CАНЬКОВА ВОРОЖБА

Швайка вже знав, що буде далі. Зараз татари оточать Тишкевича і поведуть його до свого старшого. А тоді не встигнеш і до ста порахувати, як той зметикує, в чому справа. Затим з табору вилетить десятків зо два переслідувачів на свіжих конях. І тоді Вітрикові буде непереливки.

Та не про себе подумав у цю мить Швайка. За себе він турбувався щонайменше. Непокоїла його доля цих двох маленьких дурників, що зопалу встряли в таку недитячу гру. Коні у них зморені і навряд чи витримають ті шалені перегони, що розпочнуться за кілька хвилин. І

перш ніж сонце викотиться понад степ, навколо дитячих ший обів’ються татарські аркани…

Що ж робити? Як їм допомогти?

Нараз обличчя Швайки просвітліло. Посвистом він підкликав до себе Вітрика. Тоді скочив на нього і, не криючись, вилетів на вершечок пагорба. А там застиг, ніби вперше угледів татарський стан. Атож, він не помилявся: кілька десятків степняків хапливо сідлали своїх коней… Тоді крутнув Вітрика, злетів з пагорба і наказав хлопцям, що зупинилися біля шипшинових кущів:

- Злазьте з коней! Та швидше, біс би вас побрав!

Сам теж зіскочив з Вітрика. На ходу видобув з кишені якусь скіпку і вплів її у Вітрикову гриву. Тоді поплескав свого чотириногого друга по мокрому крупу і звелів:

- До Кудьми, Вітрику! Жени до діда!

Вітрик коротко заіржав і з місця перейшов на чвал. Татарські коненята спершу опиралися, зворотна дорога їх не вабила. Проте Швайка так вперіщив спочатку одного, а тоді іншого складеним арканом по спині, що ті, мов із пращі, рвонули услід за Вітриком.

- А як же ми? - скрикнув Грицик.

Проте Швайка вже прошкував до кущів, що збігали з пагорба.

- Гайда за мною! - звелів він хлопцям. - Тримайтеся тіні. Та не волочіть ноги по траві!

Сам він щось гарячково шукав. Нарешті вказав хлопцям на чималу вимоїну під кущем і наказав:

- Ховайтеся сюди! Пригніть гілля і не висовуйте свої кирпи. Ось так.

А сам, обережно, аби нічого не зламати, розгорнув гілки колючого глоду, ковзнув усередину куща і завмер.

Хлопці нічого не розуміли. Чому Швайка відмовився від погоні за Тишкевичем? Навіщо відіслав коней, а сам заховав їх у крем’янистій вимоїні під розлогим кущем?

Гострий камінець боляче заколов Санька у бік. Він заворушився, намагаючись змінити положення, проте Швайка шикнув на нього, і хлопець знову завмер.

Здалеку долинув тупіт десятків коней. Ще мить - і з-за пагорба вискочили татари. Передній пронизливо скрикнув і показав у далину, де виднілися три невиразні цятки. Завалували, завили степняки і пустили своїх коней учвал. Вони пролітали повз вимоїну то по лівий бік, то по правий, а копита одного коня вдарили землю майже перед самісіньким Грициковим носом.

І знову все стихло, мовби й не було нічого. Хлопці збиралися звестися на ноги, проте сердитий шепіт Швайки примусив їх, як і раніше, притиснути обличчя до землі.

- Ще рано, - сказав Швайка і трохи згодом додав: - Ну, хлоп’ята, ми з вами ледь-ледь не вскочили в халепу. Ет, дав би я вам добрячого чосу! Ну, звідкіля ви звалилися на мою голову?

Грицик винувато шморгнув носом. А Санько мов би й не почув тих Швайкових слів.

- А чого ми відпустили коней? - запитав він.

- А того, - сердито відказав Швайка. - Бо все одно не втекли б. У них коні свіжі. Та поки вони ганятимуться за нашими, може, щось і вдасться придумати… Цс-сс…

На вершину пагорба виїхав з десяток вершників. Поміж ними виднілася постать Тишкевича. Він важко дихав - мабуть, досі не міг оговтатися після погоні.

Певний час вершники пильно вдивлялися у степ.

- Гарно йдуть, - схвально промовив тлустий, приземкуватий татарин у круглій шапці. - Гарно.

«Іслам-бек, - здогадався Швайка. - Так, це саме він - хитрий, мов лис, обережний, мов куниця… Це вже вкотре ми з ним стикаємося ніс у ніс? Здається, втретє…»

Так, саме втретє. Вперше вони зустрілися років зо три тому, коли татари обложили Переяслав. Швайка тоді очолив п’ятдесятьох сміливців і разом з ними прокрався до стану степняків. Ох, і наробили ж вони шелесту! Іслам-бека врятували прудкі ноги та болото, в якому він просидів до світанку. Швайці й на думку не спало шукати його саме там. Бо ж відомо, що боліт татари бояться понад усе.

Вдруге зустрілися торік біля Перекопу. Тоді виявилося, що і в нього, Швайки, теж прудкі ноги. Проте врятували його не вони, а вірні друзі.

А ось тепер - третя зустріч. Що принесе вона?

Рука мимоволі потяглася до лука. Проте одразу й завмерла. Аби ж він, Пилип Швайка, був один, то Тишкевич з Іслам-беком уже полягли б трупом. А там видно було б… Проте зараз він не сам, за його спиною двійко беззахисних дурників.

«Виберемося, візьму добрячу лозину і відшмагаю так, що з тиждень не зможуть сісти», - спересердя подумав Швайка.

А Іслам-бек і Тишкевич навіть не здогадувалися, що знаходилися за півкроку від смерті. Іслам-бек погладжував голене підборіддя і невідривно дивився услід погоні.

«Хоч би наздогнали, - молився Тишкевич про себе. - Хоч би наздогнали!»

- Не наздоженуть - сім шкур спущу, - хижо посміхнувся Іслам-бек. - А ти як врятувався?

Тишкевич зневажливо махнув рукою.

- За кулешею ті роззяви забули геть про все, - сказав він. - I коней залишили без охорони.

«І справді, роззяви», - подумав Швайка.

- Міг би й залишитися, - зауважив Іслам-бек. - Чи мало тобі за це платимо?

- Не міг, - заперечив Тишкевич. Він тримався незалежно, майже як рівня бекові. Схоже, не простим татарським вивідником був Тишкевич. - От-от мав повернутися Швайка. І з ним ще один, котрий мене теж знає в обличчя.

Іслам-бек скрипнув зубами.

- Розвелося їх у плавнях, наче комарів, - сказав він. - Гадаєш, один Швайка пошарпав нас, коли поверталися?

Якби ж то! Ні, ще чотири такі ватаги були. І втратили ми від них більше, ніж за цілий похід. Добре, що нікому з них не спадає на думку об’єднатися.

- Чому ж не спадає? - заперечив Тишкевич. - Спадає. Хоча б тому ж Швайці. Іслам-бек стукнув себе кулаком по коліну.

- Треба його зловити. За всяку ціну! Ти мусиш це зробити. Точніше, ми з тобою… - Іслам-бек посміхнувся. - Тим більше, що його голову Тугор-бек оцінює дуже високо. Вище за всі гяурські голови.

- Я й так роблю все, що можу. Тільки ж то не людина, а справжній вовкулака!

- То вже твоя справа розбиратися, хто він. А зараз треба викурити з плавнів тих, від кого ти втік. Частинами їх треба нищити, нечестивців! Ти хоч запам’ятав, де їхній барліг?

Тишкевич хитнув головою.

- Ще б пак! - запевнив він. - З заплющеними очима знайду.

«Ой-ой-ой! - стривожено подумав Швайка. - Чи послухалися мене Байлемові хлопці? Вони ж іще зелені, не звикли виконувати накази».

І знову Швайкова рука потяглася до стріл. І знову зупинилася на півдорозі, а Санькові з Грициком, мабуть, почало легенько гикатися.

- То візьми сотню й негайно викури їх звідтіля, - наказав Іслам-бек. - А коли хтось залишиться в живих - твоїм ясиром буде. Можеш стяти йому голову, можеш продати.

- Та кому потрібна голова без тіла, - криво осміхнувся Тишкевич. - А золото - воно куди приємніше. Так що продам я їх… Тільки… тільки б мені ваше вбрання.

- Навіщо?

- Бо виділяюся серед ваших, як біла ворона. І коли підемо на плавні - в кого першого стрілятимуть? Звісно, в мене. Бо й дурному стане зрозуміло, хто привів твоїх чаушів.

- Маєш рацію, - згодився Іслам-бек.

Помахом руки він підкликав найближчого і щось стиха йому звелів. Той, не гаючись, скинув свого халата і кудлату шапку-малахай. Тишкевич одягся і тепер нічим не вирізнявся з поміж інших ординців.

За хвилину великий татарський загін риссю рушив у бік дніпровських плавнів. Слідом з пагорба з’їхав зі своїми охоронцями й Іслам-бек.

- Тепер нам, хлопчики, треба перебиратися у надійніше місце, - пошепки мовив Швайка, коли ординці щезли з-перед його очей. - І що далі ми опинимося звідсіля, то буде краще.

Втім, далеко відійти їм не вдалося. За кущами раз по раз лунав перестук копит. Схоже, сьогодні татари полишати свою стоянку не збиралися. Довелося нашвидкуруч шукати місце, де б можна було просидіти бодай до вечора.

Таке місце знайшлося в зарослій улоговині за три польоти стріли від першої схованки. Це було покинуте вовче лігво. Навколо купчилися клубки минулорічного перекотиполя, що зачепилися за колючі шипшинові кущі. Одним таким клубком Швайка прикрив вовче лігво, звелівши хлопцям проробити в ньому вузькі щілини для спостереження.

- Тепер трохи поспіть, - порадив їм Швайка. - А я піду погляну, що воно і як.

Проте відпочити не вдалося. Незабаром долетіла татарська говірка. На вершині пагорба знову виросли

постаті степняків. Вони про щось сердито перемовлялися.

Швайка скрушно похитав головою.

- Здається, розшолопали, що й до чого, - сказав він. - Ну, хлопчики, тепер тримаймося!

Санько зрозумів: татари зловили їхніх коней і упевнилися, що втікачі зіскочили з них набагато раніше.

За командою Іслам-бека татари заходилися прочісувати все навколо пагорба. У щілинах між стеблами перекотиполя було видно, як десятки зо два степовиків розсипом рушили у бік їхньої улоговини.

Швайка закрив хлопців своїми широкими плечима.

- Що б там не трапилося - ні слова! - звелів він. - Коли що - я сам вискочу. А ви щоб сиділи тихо, мов куріпки, зрозуміло?

З-за його плеча Санько бачив, як до них повільно наближався худий згорблений татарин. Схоже, йому було чимало років, бо вузенька підкова вусів вкрилася сивиною. І, мабуть, йому було лячно, бо йшов обережно, прислухаючись на кожному кроці. Почує шурхіт - заклякне. Ступне - і знову заклякне. Його вузенькі очиці насторожено бігали навсібіч. Він був такий кволий на вигляд, що, здається, навіть Грицик зміг би з ним упоратися. Проте радості від цього було мало. Варто хирлякові подати голос чи бодай зойкнути, як поруч миттю опиниться з десяток його товаришів.

«Поглянь убік… обійди навколо… - пошепки умовляв його Санько. Щось ніби підказувало йому, що з цим степняком треба балакати так, як свого часу він балакав з дикою кішкою риссю, а пізніше з Барвінком. - От ти йдеш собі - і ніякої нори не бачиш, зрозумів? Лиш саме перекотиполе…»

Санько так хотів передати своє бажання старому татаринові, що аж піт стікав по його обличчю.

«Нікого ти не бачиш… Нічого тут немає. Отак… Краще поглянь, як по небі біжать хмарки. Одна за одною. Біжать собі та й біжать…»

Швайка напружинився. Татарин ішов майже на нього. Ще кілька кроків - і степняк здогадається, що під клубком перекотиполя щось криється. Тож доведеться зітнути йому голову і блискавично метнутися вбік, аби відволікти увагу від хлопців.

Крок. Ще крок… Час діяти!

І раптом татарин ні з того ні з сього задер голову до неба і мрійливо промовив:

- Біжать хмарки… біжать.

Швайка заціпенів з подиву.

«Здурів татарин, чи що?» - подумав він.

А татарин усе з тією ж пришелепувато мрійливою посмішкою пройшов за якийсь крок од них.

- Чортівня якась, - стиха бубонів Швайка, коли татари вибралися з улоговини і сіли на коней. - Нічого не розумію. До чого тут хмарки?

- Це я його умовляв, - вибачливо відказав Санько.

Він почувався дуже зле. Його лихоманило. Голова аж розколювалася, руки тремтіли, наче після непосильної роботи. Страшенно хотілося пити. А ще ж уранці він почувався здоровий і бадьорий.

- Про що ти його умовляв? - не зрозумів Швайка.

- Щоб він на небо… поглянув. На хмарки.

- Невже ти і його заговорив? - радо стрепенувся Грицик. - Отак, як ту дику кішку, правда?

- Яку дику кішку? - запитав Швайка. - Оту, що лізла до вас на Сторожовий дуб?

- Еге ж! Вона лізла до нас, а Санько поговорив подумки з нею - і вона подалася назад. А тепер, бач, і татарина заговорив!

І Швайка, невловимий, хоробрий і всюдисущий Швайка, що ніколи й нікого не боявся, втупився у Санька з якимось забобонним захватом.

- Ну, Санько… - тільки й сказав він.

Поиск по сайту: