Етичні вчення Нового часу

Етична думка Середньовіччя та Відродження.

Середньовічна європейська етика безпосередньо пов'язана з християнською релігією. Центральне місце у ній приділяло­ся темі Бога і людини. Усі морально-етичні повчання цієї епохи зводяться, насамперед, до того, щоб вказати шляхи, які ведуть у царство Небесне. В основі будь-яких філософсько-мо­ральних роздумів лежить тлумачення текстів священного пи­сання — Біблії.

Моральна концепція християнства виходить із розуміння того, що Бог — єдина творча сила. Він — найвище Благо і мо­ральний Абсолют.

Людина, на відміну від усіх інших істот, схожа з Творцем, тому їй надані дух і свобода волі. Але у своєму реальному іс­нуванні людина не така, яка повинна бути за призначенням. Особливе місце в осмисленні цих та інших питань христи­янської етики займають два її найяскравіші представники — Августин Аврелій (Блаженний) і Фома Аквінський (Акві-нат).

Августин Блаженний (354—430 рр.) — автор сотень тво­рів, значними серед яких є «Про святу Трійцю», «Про град Божий», «Сповідь».

Для Августина Бог — джерело і критерій моральності, ви­ща сутність, протилежна земній чуттєвості. Августин стверджує існування трьох головних видів гріха, які він називає похіттю. Перший вид — похіть плоті, спряму­вання до почуттєвих радощів і насолод. Другий — похіть гор­дині, жадоба самоствердження на тлі різних видів діяльності. Третій — похіть очей: це потяг до пізнання, осягнення таєм­ниць природи, дізнавання про світ того, про що знає тільки Бог.

Новий напрям духовного життя, який досяг розквіту в XIII ст., був пов'язаний з раціоналізацією світосприйняття, а його виразником був Фома Аквінський (1225—1274 pp.), го­ловними працями якого вважаються «Сума теології» і «Сума язичників».

За Аквінським, найвище людське благо — поєднання лю­дини з Богом, а найвище блаженство — у безпосередньому інтелектуальному спогляданні Бога. Кінцева мета людини — у пізнанні, спогляданні й любові ^,о Бога.

Особливе місце серед етичних вчень епохи Відродження займає концепція Нікколо Макіавеллі (1469—1527 pp.), який вперше чітко розподіляє принципи моралі та політики. Макіавеллі не відкидає моральний ідеал християнства, але вказує на його невідповідність реаліям життя. Вчення Макіавеллі стало основою для ідейних настанов «матсіавелЬма», взяло на озброєння тезу про чіткість розпо­ділу моралі й політики та підлеглість моралі політичним зав­данням.

Етичні вчення Нового часу.

Культура Нового часу (XVII—XIX ст.) і, відповідно, ново­європейська етична думка формуються за умов розвитку бур­жуазного засобу виробництва і раціоналістичного типу свідо­мості.

Етичні системи Західної Європи XVII ст., епохи зароджен­ня раціоналізму, характеризуються складною і суперечливою взаємодією християнського вчення про розумність створеного Богом світу

Мислителями того часу, Томасом Гоббсом (1588—1682 pp.), Кокком (16Ъ2 —1704 pp.), Бенедиктом Спінозою (1632—1677 рр.) та іншими, створювалася одна з найзначні-ших побудов суспільної думки Нового часу — теорія природ­ного права, відповідно до якої право зумовлюється силою, що визначає суверенітет як особистості, так і держави.

У філософсько-етичній рефлексії XVIII ст., що успадковує та змінює одночасно ідеї морального розвитку XVII ст., од­нією з центральних стала тема осмислення людської природи, її сталості та мінливості, залежності й незалежності від зов­нішніх умов або середовища. Ж.-Ж. Руссо (1712—1778 рр.) у своїх головних творах «Нова Елоїза», «Еміль, або про виховання», «Сповідь», а та­кож «Мрії аматора самотніх прогулянок», «Міркування про походження і підставу нерівності серед людей», «Про суспіль­ний договір людини, дані йому природою основи здоров'я і моральності» ставить питання про емоційну спільність індиві­дів, про можливість здолання морального відчуження між людьми.

Дега Дідро (1713—1784 pp.), відомий своєю «Енциклопе­дією» і філософськими романами («Жак-фаталіст і його хазя­їн» тощо), вважав вихідним джерелом виховання людини по­чуття, але при цьому визнавав і роль розуму (мислення), підкреслюючи їх взаємозв'язок.

Клод Адріан Гельвецій (1715—1771 рр.) у своїй праці «Про розум» розглядає принцип почуття в антропологічному ракурсі, тобто дивиться на почуття як на джерело і двигун усього в світі моральному.

Наприкінці XVIII ст. найвизначнішою фігурою у розвитку європейської етичної думки став Імануіл Кант (1724— 1804 pp.), який стверджував, що етика нічого не запозичує з інших наук про людину, а моральні принципи існували набагато раніше емпіричного знання про навколишній світ.

Поиск по сайту: