АКТОВІ, ДІЛОВОДНІ ТА СУДОВО-СЛІДЧІ ДОКУМЕНТИ

Найчисленнішими за кількістю, найрізноманітнішими за формою і найціннішими за значенням є актові історичні джерела, які разом з діловодними (справо-чинними), статистичними документами та матеріалами складають вагому частку писемних свідчень. Поняття "актові джерела" (лат. actus, від ago — приводжу в дію) вживається у джерелознавстві в різних значеннях — у вузькому та широкому розумінні слова.

У вузькому розумінні слова — це правові документи, в яких зафіксовані договори, угоди між приватними особами, між державою і приватними особами, між державою і церквою тощо. В науковій літературі прийнято поділяти такі акти на дві великі підгрупи: приватноправові і публічно-правові.

У приватноправових актах, що складаються приватними особами, закріплюється вільне волевиявлення громадян із різних питань. Цей вид документів регулює відносини між окремими громадянами. За видами документи цієї групи надзвичайно різноманітні. Це і духовні заповіти громадян, купчі, що засвідчують факт купівлі-продажу, орендні договори, що регулюють взаємовідносини орендарів та ін. Оскільки історія — це наука насамперед про людей, їх життя на всіх етапах розвитку суспільства, для історика дуже важливо у своїх дослідженнях спиратися на якомога більшу кількість джерел, що у всій повноті розкривають життя, діяльність та побут людей у різні часи.

Публічно-правові акти виникли внаслідок діяльності органів влади, суду та інших установ. Це величезний документальний масив різнорідних за походженням, змістом та формою матеріалів, до складу яких входять документи органів влади, суду, церковних установ, громадських організацій, політичних партій тощо. Спеціальні актові документи вивчає дипломатика — актове джерелознавство.

Поступово у джерелознавстві під актами почали розуміти не лише правові документи (договори, угоди), а всі документальні джерела (на відміну від наративних). У такому широкому розумінні поняття "актові джерела" інколи вживається у сучасній історичній науці. Актові джерела мають багато різновидів. Важливе місце серед них займають законодавчі та нормативні документи органів влади всіх рівнів.

Значення законодавчих актів для історика полягає втому, що саме вони становлять основу всіх правових норм, які, своєю чергою, визначають характер взаємовідносин в усіх сферах життя суспільства.

Особливість джерел цього виду визначається тим, що вони відображають історичну дійсність не в фактах, а в юридичних нормах, аналіз яких дає можливість історику робити висновки про політичний та економічний стан суспільства, розвиток соціальних процесів, культури, моралі, приватних відносин тощо. Перші законодавчі акти на теренах України виникли ще за княжої доби. Пам'ятками нормативного характеру того часу є, насамперед, уставні грамоти князів. Більшість із них присвячена характеристиці місця церкви в системі державної влади. Вони визначали взаємовідносини світської і церковної влади, участь церкви у збиранні та розподілі данини, її місце в судочинстві та ін.

Найстарішою уставною грамотою, що збереглася у пізніших копіях, є Устав князя Володимира Святославича про десятини, суди і людей церковних. Цим документом князь жалував певні майнові права Десятинній церкві у м. Києві. З першої половини XI ст. дійшов до нас текст церковного Уставу Ярослава Володимировича. До XIII ст. відноситься Уставна грамота Володимир-Волинського князя Мстислава Даниловича, що регламентувала розміри та форми повинностей з місцевого населення на користь князя. Пам'ятники права цього виду ретельно вивчені істориками, правниками й опубліковані10.

Най видатнішою пам'яткою права Київської Русі є "Руська правда" — кодекс прав, що діяв в Україні-Русі протягом кількох століть. Це джерело має три основні редакції — Коротку, Розширену та Скорочену, кожна з яких створювалася за різних часів. Найдавніша з них — Коротка — відноситься до X ст. Найбільш повну публікацію цього надзвичайно цінного історичного джерела здійснив у 1940—1963 pp. академік Б. Греков. Перший том публікації включає численні варіанти текстів "Руської правди" на основі 88-ми відомих науці списків; другий містить ґрунтовні постатейні коментарі; третій — фотокопії текстів пам'ятки 11. "Руську правду", як джерело, історики активно вивчають уже понад 250 років, вона має величезну історіографію, яка проаналізована відомим джерелознавцем С. Валком12. У 1993 р. вийшла друком нова праця, присвячена "Руській правді", підготовлена у діаспорі Л. Білецьким в Українській Вільній академії наук13.

Після входження українських земель до складу Великого князівства Литовського (XIV ст.), а згодом до Речі Посполитої (1569), на них поширилася дія Литовських Статутів — основних законодавчих документів Великого князівства Литовського. Чимало ідей цих статутів були запозичені з правових норм і традицій Київської держави, зокрема з "Руської правди".

Відомі три Литовські Статути: Старий (1529), Волинський (1566) і Новий (1588). Ці своєрідні комплекси законів охоплювали усі сфери права. Вони продовжували діяти і після приєднання українських земель до Польської корони, більше того, після Люблінської унії їх дія була поширена і на Київщину, Брацлавщину, Волинь. Діяли вони й пізніше, в умовах козацько-гетьманської держави, хоча в Україні паралельно використовувалося і звичаєве козацьке право.

Українська козацько-гетьманська держава, що виникла в ході переможної Визвольної війни українського народу під проводом Б. Хмельницького, відроджуючи вічові традиції Київської Русі, створила чимало своєрідних законодавчих і управлінських актів. Основними з них були універсали — публічно-правові акти, що видавалися гетьманами, а інколи й полковниками, кошовими отаманами, представниками генеральної старшини, а також накази цих посадових осіб. Найбільшу цінність для істориків становлять універсали та накази гетьмана Б. Хмельницького. Значний інтерес викликають універсали Й інших гетьманів. У 1998 р. в Україні започатковано документальну серію "Універсали українських гетьманів". Перший том уміщує не лише відомі універсали Б. Хмельницького (169), а й сумнівні та підроблені універсали, що приписуються гетьманові. Тут умішено також 22 універсали полковників. У наступних дев'яти томах серії передбачається умістити універсали інших гетьманів14.

Після приєднання значної частини українських земель до Росії, з метою уніфікації норм права у 1728 р. царським указом в Україні була створена кодифікаційна комісія. До неї увійшло 70 представників від козацтва, духовенства та міст України. П'ятнадцятирічна робота комісії завершилася створенням першого кодексу українського права. Цей документ, відомий під назвою "Права, за якими судиться малоросійський народ", складався з 30 розділів, 531 артикула, 1714 пунктів. Він мав замінити і кодифікувати усі правні джерела, що раніше діяли в Україні — Литовські Статути, Магдебурзьке право, законодавчі акти Речі Посполитої, російські закони, козацьке звичаєве право тощо. Проте генеральна і полкова старшина та царська адміністрація затягнули затвердження новоствореного документа, а в другій половині XVIII ст. становище в Україні змінилося: вона була позбавлена будь-яких автономних прав. Хоча кодекс українського права так і не був запроваджений у життя, він, як історичне джерело, зберіг своє значення до наших днів. Виданий уперше в 1879 р. О. Кістяківським, кодекс понад 100 років плідно вивчається істориками і правниками. До 250-річчя завершення роботи над ним здійснено повне видання цього документа з ґрунтовним науковим коментарем15.

Слід згадати ще про одне важливе джерело для вивчення становлення українського законодавства — Конституцію П. Орлика, гетьмана у вигнанні. У 1710 р. він разом зі своїми соратниками створив демократичну за змістом Конституцію, що мала назву "Вивід прав України", в якій чітко визначив принципи суверенітету української держави, її право на незалежність. Зафіксовані у цьому документі прогресивні для того часу правові норми (розподіл влади на три гілки, право міст на самоврядування, соціальний захист незаможних верств населення тощо) були використані пізніше в українському законодавстві.

З другої половини XVIII ст. на Україну було поширено російське законодавство, зокрема Соборне уложення 1649 р. — перший кодекс законів Російської імперії, та інші її законодавчі акти. За умов самодержавства регламентувалися майже всі сторони життя суспільства: політика, економіка, духовне життя, побут тощо. Це породило величезний масив законодавчих актів, вивчення яких має важливе значення для з'ясування умов життя українського народу під владою імперії.

Законодавчі акти в Росії були кількох видів. Це, насамперед, царські укази, маніфести, устави (акти для окремих відомств), рескрипти (акти, адресовані окремим особам), регламенти (правила роботи певних установ). У XIX— XX ст. здійснено кілька видань Зведень діючих законів Російської імперії (останнє — у 1911 р.)16. Тексти законів у них розміщені в систематичному порядку. Основні законодавчі акти Росії відтворені і в сучасних виданнях17. На жаль, чимало законів, що стосуються України, до них не включені. Тому в дослідницькій діяльності доцільніше звертатися до ґрунтовного багатотомного видання "Полное собрание законов Российской империи" (далі — ПСЗ), заснованого ще у 1830 p.

Ретельне вивчення цього зібрання дає змогу всебічно схарактеризувати й оцінити справжню політику царизму щодо України, хоча й цей корпус джерел далеко не повністю охоплює законодавство Росії, оскільки до нього не увійшли таємні законодавчі акти.

За відповідними законодавчими актами можна простежити, як царизм крок за кроком обмежував гетьманську владу в Україні, ліквідовував її державні інституції, чинив утиски щодо української культури, мови. Зокрема, у зведенні вміщені укази Петра І про підпорядкування України з 1722 р. Сенату, про заснування для управління Україною Малоросійської колегії і призначення до її складу "бригадира Вельямінова" (ПСЗ. Т. 6. С. 681), про призначення, починаючи з лютого 1723 p., полковниками до українських полків росіян (ПСЗ. Т. 6. С. 26).

До ПСЗ увійшли й сумнозвісні укази Катерини II. згідно з якими було остаточно знищене гетьманське правління. Ліквідувавши у листопаді 1754 р. гетьманство, цариця доручила управління Україною Малоросійській колегії (ПСЗ. Т. 16. С. 901). Наступні акти російського уряду призвели до повної ліквідації гетьманського устрою в Україні. Це підтверджують такі законодавчі акти, як "Манифест об уничтожении Запорожской Сечи и о причислении оной к Новороссийской губернии", від 3 серпня 1775 р. (ПСЗ. Т. 20. С. 190—193), укази про ліквідацію з 16 вересня 1781 р. полків в Україні як адміністративних одиниць і створення замість них намісництв (ПСЗ. Т. 21. С. 216, 217), про скасування у 1783 р. козацького війська і перетворення українських полків на звичайні драгунські полки (ПСЗ. Т. 22. С. 677), про запровадження в Україні з 1795 р. рекрутських наборів (ПСЗ. Т. 23. С. 804) тощо.

Залучення корпусу законодавчих джерел Російської імперії при дослідженні історії України значно полегшують довідкові видання, найповнішими з яких є покажчик указів та урядових розпоряджень по українських губерніях за період з 1652 по 1892 p., складений С. Рубінштейном Західноукраїнські землі після поділів Польщі у 1772 і 1795 pp. увійшли до Австрії і на них поширилися патенти (закони), що видавалися цісарем Австрії, а після утворення Австро-Угорщини (1867) — імператором цієї держави.

Надзвичайно цінним джерелом з історії України є законодавчі акти доби визвольних змагань українського народу 1917—1920 pp. Утворена в березні 1917 р. Центральна рада, очолювана М. Грушевським, розгорнула активну діяльність по відновленню інститутів української державності. Вона видала чотири Універсали, в яких намічалися послідовні заходи по здійсненню державного будівництва — від автономії до незалежності України, підготувала текст Конституції Української Народної Республіки ("Статут про державний устрій, права і вільності УНР"). Конституція проголошувала Україну суверенною, самостійною, незалежною державою. Детальне вивчення цього документа, а також інших законодавчих актів того часу — Статуту Української Народної Ради, Декларації Української Директори, Основного державного Закону Української Народної Республіки, Закону про Тимчасове верховне управління та порядок законодавства в УНР, законодавчих актів ЗУ HP — дає змогу простежити тернистий шлях українського народу до суверенної соборної держави 19.

Перемога більшовиків у Петрограді, їх збройна експансія в Україну призвели до утвердження на більшій частині її території радянської державності, закріпленої у відповідних законодавчих актах Всеукраїнських з'їздів Рад та Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету (ВУЦВК). В УСРР була встановлена не представницька, а класова система влади, так звана диктатура пролетаріату, закріплена в Конституції Української Соціалістичної Радянської Республіки (1919). В основу управління господарством був покладений принцип централізму, приватна власність на знаряддя та засоби виробництва ліквідовувалась. Усі, хто використовував найману працю, а також служителі церкви, релігійних культів, були позбавлені виборчого права.

Правові акти, ухвалені після утворення Радянського Союзу (1922), звели нанівець суверенітет УСРР, про що наочно свідчать Конституції СРСР (1929, 1937, 1978), хоча в них на словах декларувалися демократичні права союзних республік та окремих громадян.

Неупереджений аналіз текстів опублікованих радянських Конституцій (СРСР, УРСР), їх зіставлення з реаліями дає можливість наочно з'ясувати справжню суть радянської "демократії" 20. У цьому можна переконатися й звернувшись до текстів інших радянських законів, повний звід яких виданий у 1980—1986 pp. 21 До речі, це видання підтверджує, що законодавчі акти, прийняті Верховною Радою СРСР, нерідко підмінювалися підзаконними актами — спільними постановами ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР, постановами уряду, які на правах законів увійшли до цього видання.

Звичайно, не можна однобічно підходити до оцінки радянських законів та їх впливу на долю українського народу. Чимало з них сприяли розвитку економіки, освіти та інших сфер життя. Деякі з прийнятих за роки радянської влади законів, незалежно від волі їх творців, збігалися із віковічними прагненнями українського народу до об'єднання в єдиній українській державі. Серед них прийняті Верховною Радою СРСР закони "Про включення Західної України до складу Союзу Радянських Соціалістичних Республік" (1939), "Про включення північної Буковини та Хотинського, Акерманського і Ізмаїльського повітів Бессарабії до складу УРСР" (1940) та ін.

Закони УРСР в перші роки радянської влади вмішувалися у періодичній пресі. Пізніше законодавчі акти друкувалися у спеціальних виданнях 22. Цінним для аналізу законодавчої діяльності радянської держави є видане у 1988 р. зведення законів Української РСР, до якого увійшли закони, прийняті з 1919 по 1987 р. Це видання завершується довідковим томом23.

Законодавчі акти кінця 80 — 90-х років дають можливість простежити становлення та розвиток України як суверенної незалежної держави. Вирішальні кроки до суверенізації української держави пов'язані з такими конституційними актами, як "Декларація про державний суверенітет України" (1990), "Акт проголошення незалежності України" (24 серпня 1991 p.), "Конституція України" (прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 p.).

Конституція суверенної України забезпечила м прорив у цивілізований світ, приєднання нашої держави до основних стандартів сучасного конституційного права. Відповідно до Конституції Україна є президентсько-парламентською республікою з поділом влади на законодавчу, виконавчу й судову. Главою держави, гарантом її суверенності і територіальної цілісності є Президент України. Єдиним органом законодавчої влади в Україні є Верховна Рада.

За десять років після проголошення незалежності України виший законодавчий орган країни ухвалив понад тисячу законів, які сформували законодавче поле держави. Звернення до цього масиву законодавчих джерел є запорукою фунтовного вивчення історії утвердження суверенної України. Закони, ухвалені Верховною Радою з 1990 p., зосереджені у багатотомному виданні "Закони України"24, що видається з 1996 р. Інститутом законодавства Верховної Ради України. У ньому послідовно в хронологічному порядку мовою документів висвітлюється законодавча діяльність вищого органу законодавчої влади в Україні з усіх проблем внутрішньої політики. В окремому томі (14-му) уміщені міжнародні договори України. До кожного тому додаються алфавітно-предметний покажчик, перелік законів за галузями та інститутами законодавства. До перших 11-ти томів видання вже є довідковий том25.

Поточна законодавча діяльність Верховної Ради України оперативно відображається у періодичних виданнях. Це, насамперед, часопис "Відомості Верховної Ради України", друкований орган Верховної Ради, газета "Голос України"; щотижневий збірник актів законодавства усіх рівнів "Офіційний вісник" (видається з 1997 p.).

Крім законодавчих актів, є багато інших різновидів актових джерел. Це нормативні документи органів влади усіх рівнів. Вони з'явилися ще за княжої доби, хоча за період від зародження Київської держави до першої половини XIV ст. таких документів збереглося небагато. їх обсяг почав помітно зростати лише з другої половини

XIV — початку XV ст. Актові джерела тих часів неодноразово друкувалися у тематичних збірниках, добірках26.

Величезний масив актових джерел зберігся від литовсько-польської доби в історії України. Вони представлені у Литовській та Польській (Коронній) метриках. З XV ст. вони велися при дворах великого князя литовського і короля польського. Це унікальне зібрання документальних джерел, частина яких присвячена історії українських земель за період їх входження до Великого князівства Литовського та Речі Посполитої, тобто з першої половини XV ст. до кінця XVIII ст.

Метрики включали різного роду книги записів документів, які юридично оформляли стосунки між державою і різними установами та фізичними особами. До записів за традицією додавалися на їх підтвердження численні документи. У складі Литовської метрики збереглися також документи, що вийшли з канцелярії великого князя литовського або, навпаки, надійшли до неї з місць. Є тут і грамоти великих князів литовських та польських королів, всілякі пожалування, заставні листи, грамоти до іноземних урядів, документи сейму та сеймиків, акти судово-адміністративних органів, приватноправові акти тощо. Ґрунтовний аналіз цього комплексу джерел та оцінку їх значення для вітчизняного джерелознавства здійснив М. Ковальський27.

Багато матеріалів з Литовської метрики опубліковано в XIX ст. Археографічними комісіями (Петербурзькою, Київською, Віденською) та окремими істориками (І. Даниловичем, М. Довнар-Запольським, В. Антоновичем, В. Козловським та ін.). Згідно з угодою, укладеною між СРСР і Польщею (1979), передбачалося здійснити повне видання документів Литовської метрики. На жаль, пункти цієї угоди не було виконано, хоча дев'ять томів метрики у 1993 — 1998 pp. були видані у Литві (книги 1, 5, 8, 10, 11, 25, 224, 225, 564). Видавнича робота у цьому напрямі здійснюється і в Україні28.

В численних актових джерелах відображені історія козацтва, Визвольної війни українського народу XVII ст., козацько-гетьманської держави XVII—XVIII ст. Це, насамперед, універсали та накази козацького уряду, що стосувалися усіх сторін життя українського народу. Важливе місце серед них займають акти адміністративно-військового характеру: військові універсали, проїжджі (глейти) про вільний проїзд в Україну, акти про стан міст, торгово-ремісничого населення (митні, універсали-купчі тощо), документи про взаємовідносини власників землі і селян (привілеї, універсали про послушенство, тобто зобов'язання виконувати певні повинності та ін.), акти про права на промисли, торгівлю. Джерелознавчий аналіз цих документів проведений Ю. Мициком29.

Обсяг різних видів ділової документації гетьманщини значно зріс у XVIII ст. Поступове обмеження прав гетьманського уряду, організація губернських управлінь (1708), створення Малоросійської колегії (1722), а згодом і повне позбавлення українського народу своєї державності, супроводжувалися уніфікацією типології і назв документів з російськими. Все це відбилося у документації того часу.

Актові документи XVII—XVIII ст. неодноразово були об'єктом тематичних видань. їх публікації започаткував ще у XIX ст. Й. Бодянський, який у 1858 р. видав колекцію документів з історії України за 1649—1722 pp., зібрану істориком Д. Бантиш-Каменським. До двох томів цього видання увійшло 196 документів: договори та статті (виступи) гетьманів, їх універсали та ін.30 У наш час публікація тематичних збірників документів з історії XVII—XVIII ст. продовжується31.

Особливо активізувалася публікація актових джерел, зокрема з історії України за весь попередній період, у XIX ст. Значну роботу в цьому напрямі провели Археографічні комісії Петербурга, Києва, Львова.

Зусиллями Петербурзької археографічної комісії (1842—1922) вийшли друком два видання "Повного зібрання літописів" (перше — у 1843—1871 pp., друге — у 1908—1910 pp.). У 35-томній серії "Русская историческая библиотека" чотири томи присвячені матеріалам Литовської метрики XV—XVI ст. Цікаві документи вміщено у п'ятитомній серії "Акты, относящиеся к истории Западной России". Проте найбільш цінною для історика України є серія: "Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России". 15 її томів хронологічно охоплюють події з 1361 по 1678 р.

Видання Київської археографічної комісії (1846—1921), яка офіційно називалася "Временная комиссия для разбора древних актов, учрежденная при Киевском, Подольском и Волынском генерал-губернаторе", майже повністю присвячені історії України. Комісія видавала дві серії: "Памятники, изданные Временною комиссиею для разбора древних актов, Высочайше учрежденною при киевском военном, подольском и волынском генерал-губернаторе'' (чотири томи), "Архив Юго-Западной России" (35 томів, деякі у двох частинах). Це видання мало складну структуру (8 частин, у кожній з яких була своя нумерація томів).

Комісія започаткувала широку публікацію актів з історії церкви, які дають уявлення не лише про її внутрішнє життя, а й про соціально-економічні відносини у країні, й особливо про духовне життя суспільства. Адже піднесення української культури з кінця XVI ст. було значною мірою пов'язане з діяльністю братств — громадських організацій православного населення України, які створювалися ним для захисту своїх релігійних, національних і культурних інтересів, й насамперед з метою протистояти спробам окатоличення та ополячування. Завдяки публікації Київською археографічною комісією 10 томів церковних джерел вони стали доступними для істориків. Публікували аналогічні джерела й інші установи. За радянських часів ця робота припинилася, проте наявність досить повної бібліографії джерел з історії української церкви, складеної І. Патрилом (1138 назв), дає змогу легко відшукати публікації за останні 200 років32. Київська археографічна комісія, окрім серійних видань, видала значну кількість пам'яток у вигляді окремих видань, тематичних збірників.

Археографічна комісія Наукового товариства ім. Шевченка, яку очолював М. Грушевський, здійснила багатотомного видання "Жерела до історії України-Руси". В цій серії вийшло 22 томи архівних матеріалів, зібраних М. Грушевським та його учнями (М. Кордуба, 1. Крип'якевич, В. Мод зал енський, С. Томашевський). Матеріали, присвячені історії України XVI—XVIII ст., виходили за редакцією і з вступними примітками М. Грушевського або його учнів.

До цього видання примикає серійна публікація документальних джерел з історії Західної України XV—XVI ст., здійснена польськими істориками ("Akta grodykie і ziem-skie Львів, 1928 - 1935. Т. 1-24).

У XIX ст. велика кількість актових джерел була опублікована в періодичних виданнях — часописах "Основа", "Киевская старина", а також у "Чтениях в Историческом обществе Нестора-летописца", "Чтениях в Обществе истории и древностей российских" та ін.

Обсяг документальних джерел з історії України значно зріс у XIX ст. у зв'язку з розширенням сфери діяльності державних органів, а також збільшенням кількості торговельно-промислових підприємств, акціонерних товариств, банків, а згодом і монополістичних об'єднань. Швидко зростала кількість документів, що відображали повсякденну роботу органів влади.

Діловодна документація почала активно відкладатися в Україні з другої половини XVII ст., а в другій половині XIX — на початку XX ст. набула масового характеру. Вона досить численна за різновидами та функціональним призначенням, тому є предметом спеціального дослідження у документознавстві. В Росії, наприклад, послідовно змінювалися три етапи діловодства: приказне (до початку XVIII ст.), колезьке (XVIII ст.), міністерське (з 1802 p.). Кожен із них мав свою систему діловодства, особливості якої необхідно знати для ефективного пошуку й використання у дослідженнях діловодних документів.

Для міністерського етапу діловодства були характерні, зокрема, такі різновиди документів:

• журнали засідань, що були основною формою фіксації обговорення питань в органах влади — Державній Раді, Кабінеті Міністрів, департаментах міністерств, губернських правліннях, місцевих установах. Поряд із протоколами засідань до них додавалися документи, що стосувалися того чи іншого питання. Журнали багатьох установ друкувалися у кількох примірниках. У наш час журнали засідань деяких органів влади, наприклад Ради Міністрів Росії, видані масовим тиражем33.

• Звіти вищих і центральних установ, губернаторів і генерал-губернаторів, міністерські й губернські звіти.

• Циркулярні накази міністерських департаментів.

• Різного роду доповіді (міністерств, осіб вищої адміністрації), донесення губернаторів.

• Розпорядження, накази, службове листування, матеріали різного роду комісій тощо.

Спеціальна система документації склалася у зовнішньополітичній діяльності держави. її представляли такі види документів, як договори, угоди, меморандуми, пам'ятні записки, ноти, особисті послання керівників держав, різного роду листи. Перші дипломатичні акти збереглися як складові літописів, зокрема вже згадувані вище тексти договорів київських князів із Візантією у X ст.

Дипломатичні документи держав, до складу яких входила Україна, широко представлені в публікаціях. У Росії ще на початку XIX ст. М. Румянцев видав "Собрание государственных грамот и договоров Российской империи" (Москва, 1822. Т. 1—3), а згодом Ф. Мартос здійснив багатотомну публікацію зовнішньополітичних актів Росії34. Видані матеріали дипломатичного характеру української гетьманської держави XVII—XVIII ст. — міжнародні договори, листування з іноземними державами, записи дипломатичних переговорів, посольські інструкції тощо. Від часів Б. Хмельницького збереглося 242 листи та звернення до правителів сусідніх держав35.

Переломним моментом у новітній історії України була Українська революція 1917—1920 pp. З початку 90-х років почалася планомірна публікація джерел, що збереглися від тих часів. Видані, зокрема, документальні матеріали Української Центральної Ради 36, стенограми переговорів між Українською державою і РСФРР у 1918 р. 37

Величезна кількість діловодних документів пов'язана з радянським етапом в історії України. Зосередження в руках Комуністичної партії усіх важелів управління політикою й економікою, запровадження у практику адміністративно-командних методів призвело до значного зростання обсягу документальних матеріалів. З'явилися й нові види джерел, наприклад, матеріали планування народного господарства.

Масового характеру набула публікація документальних джерел. Її здійснювали Археографічна комісія Академії Наук УРСР, Істпарт та його філії, архівні установи. Більшість документів друкувалася в часописах або у вигляді тематичних збірників. Проте тематично публікації були обмеженими, основна увага приділялася проблемам соціальної історії, розвитку продуктивних сил. У публікаціях повніше представлений розвиток промисловості, сільського господарства, робітничий та селянський рух в Україні на різних етапах; окремі публікації присвячені проблемам національно-визвольного руху. З цієї проблематики особливий інтерес викликає фундаментальна публікація документів з історії Кирило-Мефодіївського товариства, до якої увійшло 1610 документів38. Всього за роки радянської влади видано понад 500 збірників документів з історії України, головним чином XIX—XX ст. Для ознайомлення з їх тематикою можна скористатися бібліографічними покажчиками39.

Велику увагу публікації джерел з історії України приділяли вчені української діаспори. Вони продовжили видання "Українського архіву", видання якого в Радянській Україні обмежилося одним випуском у 1929 р. За рубежем (у Нью-Йорку, Парижі, Торонто) до 1986 р. було видано 42 томи цього документального видання. З інших публікацій варто відмітити випуск у 80-х роках Українською Вільною академією (США) серії книг "Джерела з новітньої історії України". Один із томів був присвячений подіям української революції 1917—1921 pp. (Нью-Йорк, 1984). Найбільш повну, тритомну збірку документів з історії української суспільно-політичної думки XX ст. опублікували у Мюнхені історики українського походження Т. Гунчак, Р. Сольчаник40.

Величезна кількість документів з історії визвольної війни українського народу, діяльності ОУН, У ПА вміщена у багатотомному тематичному виданні "Літопис УПА", започаткованому у 1975 р. в Торонто (Канада). Сюди увійшли документи Української Головної Визвольної Ради (т. 8, 9), німецькі документи часів Другої світової війни (т. 6, 7) та ін. Всього виданий 31 том. У 1995 р. започаткована нова серія "Літопису У ПА", що формується на базі вітчизняних архівних джерел і видається в Україні разом із ученими української діаспори. До перших томів цієї серії увійшли матеріали Головного командування УПА (т. 1), а також документи УПА та запілля Волині й Полісся за 1943—1944 pp. (т. 2). Наявність бібліографічних довідників та джерелознавчих оглядів у цьому виданні значно полегшує користування ним41.

Якісно новий етап у публікації джерел з української історії відкрився після відновлення незалежності України. Насамперед, чітко налагоджено видання нормативних документів усіх видів, які друкуються у спеціальних виданнях ("Бібліотека нормативних актів міністерств і відомств України", "Збірник урядових нормативних актів України" та ін.), видані дипломатичні акти суверенної України42.

Характерною рисою цього періоду є відновлення серійних публікацій та видання корпусів джерел. Особливо велику роботу у цьому напрямі проводить Інститут української археографії та джерелознавства НАН України ім. М. С. Грушевського. Інститут започаткував видання 35 серій документальних видань "Джерела історії України", в тому числі актових джерел, пам'яток українського літописання, джерел з історії українського козацтва тощо. З кожної серії вже здійснено по кілька публікацій43.

У серії "Джерела з історії українського козацтва" інститут приступив до здійснення унікального проекту — публікації повного складу архіву Коша Нової Запорізької Січі. Перший том корпусу цих джерел уже вийшов друком44. Почалося видання нової серії "Українського археографічного щорічника" (вийшло шість томів).

Розгорнулася публікація джерел іншими установами, а також окремими істориками. При цьому особлива увага приділяється ліквідації "білих плям" у джерелознавстві, зокрема публікації джерел про голодомор в Україні, масові репресії проти українських громадян45.

У 2001 р. за підтримки вчених діаспори в Україні здійснено унікальне багатотомне видання (дев'ять томів, 14 книг), присвячене тисячолітній історії української соціально-політичної думки (з X ст. по 2001 р.)46.

Відкриття архівних фондів дало можливість значно розширити документальну базу дослідження багатьох проблем української історії. Здійснена, зокрема, публікація джерел з історії визвольної боротьби українського народу 1939—1993 pp.47, з історії Другої світової війни 48. Нові публікації джерел дали змогу оприлюднити приховувані в минулому факти та оцінки багатьох видатних історичних діячів49.

Джерельну базу дослідження історії України значно розширюють публікації документів, які українські вчені здійснюють разом зі своїми колегами з Росії, Польщі, Канади та інших країн. Так, Національна Академія Наук України спільно з Російською Академією Наук та іншими науковими установами здійснює широкомасштабний проект видання збірників "Документы российских архивов по истории Украины". Вчені мають на меті здійснити суцільну публікацію документів, що містять матеріали з історії України, з архівів відомства іноземних справ і військового відомства Росії. Ці унікальні матеріали зосереджені в Російському державному архіві давніх актів. Перший том видання уже вийшов друком50.

У 1994 р. в Україні започаткована нова серія документальних видань "Пам'ятки історії східної Європи: Джерела XV—XVII ст.", яка готується вченими України, Росії та Польщі51. Всі ці публікації значно розширюють документальну базу вітчизняної історії.

Отже, актові й діловодні джерела усіх різновидів займають ключове місце у джерельній базі історії України, містять винятково багату й унікальну інформацію і є цілком доступними для істориків.

Серед писемних джерел української історії одне з важливих місць займають судово-слідчі документи. Відомо, що в житті суспільства судові установи завжди відігравали помітну роль. У документах судових органів відображені, як правило, найгостріші проблеми, що стосуються як окремих осіб, так і підприємств, організацій, партій, рухів і суспільства в цілому. Разом з іншими карально-репресивними органами вони захищали існуючий лад, намагаючись запобігти будь-яким виступам проти нього. Все це визначає неабияке значення судово-слідчих документів для вивчення історичних подій. Різноманітні документи і матеріали, що входять до цього різновиду джерел, можна поділити на три підгрупи:

1. Слідчі матеріали (протоколи обшуку та огляду, протоколи слідства, допитів звинувачених та свідків, очних ставок, донесення агентів, листування слідчих органів, речові докази та ін.).

2. Судові документи (протоколи судових засідань, допитні листи по справі, вироки судів тощо).

3. Матеріали прокурорського нагляду (запити, донесення та інші документи прокурорів).

Звертаючись до цих документів, слід мати на увазі, що в царській Росії, а згодом і в Радянському Союзі політичний розшук був здебільшого інститутом позасудового переслідування людей і збору відповідної інформації. Тому до вказаних вище підгруп слід додати ще одну — матеріали, що відкладалися у каральних органах і не доходили до суду.

За радянських часів з'явилися нові різновиди судово-слідчих джерел, небачені раніше у практиці судочинства цивілізованих країн: розстрільні списки, рішення позасудових надзвичайних органів ("двійок", "трійок"); розписки або приписки про виконання смертних вироків тощо. До судочинних матеріалів цього часу примикають і такі документи, як звернення засуджених до державних і громадських діячів, державних та інших організацій. Наприклад, репресований в роки радянської влади поет В. Стус звертався зі скаргами на рішення судів до секретарів ЦК Компартії України П. Шелеста, Ф. Овчаренка, Голови Президії Верховної Ради СРСР М. Підгорного, до Пен-Клубу тощо73.

На характер судово-слідчих джерел істотно впливає статус у державі судів та інших органів, шо примикають до них, ступінь їх самостійності у вирішенні питань. Наприклад, утручання в радянський час партійних органів у роботу органів судочинства та правопорядку призводило до втрати ними об'єктивного підходу до вирішення справ.

Працюючи з документами судів, карально-репресивних органів, слід мати на увазі, що в їхніх архівах, окрім судово-слідчих матеріалів, відклалися й інші різновиди джерел. Приміром, у польсько-литовську добу суди, що відігравали в той час надзвичайно велику роль у державі, перетворилися на своєрідні сховища найбільш цінних матеріалів з різних сторін життя, насамперед актових джерел, оскільки до актових книг численних судів (гродських, земських, трибунальних, магістратських тощо) вписувалися різного роду умови, договори, зобов'язання приватних осіб, королівські жалувані грамоти, привілеї, сеймівські конституції, статути про податки, наслідки люстрації королівських володінь тощо.

За пізніших часів серед судочинних матеріалів опинилися й речові докази виступів проти існуючого ладу — особисті речі, програми й статути політичних партій та громадських організацій, їх агітаційно-пропагандистська література, преса, твори звинувачених та ін. (ці джерела розглядаються в інших розділах).

Із судово-слідчих джерел особливу цінність для історика становлять матеріали політичних процесів. У Росії, починаючи зі створеного ще на початку XVIII ст. Петром І Преображенського приказу, політичні розслідування стали невід'ємною частиною діяльності карального самодержавно-бюрократичного апарату. В 1802 р. у системі державного управління було створено Міністерство внутрішніх справ, а при ньому організована таємна політична експедиція. Згодом назви установ, їх кількість мінялися, проте незмінним залишалася їхня основна функція — захист самодержавного ладу. Політичний розшук у різні періоди вели такі установи: Особливий секретний комітет, Комітет вищої поліції, Особлива канцелярія, відділення власної його Імператорської величності канцелярії, Департамент поліції Міністерства внутрішніх справ, Слідча комісія для політичних справ при Київському, Подільському і Волинському губернаторі (1846 — 1882). У 1827 р. був створений сумнозвісний корпус жандармів. Він мав п'ять округів, які, наче павутина, обплутали всю Росію. Цінні відомості історик може почерпнути і з кримінальних справ, тим більше, що будь-які виступи проти властей розглядалися судами здебільшого як кримінальні дії.

Обсяг судово-слідчих документів у різні періоди історії був неоднаковим. До початку XIX ст. судово-слідчих справ збереглося небагато, проте звернення до них дає можливість конкретніше уявити форми протесту народних мас проти існуючого ладу. Як приклад, можна навести протокол допиту гайдамаки Семена Гаркуші, учасника Коліївщини (1768), який очолював повстанський загін, що упродовж 15 років діяв в Україні74.

З XIX ст. відклалися свідчення про численні політичні процеси в Росії, що торкнулися багатьох політичних партій, громадських організацій та окремих осіб із України. Великий резонанс у суспільстві мали, зокрема, судові процеси над декабристами (1825), членами Кирило-Мефодіївського братства (1847), Південноросійського союзу (1875). Унаслідок секретності судово-слідчі матеріали за цими та іншими процесами довго не видавалися, хоча в архівах їх збереглася величезна кількість. Лише по справі декабриста П. Пестеля вони складають, наприклад, 72 томи, С. Муравйова-Апостола — 63 томи.

Судочинні матеріали у справах декабристів почали друкуватися лише у 80-ті роки XIX ст., а в більш повному обсязі побачили світ ще пізніше. Починаючи з 1925 р. Центрархів (Москва) розгорнув видання матеріалів Верховного кримінального суду і слідчої комісії у справі декабристів у вигляді серії збірників документів. За п'ять років було видано сім томів, один із яких (шостий) містить матеріали, пов'язані із повстанням Чернігівського полку. З 1950 р. видання серії відновлено. Всього вийшло 18 томів75 (видання буде продовжено). У видання вміщено матеріали попередніх допитів (так звані Допитні пункти і відповіді на них), протоколи очних ставок, витяги із показань інших осіб, листи до слідчих і органів державної влади, документи, виявлені під час обшуків, донесення агентів поліції, протоколи слідства та суду тощо. Особливо цінним для істориків є 16-й том, випущений у 1985 р. У ньому вперше опубліковано журнали Слідчого комітету у справі декабристів і доповідні записки його голови А. Татіщева Миколі І. Ці документи дають можливість прослідкувати усі перипетії справи декабристів й орієнтуватися у всіх інших томах серії.

Чимало цінних свідчень про піднесення національно-визвольного руху в Україні у XIX ст. містять матеріали судового процесу над членами Кирило-Мефодіївського товариства, першої в Росії політичної організації національного характеру. їх удалося оприлюднити лише у 1990 р. в серії "Джерела з історії суспільно-політичного руху на Україні XIX — початку XX ст."76 До трьох томів документів увійшли журнал слідства, загальні матеріали, а також судові справи на 17 членів товариства — Т. Шевченка, П. Куліша, М. Костомарова, М. Гулака, В. Білозерського, О. Навроцького, Г. Андрузького та ін.

Велика кількість судочинних джерел залишилася віл радянської доби історії України. В адміністративно-командній системі радянської влади карально-репресивні органи відігравали домінуючу роль, вони були головним знаряддям політики придушення інакомислення. Більшовики ще в лютому 1918 р. створили комісію по боротьбі з контрреволюцією. З кінця 1918 р. на підконтрольній їм території почала діяти Надзвичайна комісія по боротьбі з контрреволюцією, спекуляцією та посадовими злочинами. Пізніше (з 1922 р.) ці функції були передані створеному НКВС Державному політичному управлінню УСРР, а згодом — Народному комісаріату внутрішніх справ та Комітету державної безпеки. Таким чином, у Радянському Союзі та його республіках, зокрема в УРСР, карально-репресивні органи із надзвичайних поступово перетворилися на невід'ємну складову каральної системи держави. Спираючись на ці органи, власті проводили масові репресії, депортації населення. В умовах масового терору в СРСР відбувалося безпрецедентне зростання судово-слідчих справ, що супроводжувалося фальсифікаціями з метою штучної організації на догоду властям голосних справ, процесів. Ініціатором такої політики нерідко виступали центральні та місцеві органи Комуністичної партії. Наприклад, 3 серпня 1937 р. Секретар ЦК ВКП(б) Й. Сталін надіслав секретарям ЦК нацкомпартій та обкомів партії шифрограму, в якій давалася вказівка організувати "...в кожній області по районах 2-3 відкритих показових процесів над ворогами народу — шкідниками сільського господарства, які пробралися до районних партійних, радянських і земельних органів". Місцевій пресі було доручено широко висвітлювати ці процеси з метою мобілізації колгоспників "на боротьбу з шкідництвом та його носіями"77.

До 1991 р. документи радянських карально-репресивних органів залишалися недоступними для дослідників. Після проголошення незалежності України частина з них була розсекречена і передана до державних архівів. Наприклад, до Центрального державного архіву громадських об'єднань України передано понад 34 тис. справ репресованих по м. Києву та Київській області за період з 1919 по 1950 р., у тому числі слідчі справи О. Грушевського, А. Кримського, В. Липківського, В. Симиренка та ін. Ці матеріали дають можливість не лише простежити долю конкретних людей, а й реально уявити масштаби репресій, оцінити загальну політичну обстановку в Україні в той час.

За останні роки розгорнулася велика робота щодо публікації судово-слідчих джерел. Одними із перших опубліковані матеріали сфальсифікованого владою судового процесу "Спілки визволення України", що відбувся 9 березня — 19 квітня 1930 р. в м. Харкові і став прологом великого терору в Україні. У ході процесу були засуджені 45 представників української інтелігенції. На роль керівника неіснуючої організації було "обрано" видатного вченого-українознавця С. О. Єфремова. Згодом було заарештовано ще 700 осіб, а всього після процесу, на думку дослідників, було заарештовано, знищено або заслано понад 30 тис. осіб. Лише в 1995 р. вперше були опубліковані документи, присвячені цьому процесу (56 документів) — протоколи допитів, свідчення, доповідні записки працівників ДПУ України, протоколи очних ставок, листи, заяви, обвинувальний вирок, витяги із протоколів судової "трійки", акти про виконання смертних вироків78. Завісу над діяльністю каральних органів радянської влади відкриває також збірник документів, присвячений діяльності цих органів79. До 60-річчя Соловецької трагедії був виданий двотомник документів, у якому вміщено матеріали про розстріл на Соловках у 1937 р. 1111 в'язнів. Тут уміщені також протоколи допитів, анкети звинувачених, ордери на арешти, матеріали оперативної розробки в'язнів, акти про виконання вироків тощо80.

Великий масив судочинних документів пов'язаний із репресіями в Західній Україні. У 1939 — 1940 pp. тут почали здійснюватися масові репресії та депортації населення. Усього за політичними ознаками було репресовано до початку війни 1 173 170 осіб (понад 10% населення регіону). Цій зловісній події присвячені судочинні документи та інші матеріали збірників, виданих у 1996— 1998 pp.81 Наприкінці 90-х років почалася підготовка спільного українсько-польського видання "Польща та Україна у 30 — 40-х роках XX ст.: Невідомі документи з архівів спецслужб". До збірників увійдуть матеріали про репресії у Західній Україні в 1939—1941 pp., а також польсько-українські насильственні переселення 1944— 1947 pp.

Публікація джерел про репресії радянських часів здійснюється у щоквартальнику "З архівів ВУЧК—ГПУ— НКВД—КГБ", який виходить із серпня 1994 р. У розділі "З літопису колишніх спецслужб" тут друкуються численні судово-слідчі документи. Аналогічні документи уміщуються і в книгах серії "Реабілітовані історією", що видаються у регіонах України.

Київське наукове товариство ім. Петра Могили започаткувало серію документальних видань "Україна у XX ст.", в якій поставило за мету розкрити різні вияви масового терору в Україні у 1917 — 1945 pp. Серію відкрила монографія С. Білоконя, присвячена проблемам терору в Радянському Союзі82. Наступні шість томів уміщують тематичні підбірки документів (діяльність органів ЧК— ОГПУ—НКВД; "Спілка визволення України"; переслідування церкви; цензура в Україні; українські діячі 1917 — 1945 pp.; масони в Україні тощо). Значну частину документів складатимуть судово-слідчі матеріали, використання яких допоможе історикам об'єктивно відтворювати трагічні сторінки історії України.

Оскільки за радянських часів на органи ВЧК—ОГПУ— КДБ покладався не лише політичний розшук, а й стеження за настроями людей, інтерес для істориків представляють інформаційні та агентурні матеріали цих органів про становище на місцях. На жаль, публікація таких матеріалів лише починається. Одне із значних видань такого роду започатковане в Росії. Воно присвячене становищу на селі в різних регіонах СРСР, у тому числі в Україні. У першому томі видання уміщені вельми красномовні матеріали про становище в українському селі, про повстанський рух у сільській місцевості в перші роки радянської влади83.

ДОКУМЕНТИ ГРОМАДСЬКИХ ОБ'ЄДНАНЬ ТА ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ

Із зародженням громадських рухів, об'єднань, а згодом і політичних партій виник новий різновид історичних джерел — документи і матеріали цих організацій. Пізнавальна цінність для історика джерел цього походження зумовлюється тим, що звернення до них дає можливість докладно вивчити не лише внутрішню історію партій та об'єднань, їхні цілі, стратегію, тактику, засоби боротьби, які вони використовували, а й простежити їх уплив на розвиток історичних подій, зокрема політичне, соціально-економічне та духовне життя країни у той чи інший період.

Типологія документів політичних партій і рухів досить широка. В її межах можна виділити кілька груп:

• статути партій та об'єднань. Вони визначають організаційну побудову та принципи діяльності, функції центральних та місцевих органів, права й обов'язки їх членів;

• програмні документи партій та об'єднань. У них окреслюються цілі як кінцеві, так і на певних етапах розвитку суспільства, практичні завдання та методи їх здійснення. До цієї групи належать також заяви партій щодо їхнього ставлення до найболючіших повсякденних проблем;

• матеріали з'їздів, конференцій, пленумів, засідань центральних і місцевих органів партій та об'єднань. Це наймасовіше джерело партійного походження, що дає уявлення про практичну діяльність партій та об'єднань;

• листування партійних і громадських організацій, інші документи про їх практичну діяльність;

• виступи на з'їздах, конференціях, у пресі лідерів партій та об'єднань, у яких роз'яснюються й коментуються документи цих організацій, а також їхня практична діяльність;

• комплексним джерелом є партійна преса, в якій представлені майже всі вищеназвані різновиди документів, а також інші матеріали, що висвітлюють діяльність партій та об'єднань.

Поява перших національно-патріотичних об'єднань опозиційного характеру в Україні пов'язана з розгортанням національно-визвольного руху на зламі XVIII— XIX ст. У 50 — 70-ті роки XIX ст. найбільш поширеною формою таких об'єднань були українські громади — організаційно слабкі осередки, більшість з яких не мала спочатку навіть програмних документів. Вони діяли у Петербурзі (з 1858 p.), Києві (1861), Полтаві (з 1861 p.), Чернігові (з 1861 p.), Харкові (1861), Одесі (початок 70-х років), Єлисаветграді (70-ті роки). Незважаючи на їх заборону царизмом наприкінці 70-х років, вони продовжували свою діяльність. Більше того, на початку 80-х років у ново громаді з'явилися і програмні документи.

У 1891 р. група студентів, яка відвідала могилу Кобзаря у Каневі, заснувала "Братство Тарасівців", таємна робота якого розгорнулась головним чином у Харкові. У 1897 р. за ініціативою С. Кониського та В. Антоновича відбувся установчий з'їзд Всеукраїнської загальної організації, що об'єднала патріотично налаштованих людей різних політичних поглядів, яких згуртовувала любов до України.

Всі ці організації здебільшого займалися освітньо-культурницькою або науковою роботою українського спрямування. Вивчення їх історії утруднюється тим, що документів про їхню діяльність збереглося небагато, хоча програми, статути деяких із них опубліковані84. Значний пласт документів про діяльність цих організацій відклався і в судово-слідчих справах царських каральних установ (див. 5. 6).

На західноукраїнських землях поштовхом до розвитку національно-визвольного руху була революція 1848 р. у країнах Європи. У формуванні вимог щодо надання Галичині національно-територіальної автономії важливу роль відіграла створена у травні 1848 р. у Львові Головна Українська Рада, в якій були представлені різні групи інтелігенції краю та її газета "Зоря Галицька".

У наступні роки організаційною формою задоволення національно-культурних потреб населення Західної України були численні осередки культурно-освітнього товариства "Просвіта", заснованого в 1868 р. за ініціативою А. Вахнянина. Просвітницький рух згодом поширився і в Наддніпрянській Україні, проте був заборонений радянською владою, а в Галичині осередки "Просвіти" діяли до 1939 р. і відновили свою діяльність наприкінці 80-х років.

Значного поширення в Україні набув народницький рух. Українці брали активну участь у діяльності таємних загальноросійських революційно-демократичних організацій "Земля і воля" (1861 — 1864), "Народна воля" (1879) та ін. Численні організації, гуртки і групи народників створювалися у містах України: гуртки "чайківців" (1869 — 1874, Київ, Одеса, Херсон), "Київська комуна" (1873, Київ), "Південні бунтарі" (друга половина 70-х років, Одеса), "Таємна дружина" (1877, Чигиринщина), гурток В. Осинського (1877 — 1879, Київ), "Південноросійська група народовольців" (1891, Київ) та ін. Діяльності народників присвячені численні документальні публікації85.

Збереглися джерела про робітничі організації в Україні, зокрема про "Південноросійський Союз робітників" (1875, Одеса), документи якого опубліковані86.

З 90-х років XIX ст. збереглися програмні документи українських політичних партій, перші з яких з'явилися у Галичині. В 1890 р. у Львові була заснована Русько-українська радикальна партія, а в 1899 р. — Українська національно-демократична партія та Українська соціал-демократична робітнича партія.

У 1900 р. у Харкові виникла Революційна українська партія, а в 1905 р. на її базі створена Українська соціал-демократична робітнича партія. На початку XX ст. в Україні з'явилися перші соціал-революційні організації, на базі яких у 1917 р. була заснована Українська партія соціалістів-революціонерів.

За ініціативи М. Грушевського у 1908 р. була зроблена спроба об'єднати політичні партії українського спрямування в "Товариство українських поступовців", яке в період Української революції 1917 — 1920 pp. стало фундатором створення Української Центральної Ради. Попри істотні відмінності програмних настанов більшість утворених партій об'єднувала благородна ідея національного визволення українського народу, відновлення української державності. Програми українських політичних партій, що діяли в Україні наприкінці XIX — на початку XX ст., опубліковані, так само як і аналогічні документи російських партій, що діяли толі на українських землях87.

Важливу джерельну інформацію містять документи загальноросійських політичних партій — більшовиків, меншовиків, бундівців, кадетів, які мали в Україні свої організації. Насамперед це стосується Російської соціал-демократичної робітничої партії, що утворилася у 1898 р. Прихід більшовиків до влади в Росії у 1917 p., а згодом і в Україні на багато десятиріч визначив характер її розвитку, призвів до монополії єдиної ідеології. Всі інші партії були заборонені. Лише в Західній Україні до 1939 р. продовжували діяти різні громадські об'єднання та політичні партії українського спрямування.

Документи з історії Комуністичної партії України як загону КПРС потребують окремого розгляду, оскільки вони визначали діяльність усіх гілок влади — законодавчої, виконавчої, судової, напрями розвитку країни в усіх сферах її життя — політиці, економіці, духовній сфері. Комуністична партія України ніколи не була самостійною у своїх рішеннях, а являла собою лише один із загонів КПРС, тому для аналізу подій в Україні слід використовувати джерела не лише з історії Компартії України, а й КПРС у цілому.

Основні документи партійних органів представлені у багатотомному виданні "Комуністична партія Радянського Союзу в резолюціях і рішеннях з'їздів, конференцій та пленумів ЦК"88, що охоплює період з 1898 по 1985 р. Більш повно документи КПРС представлені у щорічнику "Справочник партийного работника", який виходив (з перервами) з 1926 по 1991 р. У ньому вміщувалися постанови пленумів ЦК КПРС, Ради Міністрів СРСР, найважливіші постанови ВЦРПС та ЦК ВЛКСМ за відповідний рік. Останній, 30-й випуск цього видання охоплює події 1990 року. До частини випусків, що уміщують документи до 1984 p., є довідковий том 89. Найважливіші партійні документи з господарського будівництва друкувалися також у багатотомному виданні "Решения партии и правительства по хозяйственным вопросам". Видані також стенограми або протоколи більшості з'їздів і конференцій РСДРП - РКП(б) - ВКП(б) - КПРС.

Найважливіші джерела з історії Комуністичної партії України вміщені в узагальнюючих збірниках документів з'їздів та конференцій партії90. Опубліковані також протоколи або стенограми окремих з'їздів91, проте документи більшості з них друкувалися лише вибірково (звіти ЦК, основні рішення, директиви тощо) під стандартною назвою "Матеріали.... з'їзду Комуністичної партії України". Такі видання присвячені з'їздам, починаючи з 16-го (1949 р.) і закінчуючи 28-м (1990 p.).

Досліджуючи джерела з історії Комуністичної партії, слід ураховувати такі їхні специфічні риси, як популізм й утопічність багатьох програмних настанов, заідеологізованість директив, у тому числі й тих, що стосувалися проблем господарського будівництва, відрив від реального життя та упередженість в оцінках багатьох явищ дійсності. У 1961 р., наприклад, за пропозицією М. Хрущова XXII з'їзд КПРС прийняв нову програму партії, в якій ставилося завдання побудови до 1980 р. в СРСР матеріально-технічної бази комунізму. Інший генеральний секретар ЦК КПРС Л. Брежнєв усупереч реальним фактам у 1967 р. констатував побудову в СРСР розвинутого соціалістичного суспільства.

Працюючи з документами КПРС, слід ураховувати й таку їх особливість, як відмову партійних органів від визнання принципових помилок, допущених у практичній діяльності у попередні роки. Винятки у цьому відношенні були поодинокі. Наприклад, упродовж 1946 — 1951 pp. ЦК КП(б)У прийняв низку постанов із проблем розвитку науки та культури в Україні, у яких піддав нищівній критиці відомих представників української інтелігенції — учених, письменників, композиторів, художників, звинувачених у буржуазному націоналізмі та космополітизмі. Ці постанови, що призвели до репресій і творчого спаду, а нерідко й припинення діяльності багатьох митців та учених, до застою в науці, були скасовані, як політично помилкові, під тиском громадськості лише у 1990 р. на хвилі гласності та перебудови.

У XX ст. в Україні зросла кількість громадських об'єднань різного спрямування, які, не називаючи себе партіями, справляли значний вплив на історичні події. Це, насамперед, професійні спілки, що з'явилися в Україні на початку 1905 р. Спочатку вони створювалися як заводські комісії, депутатські і делегатські збори робітників та службовців, але незабаром набули характеру звичайних спілок професійного спрямування, які в складних умовах царизму активно боролися за інтереси трудящих. Уже в 1907 р. профспілки України об'єднували близько 60 тис. робітників та службовців. Особливо бурхливу діяльність вони розгорнули в 1917 — 1920 pp., активно впливаючи на розвиток революційних подій. Саме цей період їх діяльності найповніше відбився в опублікованих документах92. За радянських часів профспілки поступово втратили свою самостійність, перетворились на складову адміністративно-командної системи, хоча в соціальній сфері вони продовжували відігравати певну роль. Діяльність профспілок у роки радянської влади відображена у стенограмах з'їздів, конференцій профспілок, збірниках постанов профспілкових органів різного рівня.

В окремі періоди на території України діяли різні громадські організації, що залишили помітний слід в її історії. Так, 4 серпня 1914 р. у Львові виник "Союз визволення України", що діяв до 1919 р. До його складу входили в основному вихідці із Наддніпрянської України. До останнього часу діяльність цієї організації висвітлювалась не об'єктивно, заполітизовано, що спонукало істориків (хоча й із великим запізненням) оприлюднити основні документи Союзу, щоб громадськість мала об'єктивне уявлення про його роботу93.

Упродовж останніх років в Україні почали з'являтися публікації документів про діяльність такого радикального національно-патріотичного об'єднання як "Організація українських націоналістів" (ОУН), заснованого в 1929 p., яке протягом майже усього періоду свого існування діяло у глибокому підпіллі або в еміграції. Лише після проголошення незалежності України вищі керівні органи ОУН змогли діяти легально на території нашої країни. Документи ОУН, які раніше друкувалися лише за кордоном, у 1992 р. вперше з'явилися в Україні, що дало змогу історикам об'єктивно досліджувати роль цієї організації у політичному житті нашої країни94.

Така ж доля спіткала документи дисидентських і правозахисник організацій, які діяли за радянських часів в Україні і за її межами у 50 — 80-ті роки XX ст., зокрема Української Гельсінської групи, що виникла у 1978 р. Матеріали цих організацій друкувалися спочатку виключно за рубежем і лише недавно побачили світ в Україні95.

Що ж до офіційних громадських об'єднань і творчих спілок, що діяли в Україні, то джерела з їх історії досить відомі, оскільки вони включалися регулярно до збірників документів з історії радянського суспільства.

Наприкінці 80-х років XX ст. на політичній арені України легальну діяльність розгорнули нові громадські об'єднання та політичні партії, документи яких становлять інтерес для вивчення новітньої суспільно-політичної історії України. У вересні 1989 р. з ініціативи творчої інтелігенції утворено масову суспільно-політичну організацію — Народний Рух України, яка відразу ж активно включилася у процес національного відродження України, завоювання нею незалежності. Згодом Народний Рух України трансформувався у партію, а ще пізніше на його базі сформувалося кілька політичних партій, у тому числі таких, що використовують у своїх назвах слово "рух". Оскільки Рух відіграв значну роль у боротьбі за незалежність України, фахівці виявляють великий інтерес до документів цього об'єднання. Чимало з них уже опубліковано96.

В період проголошення суверенітету і незалежності України та упродовж наступних років кількість політичних партій у країні швидко зростала. Сьогодні у нашій державі зареєстровано понад 100 партій. Лише у 1999 — 2000 pp. їх виникло більше як 30. В Україні нині діють як украй ліві партії, наприклад, Партія комуністів (більшовиків) України, Прогресивна соціалістична партія, Союз комуністів, так і вкрай праві — Конгрес українських націоналістів, Соціал-національна партія України. Проте більшість партій дотримується поміркованих, центристських позицій. Частина програмних документів діючих в Україні партій опублікована97. Певну допомогу історику в пошуку джерел з цієї проблематики можуть надати довідники політичних партій України98.

Упродовж останніх століть нагромаджено величезний масив джерел партійного походження. Значення документів тієї або іншої політичної партії чи громадського об'єднання визначається, насамперед, тією роллю, яку вони відігравали чи відіграють у житті України. Рівень доступності партійних джерел також не однаковий, оскільки не всі партії та об'єднання приділяли належну увагу своєчасному створенню, збереженню та публікації джерел з історії своєї організації. У публікаціях ще недостатньо представлені документи сучасних політичних партій та рухів. Більшість документів цих об'єднань можна знайти лише в періодичній пресі. На жаль, багато хто із лідерів різних об'єднань згадують про джерела лише тоді, коли мова заходить про партійні ювілеї. Так сталося з Українською спілкою студентів, керівництво якої вирішило відновити десятирічну історію цієї організації і видати збірник документів, присвячений її діяльності". Ось чому дослідження опублікованих партійних джерел слід поєднувати з роботою над архівними джерелами, більшість з яких зосереджена у Центральному державному архіві громадських об'єднань України, а також в Центральному державному архіві-музеї літератури і мистецтва України. Матеріали з історії більшості профспілок зберігаються в архіві Федерації профспілок України.

Поиск по сайту: