Історична наука про проблему генезису феодалізму в Європі

Криза в Римській імперії ІІІ - V ст. Розклад рабовласницьких відносин. В Римській імперії переважали господарства, що базувались на використанні праці рабів. Це були і великі рабовласницькі вілли з класичним казарменим рабством, і дрібні майстерні та селянські господарства, де рабська праця відігравала допоміжне значення. Оскільки раб як виробник не був зацікавлений в удосконаленні засобів виробництва, рабовласницьке господарство було рентабельним лише за умови дешевої робочої сили. Тому успішні війни Римської імперії були необхідні для надходження великого числа нових рабів. Однак із ІІ ст. н.е. з падінням воєнної могутності Риму постало питання про доцільність рабовласницького господарства. Надходження рабів різко скоротились, вони стали дорогими, змінилось і їх становище у суспільстві. Власники втрачають право страчувати раба без суду, за рабами визнається право на сім`ю тощо. Рабовласники стали шукати нових, більш продуктивних форм використання їх праці.

Все частіше власники надають рабам певне майно, необхідне для ведення господарства, але не у власність, а для використання у господарській діяльності на певних умовах - т. з. пекулій. Поширилось прикріплення землі до вільних селян-орендарів. Якщо раніше землевласники віддавали необроблені ділянки землі вільним безземельним селянам у прекарій, що означає "відпрошене тримання", без перспектив особистої залежності, то згодом і таке тримання землі веде до залежності прекариста від власника землі.

Змінюється становище колонів. Колись так називали поселенців, а згодом і орендарів, що обробляли чужу землю на умовах сплати грошового чи натурального внеску. В ІV - V ст. серед колонів зростає верства залежних, приписних колонів, відповідальність за яких несе власник землі.

Нові явища з`являються і в господарських стосунках між вільними людьми. Поширення набуває емфитевсис - довгострокова оренда, при якій орендар-емфитевт набуває особливих прав на землю, близьких до власності - права передавати її у спадок, у суборенду, у заклад і навіть на продаж. В цьому останньому випадку власник землі зберігав право на першочергову купівлю або невелику компенсацію, якщо він цим правом не скористався.

Всі ці нові господарські явища свідчили про те, що рабовласницький спосіб виробництва переживав кризу. Рабовласницькі вілли, які були виробниками товарної продукції, підупадають. Посаджені на землю раби і вільні орендарі найчастіше розплачувались з власником землі результатами своєї праці. Послаблення ринкових зв`язків, натуралізація господарства позначились і на ремеслах. Ці кризові явища в економіці позначились і на ремеслах. Ці кризові явища в економіці позначились і на політичному становищі Риму, і на самій Римській державі.

Криза рабовласницьких відносин викликала загострення суперечностей в суспільстві, зростання сепаратизму в провінціях. Все це збіглося в часі з натиском варварів і змусило імператорську владу перейти до зростання диктату, відмовитись від ряду традиційних для Риму політичних органів. З кінця ІІІ ст. з правління Діоклетіана Римська імперія вступила в період домінату (від лат. dominatus: панування), коли управління державою було зосереджене в руках імператора і підлеглого йому бюрократичного апарату. Збільшилась армія, в тому числі й за рахунок варварів, який Рим змушений був брати на службу як найманців.

Для утримання армії та зрослого бюрократичного апарату були збільшені податки, за виконанням яких встановлювалась строга відповідальність. За едиктом Діоклетіана ремісники і торговці прикріплювались до своїх колегій, що відповідали перед державою за виконання повинностей. На членів міських курій -куріалів була покладена відповідальність за надходження податків у муніціпальних округах, при цьому куріали своїм майном відповідали за недобрані податки. Великі землевласники відповідали за виконання повинностей колонами.

Сенат втратив своє політичне значення. З кінця ІІІ ст. імператори не звертаються в сенат навіть за формальним затвердженням у цьому сані. Значення сенату відновилось лише в часи політичної нестабільності в V ст., коли він вступив у суперництво з армією в боротьбі за владу.

З кінця ІІІ ст. був ліквідований традиційний адміністративний поділ імперії на імператорські та сенаторські провінції та особисті володіння імператора. Діоклетіаном була запроваджена тетрархія, тобто спільне управління державою двома правителями "августами" і двома їх наступниками "цезарями". Ця політична реформа мала тимчасовий характер, але одним з її наслідків стало роздільне управління східною і західною частинами імперії, яке в 395 році було закріплене остаточно.

Реформи періоду домінату допомогли зберегти Римську імперію, хоча й не могли подолати сепаратиських тенденцій в провінціях, де посилювалась місцева знать. Потреба в державних податках призвела до фінансової реформи. За правління Діоклетіана, а згодом його наступника Константина І вдалось налагодити карбування повновартісної золотої монети - соліда, було стабілізовано грошовий обіг.

Криза римських політичних інститутів позначилась і на панівній верстві. Навіть знатні римські громадяни самоусуваються від громадських справ. Громадська і політична діяльність втрачають суспільний престиж. Якщо раніше пересічний римський громадянин бачив у Римі центр всесвіту, а його політичну організацію вважав досконалою і докладав зусиль для служіння їй, то в ІV ст. переважали настрої скептицизму, зосередження на особистих справах і переживаннях.

Криза суспільства позначилась і на його ідеології. В релігії почастішали спроби створити єдиний для всієї імперії культ божества, пошук якого здійснюється серед стародавніх землеробських та сонячних культів. Але ці спроби мали штучний характер, в них надто прозоро проглядалось політичне замовлення централізації імперії. Вони не відзначались глибиною та послідовністю, тому не прижились.

Ідеологічним потребам пізньоримського суспільства значно більше відповідало християнство. На початку свого існування воно поширювалось як релігія гноблених, але в ІV ст. серед його прихильників були вже люди різних соціальних верств. Християнство несло віру в бога, що уособлював всесвітній порядок, всемогутність, що давало кожній людині внутрішню гармонію і надію на вічне життя. В суспільстві, де зникли усталені норми й гарантії і людина почувалась беззахисною перед владою, економічними та політичними змінами, християнство пропонувало стрункий і змістовний світогляд і згуртовану церковну організацію. Певний час в Римській імперії християнські громади були гнаними і переслідуваними, але вони були сильні моральною і матеріальною підтримкою своїх членів. За Діоклетіана гоніння на християн і їх стійкість, згуртованість, непорушна віра забезпечили християнам привабливий ореол мучеників за віру і зростання їх прихильників.

Наступники Діоклетіана, переконавшись у марності подолати християнство шляхом переслідування, постарались використати його для зміцнення держави, і, хоч самі ще не були християнами, висловлювали до нього лояльність. У 313 р. імператори Ліциній та Константин, лишаючись ще язичниками, видали Медіоланський (Міланський) едикт, що надавав християнам свободу віросповідування. Християнська церква одержала деякі привілеї, зокрема, статус юридичної особи, що дозволило їй успадковувати майно.

У 325 р. під егідою імператора у малоазійському місті Нікеї був скликаний церковний собор, що впорядковував християнську догматику, богослужіння, полагодив спірні богословські питання та розробив символ віри - короткий офіційний виклад суті християнського вчення. Імператор Константин прийняв християнство лише перед самою смертю у 337 р., а у 381 р. його наступниками християнство було проголошене державною релігією і гоніння почалось уже на язичників.

Народні рухи в пізній Римській імперії були не лише повстаннями рабів. В них брали участь дрібні землевласники, міський плебс, а іноді й куріали, що несли непосильний податковий гніт. В ІІІ - V ст. в Італії, а згодом в Північно-Східній Іспанії були поширені виступи багаудів (від кельтського "бага" - боротьба). Це був рух протесту дрібних землевласників кельтського та іберійського походження проти утисків Риму, що виливався у спроби жити непідвладними Риму громадами.

Часто народні рухи набували форм єресей. В ІV - V ст. поширилось аріанств о, що стверджувало божественну природу Ісуса Христа. Ця єресь поширювалась серед варварських племен, що вороже ставились до Риму. Згодом деякі з них навіть прийняли християнство у формі аріанства. На сході імперії поширилось єретичне вчення монофізитів, що заперечувало людське в Христі, стверджувало його лише божественну природу. Ця єресь пропагувала зречення для духовенства мирських благ і життя у бідності.

В Північній Африці поширилась єресь послідовників єпископа Доната - донатизм, що наполягала на очищенні церкви від мирських гріхів і на повторному хрещенні грішників. Крайній напрям в донатизмі - агоністики проповідь рівності в дусі перших християнських громад доводили до вимог єдності майна. Навколо цих єресей розвивались рухи бідноти, які виганяли священиків, збирачів податків, звільняли рабів, знищували боргові зобов`язання - відкидали існуючі порядки як неправедні.

На початку V ст. в Галлії, а згодом і на інших територіях імперії поширилось пелагіанство, назване по імені священика Пелагія. Ця течія відкидала догмат християнства про гріховність роду людського і робила з нього висновок про неправомірність рабства і гноблення. Пелагіанство не стало основою для народного руху, але його положення виявились у подальших середньовічних єресях.

Політичні та ідеологічні зміни в Римській імперії свідчили про кризу рабовласницьких політичних інститутів. Але разом з тим імперія виявила і певні резерви пристосування до нових умов і не зникла без могутнього зовнішнього поштовху, яким стало зіткнення з германськими народами, що розтягнулось на кілька століть і склало цілу історичну епоху.

Стародавні германці та їх зіткнення з Римською імперією. Ще на рубежі ІІ і І ст. до н. е. Рим зіткнувся з чисельними германськими племенами. Племенні союзи кімврів і тевтонів ринули в межі імперії, але були відбиті легіонами Гая Марія. Вже тоді Рим був стривожений чисельністю і войовничістю цих варварів, хоч небезпека й була відбита. В середині І ст. до н. е. Юлій Цезар рушив на завоювання Галлії, де зіткнувся з галлами і свевами. Останні прийшли з-за Рейну і також прагнули оволодіти Галлією.

Прабатьківщиною германських племен за свідченням археологічних та лінгвістичних джерел є Скандинавія та південне узбережжя Північного і Балтійського морів. Звідси вони вирушили на південь і в ІІІ ст. до н. е. їх поселення доходили вже до Дунаю і Рейну. Стародавньою Германією римляни називали землі на схід від Рейну. Саме сюди доходив зі своїми легіонами Юлій Цезар. Він спостерігав життя і побут германців, знав їх як воїнів, тому його "Записки про галльську війну є цінним свідченням очевидця і важливим джерелом для вивчення історії германських народів.

За часів Цезаря за Рейном і Дунаєм простягались малозаселені землі з густими лісами, непрохідними болотами. Разом з легіонерами Цезар пробирався вузькими лісовими стежками, переходив річки й болота, терпів холод серед снігів. Його записки про германців свідчать, що останні вже переходили до осідлого способу життя, займались не лише скотарством, але й землеробством, культура ведення якого була в них ще на низькому рівні. Германці не вміли ще добре обробляти землі, виснажували їх і засівали нові. Та й в харчуванні ще переважали продукти тваринництва. Германці прагнули перейти на західний берег Рейну, де землі були менш заліснені і більш придатні для землеробства, і тут зіткнулися з кельтами, які оселилися тут раніше. Германські племена суперничали між собою за луки й пасовиська, що Цезарю було не цілком зрозуміло. Він пише: "Величезну славу у германців має те плем`я, яке, розоривши сусідні області, оточує себе якомога більшими пустирями". Незрозумілим для римлян було і ставлення германців до землі. Рабовласники цінували земельну власність, прагнули її розширити, а германці без жалю розставались із старими полями і переходили на нові. Вони не ділили землі між собою, а обробляли її спільно, родовою общиною, порівну користуючись вирощеним продуктом. Германці були ще далекими від приватної власності на землю, навіть майнової нерівності Цезар у них ще не помічав, відзначаючи, що відсутність багатих і бідних зумовлюють надзвичайну згуртованість всіх членів племені.

Другим важливим джерелом для вивчення суспільного укладу і господарських занять германців є історико-етнографічний твір Тацита "Про походження та місце проживання германців" (скорочено його називають "Германією"), написаний у 98 р. н. е. 150 років відділяють його від "Записок" Юлія Цезаря. Тацит сам не бував у Германії, а матеріал для книги збирав, розпитуючи воїнів, полонених германців, а також із сучасних йому географічних творів.

Занепокоєний занепадом моральності сучасного йому римського суспільства, розбещеністю і байдужістю до громадських справ знаті, Тацит підкреслює простоту і діяльність германців. Однак, в його часи в германській общині вже була помітна майнова нерівність, що не пройшло повз увагу Тацита. Були в них і раби, але на зовсім іншому становищі, ніж у Римі. Кожен з рабів порядкував у своєму господарстві, а власник лише обкладав його, як колона, певними повинностями - оброком хлібом та худобою. Тацит відзначав, що раба рідко карали примусовими роботами, били, чи кидали в окови.

У творі Тацита детально описана військова організація германців, відзначено, що у бій вони йдуть родами. В політичній організації велику роль відігравали народні збори, на яких вирішувалися найважливіші питання, здійснювалося судочинство. Менш вагомі справи вирішувались радами старійшин.

Землі германці ділили по числу працюючих і по "достоїнству". Тут не цілком ясно, що мав на увазі Тацит - якість окремих ділянок землі чи соціальне становище людей. Германці не знали ні грошей, ні лихварства.

Особливу увагу Тацит приділяє войовничості германців - адже вони постійно воювали з Римом. Під час бою для вождя сором бути перевершеним у хоробрості, а для дружинників ганьба повернутись живим з бою, де загинув вождь. Якщо плем`я тривалий час не воює, знатні юнаки залишають його і приєднуються до племені, що веде війну. "Цих людей легше переконати викликати ворога на герць і одержати рани, ніж орати землю й чекати урожаю; більш того, вони вважають лінощами й малодушністю здобувати потом те, що можна здобути кров`ю".

Вождем племені обиралися представники найбільш знатних родів. Цей факт теж відображав зростання у германців соціальної нерівності. Воєначальником же обирали воїна, що відзначився у бою, але при цьому бралися до уваги заслуги його предків - отже, теж певний соціальний статус. Дружина вже стала постійною і надзвичайно залежною від воєначальника. Дружинники складали йому клятву на вірність, одержували від нього дарунки, зброю, бойового коня. Так створювались передумови для перетворення виборної військової влади у спадкову державну владу - королівську. Германці були серйозним суперником Риму - войовничим, багаточисельним, сповненим загарбницької енергії.

Перші спроби германських племен проникнути на територію Римської імперії і оселитись тут були успішно відбиті. У 113-101 рр. до н.е. натовпи кімврів і тевтонів були розгромлені полководцем Марієм. Спроба свевів оселитись у Східній Галлії була відбита у 55 р. до н.е. Юлієм Цезарем, який і сам ходив за Рейн. За Тіберія римляни поширили свою владу аж до Ельби і немало германських племен виявилися в залежності від них. Адже вже на початку нової ери повстали германські племена на чолі з вождем херусків Армінієм. Римляни вислали назустріч легіони під командуванням Вара, але в 9 р. н.е. вони були розбиті у Тевтобурзькому лісі, що й стало кінцем римського панування за Рейном. Після цього Рим міг лише оборонятись. Від верхів`їв Рейну до верхньої течії Дунаю був збудований оборонний вал, що допоміг імперії стримувати натиск германців. Окрім цього римляни прагнули привабити на службу одні племена в боротьбі проти інших. Пожвавилась і торгівля з варварами, центрами якої стали Кельн, Трір, Аугсбург, Регенсбург, Відень.

В 165-180 рр. вибухнула Маркоманська війна, в ході якої величезні сили германських племен маркоманів, квадів, вандалів, германдурів перейшли римський вал і дійшли до Північної Італії. Імператор Марк Аврелій завдав поразки варварам і навіть підкорив деякі племена, але надалі імперія вже не могла тримати германців на безпечній відстані від себе. Вона змушена була дозволити їм селитись на кордонах в якості федератів. Римські землевласники охоче приймали поселенців-варварів на землі, що не оброблялись через брак рабів.

Наближення германців до римлян помітно вплинуло на їх господарство і суспільний лад. Германці запозичили культуру землеробства, у них з`явились садівництво й виноградарство. Відповідно зросли майнові нерівності і розшарування родової общини. Зворотній вплив справили германці й на імперію. В ній зросла кількість вільного землеробського населення. Зросло число германських загонів у римській армії, а германські воєначальники почали впливати на політичне життя, скидаючи та підносячи на трон імператорів. Романізація варварів і варваризація Риму проходили одночасно і наближали завоювання останнього германцями.

На нових територіях у германців відбувались становлення нових племенних союзів, що стали основою етнічних спільностей із своєю політичною організацією - алемани, франки, сакси, тюрінги, бавари.

В 50-х рр. III ст., скориставшись хвилюваннями в імперії, германці проникли на її територію відразу на кількох ділянках. Алемани і франки вторглися в Галлію, а потім і в Іспанію, на північних Балканах з`явилися готи, звідки вони здійснювали набіги на внутрішні райони півострова та піратські наскоки на його узбережжя. Римлянам вдалося відтіснити франків та алеманів за Рейн, а готів за Дунай, але це сусідство було неспокійним і римляни змушені були евакуювати свої легіони і цивільне населення з Дакії. На кілька десятиліть кордони стабілізувались, хоча періодичні вторгнення германців тривали.

Сусідство германців з Римом одним з наслідків мало проникнення в їх середовище християнства. Воно більше відповідало змінам в суспільстві, ніж старе язичництво. В середині Ш ст. християнство у вигляді аріанства, що мало тоді поширення, розповсюдилось серед західних готів, чому немало сприяла місіонерська діяльність готського єпископа Ульфіли. Він, застосувавши латинський алфавіт, переклав на готську мову Біблію і проповідував християнське вчення серед германців. Інші германські племена теж сприяли його у формі аріанства. Згодом ці релігійні відмінності між Римом і германцями набули ролі релігійного обгрунтування боротьби. Сама ж християнизація сприяла культурному і соціальному розвиткові германців.

Історія стосунків Риму з германцями тривала і напружена. На середину IV ст. тиск варварів на Рим заставив останнього поступитися певним територіям. Крім того це сусідство сприяло руйнуванню рабовласницьких відносин. Одночасно запозичення германців у римлян робило їх не лише більш вправними у господарському житті, але й руйнували родову общину, що вже вичерпала себе. Подальші зіткнення з германцями ставали для Римської імперії все більш небезпечними.

Поиск по сайту: