карпатах, разом з радянськими солдатами за свою батьківщи­ну билися чехословацькі солдати. Було визволено закарпатські землі України і частину районів Словаччини. Остаточно Чехословаччину було звільнено в травні 1945 р. Успішні наступальні дії радянських військ у Східній Європі сприяли звільненню Албанії та Греції, де партизанські армії завдали поразки ворогу.

Поиск по сайту: