Загальна формула руху капіталу

Логічно постає запитання, яким є механізм появи цього надлишку (приросту) вартості, отриманого капіталістом після реалізації результатів виробництва, порівняно з тим, що він спочатку авансував на придбання факторів виробництва.

Достатньо ґрунтовну відповідь було дано К. Марксом в першому томі «Капіталу». Аналіз загальної формули капіталу та її суперечностей довів життєздатність формули: гроші — товар — гроші (Г—Т—Г), тобто гроші обмінюються на товар, який знову обмінюється на гроші. На перший погляд, дана формула не має змісту, оскільки гроші розрізняються лише кількістю. Тобто дана формула матиме сенс за умови, коли отримані гроші після продажу товару будуть кількісно більші від тих грошей, які були витрачені на купівлю попереднього товару. Це можна виразити так: Г—Т—Г1, де Г1 = Г + D приріст (наприклад, 100 гр. од. — Т — 110 гр. од., де приріст 10 гр. од).

Дану формулу Маркс назвав загальною формулою капіталу. З неї виходить, що приріст грошей виникає з обігу, але саме це, за марксизмом, суперечить закону вартості (еквівалентному обміну), оскільки сам обіг вартості не створює. У той же час приріст грошей не може виникнути поза обігом. У цьому — сутність суперечності загальної формули капіталу. Скільки гроші в обігу «не крути», їх сума, з точки зору всього суспільства, не зміниться. Може відбутися лише перерозподіл цієї суми між суб’єктами процесу купівлі-продажу. Так, один купив товар за 100 гр. од., а продав за 110 гр. од., тобто «виграв» 10 гр. од. як продавець. Але з часом, щоб продавати, він повинен теж купувати, а тому ті 10 гр. од., що він додатково отримав як продавець, даний суб’єкт втратить, коли стане покупцем.

Припустимо, що є два виробника: пан «X» і пан «Y». Перший виготовляє молоко, а другий — хліб. За день «Х» випиває літр молока і отримує відповідне задоволення своїх потреб в їжі, «Y» — з’їдає кілограм хліба і теж отримує задоволення частки своїх потреб. Постає запитання, а чи буде для кожного з них відповідно така сама корисність (цінність) від споживання другого літра молока і другого кілограма хліба, як і в перший раз? Ні, не буде. Але якщо вони зможуть організувати обмін 1 літра молока на 1 кілограм хліба, то обидва отримають збільшення розмірів корисності (цінності) своїх продуктів, в результаті чого зросте рівень їхнього задоволення. У той же час затрати праці, закладеної в кілограмі хліба і літрі молока, не змінились.

Як же розв’язується в «Капіталі» ця суперечність? Маркс виходить з того, що такий приріст вартості може виникнути лише зі споживчої вартості товару, який купується. Таким товаром, споживча вартість якого має оригінальну властивість бути джерелом вартості, є робоча сила (здатність людини до праці). Специфіка цього товару полягає у здатності робочої сили створювати вартість, яка перевищує її власну вартість.

Процес споживання робочої сили є одночасно і двоїстим процесом виробництва та створення додаткового продукту. Тому вартість створеного товару більша за вартість робочої сили на величину додаткового продукту.

Наймаючи працівників, підприємець (капіталіст) купує не лише їхню здатність до праці (чи послуги праці), а й найголовніше — здатність до створення додаткового продукту. За Марксом, домінуючою, узагальнюючою формою цього продукту при капіталізмі є додаткова вартість, яку він позначив буквою M (від нім. mehrwert — додаткова вартість).

Додатковий продукт — це результат специфіки виробничої діяльності людини створювати більше споживчих благ, ніж їй самій необхідно для відтворення себе як працівника й особистості в цілому, тобто необхідного продукту. Така особливість продуктивної діяльності притаманна людям за всіх часів, оскільки без цього суспільство не змогло б взагалі існувати, а тим більше розвиватися. Так, якби в первісному суспільстві продуцент (здобувач) їжі сам усе споживав, то звідки було б узяті засоби для утримання і розвитку дітей? Адже вони самі цього робити ще не можуть.

Таким чином, у політекономічному трактуванні необхідний продукт — це частка суспільного продукту, що створена працівниками в сфері виробництва, потрібна для нормального, з точки зору існуючих соціально-економічних умов, відтворення фізичних і духовних здібностей працівників та членів їх сімей.

Додатковий продукт — це частка суспільного продукту, що створюється безпосередніми виробниками понад величину необхідного продукту.

Додатковий продукт завжди відігравав особливу роль у розвитку людського суспільства. Всю ініціативу, свої фізичні та духовні здібності люди врешті-решт завжди спрямовували на виробництво і привласнення додаткового продукту.

Багатство народів, благополуччя їх держав є лише формою матеріалізації додаткового продукту. Держава, підприємці (бізнесмени) організовують свою справу з однією метою: виробити та отримати додатковий продукт у тій чи іншій грошовій формі: прибутку (в т. ч. й торговельного), ренти, позичкового процента. Без цього немає ні суспільного виробництва, ні підприємницької ініціативи.

Грошовий вираз додаткового продукту при капіталізмі, марксистська політекономія трактує як неоплачену працю працівника, або додаткову вартість. Остання, як і вся новостворена вартість (V + M), за Марксом, є продуктом виключно живої праці. Процентне відношення додаткової вартості до змінного капіталу називають нормою додаткової вартості (m1), або рівнем експлуатації робочої сили. Рівень експлуатації визначають також через процентне відношення додаткової праці до необхідної праці. (З цього приводу в марксистській літературі робочий день поділяють на: а) необхідний робочий час (період, за який працівник створює еквівалент вартості необхідного продукту (або вартості робочої сили); б) додатковий робочий час (період, за який створюється вартість понад вартості робочої сили).

У західній економічній теорії існує й інша концепція щодо виняткової ролі живої праці у створенні нової вартості, в т. ч. і додаткового продукту. Так, економікс трактує нову вартість як винагороду капіталіста (підприємця) за організацію виробництва, ініціативу, ризик тощо. Ця винагорода — функція від використання всіх факторів виробництва. При цьому, згідно з розрахунками американських дослідників проблем економічного зростання (модель Кобба—Дугласа), внесок живої праці у новостворену вартість становить близько 3/4, решта факторів — 1/4. За таких різних підходів до механізму утворення нової вартості, навіть у назвах її складових, виявляється класово ідеологічний підтекст.

Поиск по сайту: