 |
АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция
ОПОРНИЙ КОНСПЕКТ. Тема 10. Олігополія і монополістична конкуренція
Тема 10. Олігополія і монополістична конкуренція.
1. Суть і причини виникнення олігополії.
2. Дуополія: модель Курно, її умови та обмеження.
3. Олігополістична конкуренція. Платіжна матриця. Ламана крива попиту і жорсткість цін.
4. Форми олігополістичної змови. Картель і його обмеження. Лідерство у цінах. Ціноутворення за принципом “витрати плюс”.
5. Ринок монополістичної конкуренції: умови формування, коротко- і довгострокова рівновага.
6. Соціально-економічні наслідки панування олігополії та монополістичної конкуренції.
ОПОРНИЙ КОНСПЕКТ
Олігопольна структура ринку посідає проміжне місце між монополією та монополістичною конкуренцією, тому деякі її ознаки не мають однозначного тлумачення, а саме:
· на ринку діє невелика кількість підприємств;
· окреме підприємство може пропонувати на ринку однорідний або диференційований продукт;
· підприємства мають неоднакову ринкову владу;
· вступ до галузі ускладнений через різні бар’єри;
· може мати місце нецінова конкуренція.
Але головна риса олігополістичного ринку — загальна взаємозалежність його учасників. Кожний олігополіст при визначенні лінії своєї економічної поведінки повинен враховувати поведінку як споживачів продукції, так і конкурентів, оскільки їх реакція на його дії може бути неоднозначною. Тому не існує загальної універсальної теорії олігополії. Моделі поведінки фірм при олігополії досить різноманітні і виходять з різних підходів щодо сценаріїв стратегічної поведінки фірми — способів конкурентної боротьби і взаємодії із суперниками в умовах прагнення до максимальних прибутків. Розглянемо найбільш поширені моделі олігополії на прикладі дуополістичної структури ринку. Дуополія — це ринкова структура, за якої пропозиція представлена лише двома постачальниками.
Першим, хто змоделював поведінку дуополістів, які враховують особливості ринкової позиції конкурента, його ринкову владу, був Г. фон Штакельберг. Власне, якщо в моделі дуополії враховувати економічну силу конкурентів, а вона може бути або однаковою, або ні, то можливі такі чотири ситуації (рис. 10.1):
1) перший продавець є лідером і встановлює ринкову ціну,
а другий — аутсайдером, який підпорядковує свої дії поведінці лідера;
2) другий продавець виступає лідером, а перший займає залежну позицію;
3) обидва продавці намагаються бути лідерами і проводити незалежну ринкову політику;
4) обидва продавці на ринку пасивні й пристосовуються до дій співучасника.
| Ринкові позиції ® ¯ | Лідерство продавців | ||||||||
| Тільки перший | Тільки другий | Обидва | |||||||
| а у т с а й Д Е р С Т В О | П р о д а в ц і в | Тільки перший | |||||||
| Тільки другий | |||||||||
| Обидва | |||||||||
Рис. 10.1. Варіанти співвідношень ринкової влади дуополістів
Історично першою була змодельована четверта ситуація, відома в теорії мікроекономіки як модель дуополії Курно. Пізніше з’явилася модель дуополії Бертрана. Сутність цих моделей зводиться до того, що кожний з продавців визначає свій обсяг виробництва (модель Курно) або ціну товару (модель Бертрана) залежно від аналогічних параметрів, які встановлює інший співучасник ринку. Очевидно, що така пасивність дуополістів не може існувати довгостроково і рано чи пізно визначиться лідер та аутсайдер певного ринку.
Модель третьої з розглянутих вище ситуацій відома в мікроекономічній теорії як олігополістичне рішення Боулі. Розвиток цієї ситуації призводить до порушення ринкової рівноваги та до перевиробництва, в результаті чого або розпочинається цінова війна, де буде один переможець, або учасники дійдуть певної згоди. І в тому, і в іншому випадку створюються реальні передумови для монополізації даного ринку.
У цілому, розгляд усіх чотирьох ситуацій дає підстави стверджувати, що в результаті процесів навчання учасників і накопичення ринкового досвіду ними усвідомлюється неминучість розшарування дуополістів, а загалом — олігополістів, за рівнем ринкової влади для збереження олігополістичної структури. Процеси розшарування кінець-кінцем призводять до встановлення жорсткого співвідношення між ціною лідера (лідерів) і ціною аутсайдерів та односпрямованості цінових змін у майбутньому. Певним етапам еволюційного процесу ринкової поведінки олігополістів відповідають моделі Феллнера (модель об’єднання олігополістів), Свізі (модель ламаної кривої попиту), Хойсса (політика жорсткого співвідношення цін).
В аналізі олігополістичних ситуацій застосовуються положення та методи теорії ігор. Теорія ігор — це наука, яка за допомогою математичних методів досліджує поведінку індивидів у відповідних ситуаціях, пов’язаних з прийняттям рішень. Різні види ігор можна класифікувати за певними ознаками:
¾ за числом гравців (ігри з двома, трьома і більше учасниками);
¾ за кількістю стратегій (скінченні й нескінченні ігри);
¾ за властивостями платіжної функції (ігри з нульовою та ненульовою сумою);
¾ за характером попередньої домовленості (кооперативні та некооперативні ігри).
Певна ситуація на олігополістичному ринку може моделюватися та досліджуватися відповідною грою.
Об’єктивно існуюча взаємозалежність олігополістів визначально впливає як на зміст процесу навчання учасників даного ринку («квазіпереговори» за Феллнером), так і на еволюцію внутрішньогалузевої організації. Олігополісти повинні вирішувати, чи варто їм агресивно конкурувати, намагаючись захопити більшу частку ринку за рахунок конкурента, чи «співпрацювати» і конкурувати більш пасивно, співіснуючи зі своїм конкурентом, задовольняючись своєю часткою і домовляючись щодо спільних ринкових дій. Тобто олігополія створює сприятливі передумови для організації даного ринку за змовою. Змова наявна, коли підприємства галузі досягають очевидної (відкритої чи відслідковуваної) або прихованої (таємної чи мовчазної) згоди щодо фіксування цін і спільної цінової політики, поділу ринку (квотування) або інших способів обмеження конкуренції між собою. Зумовлений змовою контроль над ціною та певна спільна ринкова влада дає змогу олігополістам зменшити невизначеність, збільшити прибутки і навіть перешкодити вступу до галузі нових конкурентів.
Щодо питання економічної ефективності олігополії існують різноманітні погляди. Багато західних економістів (Шумпетер, Гейлбрейт) вважають, що лише великі фірми, які володіють значними фінансовими, технічними, інтелектуальними ресурсами, здатні забезпечити науково-технічний прогрес. Їх опоненти доводять, що численні винаходи були зроблені на дрібних фірмах і навіть окремими винахідниками самостійно. Існує також думка, що олігополія, з точки зору суспільства, навіть гірша за монополію, оскільки остання підлягає державному регулюванню, а за олігополії лише утворюється видимість конкуренції.
Проте олігополія — найпоширеніша ринкова структура сучасної економіки в розвинутих країнах. Найвагомішою причиною її існування є наявність ефекту масштабу, що обумовлює зниження довгострокових середніх витрат виробництва. В умовах олігополії мінімально ефективний розмір фірми має бути досить значним, адже за даного обсягу споживчого попиту достатня ефективність галузі може бути досягнута лише малою кількістю великих підприємств.
Монополістична конкуренція — тип ринку, на якому діє велика кількість невеликих постачальників, що конкурують між собою за продаж диференційованого товару. Можна сформулювати такі ознаки монополістичної конкуренції:
1. На ринку існує відносно велика кількість продавців, кожен з яких задовольняє невелику частку ринкового попиту.
2. Товар кожного підприємства є недосконалим замінником товару, що реалізується іншими учасниками даного ринку, тобто товар є диференційованим. Диференціація може бути як за якісними ознаками, так і за розбіжностями в рекламі, іміджі підприємства, що дає змогу продавцеві мати певну міру монопольної влади у своєму ринковому сегменті.
3. Продавці при встановленні цін і визначенні обсягів продажу своїх товарів не враховують реакцію конкурентів. Малоймовірно, щоб якийсь конкурент зазнав збитків або втратив значну частку ринку при зменшенні будь-яким підприємством продажної ціни, оскільки він виробляє диференційований товар, на який є досить сталий попит.
4. Ринок має відносно невисокі вхідні та вихідні бар’єри.
Рис. 10.2. Лінії попиту на продукцію підприємства за різних ситуацій
|
Крива попиту на товар підприємства має від’ємний тангенс кута нахилу (на рис. 10.2 — D 2 D 2). Попит на продукцію підприємств не є, як за умов досконалої конкуренції, абсолютно еластичним (D 1 D 1), але його еластичність вища, ніж за умов монополії — (D 3 D 3).
Для визначення обсягів випуску продукції, що максимізують прибуток або мінімізують збитки (короткостроковий період), підприємство—монополістичний конкурент повинно провести такий самий сукупний або граничний аналіз, як і за умов інших ринкових структур. Обсяг оптимального випуску та відповідна ціна визначаються за правилом: MR = MC. Точка ЕMK (QMK, PMK) на лінії попиту (рис. 10.3) відповідає умовам короткострокового періоду, точка В відображає стан довгострокової рівноваги.
Якщо монополістично конкурентні підприємства одержують економічний прибуток, то це спонукатиме нові підприємства до вступу до галузі, що зменшить попит на продукцію окремого підприємства й обмежить його граничний виторг. Тому галузь не може знаходитися у стані рівноваги, поки підприємства можуть встановлювати ціни на товар більші за середні загальні витрати при випуску, що максимізує прибуток.
За довгострокової рівноваги крива попиту на товар будь-якого підприємства в галузі є дотичною до кривої середніх витрат у довгостроковому періоді. Вільний вступ до ринку веде до того, що кожне підприємство одержує тільки нормальний (нульовий економічний) прибуток (рис. 10.3, в). Цей процес може відбуватися й у зворотному напрямку, якщо підприємства не можуть відшкодувати свої економічні витрати і зазнають збитків.
Чи є ринковий механізм монополістичної конкуренції ефективним? Щодо використання ресурсів — ні, оскільки виробництво здійснюється не з мінімальними витратами (рис. 10.3, в): обсяг виробництва QМК не досягає величини Q 1, де середні загальні витрати підприємства мінімальні. Але якщо оцінювати ефективність стосовно задоволення потреб споживачів, то різноманітність товарів, яка відповідає потребам людей, є для них більш прийнятною, ніж одноманітна продукція за нижчими цінами і в значному обсязі.
Поиск по сайту: