Розвиток суспільств

Сучасне суспільство - гранично динамічне суспільство. В ньому діють не локальні, а постійно діючі ланцюги змін, які і готують якісні перетворення в суспільстві і стимулюють його розвиток. Зміни пронизують всі підсистеми і сфери суспільства, всі його рівні і слугують передумовою соціального розвитку. Хоча жодне суспільство не може обійтися без змін, навіть таке, яке свідомо намагається це зробити, тим не менше окремі суспільства чинять більший опір змінам, ніж інші.

За останні 200 років США перетворилися з переважно аграрного суспільства на висо­ко урбанізоване індустріальне. За той же проміжок часу суспільство пігмеїв бамбуті у Центральній Африці майже не змінилося. Чому? Чому в найбільш важких для життя части­нах планети ми зустрічаємо руїни великих цивілізацій? Що спричинило їх розквіт, а потім колапс? Чому в Індії цивілізація зародилася раніше, ніж у Європі? Чому індустріалізм виникає раніше в Європі, а не в Індії? Чи всі суспільства прямують до подібних соціальних форм та спільної долі - постіндустріального способу життя, чи вони будуть різними за формами у майбутньому, так як і в минулому?

Перш за все треба уяснити, в якому сенсі в соціології вживається термін «соціальні зміни», який соціологічний зміст цього терміну. Для цього варто би зробити два уточнення.

По-перше, поняття «соціальні зміни» потрібно відрізняти від поняття «соціальний розви­ток». Поняття «соціальний розвиток» характеризує лише певний вид соціальних змін, які мають спрямованість на покращення, ускладнення, вдосконалення і т.п. Однак існує ба­гато інших соціальних змін, які неможливо визнати змінами спрямованими на покращення або вдосконалення, наприклад, виникнення, становлення, зникнення, упадок, перехідний період, перехідний стан і т.п. Це просто зміни, що не несуть в собі ні позитивного, ні не­гативного змісту, вони не спрямовані ні в сторону прогреса, ні в сторону регреса. Вихо­дячи з цих міркувань, в соціології віддають перевагу терміну «соціальні зміни», який не має оціночного компоненту, охоплює широке коло різноманітних змін безвідносно до їх чіткої спрямованості. Це поняття фіксує сам факт соціальних змін.

По-друге, соціальні зміни не варта розуміти як взагалі будь-які зміни, що відбуваються у суспільстві. Коли розглядаємо соціальні зміни у соціологічному змісті, маємо на увазі не будь-які зміни, що відбуваються у будь-якій сфері - економічній, політичній, технологічній, а лише зміни в тій сфері, яка є предметом соціології. Це зміни соціальних систем, соціальної стратифікації, соціальних спільнот, соціальних процесів, соціальних організацій, їх взаємодій.

♦ Отже, за допомогою поняття «соціальні зміни» позначаються зміни, що відбуваються впродовж деякого часу у соціальних спільностях, групах, інститутах, організаціях і суспільствах, в їх взаєминах одне з і одним, а також з індивідами.

Типи соціальних змін.

Структурні соціальні зміни - зміни, які торкаються структур різноманітних соц­іальних утворень Такими можна назвати зміни у структурі сім 'ї (полігамна, моно­гамна, багатодітна, розширена, нуклеарна), у структурі будь-якої іншої спільності - малої групи, професійної, територіальної, нації, суспільства в цілому, зміни в струк­турі влади, у структурі соціокультурних цінностей. До цього виду змін можна відне­сти структурні зміни соціальних інститутів (торгівлі, системи освіти, науки, релігії), соціальних організацій тощо.

Процесуальні соціальні зміни - зміни, що торкаються соціальних процесів. Нам пос­тійно доводиться спостерігати зміни, що відбуваються у сфері соціальних взаємодій та взаємовідносин різноманітних утворень: спільностей, інститутів та організацій та особистостей, індивідів. Це відносини солідарності, напруженості, конфлікту, рівноправ'я та підпорядкування, які постійно знаходяться в процесі змін.

Функціональні соціальні зміни - зміни, що торкаються різноманітних функцій соц­іальних систем, інститутів, організацій. Так, у відповідності до нової Конституції України суттєві зміни відбулися у функціях законодавчої та виконавчої влади країни

Мотиваційні соціальні зміни - зміни у сфері мотивацій індивідуальної та колективної діяльності. Ймовірно, що характер потреб, інтересів, мотивацій у поведінці та діяль­ності індивідів, спільностей, різноманітних груп не залишаються незмінними. Наприклад, при переході до ринкових відносин суттєво міняється мотиваційна сфера індивідів. На перший план виступають мотиви особистого грошового заробітку, прибутку, що впливає на їх поведінку, мислення, свідомість.

За своїм характером, внутрішньою структурою, мірою впливу на суспільство, механізмом здійснення соціальні зміни можна поділити на дві великі групи - еволюційні та революційні. Першу групу складають зміни часткові, поступові, що здійснюються як достатньо стійкі та постійні тенденції до зростання або змен­шення якихось якостей, елементів в різних соціальних системах; вони (зміни) можуть набувати висхідної або низхідної спрямованості. Еволюційними за своїм характером можуть бути всі чотири види змін, що були описані раніше: •=>струк­турні •=>функціональні, •=>процесуальні •=>мотиваційні.

Всі сфери життєдіяльності суспільства підлягають в тій чи іншій мірі еволюційними змінами – економічне життя, різноманітні спільноти, політичні та організаційні структури, системи цінностей і т.п. Еволюційні зміни можуть бути організовані свідомо, і в тому випадку вони набувають форми соціальних реформ (відміна кріпацтва у 1848 р. в Австро-Угорській імперії, реформа П.Столипіна на початку XX ст. в Росії, економічне реформування у сучасній Україні). Еволюційні зміни можуть відбуватися і стихійним шляхом. Як про таку загальну тенденцію можна говорити про підвищення впродовж останніх років середнього рівня ос­віти населення багатьох країн та загальне зменшення кількості неграмотних, хоча в ряді країн ця цифра (загальної кількості неграмотних) залишається доволі високою.

Революційні зміни відрізняються від еволюційних суттєво:

по-перше, тим, що вони не просто радикальні, а радикальні у вищій мірі, вони передбачають докорінну ломку соціального об'єкта;

по-друге, - це не часткові, а загальні, або навіть всезагальні зміни;

по-третє, вони, як правило, спираються на насильство.

Соціальна революція - предмет дискусій в історії, соціології та багатьох інших суспіль­них наук. К. Маркс називав соціальні революції «локомотивами історії», «мотором» істо­ричного розвитку, В.Ленін трактував їх як «свято всіх експлуатованих та пригнічених», а П.Сорокін назвав російсько-більшовицьку революцію 1917 р. «бійнею», письменник І.Бунін назвав свою книгу про неї «Прокляті дні».

Соціальні зміни включають різноманітні комплексні параметри. Якщо воду нагріти до 100 °С, вона закипить. Отже, тепло є причиною змін, відповідно можна передбачити, що такі самі процеси відбудуться в подібних обставинах в май­бутньому. Зміни у суспільстві не так просто вирахувати. Кожне суспільство є унікальним, будь-які зміни - це результат комплексу взаємопов’язаних факторів - технологічних, культурних, політичних, релігійних, економічних і т.п. З'ясувати причину або причини змін в суспільстві через повторення обставин або постановку соціального експерименту з метою перевірки наших теоре­тичних припущень неможливо. Саме через унікальність кожного суспільства тре­ба бути обережним у використанні досвіду одного суспільства як основи для прогнозів щодо соціальних змін в іншому.

Фактори, які впливають на процес соціальних змін:

1. Природне оточення

2. Демографічні зміни

3. Ідеї

4. Події

5. Людські дії

6. Технологія

Природне оточення істотно впливає на культуру та соціальну структуру суспільства. Люди, які живуть в арктичній тундрі, виробили інші соціальні форми, ніж ті, які живуть в пустелях або на тропічних островах. Дуже рідко соціальні зміни є прямим наслідком дії природного довкілля, тим не менше таке трапляється. Біля 1500 років до н.е., наприклад, вулканічне виверження в Егейському морі створило велетенську хвилю, яка зруйнувала Мінойську цивілізацію на острові Кріт. Взагалі катастрофічні явища можуть спричинити зміни у структурі населення, спровокувати міграції.

В основному, вплив оточуючого середовища на соціальні зміни відбувається в процесі взаємодії соціальних та природних факторів. Суспільства, що розташовані на географічних перехрестях, перетворюються на центри соціальних змін. Суспільства географічно ізольовані менше змінюються. Тому не дивно, що найбільш “примітивні” суспільства в світі зна­ходяться в географічній ізоляції, віддалені океанами, пустелями, горами, джунглями.

Демографічні зміни. Будь-які значні зміни чисельності населення впливають на соціальне життя. Населення, яке зростає швидкими темпами, вимагає значних ресурсів. Результат - масові міграційні процеси, які спричиняють культурну дифузію, а іноді військові конфлікти через те, що мігранти займають територію, яка належить іншим народам. Результатом може бути соціальна дезорганізація та конфлікт з при­воду обмежених ресурсів у суспільстві. Прикладом може послужити падіння Римської імперії під натиском варварів. Населення, яке зростає повільно або змен­шується, створює проблему виживання самого суспільства.

Зміни у демографічній структурі населення ведуть до соціальних змін. Післявоєнний “бебі-бум” у США привів до диспропорції у демографічній структурі, до необхідності у 50-60-ті роки XX ст. збільшити університетський потенціал. У сучасних США це поколін­ня насичує своїми вимогами ринок праці, ринок будівель, інших ресурсів. По мірі росту покоління “бебі-буму” створює певні проблеми для сфери медичного обслуговування людей похилого віку. Медицина повинна буде зосередитися на проблемах людей похилого віку, геронтологія має певні перспективи для розвитку.

Соціологи ще тільки мають дослідити соціальні наслідки швидкого зростання кількості населення Китаю та Індії.

Ідеї. Яку роль відіграють ідеї, системи вірувань або ідеології в процесі соціальних змін? Це питання одне з найдавніших та найсуперечливіших в соціологічній теорії. К. Маркс, який вперше поставив цю проблему, аргументовано доводив, що соціальні умови формують певну ідеологію, а не навпаки. З його точки зору не ідеологія соціалізму примушує робітників чинити опір капіталістичному пригнобленню. Само капіталістичне пригноблення примушує робітників приймати ідеологію соціалізму.

Німецький соціолог М. Вебер заперечив таку точку зору. Він твердив, що протестантська етика ” тяжкої праці та відкладеної винагороди сприяла розвитку капіталізму. Неуспіх інших незахідних суспільств у розвитку капіталістичної системи, як він вважав, ча­стково є наслідком відсутності подібної ідеології. Таким чином, він надавав ідеям більшого значення, ніж К.Маркс. Е.Дюркгейм поділяв таку думку М. Вебера. Він вважав, що ідеї виникають з соціальних умов, але вірив, що вони іноді набувають самостійності, незалежності у формі «соціальних фактів», що може мати зворотній вплив на самі суспільні умови, а отже, виявитися причиною соціальних змін.

*Ідеї - виключно важливий елемент соціальних змін у суспільствах, які зорієнтовані на зміни як на спосіб життєдіяльності. Причина полягає у тому, що ми формуємо наше майбутнє в термінах наших уявлень про нього. Наші ідеї визначають те, що ми називаємо потребами і ми діємо, змінюємо наше суспільство у відповідності до потреб, які в свою чергу детерміновані ідеями.

Події. Термін “подія” використовується соціологами у значенні чогось непередбачуваного, якогось випадкового акту, який впливає на процес соціальних змін. Постріл вбивці Дж. Кеннеді привів до президентського крісла Ліндона Джонсона і тим самим сприяв не згортанню, а посиленню військового конфлікту у Північно-східній Азії. Крадіжка зі зломом у готелі “Уотергейт" у Вашингтоні, стала початком серії викриттів, які привели до падіння Р.Ніксона та президентства Дж. Форда.

Хоча небагато соціологів намагаються врахувати елемент випадковості як чинник соціальних змін, існує переконання, що система в цілому може “визріти" для змін, а окрема “подія" послужити лише спусковим гачком для цих змін. Корупція у верхніх ешелонах влади у США - проблема, яка хвилює американське (і не тільки американське) суспіль­ство. Раніше чи пізніше хтось мав попастися на подібних зловживаннях посадовими повноваженнями. Так трапилося, що ним став Р.Ніксон. Відсутність належного контролю за використанням зброї, врешті-решт, повинна була вилитися в трагедію — що і сталося з убивством президента Дж.Кеннеді.

Отже, до деякої міри “події" можна пояснити в термінах історичних соціальних обставин. Тим не менше, як правило, випадкова природа “події” ускладнює і без того важке завдання передбачення, прогнозування соціальних змін.

Людські дії. Очевидним джерелом соціальних змін є людські дії, які можуть змінити суспільство незалежно від того, наскільки вони усвідомлені. Доречно говорити про два типи значимих для процесу соціальних змін дій людей: дії впливових лідерів або інших видатних особистостей, та соціальні рухи або колективна поведінка мас людей.

Важко переоцінити вплив великої людини на перебіг історичних подій. Саме Ю. Цезар приймає історичне рішення перейти річку Рубікон, здійснити похід на Рим, скинути рес­публіканську форму правління і встановити диктатуру. Саме його дії привели безпосередньо до імперської форми правління. Імперія спадково перейшла до його сина Августа, а пізніше до таких монстрів як Нерон та Калігула. Можливо, якби не було прийняття рішення перейти Рубікон, римську республіку було б збережено, Нерон та Калігула не стали б імператорами, і ціла історія Західної цивілізації розвивалася б інакше? Так або ні? Ми не знаємо. Ми не можемо поставити експеримент, усунувши Цезаря з історичної сцени.

Історики, біографи обов’язково аналізують дії великих людей і враховують їх у поясненні історичних подій. Соціологи загалом не абсолютизують вплив великої людини на перебіг соціальних процесів. Вони розглядають амбіції та особу лідера як таку, на яку значний вплив здійснює культура, за допомогою якої було соціалізовано цю людину. З точки зору соціологічної перспективи,соціальні зміни, які відбуваються через дії впливових осіб в історії, можна пояснити дією глибинних соціальних сил. Цезарю вдалося зруй­нувати Римську республіку саме через те, що вона вже “визріла’’ для руйнації, за 50 років до цієї події сама думка про таку руйнацію була б неприпустимою. Якщо б не Цезар, хтось інший спробував би це зробити.

Роль колективних дій в процесі соціальних змін не викликає сумнівів. Колективна поведінка (мода, чутки, бунти) та соціальні рухи (такі,які ставлять собі за мету реформувати суспільство або навіть здійснити революцію) являють собою спроби людей змінити соціальне середовище. Широкомасштабні рухи - такі як рух за національне визволення, за громадянські права, за релігійну трансформацію - є важливим джерелом соціальних змін.

Технологія - практичне застосування наукових знань як основне джерело соціальних змін. Більшість технологічних новацій базується на вже існуючих наукових знаннях. Чим розвинутішим є суспільство, тим більш прискореним буде темп технологічних змін. Чим прискоренішими є технологічні зміни, тим більш значними є соціальні зміни, які їх супроводжують.

Технологічні зміни впливають на всі сфери відносин у суспільстві. Розвиток медичних технологій продовжує життя людини і тим вносить значні зміни в структуру населення. Новації в індустріальних технологіях витісняють тисячі робітників із своїх робочих місць. Культурна дія набуває нових форм через такі новації, як радіо, телебачення, інтернет, і т.д. Продовжується процес освіти, соціалізація набуває рис перманентної ресоціалізації.

Вплив технологій на суспільство оцінюється настільки високо, що деякі соціологи спираються у своїх концепціях на принцип технологічного детермінізму як на основний принцип пояснення змін у культурі, соціальній структурі і навіть історії суспільства в цілому. Американські соціологи К.Каммайер, Г.Рітцер та Н.Йетман розрізняють три способи, за допомогою яких можна ідентифікувати соціальні зміни, спричинені змінами технологічного характеру

Перший спосіб: зміни в технології створюють проблеми соціального порядку, які потребують певних дій зі сторони людей. Суттєві технологічні зміни вимагають формування нових соціальних норм, ролей для індивідів та цілих трудових колективів, формування нових цінностей. Так формується культурний лаг, тобто розрив між існуючими нормами, ролями, цінностями і новими вимогами, що обмовлені новою технологією.

Другий спосіб: нова техніка, нові технології створюють нові можливості для індивідів та груп в їх діяльності, спілкуванні. Нові можливості соціальної комунікації створені завдя­ки телефонізації, сприяли поширенню телебачення.

Третій спосіб: нові технології, як правило, створюють нові форми взаємодії між людьми та різного роду спільнотами. Роботизація технологічних процесів в значній мірі впливає на взаємини робітників у колективі. Спілкування з допомогою телефону суттєво змінило наші форми взаємодії із знайомим та незнайомими людьми.

Процес соціальних змін в сучасному світі відбувається під могутнім впливом складних та неоднозначних процесів глобалізації, які мають як своїх палких прихильників, так і не менш затятих противників. Виступи так званих антиглобалістів можна було спостерігати наприкінці XX та на початку XXI століть у різних куточках світу.

Інтенсивність та стрімкість зближення країн і континентів завдячують нині насамперед новим технологіям, досягненням у галузі електроніки та інших передових галузей науки. Використання супутникового зв'язку, факсу, інтернету, сотових телефонів зробило світ набагато тіснішим. Як відзначають вчені-футурологи з Римського клубу, розвиток передових технологій у сфері комунікації слугує однією з головних і найпотужніших складових глобалізації, яка створила передумови для виникнення нового так званого “інформаційного суспільства”. Складність, суперечливість, стрімкість глобалізації породили багато побоювань і міфів щодо її впливу як серед пересічних громадян, так і серед політиків, вчених і громадських діячів. З одного боку, процеси глобалізації сприймаються як фатальні й неминучі. Вони настільки універсальні й односпрямовані, що нівелюють усі відмінності у розвитку країн. З іншого боку, вони сприймаються як далеко не всесильні, як такі, що здатні відступити, наштовхнувшись на протидію національних цінностей, і спричинити ще більшу економічну диференціацію та культурну відчуженість між окремими країнами, між Північчю і Півднем, між цивілізаціями.

Перелік специфічних факторів, які впливають на процес соціальних змін, можна продовжити. Проблема полягає у тому, чи можна серед означених факторів обрати один найвпливовіший, найголовніший у поясненні цього процесу. Один з відомих американських соціологів свого часу писав: “ Будь-яке твердження про те, що процес соціальних змін може бути детермінований економічними інтересами, ідеями або конкретною особою, гео­графічними обставинами неприпустима. Всі подібні теорії, що пояснюють суспільство з допомогою одного-єдиного фактору, відносяться до дитячої стадії розвитку соціальної науки. Кожен окремий фактор залежить від численних інших".

Конкретні умови існування суспільства детермінують, які фактори є прийнятними, які неприпустимими, а які можна прийняти у змінених формах. Жителі Сахари, для яких велика рогата худоба є ознакою і формою добробуту відмовилися від “раціональної” практики вирощування худоби, яка б привела до зменшення поголів’я худоби на користь її фізичних параметрів. Іслам в багатьох регіонах Африки приймався охочіше, ніж християнство переважно через те, що він не сприймався як “біла” релігія, а також тому, що дозволяв пол­ігамію, яку переважно практикували африканці.

Для пояснення процесу соціальних змін існують численні теорії. Всі їх можна згрупувати по чотирьох основних категоріях: еволюційні, циклічні, функціональні та конфліктні.

Еволюційні теорії базуються на припущеннях, що суспільства поступово розвиваються (еволюціонують) від простих до складніших форм. Це підтверджується антропологіч­ними та історичними дослідженнями.

Починаючи від О.Конта соціологи вважали, що суспільства еволюціонують лише в одному напрямку, що у кожному суспільстві проявляється однолінійний розвиток - процес від простого до складного, від гіршого до кращого. Вони розглядали зміни як позитивні та доброчинні, оскільки еволюційний процес передбачав, що суспільства обов'язково сягають нових рівнів цивілізованості.

Еволюційний погляд на соціальні зміни спирався на теорію Ч.Дарвіна, яка продемонструвала, що всі нові природні форми еволюціонують від своїх предків в напрямку більшої складності. Г.Спепсер використав принцип дарвіністської теорії “виживає більш пристосований" в аналізі суспільства. Він твердив, що західні “раси", "класи", “суспільства” вижили та еволюціонували до вищих рівнів, ніж незахідні, оскільки вони були краще адаптовані до умов виживання. Ця точка зору, відома як соціальний дарвінізм, поширювалася в кінці XIX ст. у Європі та США до початку Першої світової війни і використовувалася для виправдовування панування білих над небілими, багатих над бідними, сильних над слабими.

Такі еволюційні погляди виправдовували колоніальне правління над “відсталими народами". Етноцентричні вірування відносно того, що всі суспільства еволюціонують лінійно в одному напрямку - до вершин західної цивілізації, забезпечували розвиток ідеології, яка виправдовувала політичні та економічні інтереси колонізаторів. Примусове поширення західної культури розглядалося як “місія білої людини" - благородне завдання внесення вищих форм цивілізації в “життя відсталих народів".

Однією з вад еволюційної теорії однолінійного розвитку є те, що вона описувала, а не пояснювала соціальні зміни. Друга проблема полягала у тому, що ця теорія грунтується на помилкових інтерпретаціях даних. Напрямок західної історії етноцентрично задавався як “прогрес” через те, що брався лише один аспект змін - технологічний або економічний розвиток.

Пізні версії еволюційного підходу до розвитку суспільства розглядають цей процес лише як тенденцію, а не як універсальний закон, і не акцентують свою увагу на аналогіях між сус­пільством та живими організмами. Сучасні антропологи визнають, що процес соціальних змін може бути полілінійним, інакше кажучи, суспільство може розвиватися в різних напрямках, не обов’язково так само, як якийсь ідеальний взірець (західна чи східна цивілізація). На відміну від попередніх версій еволюційної теорії, зміни не обов’язково означають “прогрес”.

Циклічні теорії соціальних змін фокусують свою увагу на циклічній природі змін, що виявляється в періодичному розквіті та занепаді цивілізації.

Припущення, що західна цивілізація є верхівкою розвитку, досконалості, виглядає в таких теоріях проблематичним. З’являється навіть питання, а чи не приречена вона так само, як всі інші, до занепаду.

Якщо це так, то які сили можна вважати відповідальними за циклічність змін у суспільстві?

Одним з засновників теорії циклічного розвитку прийнято вважати О.Шпенглера. На його думку, цивілізація подібна до біологічного організму і має такий самий життєвий цикл:

*народження, *дитинство, *зрілий вік, *старіння, *смерть. Вся творча активність припадає на ранні стадії циклу, по мірі розвитку, з набуттям рис зрілого організму, цивілізація втрачає свій початковий запал, стає більш матеріалістичною і, нарешті, занепадає. Події, що відбувалися на очах О.Шпенглера на початку XX ст. - війни, конфлікти, соціальний розклад, свідчили, з його точки зору, про те, що західні суспільства вступили в стадію гниття та розкладу.

Дещо детальніше ця теорія була розроблена англійським істориком А. Тойнбі. Він вважає, що ключовим концептом теорії має бути зв’язок “виклик - реакція". Кожне суспільство стикається з викликами, що йдуть від навколишнього середовища, пізніше - від внутрішніх та зовнішніх ворогів. Реагування на ці виклики в кінцевому рахунку і визначає “долю” суспільства. Віхи цивілізованості - це успішні реакції на більшість викликів, якщо суспільство не спроможне реагувати на виклики - воно вмирає.

Циклічні теорії соціальних змін, на перший погляд, більш привабливі, оскільки намага­ються пояснити очевидний факт: всі цивілізації минулого мали злети і падіння. Але це зовсім не означає, що історичний і соціальний розвиток обов’язково циклічні. Природний факт, що сонце піднімається та сідає за горизонт кожен день, дає нам можливість передбачити, що подібний процес відбуватиметься у майбутньому. Зміни у суспільстві, тим не менше, не можна звести до таких беззаперечних “законів”. Твердити, що циклічні зміни спричи­нені тенденцією до змін, що відбуваються циклічно,означає нічого не пояснити, так само, як не пояснює “автоматична тенденція” рух автомобіля. Ці теорії також занадто сильно покладаються на містичні сили (такі як “доля”) і не приділяють уваги людським діям.

Фуціоналістські теорії починають з аналізу соціальної статики перед тим, як перейти до процесів соціальної динаміки. Функціоналісти (Т.Парсонс, Р.Мертонтаін.) аргументовано доводять, що суспільство складається з незалежних частин, кожна з яких допомагає підтримати стабільність цілісної системи. Суспільство має можливість за допомогою культурних норм і цінностей підтримувати стан рівноваги та балансу.

Т.Парсонс розглядає зміни як щось таке, що порушує соціальну рівновагу, з однієї сто­рони, але в такий спосіб, що в кінцевому рахунку створює якісно нову соціальну рівновагу. По мірі того, як суспільство ускладнюється, в ньому відбуваються два процеса змін. По- перше, відбувається процес диференціації (виникають різноманітні інститути, які беруть на себе виконання тих функцій, що раніше були недиференційовані). Ці нові інститути мають бути пов’язані один з одним, на цей раз у процесі інтеграції. Нові норми, наприклад, повинні регулювати відносини між школою та сім’єю, повинні з’явитися так звані “посередницькі інститути” (суди), чиє покликання - вирішувати конфлікти між частинами системи.

Вадою таких функціоналістських теорій є все ж таки зосередження радше у на соціальній статиці, а не на динаміці. Функціоналісти аналізують інституціональні зміни, які мають місце лише у сучасних суспільствах.

Теорії конфлікту проголошують основним джерелом соціального розвитку супе­речність конкуруючих у суспільстві інтересів. Так, К.Маркс задекларовував, що насильство - це повитуха історії ”, а Мао Цзедун писав, що “зміни приходять у суспільство через ствол рушниці “. Суспільству властива соціальна нерівність, що неминуче породжує конфлікти і несталість суспільства. В цьому плані загальними рисами суспільства є не стабільність і злагода, а панування, конфлікт, придушення.

Напруженість щодо розподілу обмежених ресурсів та цінностей звичайно веде до соціальних змін. Але конфліктні теорії не беруть до уваги всі форми соціальних змін. За допомогою такої теорії можна пояснити, яким чином феодалізм було замінено на капіталізм, але вона не пояснює, чому такий драматичний ефект на розвиток суспільства справляє технологія, чому міняються форми сімейної організації.

Отже, окремі теорії, що намагаються пояснити соціальні зміни, є неза­довільні. Циклічні теорії є неприйнятні для пояснення. Вони занадто суб’єктивні

і не пояснюють, як і чому відбуваються зміни. Однолінійні еволюційні теорії теж неприйнятні, оскільки базуються на помилкових припущеннях щодо інших культур. Полілінійні еволюційні теорії можуть виявитися корисними. Вони визнають генеральну тенденцію: суспільства в цілому розвиваються від малих і простих до великих і складних. Це відбувається по-різному, але обов’язковим компонентом має бути спосіб виробництва. Ці теорії допомагають пояснити, чому відбуваються зміни, але вони не торкаються до таких важливих явищ у житті суспільства, як війни, революції і т. п.

Функціоналістські теорії та теорії конфлікту майже доповнюють одне одного. Базові тези двох теорій прямо протилежні:

Р.Дарендорф зауважив, що хоча всі ці твердження є істинними, вони можуть здаватися суперечливими. Причина цього парадоксу полягає у су­перечливій природі самого суспільства. Суспільства - це стабільні, цілісні системи, але вони переживають періоди конфліктів та постійно змінюються. Функціоналістський та конфліктний підходи фокусують свою увагу на різних аспектах соціальної реальності: переважно на статиці, або переваж­но на динаміці.

Немає такого аргументу, який би став на перешкоді об'єднання обидвох підходів до розгляду процесу соціальних змін: внести принцип напруженості з конфліктної теорії до функціоналістичної теорії. Конфлікт може бути функціональним для соціальної системи, оскільки він попереджає стагнацію (застій) та стимулює необхідні зміни. Еволюційна теорія в її політичній формі доповнює конфліктний та функціоналістський підходи.

Процес соціальних змін, що відбувається впродовж періоду переходу суспільства від до індустріалізованої до індустріалізованої форми життя, носить назву модернізації. Модернізація - це приклад одного з найбільш значних соціальних зрушень. Вона охоплює кардинальні зміни соціальних інститутів та способу життя людей. Її основою виступає розвиток та поширення культури “модерніті”: *ринкових відносин, *раціональних цінностей, *розрахунку та орієнтації на грошовий успіх, бізнес, систему загальнолюдських цінностей.

Модернізація - це перехід від однієї якості суспільства до іншої спроба кожного окремого суспільства пристосуватися до сучасних вимог, відмова від старих форм життєдіяльності та пошуки нових.

Соціологи розрізняють два типи модернізації - органічну та неорганічну.

Органічна модернізація є моментом власного розвитку країни та підготована всім ходом попередньої її еволюції. Як приклад - перехід Англії від феодалізму до капіталізму в результаті промислової революції XVII ст. Така модернізація починається не з економ­ічної політики, а з культури, із змін у суспільній свідомості. Модернізація іде природним шляхом, внаслідок змін в укладі життя, традиціях, світогляді та орієнтаціях.

Неорганічна модернізація являє собою відповідь на зовнішній виклик зі сторони більш розвинутих країн. Це шлях “доганяючого "розвитку - спроби правлячої верхівки перебороти історичну відсталість та уникнути залежності від більш розвинутих іноземних держав. Росія, яка внаслідок татаро-монгольської навали була відкинута у своєму розвитку на декілька століть, неодноразово намагалася наздогнати передові країни. Саме таку мету мали петровські реформи XVIII ст., сталінська індустріалізація 30-х рр., пе­ребудова 1985р. та економічні реформи, що почалися після 1991 р. в Україні.

Неорганічна модернізація іде шляхом закупівлі зарубіжного обладнання та патентів, запозичення чужих технологій (іноді і шляхом економічного шпигунства), запрошення іноземних спеціалістів, навчання своїх робітників за межами країни, іноземних інвестицій.

Відповідні зміни відбуваються і в соціальній та політичній сферах: на відміну від органічної модернізації неорганічна починається не з культури, змін у суспільній свідомості, його підготовки, а з економіки та політики. Неорганічна модернізація починається з політичних курсів, іде від верхівки владної піраміди. Ще у XIX ст. в Росії інтелігенція розкололася на «західників» та «слов'янофілів». Перші виступали за прискорену модернізацію та механічне перенесення західних взірців, другі - за самобутній шлях розвитку, органічну модернізацію. Чисельність перших виявилася недостатньою для того, щоб про­світити, перебудувати широкі маси на користь раціональних цінностей модернізації.

Говорячи про модернізаційні процеси, трансформацію українського суспільства, не забудемо, що воно тривалий час розвивалось як тоталітарне, тобто уніфіковане суспільство, де небажані для правлячих суб'єктів соціальні відхилення безжалісно припинялися, а люди, групові взаємодії і соціальні процеси знаходилися під постійним, невсипучим контролем. Тому й зараз, на початку XXI ст., громадяни ведуть себе інертно, невільно, не відчувають, що вони можуть щось змінити в суспільстві.

Українське суспільство нібито знаходиться в стадії запізнюючої модернізації, тобто йому слід зробити те, що в умовах соціалістичного розвитку не було зроблено. Потрібне різке зростання середнього класу (верстви), який тільки і може надати соціальній трансформації, соціальним змінам і розвитку певне прискорення і сталість.

Ринок, демократія і свобода совісті стали де-факто “метою” і “правилами” нашого національного розвитку. Але вони ще не вписуються в систему цінностей значної частини суспільства. У нас відсутня належна мобілізація соціального потенціалу. А це безпосередньо пов'язано з умінням владних структур пояснити широким верствам населення вигідність модернізації тепер і в майбутньому.

Україна переживає період поступової оздоровчої переорганізації “осучаснення” суспільства і кращого пристосування до нового світового соціального середовища, відносно закрита соціальна система стає більш відкритою, здатною сприймати, інтегрувати в себе досягнення постіндустріального суспільства, подолати розбалансованість внутрішніх зв'язків системи, витримати суттєвий тиск зовнішніх факторів гостро- конкурентного середовища і стати повноправленим членом світового співтовариства, під яким розуміється світова соціалізована система капіталізму.

Завдання для України полягає в тому, щоб вже в перші десятиріччя XXI ст. перейти від неорганічної до органічної модернізації, не здоганяти більш передові країни Заходу і запозичувати у них передові технології, а розвиватися в загалі у своєму напрямі на власній основі.

РЕЗЮМЕ

1. Всі існуючі і ті, що вже колись існували суспільства, соціологи поділяють на певні типи. У соціології прийнято виділяти декілька типологій. Одна з найбільш поширених розподіл суспільств на доіндустріальні (традиційні), індустріальні та постіндустріальні.

2. Всі суспільства розвиваються. Соціальні зміни - це перехід соціальних систем, спільнот, інститутів та організацій з одного стану в інший. Поняття соціальні зміни ” конкретизують в свою чергу поняття розвитку - незворотних спрямованих змін ма­теріальних та ідеальних об ’єктів. Розвиток передбачає перехід від простого до складного, від нижчого до вищого.

3. Соціологи ідентифікують певні специфічні фактори, які у взаємодії з іншими можуть спричинити зміни у всіх суспільствах. Серед цих факторів: фізичне оточення, фактор населення, ідеї, події, людські дії, технологія.

4. Для пояснення процесу соціальних змін існують чисельні теорії: еволюційні, циклічні, функціоналістські, теорії конфлікту.

5. Процес соціальних змін, що відбувається впродовж періоду переходу суспільства від доіндустріальної до індустріальної форми життя, носить назву модернізації.

Поиск по сайту: