Виробництво паперу

Українська національна ідея

Спільна свідомість українського народу повільно, але все ж формується на наших очах силою обставин його територіаль­ної, економічної, мовної та культурної зібраності. Йдучи на­зустріч одна одній, шануючи одна одну, переймаючи одна від одної регіональні традиції патріотичного змісту, усі України, від Закарпатської до Слобожанської, обов’язково зійдуться в українській ідеї і об’єднаються в нерозривній єдності нашого і народу.

Це - альфа й омега української ідеї: створити націю, об’єднану не лише історичною пам’яттю, мовою, культурою, а й 5 залученням кожного громадянина до реалізації своїх здібностей, до конкретної праці на будівництві демократичного су­спільства і національної держави.

Зберегти й зміцнити почуттям батьківщини свою державу - це завдання нашої інтелектуальної і політичної еліти, зре­штою, завдання нашого народу, якщо він хоче бути нацією, успішно конкурувати з могутніми сусідами в усіх сферах життя.

Тільки українська держава, у якій пануватиме національна ідея, дасть нашому народові світлу будущину й невмирущість. Тільки за умови тривалого, безперервного існування україн­ської держави неподільність України та її суверенітет стануть моральним законом і незаперечною істиною для наших грома­дян і для всього світу.

(161 слово) За Д.Павличком

№2

Київські акації

Весною, коли рясним білоцвіттям каштанів і акацій заки­пає Київ, вечорами синіми виходжу я на круті й зелені схили Дніпра. Знайомою стежкою пробираюся в парк до Аскольдової могили, сідаю на лаві під білим наметом розквітлої акації і слухаю дивний зачарований гомін землі.

Солодкі пахощі настояних на сонці акацій пливуть у пові­трі, злегка паморочать голову й викликають у душі терпкий смуток. У гущавині, що заплела круті дніпровські схили, спі­вають, заливаючись солодким щебетом, солов’ї. І пісні запізнілих молодих веслярів линуть знизу від річки, котяться над дніпровськими плесами.

Заходить блакитна ніч, ясними мерехтливими зорями гап­туючи небо, і тихими лунами озиваються зелені парки на ко­согорах, пливуть над ними звуки пісень. То виходить юність на дніпровські кручі, під місяць і зорі, на площі й бульвари, де білим полум’ям свічок догорають каштани.

Наді мною тихо шумлять акації, стоять, мовби загорнув­шись у білі, ніжні, прозорі тканини. Срібне мереживо заплі­тає в їхні рясні крони місяць, ласкавий вітер голубить їхні кучері. А вони злегка погойдуються в млосній нестямі, такі запашні й соромливо-ніжні.

(164 слова) За І. Цюпою

№3

Батько і син

Сумніву не було: хтось грав на скрипці.

Розсуваючи обережно стебла високої кукурудзи, переступа­ючи через гарбузи, батько пішов у той бік, звідки чути було гру. Сховавшись між соняхами, він легко впізнав у місячному світлі маленьку постать свого сина. Лукаш стояв серед городу й грав. Батько ніколи не чув такої гри, але музика була йому знайома. Його серце зненацька стислося від хвилювання. Син грав ту пісню, яку так хотілося заспівати батькові. Пісня наче рвалася з грудей, вона то гриміла, як цілий оркестр, то коли­валася на тонісінькій струні, то пестила серце найніжнішими у світі звуками. Батько слухав як зачарований. Він ніколи не думав, що так може грати його син.

Зненацька Лукаш озирнувся і враз побачив батька. Він злякано притиснув до грудей скрипку. Але батько стояв не­

рухомо. Місячне сяйво осяяло його обличчя, і хлопчина по­бачив, як блищать на батькових віях сльози.

Пізно вночі мати пішла шукати сина й чоловіка. Вона зна­йшла їх обох на городі. Син грав на скрипці, а батько нишком змахував непрохану сльозу.

(164 слова) За О.Донченком

№4

На сьомому небі

До сьогодні не можу забути тих десяти хвилин, які я про­вів у малиннику. Малина була висока, у зріст людини, добре доглянута. Лоза росла не рідко й не густо, а так, як треба за агротехнікою, щоб сонце її добре освітлювало. Кожних два рядки прив’язувалися до натягнутої дротини, міжряддя були розпушені й чисті.

Не змушуючи діда двічі мене просити, я швидко пірнув у малинник з головою, наче у світ іншої планети. О, який там був дух - солодко-духмяний, настояний на сонці й ще бозна на чому! Він лоскотав не лише ніздрі, а й, здавалося, саму душу. Повітря там було густе, соковите, якесь смачне, незбаг­ненне, настояне на ніжних пахощах достиглої малини і сто­яло нерухомо, хоч на хліб його намазуй. Червоні ягоди висіли густо й були великі, як половина мого вказівного пальця, важкі, соковиті. І, ледь потрапивши на язик, миттєво танули, наповнюючи рот чимось таким незвичайно пахучо-солодким, що й словами не можу передати. А я дивився знизу вгору на ягоди і ніби знаходився на сьомому небі.

(164 слова) За В.Чемерисом

№5

Мати

Я сидів за хатою на траві з напівзаплющеними очима, при­слухався до жайворонкового співу, який долинав із польового піднебесся.

Зненацька відчув, як легенька тінь упала на мене. Мате­рине обличчя на відстані витягнутої руки здавалося якимось неправдоподібним. Таке обличчя намалював би старовинний художник на дубовій дошці, зображуючи Богоматір.

Материна голова затуляла сонце, і його проміння, іскря­чись у розмаяних чорних косах, творило навколо голови ме­рехтливий німб. Мати стояла в тому золотому німбі, який одухотворив її обличчя, і я, вражений цією явиною, стежив, як сніп проміння, падаючи на голову й розсіюючись, тремтить.

Мати ступила вбік, і кругла жовтогаряча таріль сонця засріблилася в густій блакиті, а довкола материної голови вже не іскрився німб.

Усміхнувшись, я попросив, щоб мати знову стала там, де тільки-но стояла, і навіть долонею показав на те місце по­близу куща напіврозквітлої темно-червоної півонії.

«Хіба не однаково, де стояти?» - спитала мати. І все-таки, прочитавши німе благання в моїх очах, слухняно ступила по­між кущів нерозквітлої півонії.

І від цього всього-на-всього одного кроку моєї матері все набрало якоїсь святковості, незвичності, таємничості.

(166 слів) За Є. Гуцалом

№6

Учитель і учень

Доки житимуть на світі вчителі та учні, світ перебуватиме в постійному розвитку, який веде суспільство до оновлення, духовного збагачення, моральної досконалості.

Важко навіть уявити, скільки душевних сил, енергії, знань, умінь треба докласти, щоб виростити й виховати справ­жніми людьми таких різних, не схожих між собою дітей.

Учитель - друг і порадник. Він уміє відчувати настрій, по­бачивши в очах тривогу чи зажуру, завжди підтримає і за­хистить від біди, застереже від необдуманих кроків. Він на­вчає нас бути вдячними батькам і старшим друзям як за по­хвалу, так і за докір, адже похвала свідчить про вдоскона­лення, а докір допомагає зрозуміти помилки й навчитися жити по-людськи.

Учитель розкриває перед учнем таємниці буття: учить розпізнавати добро та зло, щирість і підступність, багатство душі І й духовну обмеженість. Він учить пізнавати самих себе, привчає мислити, аналізувати життєві ситуації, бути співчутливими до чужого горя, уважними до слабких і немічних, милосердними до тих, хто потребує допомоги.

Нехай же доля посилає вам, наш мудрий наставнику, ро­зумних, добрих і вдячних учнів!

(160 слів) За Л. Толстим

№7

Виробництво паперу

Сьогодні основною сировиною для виробництва паперу є деревна целюлоза. Її одержують із твердих і м’яких лісових порід: сосни, тополі, берези, каштана та інших.

Папір високої якості виготовляють із целюлози, отриманої хімічним способом: дерев’яний брус ріжуть на дрібні тріски, які занурюють у хімічний розчин і нагрівають під тиском. Із такої маси виготовляють папір для книжок, брошур і журна­лів, а також міцні обгорткові матеріали.

На цьому етапі виробництва маса, що складається з дерев­них волокон і води, називається паперовою сировиною. Потім

на спеціальній переробній машині змінюють форму й струк­туру паперових волокон.

Аби папір відштовхував вологу й ліпше вбирав друкарську фарбу й пасту для кулькових ручок, його проклеюють. Для цього найчастіше використовують смоли. Завдяки їм надру­коване й написане не розтікається і легко розпізнається люд­ським оком.

Далі з паперу випарюють зайву вологу, пропускаючи його через підігріті парою металеві барабани. Після сушіння він проходить через кілька розташованих у ряд залізних цилін­дрів, які розгладжують його поверхню. Потім папір ріжуть на аркуші й покривають глянцем.

Ось так створюється папір, яким ми користуємося.

(166 слів) Із часопису

№8

Лебеді

Прямо над нашою хатою пролітають лебеді. Вони летять і струшують на землю бентежні звуки далеких дзвонів. Дід го­ворить, що так співають лебедині крила. Я прислухаюся до їхнього співу, і мені хочеться полетіти за лебедями, тому й підіймаю руки, наче крила. І радість, і смуток, і срібний пере­дзвін дедалі більше огортають мене своїм снуванням.

Я стаю ніби меншим, а навколо більшає, росте й міниться увесь світ: і загачене хмарами небо, і одноногі скрипучі жу­равлі, що нікуди не полетять, і полатані веселим зеленим мо­хом стріхи, і блакитна діброва під селом, і чорнотіла земля, що пробилася з-під снігу.

І увесь цей світ тріпоче, міниться в моїх очах і віддаляє та й віддаляє лебедів. Але я не хочу, щоб вони відлітали від нас. От коли б якимсь дивом послухали мене та й зробили круг над селом і знову пролетіли над нашою хатою. А в цей час наді мною твориться диво: хтось невидимим смичком провів по синьому піднебессі, по білих хмарах, і вони забриніли, як скрипка.

(161 слово) ЗаМ.Стельмахом

№9

Слово

Слово є однією з основних одиниць мови. Воно дає найме­нування всім пізнаним людиною предметам, явищам природи й суспільства, усім відношенням і залежностям, почуттям, емоційним реакціям і волевиявленням. Отже, фактично слово бере на себе називальну функцію мови.

Слово - центральна одиниця мови. Інші одиниці живуть у слові або для слова в реченні й тексті.

Слова в мові існують у певній системі та взаємовідношен­нях. Вони якнайтісніше пов’язані з позамовною дійсністю, частини якої позначають і на зміни в якій оперативно реагу­ють, відбиваючи широкий соціально-історичний досвід носіїв мови. Тому словникова система є найрухливішою складовою мови. У ній постійно виникають нові слова й значення, певні слова стають рідковживаними, а то й зовсім забуваються, за­лишаючись тільки в писемних пам’ятках.

Коли ми говоримо про те, що мова пов’язує минулі поко­ління із сучасними, зберігає і передає досвід, то маємо на увазі насамперед слова. Багатий, розвинений словниковий склад забезпечує чутливіше сприйняття навколишнього світу, глибше проникнення в нього й точніше мислення як для всього суспільства, так і для кожної окремої людини.

(161 слово) За Л. Мацько

№10

Мальви

Палахкотять біля вікон животворним вогнем розвихрені мальви, шугають червоними язиками багаття під самісіньку стріху, от-от від їхнього полум’я загориться хата. Ніхто не знає, коли й хто посадив їх на сонячному причілку. Мати ка­жуть, що ті рожі посадила колись давним-давно ще бабуся у свої дівочі літа.

До пишного розмаїття мальв усі давно звикли, і стали вони невід’ємною частиною родини. Щороку ранньою весною з-під землі з’являлося зелене пагіння, за кілька ночей воно вирос­тало вище призьби, привітно заглядало у вікна. На високих стеблах в’язалися десятки бутонів, які в кінці весни зацвітали червоними, світло-рожевими й темно-пурпуровими квітами.

Здавалося, то й не квіти, а якийсь чарівник розвішав на пружних, високих пагіннях малинові, оранжеві, сріблясті дзвоники. Вечорами тихими, коли спадала літня спека, мальви стояли урочисті серед золотого надвечір’я, тихо гра­ючи чарівну пісню на своїх чутливих трубках.

І тоді стара хата ставала незвичайною, бо стояла вся в пре­красному живому вінку, у центрі пелюсткового багаття. І ні­

які казкові, кришталеві палаци не могли зрівнятися із чарів­ним видовищем простої селянської оселі серед буйноти бар­вистих мальв.

(165 слів) За І. Цюпою

Поиск по сайту: