Форми авторитаризму

ПОЛІТИЧНИЙ РЕЖИМ ЯК МЕХАНІЗМ ФУНКЦІОНУВАННЯ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ

ПЛАН

1. Сутність і типологія політичних режимів.

2. Демократія: форми і моделі.

1. Найважливіше місце в політичному житті посідає політичний режим. Будь-який політичний режим визначається трьома основними чинниками:

1) процедурами і способами організації владних інститутів та безпосереднім здійсненням влади;

2) стилем ухвалення суспільнополітичних рішень;

3) відносинами між політичною владою та громадянами.

Поняття «політичний режим» охоплює порядок формування представницьких установ, становище та умови діяльності політичних партій, правовий статус особистості, права та обов´язки громадян, порядок функціонування каральних і правоохоронних органів, співвідношення й регламентацію дозволеного та забороненого. Цим терміном оперували ще в античності, але його сучасне розуміння пов’язане з Великою французькою революцією, коли виникло поняття «ancien regime» (старий порядок, старий режим), а в широкий науковий обіг він ввійшов після Другої світової війни.

Політичний режим (франц. reqime – управління) система засобів і методів здійснення політичної влади; модель форма взаємодії державно-владних структур і населення.

Політичний режим залежить від співвідношення політичних сил у суспільному організмі, особистості загальнонаціонального лідера та особливостей правлячої еліти; історичних і соціокультурних традицій; політичної культури населення. Він формується спонтанно, внаслідок спільних зусиль багатьох суб´єктів політичного процесу і не може бути встановлений конституціями або іншими законами. Існує багато класифікацій політичних режимів. Загалом вони різняться на основі аналізу співвідношення та взаємодії держави та громадянського суспільства. Будь-яка класифікація є умовною, оскільки «чистих» і завершених політичних режимів у політичній практиці не існує.

Сутність поняття політичного режиму розкривається через їх типологію (рис.1).

Виділяють три класичних типи політичних режимів: тоталітарний, авторитарний і демократичний.

Тоталітарний режим (від лат. totalis — увесь, повний) - спосіб організації суспільства, який характеризується всебічним і всеохопним контролем влади над суспільством, підкоренням суспільної системи державі, колективними цілями, загальнообов´язковою ідеологією.

Проблеми тоталітаризму XX ст. розробляли у своїх творах видатні політологи і соціологи: Ф. Хайек «Шлях до рабства» (1944), Г. Арендт «Джерела тоталітаризму» (1951), К. Фридрих і 3. Бжезинський «Тоталітарна диктатура і автократія» (1956) та ін. Термін «тоталітарний» ввели до політичного лексикону в 1920-х рр. Дж. Амендолані та П. Табетті для характе­ристики режиму лідера італійських фашистів Б. Муссоліні. Сутність такого політичного ладу він закріпив у формулі: «Все в державі, нікого поза державою, нічого супроти держави».

Рис. 1

У кожній з країн, що пережили цей режим, тоталітаризм мав специфічні вияви, але можна виокремити й систему його загальних ознак:

1. Загальна політизація та ідеологізація суспільства, але фактично воно відчужене від політичної влади, хоч і не усвідомлює цього, адже в масовій свідомості діє міф про «єдність і злиття» народу і влади.

2. Держава прагне до глобального панування і контролю над усіма сферами соціального життя; законодавча, виконавча і судова системи влади контролюються з одного центру — правлячою партією.

3. Монопольний державний контроль над економікою, ЗМІ, культурою, освітою, релігією, аж до приватного життя громадян та їх поведінки; діє політична цензура.

4. Неправова регламентація суспільних відносин, коли закони фактично захищають інтереси держави; політичні права і свободи громадян закріплені лише формально; діє принцип — «дозволено лише те, на що прямо вказує закон».

5. Державна влада дуже бюрократизована; еліта влади є номенклатурою, що рекрутується за системою «гільдій», її оточує «ореол таємності» та недоторканності.

6. Домінуючим методом управління стає насильство, примус і терор.

7. Однопартійна система, фактичне панування однієї партії; легальна політична опозиція заборонена і фактично відсутня; духовна опозиція виявляється здебільше у формі дисидентства.

8. Функціонує тільки офіційна державна ідеологія, яка визначає всі суспільні цінності, зразки щодо виховання, стандарти поведінки тощо; будь-які інші ідейні течії жорстоко переслідуються.

9. Безконтрольність репресивних органів держави: армія, поліція, служби безпеки, крім охорони правопорядку, виконують функції державних каральних органів, тобто діють як інструменти масових репресій.

10. Економічною основою є велика власність: монополістична, державна, громади.

11. Надцентралізація і надконцентрація державної влади на чолі з диктатором (фюрер, ватажок) та його оточенням.

12. Громадянське суспільство відсутнє чи придушене.

13. Права національних меншин формально декларовані, а в дійсності — суттєво обмежені.

14. Суспільство живе за подвійною мораллю, керується так званою «тоталітарною свідомістю».

Тоталітарний політичний режим став реальністю у ХХ столітті, проте його ідейні коріння сягають глибокої давнини. Тоталітарні погляди і, насамперед, ідеї необхідності повного підкорення частини цілому, індивіда державі існують більше двох тисячоліть. Згадаємо тоталітарні моделі держави Платона, Т. Мора, Т. Кампанелли, Г. Бабефа, А. Сен-Сімона, Ж.-Ж. Руссо, Г.В.Ф. Гегеля, К. Маркса, Ф. Ніцше, В. Леніна та інших.

Об’єктивними передумовами виникнення тоталітаризму були особливості періоду індустріалізації, що поєднували процеси швидкого руйнування структур традиційного суспільства, етатизацію (одержавлення) суспільного життя, посилення соціальних функцій держави.

Політичними провідниками тоталітаризму стали масові партії на чолі з лідером-вождем, які прагнули до монополізації державної влади, пропагували «світле майбутнє» згідно із запропонованими ними символами віри.

Фундаментальною соціально-психологічною основою тоталітаризму є соціальний конформізм. Соціальний конформізм – це некритичне прийняття і слідування пануючим точкам зору і стандартам, стереотипам масової свідомості та пропагандистським кліше. До головних рис соціального конформізму відносяться: відсутність індивідуальної точки зору, «стадні» почуття бути «як усі», рабська залежність від влади, нездатність протистояти маніпулюванню свідомістю, стандартність мислення, створення образу ворога, з яким не може бути примирення тощо.

Історично першою класичною формою політичного тоталітаризму був комунізм (соціалізм) радянського типу. Політичний режим у колишньому Радянському Союзі пройшов такі етапи: період воєнного комунізму 1917—1921 pp. (тоталітарноавторитарний тип політичного режиму); 1921—1929 pp. (авторитарний режим); 1929— 1956 pp. (тоталітарний режим), 1956—1985 pp. (зникли ознаки класичного тоталітаризму, але загалом режим залишався тоталітарним). Занепад епохи тоталітаризму в СРСР розпочався за «горбачовської перебудови», коли впала «залізна завіса» ідеологічного монізму (грец. monos — один) й закритості суспільства.

Тоталітаризм радянського типу знайшов відображення у політичних системах багатьох держав, які входили до орбіти впливу СРСР (східноєвропейські країни, Північна Корея, Куба, Китай).

Другим різновидом тоталітарних політичних систем є фашизм, який У. Черчіль називав «тінню і потворним дитям комунізму». Фашистська ідеологія була своєрідною реакцією на всезагальну кризу, яка охопила західне суспільство після Першої світової війни. Вперше він був встановлений в Італії в 1922р. Слід зауважити, що тут тоталітарні риси були виражені недостатньо. Італійський фашизм прагнув в своїх ідеях не до побудови «нового», суспільства, а до відродження величі Римської імперії, встановлення порядку, твердої державної влади. Фашизм претендував на забезпечення колективної ідентичності на культурній або етнічній основі, відновлення чи очищення т. зв. «народного духу» ліквідацію масової і організованої злочинності. Масштаби тоталітаризму в Італії визначались позиціями найбільш впливових кіл - короля, аристократії, офіцерства, церкви, що в значній мірі обмежувало вплив і діяльність правлячої партії. Коли приреченість стала очевидною, власне ці кола змогли усунути Муссоліні від влади.

Третім різновидом тоталітаризму був націонал-соціалізм в Німеччині. Як реальний політичний і суспільний устрій він виникає в 19ЗЗр., після призначення А. Гітлера рейхсканцлером. Націонал-соціалізм має подібності з фашизмом, проте це не дає можливості його повного ототожнення з ним. Утверджуючи однопартійну систему, націонал-соціалісти заборонили діяльність своїх політичних опонентів – комуністів, соціал-демократів, вільних профспілок. Разом з цим здійснювався процес зрощування партії і держави. Місцеві земельні уряди були замінені спеціальними уповноваженими центрального уряду з числа націонал-соціалістичної партії, а земельні парламенти ліквідовані.

Історія довела, що тоталітарний політичний режим має достатньо високу можливість мобілізації ресурсів і концентрації засобів для досягнення обмежених цілей, наприклад, перемоги у війні, оборонного будівництва, індустріалізації тощо. Деякі автори розглядають тоталітаризм як одну з політичних форм модернізації слабкорозвинених держав. Проте, політичний досвід ХХ століття також доводить, що тоталітарний режим сам себе штовхає до загибелі, рано чи пізно виявляє свою неефективність, недоцільність, невідповідність людській природі. В деяких країнах тоталітарні режими були ліквідовані збройними силами коаліції інших країн (гітлерівський режим у Німеччині у 1945 р.), у деяких країнах – скинуті (наприклад, під час скинення диктатури Чаушеску в Румунії загинули тисячі людей), в інших країнах їх вдалося досить мирно трансформувати в демократичні або напівдемократичні режими (постсоціалістичні держави).

Тоталітаризм як крайня форма соціального контролю, що вимагає тотального контролю над свідомістю людей, – це не тільки явище минулого, але й одна з можливих альтернатив розвитку людства у майбутньому. Багато сучасних дослідників акцентують увагу на небезпеці інформаційно-фінансового тоталітаризму, який стає реальністю в умовах глобалізації і розвитку інформаційного суспільства. Посилення ролі засобів масової інформації, поява нових інформаційних технологій, створення глобальних комунікативних мереж і насамперед Інтернету може бути використане як в інтересах укріплення демократії, розширення політичної інформованості та компетентності громадян, так і в цілях укріплення привілейованого положення певних соціальних груп або окремих держав. Комунікаційна революція створила можливість електронного контролю за життям, свідомістю, настроями як окремих громадян, так і суспільних організацій. Швидкий доступ до інформації практично про кожного громадянина або організації, її централізоване оброблення й узагальнення дають можливість владі повністю контролювати дії та у непрямий спосіб управляти поведінкою людей.

Авторитарний політичний режим. Одним з альтернативних тоталітарному виступає авторитарний політичний режим (від лат. аutorіtas – влада авторитету). З тоталітаризмом його пов’язує автократичний, не обмежений законами характер влади, з демократією – наявність автономних, не регульованих державою суспільних сфер, особливо економіки та приватного життя, збереження елементів громадянського суспільства. Авторитарний режим виникає найчастіше в умовах радикальних соціально-економічних перетворень суспільства. Загальна ознака всіх авторитарних режимів – сильна виконавча влада.

Авторитарний режим - тип політичного режиму, який характеризується субординацією суб´єктів політичних відносин, наявністю сильного центру, що має концентровану владу, можливістю застосування насильства чи примусу.

Головними рисами авторитаризму слід вважати: надмірну централізацію, строгу ієрархію у відносинах між суб’єктами влади, пряме спирання на військово-каральний апарат. Крім того, авторитарні режими сучасності мають ряд важливих ознак:

1. У центрі й на місцях відбувається концентрація всієї влади в руках однієї особи (групи) чи державного органу та водночас відбувається відчуження народу від реальних важелів влади.

2. Принцип розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову практично ігнорується.

3. Роль представницьких органів влади обмежена, хоча вони можуть існувати.

4. Політичні права і свободи громадян значною мірою обмежені; закон здебільшого захищає інтереси держави; роль суду викривлено, поряд з ним діють позасудові органи.

5. Держава припускає існування легальної опозиції, але всемірно намагається звузити можливості її дії. Разом с тим застосовують репресії проти реальних опонентів. З цього приводу класичним є вираз, який приписують іспанському диктатору Ф. Франко - «Моїм друзям все - ворогам - по закону»).

6. У країні може існувати декілька партій, але «карликових» і невпливових; їх політична роль мізерна, вони мають лояльно ставитися до влади; політичний плюралізм — імітується.

7. Принципів виборності державних органів та підконтрольності посадових осіб з боку населення майже немає.

8. Методи державного управління здебільшого командні, адміністративні, але терор і масові репресії практично не застосовуються; режим часто звертається до соціальної демагогії.

9. Держава відмовляється від тотального контролю над усіма сферами суспільного життя.

10. Зберігається часткова цензура (зокрема над ЗМІ), в режимі «напівгласності» дозволено критикувати окремі недоліки державної політики.

11. У суспільстві домінує офіційна ідеологія, але дозволяються й інші ідейні течії за умови лояльності до режиму влади.

12. Церква формально відокремлена від держави, але фактично підтримує правлячий клас та перебуває під державним контролем.

13. Силові структури практично непідконтрольні суспільству та використовуються нерідко у суто політичних цілях; особистість не має гарантій безпеки у взаємовідносинах із владою.

14. Державний сектор економіки досить великий і жорстко регулюється державою; вільне приватне підприємництво дозволяється, але не є високоефективним; громадянське суспільство може існувати, але залежить від держави.

15. У суспільстві та державі процвітає корупція, кумівство, клановість; норми моралі в основному консервативного, традиційного характеру.

16. Права національних меншин суттєво обмежені.

17. Соціальною опорою влади є більшість населення, що поділяє офіційну ідеологію; легітимність лідера ґрунтується на силі, вольових якостях, інколи на харизмі.

Форми авторитаризму.

♪ - традиційна абсолютистська монархія — режим, при якому донині немає розподілу влади та політичної конкуренції, панує ідеологія аристократії (наприклад, країни Перської затоки, Непал, Марокко, монархії напівфеодальних племен аборигенів деяких островів та континентів). Закритість цих режимів виявляється в тому, що влада найчастіше передається у спадок, а інколи звойовується силою. Процес економічної модернізації у ХХ ст. спричинив соціальні зміни в ісламських монархіях. Авторитарна система правління для аравійських суспільств є не лише природною. Протягом усього їх незалежного розвитку вона стала також запорукою здійснення соціально-економічних реформ, що було можливим лише за умов централізованого керівництва процесом соціальної трансформації, мобілізації економічних ресурсів і згуртованості такого неоднорідного (племінні групи, ліва й ісламська опозиція) суспільства. Отже авторитарна система тут більшістю не сприймається як зло чи недолік. Вона ототожнюється із запорукою добробуту та прогресу.

Таким чином, авторитарний політичний режим здатний відносно безболісно трансформуватися в демократичний режим. Основна передумова такої трансформації – наявність за авторитаризму певної сфери громадянського суспільства.

— ♪ - традиційний авторитарний режим олігархічного типу, поширений у Латинській Америці. Економічна і політична влада, як правило, зосереджена в руках декількох впливових родин; один лідер зміщує іншого за допомогою перевороту чи фальсифікації результатів виборів; еліта тісно пов’язана з церквою та військовою верхівкою (наприклад, режими Гватемали, Колумбії);

— ♪ - авторитарно-бюрократичний — режим, що відбиває інтереси компрадорської буржуазії, яка здійснює посередництво між іноземним капіталом і національним ринком (режим Маркоса на Філіппінах (1972-1985 рр.), режими Тунісу, Камеруну). Саме ці режими найчастіше формуються у вигляді «військових диктатур» трьох видів:

а) терористичне правління однієї персони (режим Аміна в Уганді, Дювальє на Гаїті, Франко в Іспанії, Салазара в Португалії);

б) військові хунти, які провадять структурні економічні реформи (режим Піночета в Чілі, Ро-Де У і Чон Ду Хвана в Південній Кореї);

в) однопартійні режими (при Г. А. Насері в Єгипті, при X. Пероні в Перу).

У країнах Азії й Африки досить поширеною формою політичного режиму є «стратократія», яку розуміють як правління військових, що «узаконюють» неконституційним шляхом свою владу і проголошують себе вищим органом державної влади. Стратократія – недовговічний політичний режим, оскільки він не є легітимним.

— ♪ - егалітарно-авторитарний – (eqalite – рівність, егалітаризм – ідеологія, що обстоює подолання політичної нерівності) режим закритий, з монолітною елітою. Такий режим упав в СРСР, країнах Центральної та Східної Європи, в модифікованому виді існує в Китаї, В’єтнамі, північній Кореї, на Кубі.

— ♪ - теократичні режими – за яких церква цілком, або частково замінює інститути держави, а влада концентрується в руках духовних осіб (рух «талібан» в Афганістані (кінець 1990-х рр.), «ісламська держава» в Ірані).

Завершуючи аналіз авторитарних політичних режимів, необхідно акцентувати увагу на тому, що неправомірною є оцінка авторитаризму як лише негативного явища. Політична історія знає багато прикладів, коли авторитарні режими, завдяки здатності мобілізувати соціальні ресурси на стратегічних напрямах розвитку суспільства і нейтралізації політичних супротивників, забезпечили успішний розвиток багатьох країн – Іспанії, Індонезії, Таїланду, Південної Кореї, Чилі та інших.

2. Поняття «демократія»( грец. demokratia; demos – народ + kratos – влада) є одним з найбільш багатозначних і вживаних в політичних науках. Хоча поняття «демократія» означає буквально «народовладдя»,в дійсності можливість всього народу повністю здійснювати політичне владування поки що ні в одній країні не реалізовано, це скоріше ідеал. Проте, ряд країн зробили для його реалізації значні успіхи, більше від інших (США, держави Західної Європи), тому можуть бути зразком для інших в досяганні цього ідеалу.

У політичній науці існує декілька інтерпретацій змісту демократії. В одних випадках її трактують досить широко, як суспільну систему, що ґрунтується на добровільності всіх форм життєдіяльності громадян. В інших випадках її тлумачать більш конкретно — як форму держави, в якій всі громадяни володіють рівними правами на владу (на відміну від монархії чи олігархії). Врешті, демократію визначають як ідеальну модель громадського устрою, визначений суспільний світогляд, що базується на цінностях свободи, рівноправності, прав людини.

У політології термін «демократія» вживається в чотирьох значеннях: