Спеціальні історичні дисципліни в структурі джерелознавства

Субдисциплінарний аспект висвітлює взаємозв'язок історичного джерелознавства з комплексом спеціальних історичних (джерелознавчих) дисциплін (СІД). Системний аналіз структури джерелознавства дає можливість з'ясувати місце і роль у ній спеціальних історичних дисциплін, які вважаються підлеглими джерелознавству, є його субдисциплінами. Будучи підсистемою джерелознавства, спеціальні історичні дисципліни самі виступають як система, що має власну структуру. Деякі історики за основу групування дисциплін беруть типи і види джерел, котрі вивчають спеціальні дисципліни, інші — проблеми, які ними досліджуються, треті — функції, що їх виконують спеціальні дисципліни в рамках джерелознавства, четверті — характер і особливості їхніх методичних прийомів.

Найбільш обґрунтованим і чітким нам видається поділ спеціальних історичних дисциплін на два класи: 1) дисципліни, завданням яких є вивчення окремих типів (видів) джерел (нумізматика — монети, сфрагістика — печатки, геральдика — герби); 2) дисципліни, що розробляють спеціальні методи роботи з джерелами і вивчають окремі риси та елементи, притаманні джерелу, незалежно від його видової приналежності (палеографія — зовнішні ознаки писемних пам'яток, хронологія — системи літочислення тощо). Відрізняються ці класи предметом дослідження. Нерідко вони можуть вивчати одні й ті ж джерела, проте кожна з дисциплін використовує свої специфічні методи, пристосовуючи їх до різних за формою, змістом та функціями у суспільстві джерел. Так, маючи загальний з джерелознавством об'єкт вивчення, зазначені дисципліни вирішують окремі питання, що допомагають історику дістати комплексне, досить повне уявлення про дане джерело.

Слід зазначити, що з розвитком історичних та джерелознавчих знань кількість спеціальних історичних дисциплін зростає. Це відбувається не лише за рахунок відгалуження нових дисциплін від старих. Як правило, об'єктивною підставою для самовизначення окремої спеціальної джерелознавчої дисципліни є потреба, а також її спроможність вирішувати методологічні проблеми самостійно. Так, свого часу від нумізматики відокремились фалеристика та медальєрика. Кожна з цих дисциплін має сьогодні усталений предмет дослідження і користується вивіреною методикою та прийомами дослідження. Від дипломатики відмежувалась сфрагістика, яка вивчає печатки і на основі їх аналізу може встановити не тільки справжність або підробку документа, а й вирішувати цілий ряд інших питань, пов'язаних з еволюцією органів державного управління, проведенням суспільних та адміністративних реформ тощо. Від палеографії відокремилось філігранознавство — наука, що вивчає водяні знаки на папері. Таким чином, окрім датування рукописів шляхом проведення текстологічного та палеографічного аналізу, філігранознавство самостійно вивчає технологію виробництва паперу та його поширення, час написання недатованого документа, водяні знаки виробників і користувачів паперу та багато інших питань.

Сьогодні комплекс спеціальних історичних дисциплін має визначену галузь дослідження, охоплюючи різноманітні напрями вивчення історичних джерел і налічує майже 80 назв. СІД самостійно вирішують спеціальні питання джерелознавчого характеру. Водночас виникнення і розвиток комплексу СІД перебуває у прямій залежності від розвитку власне історичної науки. Особливості методичних прийомів спецдисциплін зумовлені специфікою носіїв різнопланової історичної інформації та унікальністю предмета їхнього дослідження. Ефективність прийомів роботи з джерелами залежить від рівня розробки теоретичних питань кожної з дисциплін, а головне — від розробки загальних проблем джерелознавства, оскільки завдання і дослідницькі прийоми джерелознавства та спецдисциплін тісно пов'язані між собою. З огляду на це доцільно розрізняти дві групи спецдисциплін (див. схему на с. 55). До першої з них відносимо боністику, вексилологію, геральдику, нумізматику, сфрагістику, фалеристику та деякі інші, а до другої — герменевтику, криптографію, метрологію, палеографію, текстологію, хронологію тощо.

Розглянемо особливості дисциплін, що досліджують окремі групи джерел, на прикладі сфрагістики (сігіллографії) — науки, що вивчає печатки, а також споріднені з ними пломби, циліндри, скарабеї, керамічні та гончарні клейма, знаки-штампи на металевих виробах. Відомо, що термін "сфрагістика" походить від грецького слова "сфрагіс" — печатка. У західноєвропейській історіографії поряд з назвою сфрагістика вживається термін "сігіллографія" (від латинського слова "сігіллюм", що також означає "печатка"). Інколи цей термін застосовується і в українській історіографії.

В історичній науці печатки досліджують як джерело при вивченні пам'яток матеріальної культури та прикладного мистецтва, історії державних установ, символіки, емблематики, суспільно-ідеологічних поглядів. Перші писемні згадки про сфрагістичні пам'ятки Київської Русі знаходимо у "Повісті временних літ". Дані цього літопису підтверджуються і речовими знахідками. До нас дійшли печатки Святослава Ігоревича, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха, Мстислава Володимировича.

Велику джерельну цінність мають печатки Війська Запорозького, гетьманського управління, козацької старшини, військових територіальних об'єднань — полків, сотень. Найдавнішою з козацьких печаток, що дійшла до нас, є печатка гетьмана Григорія Лободи на Універсалі 1595 р.

Сфрагістичні знаки виконували різноманітні за своїм характером функції. Найважливіша з них — затвердження документів, надання їм юридичної сили — збереглася до наших днів. їх використовували для запечатування листів, ними ж засвідчували приватну власність. Нерідко печатки-штампи відтискувались на ремісничих виробах — на металевому та гончарному посуді, зброї, цеглі, черепиці.

Традиційно процес джерелознавчого дослідження сфрагістичного матеріалу поділяється на три етапи: 1) пошук, виявлення та підготовка до вивчення сфрагістичних пам'яток; 2) тлумачення легенд, з'ясування зображень, хронологічне визначення і виявлення осіб, які використовували печатку, встановлення достовірності джерела; 3) класифікація сфрагістичних пам'яток та використання їх в історичних дослідженнях (зазначимо, що цей процес залежить від завдань і мети, що їх ставить перед собою дослідник). Так, працюючи зі сфрагістичними джерелами, він може користуватися рядом джерелознавчих методів, у тому числі методом сфрагістичної аналогії — зіставлення печаток з однорідними сфрагістичними зображеннями і матеріалами, дослідженими раніше. Основою цього методу є порівняльний аналіз змісту і стилю легенд, характеру зображень, форми і розміру печаток, матеріалу та кольору відтисків, способів з'єднання печаток з документами тощо. Метод сфрагістичної аналогії використовується для датування анонімних сфрагістичних пам'яток Київської Русі та наступних періодів, реконструкції окремих фрагментів печаток.

Важливе значення має порівняльно-історичний метод, суть якого полягає у порівнянні сфрагістичних пам'яток з даними історії, мистецтва та мовознавства. Цей метод застосовується при датуванні сфрагістичного матеріалу, встановленні його достовірності, визначенні осіб та урядових установ, які поставили печатки.

У ряді випадків застосовуються й інші методи, зокрема статистичний, який полягає у виявленні, групуванні і встановленні всієї суми фактів, що мають відношення до обраної теми дослідження, і картографічний, який стає у нагоді при дослідженні системи торговельних комунікацій, шляхів сполучень та інших історико-географічних проблем шляхом нанесення на карту місць сфрагістичних знахідок.

Поряд з історико-джерелознавчими методами дослідники використовують також методи природничих наук: хімічний, спектрального аналізу, фізичний.

Під час вивчення й аналізу сфрагістичних пам'яток їхні складові елементи розглядаються окремо, проте кінцевий результат має бути отриманий на основі сукупності даних, виявлених у процесі дослідження.

Отже, місце сфрагістики у структурі джерелознавства визначається тим, що вона вивчає широке, специфічне коло питань. Як продукт певної історичної епохи, певного суспільного устрою сфрагістичні пам'ятки відбивають характерні риси свого часу. Оскільки печатки завжди були необхідним атрибутом влади, в їхніх зображеннях та написах зосереджений великий потенціал історичної інформації про діяльність державних та правових інституцій, систему адміністративного управління, церковну ієрархію тощо. Сфрагістика, своєю чергою, тісно пов'язана з геральдикою, вексилологією, нумізматикою, фалеристикою та іншими спеціальними історичними дисциплінами, чиї здобутки мають важливе значення для соціально-економічного, політичного та культурного життя.

До другої групи відносяться дисципліни, що розробляють спеціальні методи роботи з джерелами. За своїм місцем у структурі джерелознавства вони тяжіють до логічного аспекту структурування, оскільки володіють спеціальними методами дослідження джерел. Серед них важливу роль відіграють текстологія, герменевтика, кліометрія, хронологія та ін. На прикладі останньої — науки про вимірювання часу — розглянемо їхнє місце у структурі джерелознавства. Хронологія вирішує комплекс завдань, серед яких — вивчення систем літочислення різних народів в історичному розвитку та встановлення співвідношення між ними, розробка методики переведення дат різних календарних систем на сучасну систему літочислення, визначення й уточнення дат окремих історичних джерел і подій.

Як наукова дисципліна хронологія бере свій початок у XVI ст., хоча потреба вимірювати час виникла у глибоку давнину. Вже первісні люди фіксували послідовно повторювані явища природи: зміну дня і ночі, фаз місяця, пір року. Розробкою питань хронології займалися у найдавніші часи в Єгипті, Месопотамії, Китаї. Величезний внесок у розвиток хронології зробив олександрійський астроном Созіген (І ст. до н. е.), який розробив варіант календаря, що дістав назву юліанського і ліг в основу сучасного літочислення.

Нова календарна система була запроваджена у 1582 р. Вона дістала назву григоріанської, оскільки ініціатором її проведення був папа Римський Григорій XIII. Необхідність її застосування обґрунтував французький вчений Ж. Скалігер у своїй розробці "Нова праця про поліпшення лічби часу" (1583 p.). Однією з ранніх хронологічних праць на Русі були "Хронологічні статті" Кирика Новгородця, в яких розкривалися такі поняття, як тривалість року, початкова точка відліку часу (тобто ера), поділ року на місяці, тижні та ін. Високого рівня розвитку ця наука досягла наприкінці XIX — на початку XX ст. Саме в цей період німецькими вченими Х.-Л. Іделером та Ф. Гінзелем були розроблені її теоретичні засади, опубліковані довідники, таблиці, формули та інші засоби для перекладу дат, визначення днів тижня і перехідних свят10. В Україні розвиток хронології як самостійної науки припадає на XX ст. Об'єктом дослідження вітчизняних учених (С. Заремба, О. Мацюк, В. Стрельський, П. Титаренко та ін.) були проблеми, пов'язані з визначенням календарних систем, у тому числі й народних календарів, календарних реформ та стилів, уточнення дат за астрономічними явищами, переведення дат на сучасне літочислення тощо. Досліди вчених зумовили появу джерелознавчих розробок з використанням матеріалу з хронології та застосуванням спеціальних методів опрацювання окремих джерел, уточнення багатьох дат і подій, зокрема особливостей та наслідків проведення календарних реформ, технології визначення свят, пасхалій тощо.

Зазначимо, що поділ комплексу СІД як структурних одиниць джерелознавства на дві групи, звичайно, є умовним. Проте він дістав поширення у сучасній історичній науці і підтверджується дослідницькою практикою 11.

Підсумовуючи наш розгляд процесу структуризації історичного джерелознавства як комплексної системи знань і спеціальної галузі історичної науки, зазначимо, що виділення підсистем за логічним, предметним, функціональним та субдисциплінарними аспектами зумовлене основними напрямами й етапами дослідження, особливостями окремих груп джерел. Структурні зрізи системи являють собою не тільки поетапний процес роботи з джерелами (функціональний аспект), ай проблемно-тематичний (предметний аспект), теоретико-методологічний (логічний аспект) та субдисциплінарний, які виступають окремими елементами структурно поділеного, але тісно пов'язаного цілого.

Пошуки досконалого структурування історичного джерелознавства продовжуються. Вони стимулюють нові теоретичні дослідження і розширюють спектр проблем, вирішення яких є справою майбутнього. Необхідно знайти оптимальне співвідношення теорії і практики джерелознавства, що загалом сприятиме збагаченню джерельної бази і кращому використанню джерельної інформації. Аналіз внутрішньої структури сприяє глибшому усвідомленню завдань історичного джерелознавства, його можливостей як спеціальної галузі історичної науки, теорії і практики дослідження й використання джерел.

Поиск по сайту: