Диференціація та інтеграція науково-педагогічного знання. Система педагогічних наук

Розвиток сучасної науки характеризується, процесами диференціації й інтеграції.

Диференціація науки виражається в тому, що розділи вже існуючих наук стають самостійними науками, а на стику декількох наук з'являються нові.

Для процесу інтеграції науки характерно насамперед більш глибоке проникнення в сутність явищ і пошуки загальних закономірностей для різних галузей наукового знання, а також широке використання універсальних для декількох наук методів і засобів наукового дослідження.

Ці процеси характерні і для педагогічної науки. Зокрема, процес диференціації педагогіки призвів до виникнення таких її галузей як:

- дошкільна педагогіка;

- педагогіка молодшого шкільного віку;

- педагогіка загальноосвітньої школи;

- професійна педагогіка (педагогіка професійної школи);

- школознавство (управління освітою і навчально-виховними закладами) і т.д.

В ході розвитку системи освіти інтеграція та диференціація співіснують як два протилежних, але нерозривних явища, взаємодоповнюють одне одного. Щоб розкрити сутність понять інтеграції та диференціації в освіті можна співставити та порівняти їх із аналогічними поняттями синтезу та аналізу. Згідно словника, аналіз (від грецького analisis – розкладання) – це роз’єднання, розчленування (реальне або мисленне) об’єкта на елементи [7]; диференціація (від лат.differentia – різниця, відмінність) – поділ, розчленування цілого на різні частини, ступені, форми; синтез (від грец. syntesis – об’єднання) – це об’єднання (реальне або мисленне) розкладених елементів об’єкта в єдине ціле (систему) [7]; інтеграція (від лат. inteqratio – встановлення, доповнення) – поняття, яке означає стан взаємопов’язаності окремих диференційованих частин і функцій системи, організму у ціле, а також процес що веде до такого стану [6,7].

Отже, диференціація і аналіз – це процес розчленування (реального або мисленного) цілого на частини. Проте при порівнянні слід зазначити, що якщо аналіз – це розчленування на деякі елементи (які можуть бути взаємопов’язані між собою або ні.), то диференціація – не простий поділ цілого на довільні частини, а поділ, розчленування цілого на різні частини, що є складовими цього цілого. У цьому визначенні термін “різні” є визначальними [5,6]. Цей термін може мати різні тлумачення: різні протилежні складові суперечності, різна класифікація і групування навчальних дисциплін (профільні і не профільні), різні типологічні групи учнів (за рівнем розвитку логічного мислення, рівнем успішності тощо).

Інтеграція та синтез мають аналогічні відмінні і спільні риси. Проте суттєву особливість інтеграції становить те, що в результаті поєднання, взаємозв’язку та взаємопроникнення частин утворюється якісно нова цілісність. Отже аналіз і синтез – це рух від цілого до його частин і навпаки, а інтеграція – це складний глибокий процес взаємопроникнення складових частин попереднього цілого до нового рівня цілісності [5,6].

Диференціацію та інтеграцію П.Сікорський розглядає як методологічний і дидактичний принцип та як одну із форм диференційованого та інтегрованого навчання. При цьому методологічний принцип диференціації передбачає поділ цілого на протилежні складові, подальше розчленування кожної із складових частин на чергові протилежності, а також процес пошуку взаємодії протилежних складових суперечності шляхом інтеграції, тобто глибока диференціація у результаті передбачає інтеграцію як логічний етап розвитку, як певний ланцюг спіралі. Дидактичний принцип диференціації передбачає адаптування різних дидактичних компонентів до вікових та індивідуальних особливостей особистості учня.

Поняття “інтеграції” має загальнонауковий зміст і також використовується у дидактиці. У загальнонауковому аспекті “інтеграція” – це процес взаємопроникнення, ущільнення, уніфікації знання, який проявляється через єдність з протилежним йому процесом розчленування, розмежування, диференціації, процес, який об’єктивно детермінується взаємопроникненням різних видів і компонентів матеріально-виробничої і суспільно-політичної діяльності людей, а в своїх найглибших основах – матеріальною єдністю світу, всезагальним зв’язком, ізоморфізмом структур в якісно різноманітних об’єктах.

Отже, інтеграція – це процес, який передбачає взаємопроникнення різних частин попереднього цілого, що супроводжується ускладненням, зміцненням зв’язків, що існують між ними, і обов’язковим створенням нових зв’язків. Такий процес веде до утворення нової цілісності.

Отже, інтеграція та диференціація в освіті виконують роль методологічних принципів, а з іншого боку – їх можна розглядати як педагогічне явище.

У зв’язку з тим, що нині існує суперечність між змістом науки і навчальним змістом, посилюються дидактичні пошуки діалектичного поєднання диференціації та інтеграції в освіті.

Сучасними дослідниками було виділено дві форми диференціації: рівневу (внутрішню), як сукупність прийомів та засобів навчання, що використовуються для забезпечення досягнення учнями різного рівня знань на основі врахування індивідуальних можливостей; профільну (зовнішню), яка передбачає навчання різних груп учнів за різними програмами та планами, що відрізняються змістом, структурою, обсягом вимог до знань, умінь (О.І.Бугайов, А.П.Вороніна та ін.).

Рівнева диференціація передбачає врахування і орієнтацію на різні рівні розвитку, прояву здібностей учнів і полягає у визначенні рівня обов’язкових результатів навчання і вищих рівнів оволодіння навчальним матеріалом.

Вивчення здібностей учнів є дуже важливим етапом у процесі організації та здійснення диференційованого навчання. Адекватність оцінки загальних та спеціальних здібностей учнів забезпечує ефективність подальшого навчання. Аналіз педагогічного досвіду підтверджує наявність кількох причин необхідності диференціації учнів за здібностями, зокрема, в старших класах:

1. Ефективність диференційованого навчання неможливо забезпечити без попереднього відбору, тобто диференціації самих учнів для здійснення такого навчання. Необхідно визначити спочатку, яка кількість учнів, з яким рівнем розвитку і саме яких здібностей буде брати участь у процесі диференційованого навчання.

2. Другою причиною є необхідність мати науково обгрунтовану, об’єктивну інформацію для самовизначення особистості старшокласника. Саме на цьому етапі гостро постає проблема ефективності оцінки здібностей особистості учня. Практика свідчить, що головна роль у процесі самовизначення та вивчення здібностей особистості належить загальноосвітнім навчальним закладам. Це обумовлюється особливостями того віку, на який припадає навчання у школі.

Вивчення здібностей особистості як етап диференціації учнів за здібностями це складний, багатоплановий, тривалий процес, що має враховувати динаміку розвитку особистості. Теоретичні дослідження та практичний досвід підтверджують, що сюди повинні входити не тільки діагностика конкретних спеціальних та загальних здібностей, а й визначення креативного потенціалу особистості, резервних можливостей, які можуть виявитись у ході навчання, тобто в динаміці їх розвитку. Проблема дослідження та розвитку здібностей учнів залишається бути актуальною. Проблема формування творчої особистості, розвитку у неї творчих здібностей потребує також і творчого підходу. Тут мають поєднуватись диференціація за здібностями, диференціація змісту та методів навчання, а також інтеграція змісту та методів навчання в межах типологічних груп, класів.

Говорячи про формування творчої особистості ми маємо на увазі, перш за все, розвиток творчих здібностей. У різних дослідженнях виділяються такі складові творчого потенціалу особистості: прагнення до розвитку, духовного росту, здатність дивуватись при зіткненні з новим, незвичним[3]. Звичайно, така значна кількість якостей, які відтворюють суть творчого потенціалу особистості, потребує певної диференціації та класифікації.

У сучасній зарубіжній та вітчизняній психології значна увага приділяється вивченню фундаментальної здібності особистості – творчості як здатності неординарно і оригінально розв’язувати проблемні ситуації. Така здатність отримала назву креативність.

Питанням діагностики розвитку креативності у дітей у психології приділяється особлива увага. Дослідження багатьох учених свідчать, що рівень креативності дитини, зокрема, старшокласника, детермінується середовищем: чим вища інформованість середовища, тим вища креативність. Тому учні, що навчаються у диференційованих класах високого рівня, отримують більш високі оцінки з креативності, ніж інші, де інформаційне поле збіднене. Тобто, можна зробити такий висновок, що для розвитку креативності учнів зокрема старшокласників, необхідно у диференційованих класах всіх рівнів розширювати, збагачувати інформаційне поле, яке не обов’язково повинно охоплювати тільки програмний матеріал.

Необхідною умовою розвитку творчих здібностей є створення неформальної, невимушеної атмосфери і організації навчання. Саме цим вимогам відповідає інтегроване навчання.

При впровадженні диференційованого навчання як рівневого, так і профільного, необхідно постійно враховувати названі фактори: високу інформативність і неформальність середовища, умов навчання, щоб при організації навчання у типологічних групах вони відповідали саме тому рівню, який необхідний для формування творчих здібностей старшокласників, зокрема передбачити і уникнути звуження інформаційного середовища у профільних класах (при зовнішній диференціації) та у типологічних групах чи класах при рівневій диференціації.

Інтеграція та диференціація співіснують на різних етапах навчального процесу. Так, після процесу диференціації учнів за здібностями, має здійснюватись інтеграція змісту, методів, прийомів навчання в межах типологічних груп та профільних класів.

У ході вивчення особистості також відбуваються протилежні процеси, що взаємодоповнюють одне одного. З одного боку – глибинний аналіз здібностей, творчого потенціалу особистості (що є, як уже зазначалось, аналогом диференціації), а з другого – після дослідження, аналізу всіх окремих особливостей, здібностей особистості виникає необхідність об’єднати результати досліджень не тільки на рівні типологічних груп, а і в межах особистості, систематизувати всі дані (що є аналогом інтеграції) для відображення реального рівня творчого, інтелектуального та іншого потенціалу старшокласників, дослідження його у динаміці для створення всіх необхідних умов з метою подальшого розвитку особистості учня.

Ясельна педагогіка вивчає закономірності І умови виховання дітей ясельного віку. її значимість стрімко зростає. Характерною особливістю є ЇЇ взаємозв'язок з психологією, фізіологією, медициною та іншими науками.

Дошкільна педагогіка – це наука про закономірності розвитку, формування особистості дітей дошкільного віку. Нині існують галузь дидактики дошкільної освіти, теорії і методики виховання дошкільної освіти, міжнародні стандарти дошкільного розвитку дитини, теорія і практика професійної підготовки спеціалістів з дошкільного виховання й освіти. Розробляються теоретичні основи і технології виховання дошкільнят у державних, приватних, недержавних навчально-виховних закладах і в умовах одно -, дво - і багатодітні повних, неповних сімей.

Педагогіка школи - найбагатша і найрозвиненіша галузь науки про виховання. Тисячоліття її існування в світовій історії дозволи надбати найцінніший досвід керівництва розвитком, формування підростаючих поколінь у різних соціально-економічних умовах. Дослідження моделей освіти різноманітних цивілізацій, формацій, держав, ідеологій, політичних надбудов дають змогу визначити значення освіти, шкільної справи для розвитку соціального прогресу.

Шкільна педагогіка як наука є ґрунтом вузівської педагогіки, яка є основою формування учительського і викладацького професіоналізму.

Педагогіка середньої спеціальної освіти перебуває нині у стадії становлення. Її теоретичний фонд розвивається за рахунок запозичення, адаптації науково-прикладних положень шкільної і вузівської педагогіки.

Педагогіка професійно-технічної освіти – вивчає закономірності підготовки робітників високої кваліфікації.

Педагогіка вищої школи в системі педагогічних наук займає особливе місце. Її розвиток обумовлений кількома факторами. Серед них – фактор наукового потенціалу. Майбутніх спеціалістів навчають представники вищої кваліфікації: доктори наук, професори, академіки, автори наукових теорій, розробники концепцій, інформаційних технологій у своїх спеціальних галузях. Багато з них беруть участь у створенні нових дидактичних конструкцій вищої освіти, розробляють оригінальні методики навчання студентів. Нерідко ці інноваційні розробки здійснюються за участю студентів. Багато дидактичних розробок, виконаних для потреб вузівського навчання, створюються у двох версіях: вузівській і шкільній. Б результаті методика університетської пізнавальної праці переноситься в школу і стає засобом оновлення шкільного навчального процесу.

Друга специфічна особливість педагогіки вищої школи — це її тісний і нерозривний зв'язок з шкільною педагогікою.

Виробнича педагогіка вивчає закономірності навчання робітників, переорієнтації їх на нові засоби виробництва, підвищення їх кваліфікації, навчання новим професіям. Необхідність наукових розробок у цій галузі педагогіки визначається об'єктивними законами розвитку як матеріального, так і духовного виробництва.

Військова педагогіка розкриває закономірності, теоретично обґрунтовує, розробляє принципи, методи, форми навчання і виховання військовослужбовців усіх рангів. Елементи військової педагогіки зустрічаються в загальноосвітніх школах і системі вузівської освіти.

Соціальна педагогіка – має теоретичні і прикладні розробки в галузі позашкільного виховання й освіти дітей і дорослих. Останнім часом все ширше вживається поняття "другої освіти", яку дають багатопрофільні освітньо-виховні заклади. У клубах, будинках народної творчості, музичних і театральних студіях, на станціях юних техніків, спортивних базах діти і молодь знаходять можливість задовольняти свої творчі потреби, залучаються до корисних форм відпочинку, отримують і професійні знання.

Педагогіка третього віку розробляє систему освіти, розвитку, виховання людей пенсійного віку, перебуває в стадії становлення.

Багато педагогічних розробок для створення оптимальної реалізації досвіду літніх людей, їх нормального, здорового режиму життєдіяльності, здійснюються на межі медицини і такої специфічної галузі знання, як геронтологія.

Виправно-трудова педагогіка передбачає теоретичні обґрунтування і розробки практики перевиховання осіб, які перебувають в ув'язненні за здійснені злочини. Інша її назва — "педагогіка пенітенціарних закладів". Існує дитяча і доросла галузі наук з перевиховання людей, що відбувають покарання. З появою нових різновидів злочинів, розширюється сфера наукових пошуків у галузі виправлення антисоціальних форм поведінки дітей і дорослих. Виправно-трудова педагогіка взаємопов'язана з юриспруденцією і правознавством.

Порівняльна педагогіка досліджує закономірності функціонування Й розвитку освітніх і виховних систем у різних країнах шляхом співставлення та знаходження спільного й відмінного. Пошук загального й специфічного в освітніх системах у різних народів дозволяє знаходити і науково тлумачити освітні традиції, системи, збагачувати національну педагогічну культуру за рахунок міжнародного досвіду.

Спеціальні педагогічні науки:

сурдопедагогіка (виховання і навчання глухих і глухонімих);

тифлопедагогіка (виховання і навчання сліпих і малозрячих);

олігофренопедагогіка (виховання і навчання розумово відсталих).

Ці науки розробляють теоретичні основи, принципи, методи, форми і засоби виховання й освіти дітей і дорослих, що мають відхилення у фізичному та розумовому розвитку.

Лікувальна педагогіка розвивається на межі з медициною. Її предметом є система освітньо-виховної діяльності педагогів з хворобливими і хворими школярами. Навчання і лікування в їх поєднанні вимагає теоретичних обґрунтувань, методичних розробок.

Реабілітаційна педагогіка – це система педагогічних, медико-психологічних, соціальних заходів, спрямованих на відновлення, корекцію або компенсацію порушених психофізіологічних функцій, станів, особистісного й соціального статусу хворих дітей, дітей-інвалідів, а також тих, хто переніс хворобу, отримав психічну травму внаслідок різкої зміни соціальних обставин, умов життя.

Актуальним завданням реабілітаційної педагогіки є розробка ефективних методів педагогічної терапії і корекції, компенсації, ігротерапії, спрямованих на відновлення фізичного, психічного, морального та духовного здоров'я дитини [352].

Історія педагогіки – наука про закономірності функціонування і розвиток виховання, освіти й навчання в минулому. Пошуки вчених у галузі освіти Й виховання узгоджені з відомими загальними періодизаціями розвитку людства – первіснообщинний, рабовласницький, феодальний, капіталістичний, соціалістичний лад, постсоціалістичний період. В історії педагогіки умовно виділяють періоди стародавньої, середньовічної, нової і новітньої історії освіти.

Система педагогічних наук:

· філософія освіти

· загальна педагогіка (дослідження педагогічних знань, теорії та практики, методів і функцій, місця педагогіки серед інших наук, взаємозв'язок з іншими науками)

· дидактика (теорія навчання. Вивчення процесу навчання як засобу виховання та розвитку. Розробка цілей, змісту, принципів, методів і засобів навчання). Визначає напрямок приватних методик. На основі дидактики розробляються методи навчання, посібники, підручники та програми різних типів навчальних закладів.

· теорія виховання (зв'язок між окремими напрямками виховання: трудовим, моральним, розумовим, правовим, естетичним, фізичним).

· школоведения (управління народною освітою, організація навчально-виховного процесу)

· історія педагогіки

· порівняльна педагогіка (тенденції та закономірності навчання і виховання в різних країнах)

· дошкільна педагогіка

· дефектологія (психічний і фізичний розвиток дітей з відхиленнями у розвитку. Сурдопедагогіка - глухі і слабочуючі; тифлопедагогіка - сліпі та слабозорі; олігофренопедагогіка - розумово відсталі; логопедія - порушення мови та їх подолання).

· педагогіка вищої школи

· педагогіка сім'ї

· професійна (робоча педагогіка)

· військова педагогіка

· виправно-трудова педагогіка

· соціальна педагогіка.

Поиск по сайту: