Поняття структури історичного джерелознавства

Розвиток джерелознавства має системний характер і тісно пов'язаний з розвитком усіх підсистем історичної науки. Як уже зазначалося вище, перші спроби вивчення і критики джерел трапляються у працях античних істориків Греції та Риму — Геродота, Фукідіда, Полібія, Тіта Лівія, Тацита, Флавія та ін. В епоху Відродження у цій галузі працювали історики-гуманісти, зокрема Флавіо Бьондо і Лоренцо Валла. Саме Л. Балла виявив, що так званий "Дар Костянтина" — документ, у якому обґрунтовувалося право папи Римського на верховну світську владу над західною частиною колишніх володінь Римської імперії є підробкою1. Учений довів, що цей документ складений не в IV ст., як вважалося раніше, а набагато пізніше, в папській канцелярії.

Системного характеру джерелознавство почало набувати у XVIII—XIX ст., коли воно виділилося в самостійну науку з власним предметом і спеціальними дослідницькими прийомами. Дослідження Б. Нібура, Л. Ранке, Т. Момзена, І. Дройзена, Ш. Ланглуа, Ш. Сеньобоса та інших учених, спрямовані на поглиблення і розширення методів опрацювання джерел, започаткували розробку окремих джерелознавчих дисциплін, метою яких було вивчення певних груп джерел. Перші джерелознавчі праці І. Дройзена та Е. Бернгейма в Німеччині, Е. Фрімана в Англії, Ш. Ланглуа і Ш. Сеньобоса у Франції заклали основи методології джерелознавчої науки та її критичного методу.

В російській та українській історіографії системний підхід до джерелознавства простежується з середини і другої половини XIX ст. Він пов'язаний з іменами С. Соловйова, К. Бестужева-Рюміна, М. Костомарова та В. Антоновича, які значно розширили джерельну базу історичної науки, заклали підґрунтя для вирішення ряду проблем теорії джерелознавства, зокрема визначення поняття історичного джерела, зовнішньої та внутрішньої критики джерел, принципів їх класифікації тощо. Покоління істориків 80 — 90-х років (М. Коялович, В. Ключевський, Д. Багалій, Ф. Фортинський, В. Іконников, М. Грушевський та ін.) закріпили здобутки своїх попередників, збагативши теоретичний розділ джерелознавства новими дослідами та ґрунтовними розробками, присвяченими методиці роботи з джерелами, що наближали учених до осмислення структури історичного джерелознавства.

Своєрідна методологічна революція у підходах до історичного джерелознавства як системи знань відбулася у другій половині XX ст. Вона репрезентується науковим доробком представників провідних джерелознавчих шкіл Москви, Києва, Санкт-Петербурга, Мінська, Ростова-на-Дону. В цей період з'являється значна кількість праць з проблем теоретичного та практичного джерелознавства, удосконалюються методи наукового використання джерел, їх критики, аналізу тощо.

Проблеми структури джерелознавчої науки та інші її теоретичні проблеми ґрунтовно досліджувалися у працях М. Варшавчика, І. Ковальченка, О. Медушевської, О. Пронштейна, Л. Пушкарьова, В. Стрельського, В. Фарсобіна та багатьох інших істориків-джерелознавців2.

Тогочасні здобутки у цій сфері не втратили свого значення й сьогодні для розуміння проблеми структури джерелознавства. Проте навіть з урахуванням новітніх теоретико-джерелознавчих розробок можна стверджувати, що цьому питанню й досі приділяється недостатня увага. У більшості навчальних посібників лише побіжно висвітлюється структура джерелознавства як складної системи джерелознавчого комплексу. Це повною мірою стосується й недавно виданого в Росії загалом досить солідного підручника з джерелознавства3.

Зважаючи на те, що саме аналіз структури всього комплексу визначає межі будь-якої системи, проливає світло на зміст усіх її складових, виокремлює дану систему із сукупності інших систем, вважаємо доцільним застосовувати ці загальні підходи до структури джерелознавства. Прийняте в сучасній науці трактування історичного джерелознавства як системи теоретичних і практичних знань, що застосовуються для пошуку, виявлення, дослідження і використання джерел, дає ключ до з'ясування внутрішньої структури цієї системи, визначення місця і ролі кожного її компонента, виявлення їхніх внутрішніх та зовнішніх зв'язків.

На сучасному етапі осмислення структури джерелознавства науковці дотримуються різних поглядів щодо складу, статусу та функцій його компонентів. Доречним буде розглянути зміст поняття "структура" в історичній науці взагалі і в джерелознавстві зокрема. В даному випадку поняття "структура" виступає як один із засобів визначення форми (тобто форма розуміється як структура, внутрішня упорядкованість, погодженість взаємодії між частинами цілого). У сучасній історичній науці поняття "структура" найчастіше співвідноситься з поняттями "система" та "організація". Вони, як правило, характеризуються виявом усього арсеналу зв'язків, елементів, їхніх функцій тощо. Структура відбиває лише те, що залишається усталеним, відносно незмінним за різноманітних перетворень системи. Таким чином, під поняттям "структура" (упорядкованість) у джерелознавстві розуміють сукупність усталених зв'язків компонентів об'єкта, що забезпечують його цілісність, а також основні властивості, які виявляються в умовах різноманітних зовнішніх та внутрішніх змін.

Розглядаючи загалом джерелознавство як галузь історичних знань, складову історичної науки, важливо визначити Його макроструктуру (зв'язки джерелознавства з іншими науками, Його місце серед наукових знань) та мікроструктуру (внутрішня побудова самого джерелознавства, його системні якості).

Як предмет аналізу історичне джерелознавство може виступати в різних аспектах. Системний підхід до його дослідження полягає в тому, що історичне джерелознавство виступає в цілому як комплексна система, яка складається з підсистем, пов'язаних між собою багатьма внутрішніми зв'язками. Вони забезпечують функціонування цих підсистем як одного цілого.

Звернемося до поняття "система".

Система — це сукупність компонентів, взаємодія яких породжує нові інтегративні (об'єднуючі) якості, яких не має жоден з окремих компонентів системи.

Характерна системна якість джерелознавства — узагальнення складових компонуючих поняття джерела, логічно впорядкованих поглядів на теорію джерела, закономірності їх виникнення і функціонування. Саме джерелознавству властиві ці системні якості, що об'єднують навколо нього всю систему джерелознавчих знань.

Таким чином, джерелознавство як галузь історичної науки виступає в даному випадку і як система окремих історичних дисциплін спеціального призначення. Звідси й загальні завдання джерелознавства розглядаються в комплексі завдань самої історичної науки. Історичне джерелознавство як підсистема історичної науки спирається на її теорію, методологію, розвивається на основі дослідницького досвіду, накопиченого протягом віків. З огляду на це структуризація джерелознавства нерозривно пов'язана зі структурою історичної науки, видозмінюється разом із нею, доповнюється й розширюється. Розділи історичної науки по суті лежать в основі розділів джерелознавства4.

Вузловим питанням при визначенні змісту і структури джерелознавства є співвідношення двох головних його розділів: теорії джерелознавства і джерелознавчої практики, окреслення структурних меж джерелознавства та його місця в системі історичної науки. Для з'ясування цих проблем необхідно визначити зв'язки джерелознавства з іншими спорідненими галузями історичної науки: історіографією, архівознавством, археографією тощо.

Поиск по сайту: