Федеративні відносини в Росії

Федеративна модель державного устрою Росії, яку її прибічники беруть за взірець для України, має такі унікальні особливості, що не притаманні нашій державі. А негативні наслідкі такої федеративної форми правління в Росії, змушують українське керівництво замислитися, чи варто багатонациональній, але історично унітарній Україні взагалі змінювати державний устрій. Принаймні найближчим часом. Приклад централізації влади в РФ Москвою демонструє, що допоки в Україні не сформується власна політична нація, зміна устрою в Україні до позитивних наслідків не призведе

Федеративні відносини в Росії

Унікальність федеративного державного устрою Російської Федерації полягає в тому, що вона поєднує велику кількість складників (89 суб’єктів), адміністративно-територіальних (областей, країв) та національно-територіальних одиниць (національних республік, автономних округів та автономної області). Крім того, існують входження одних суб’єктів федерації до складу інших. І, нарешті, слід зазначити й істотні відмінності в рівні економічного розвитку регіонів (близько 10 регіонів-донорів федерального бюджету та решта отримувачі фінансової допомоги).

Втім Росія є федеративною державою тільки за назвою. За своєю суттю це значною мірою децентралізована ще в недалекому минулому унітарна держава, в якій центральна влада намагається максимально відновити керованість країною.

Децентралізація Росії стала продовженням розпаду СРСР. Знаковим в цьому плані став заклик президента Б.Єльцина до суб’єктів федерації брати собі стільки суверенітету, скільки ті забажають. Наслідком стала суверенізація національних республік, після якої населені переважно етнічними росіянами області та краї також розпочали боротьбу за розширення своїх прав.

Щодо майбутнього Російської Федерації саме як федеративної держави, існують різні, часто полярні точки зору. Доволі поширеним є погляд, який пропагує повернення до традиційної для імперської Росії унітарної форми адміністративно-територіального устрою з широкими повноваженнями для органів місцевого самоврядування. Проте на сьогодні стан місцевого самоврядування на теренах Російської Федерації -жалюгідний.

Необхідно зазначити, що в масовій свідомості росіян помітним є, насаджуване, поміж іншим, й правлячою верхівкою, еклектичне поєднання залишків радянської свідомості з відновлюваною й культивованою величчю дореволюційної Росії. Наочним прикладом такого явища є одночасне існування герба РФ у вигляді двоголового орла, державного біло-синьо-червоного прапора та державного гімну на мелодію гімну СРСР, слухаючи який в пам’яті спливають рядки тексту гімну Радянського Союзу.

Порівняно з Україною, Російська Федерація задля забезпечення свого існування повинна відповідати на значно більшу кількість зовнішніх та внутрішніх викликів. Розпочатий президентом В.Путіним наступ на регіональних керівників та олігархів, ймовірно, має на меті отримання необхідних коштів для модернізації Росії, з тим, щоб посилити позиції країни на міжнародній арені. Здійснити таку модернізацію потрібно доволі швидко, допоки не вичерпаються природні ресурси країни, стане небоєздатним успадкований від СРСР арсенал ядерної зброї. Виконати це завдання можна лише відновивши керованість регіонів та продовжуючи політику централізації.

Між тим, забезпечуючи виживання своєї країни, російські можновладці прагнуть використовувати економічний потенціал колишніх радянських республік. Звісно, подібна політика Російської Федерації не відповідає національним інтересам України. Й оскільки потенціал нашого північного сусіда значно більший, потрібно визнати, що український вплив на розвиток Росії незначний.

Територіальний устрій України

Між тим, й в українському суспільстві час від часу виникають дискусії про те, який територіальний устрій є кращим для країни: теперішній унітарний чи федеративний. Прибічники останнього вважають, що федералізація сприятиме наближенню влади до народу, заважатиме надмірній концентрації влади в руках центру, надасть потужний імпульс розвитку регіонів, забезпечуватиме умови для розвитку в суспільстві багатоманітності в різних її проявах (культурному, мовному й т.і), врешті-решт сприятиме зміцненню демократичних засад у функціонуванні державного механізму та суспільному житті. Проте, чи обов’язково заради досягнення поставлених цілей змінювати існуючий територіальний устрій на федеративний? Чи можна з певністю стверджувати, що федералізм розв’яже ті проблеми, заради вирішення яких, його пропонують запровадити? Можливо чи ні покращити функціонування державного механізму за умови збереження сьогоднішнього устрою України? Наскільки на часі є потреба перетворювати Україну у федерацію?

За чинною Конституцією Україна є унітарною державою, як і більшість європейських держав (винятки становлять Австрія, Бельгія, ФРН та Швейцарія). Як бачимо, унітарний територіальний устрій є характерним для європейського континенту. Якщо взяти до уваги світовий досвід, з”ясується, що більшість сучасних міцних та демократичних федерацій (США, ФРН, Австрія, Індія, Швейцарія) створені з суб’єктів, які практично завжди мали тривалу історію незалежного або напівнезалежного існування окремо один від одного, особливу державницьку свідомість, власні закони, а іноді й відмінні традиції законотворення. Незважаючи на історичне минуле нашої країни, все ж таки відмінності між різними регіонами України не настільки значні, як колись були між суб’єктами успішних федерацій.

За роки свого існування українська держава не спромоглася делімітувати та демаркувати повністю свої кордони, деякі політичні сили сусідніх держав висувають до неї територіальні претензії (Росія, Румунія). Отже, беручи до уваги те, що політична українська нація перебуває у стадії формування, слід визнати, що запроваджена зараз федералізація посилить тенденції до сепаратизму в регіонах, які здатні призвести до втрати територіальної цілісності країни.

Геополітичне оточення також не сприяє проведенню експериментів зі зміни територіального устрою. З заходу до наших кордонів наближається розширений Європейський Союз, вступити до якого Україна зможе тільки у середньо- або довгостроковій перспективі, на сході існує Російська Федерація, політична еліта якої і досі не змирилася з існуванням української державності. Як це не прикро визнавати, ми опинилися в становищі буферної держави між двома потужними геополітичними гравцями. Подібний стан, як відомо, постійно загрожує ліквідації незалежності країни.
Безвідповідальні та масштабні соціальні експерименти часто призводять до непередбачуваних й здебільшого негативних наслідків. Можна погодитися з тими, хто вважає, що владні повноваження в Україні надмірно централізовані та сконцентровані в центральних органах держави. Проте, зміна територіального устрою на федеративний не дозволить автоматично позбутися негативних рис цього явища. Доцільнішим видається механізм поступового делегування регіонам владних повноважень з одночасним забезпеченням джерел їх фінансування. В перспективі це може призвести до поступової децентралізації України, перетворенні її, з часом, на децентралізовану унітарну державу. Проте, такий процес потрібно здійснювати крок за кроком, а не шляхом кардинальних змін.

Водночас необхідно створити умови для реалізації потенціалу місцевого самоврядування. Сильні органи місцевих громад, які обиратимуть громадяни, наблизять владу до народу. Й тоді, громадяни звертатимуться зі своїми потребами до близької до них місцевої влади, а не звинувачуватимуть центральний уряд в усіх своїх нещастях, а місцева влада зможе вирішити нагальні проблеми населення.
Після того, як остаточно сформується політична нація в Україні доцільно буде й перейти до практики виборності регіональних керівників, зменшивши їхню залежність від центрального уряду.
Понад 80 % населення України вважають себе українцями. Задля задоволення культурних потреб національних спільнот не обов’язково потрібно створювати федерацію. Хоча б тому, що її суб’єкти повинні бути насамперед територіальними, а не національно-територіальними утвореннями. Задовольнити культурні потреби багатонаціонального населення України можна й на місцевому рівні або шляхом надання персональної культурної автономії. Опікуватися збереженням культурної спадщини громадян різних національностей мають національні культурні товариства. Держава ж не повинна заважати їх діяльності, доки вона не загрожує її безпеці.
Отже, зміна федеративного устрою України не на часі. Практично всіх переваг федерації, якими її прибічники аргументують свою позицію, можна досягнути без зміни територіального устрою країни. Не варто ламати працюючу (можливо й недостатньо ефективно) конструкцію задля створення нової, якій ще доведеться доводити свою життєздатність. Необхідною умовою сталого розвитку великих соціальних утворень, таких як держава, є спадковість та послідовність, що у випадку територіального устрою України передбачає перехід від централізованої унітарної держави до децентралізованої, а не до федерації. Не змінами територіального устрою зміцнюється демократія в країні, а тривалою копіткою працею та, не в останню чергу, стабільним економічним розвитком. Останній значно зменшує гостроту соціальних протиріч, а забезпечувати його необхідно за будь-якої форми територіального устрою.

Майбутній теріторіальний устрій України та Росії

Найсприятливішим устроєм для України є, вочевидь, унітарний з широким місцевим самоврядування. Це відповідає як історичним традиціям (багато міст свого часу мали досвід самостійного ведення своїх справ, здобутий після отримання Магдебурзького права), так і проголошеному пріоритетному курсові на європейську інтеграцію, що передбачає збільшення повноважень територіальних громад. Необхідними умовами успішності потрібних задля досягнення такої мети перетворень є консолідація української політичної нації, ліквідація сепаратистських настроїв та політична воля реформаторів.

Дружньо налаштована по відношенню до України Російська Федерація, політична еліта якої змирилася з існуванням самостійної української держави та докладає зусиль до зміцнення взаємовигідного економічного співробітництва двох держав з метою модернізації їхніх економік, була б найкращим партнером у двохсторонніх відносинах.
Подібний до українського територіальний устрій відповідає й природі та історичному минулому Росії. Щоправда, тривалий час унітарний устрій Росії поєднувався з імперською формою державного правління, а досвід функціонування місцевого самоврядування налічує тільки півстоліття у передреволюційні роки.

Якщо теперішні ініціативи російського керівництва щодо централізації країни будуть успішними, Росія стане централізованою унітарною державою, хоча, не виключено, й надалі матиме назву “Російська Федерація”. В іншому випадку, їй загрожує фактичний розпад країни на декілька великих частин, які, хоча й будуть формально підпорядковані Москві, проводитимуть власну політику, й, можливо, деякі з теперішніх регіонів увійдуть до складу сусідніх країн. Такий варіант розвитку подій є несприятливим для України.

Щоб убезпечити себе від негативних наслідків розвитку внутрішніх процесів в Росії, Україні слід керуватися власними національними інтересами, забезпечуючи своє виживання, а не бездумно підлаштовуватися під своїх, хоча й дуже великих та сильних, сусідів. Втім, моделі тому і є моделями, що являють собою ідеалізовані конструкції. Життя ж набагато складніше й непередбачуваніше.

Поиск по сайту: