Основні парадигми філософського вивчення життя суспільства (субстанціалістська, функціоналістська, аксіологічна)

Суспільне життя являє собою настільки складне й багатомірне утворення, що дає можливість для паралельного існування великої кількості різних соціальних теорій. Деякі теорії заперечують решту теорій, які не визнають їх безумовну істинність і не узгоджують свою позицію з їхньою. Водночас вони всіляко опікуються тими теоріями, що визнають їх вищість і підтримують їх. Самодостатність і домінування — саме такими рисами наділяє поняття «парадигма» Т. Кун, котрий увів цей термін до наукового вжитку. Парадигмою прийнято вважати сукупність стійких і загальнозначущих норм, теорій, методів, схем наукової діяльності, яка спирається на єдність у витлумаченні теорії, в організації емпіричних досліджень та інтерпретації наукових досліджень1. Соціально-філософські теорії являють собою ту основу, на якій і завдяки якій досягається єдність усіх етапів і вимірів конкретно-наукових досліджень. Парадигма філософського дослідження суспільства – та філософська позиція, що претендує на аксіоматичність своїх вихідних положень і на яку спираються інші філософські теорії та дослідження.

Якщо вважати, що суспільство є самобутнім утворенням, тоді проблематичним виявиться пізнання цієї субстанції індивідом. Таке пізнання можливе лише як самопізнання суспільної субстанції, тобто якщо індивід має її характеристики або набуває їх. Якщо ж індивід має свої власні характеристики, які не редукуються до суспільних, тоді в межах субстанційного підходу завжди залишається відкритим питання про спосіб співіснування в людині індивідуального й суспільного начал. Погляд на субстанційні елементи суспільного життя як на суб'єкти логічно приводить до аналітичного відокремлення різних соціальних якостей від їх носіїв. Кожна людина є носієм великої кількості соціальних якостей, які в ній взаємопов'язані, взаємозалежні.

Функціоналістська парадигма дає змогу поглянути на суспільне життя як на більш чи менш успішне виконання великого, але скінченого ряду соціальних функцій, де індивіди, соціальні групи й суспільства є змінними, які ми можемо підставляти у формули, що об'єднують соціальні функції. Суспільство неможливо звести, редукувати до якоїсь формули, схеми. Водночас воно являє собою процес використання великої кількості різноманітних способів, формул комплексного задоволення функціональних суспільних потреб. І залишати філософськи неосмисленим цей вимір суспільного життя неможливо. Необхідно лише знайти поле законного застосування функціоналістської парадигми суспільного життя, а зробити це можна простеживши, які соціальні потреби вона задовольняє, який тип суспільства підніс цю парадигму над усіма іншими.

Світ цінностей розглядається як певна “третя реальність”, нарівні з природною та соціальною, котра активно впливає на них. У рамках аксіологічної парадигми існує безліч шкіл і напрямків, але їх поєднує те, що ціннісні відносини розглядаються у зв'язку із втіленням у життя духовних ідеалів “належного”, “гідного” людського існування. Тому ціннісні відносини поєднують людей, вони завжди “особистісно забарвлені” і неутилітарні. Необхідність цінностей як особливих відносин між людьми логічно й науково недовідна. У зв'язку із цим, складаються принципово нові течії у філософії культури, зайняті пошуком методології ціннісного аналізу. Характерною рисою аксіологічної парадигми є розрізнення цивілізації як світу корисності, технологічності, і культури як світу духовної саморегуляції.

Недоліком ціннісної парадигми зазвичай вважають те, що вона звужує простір культури, відносячи до неї фактично тільки духовні цінності. Докори також лунають і з приводу суб'єктивізму, тому що захоплюючись цінностями своєї культури, наприклад, європейської, деякі дослідники схильні “не помічати” специфіки цінностей інших культур або зовсім відмовляти їм у ціннісному статусі.

Поиск по сайту: