АвтоАвтоматизацияАрхитектураАстрономияАудитБиологияБухгалтерияВоенное делоГенетикаГеографияГеологияГосударствоДомДругоеЖурналистика и СМИИзобретательствоИностранные языкиИнформатикаИскусствоИсторияКомпьютерыКулинарияКультураЛексикологияЛитератураЛогикаМаркетингМатематикаМашиностроениеМедицинаМенеджментМеталлы и СваркаМеханикаМузыкаНаселениеОбразованиеОхрана безопасности жизниОхрана ТрудаПедагогикаПолитикаПравоПриборостроениеПрограммированиеПроизводствоПромышленностьПсихологияРадиоРегилияСвязьСоциологияСпортСтандартизацияСтроительствоТехнологииТорговляТуризмФизикаФизиологияФилософияФинансыХимияХозяйствоЦеннообразованиеЧерчениеЭкологияЭконометрикаЭкономикаЭлектроникаЮриспунденкция

КОЗАЦЬКІ РОЗМОВИ

Читайте также:
  1. Етикет телефонної розмови
  2. Козацькій державі 2 пол 17 ст.
  3. Помилок телефонної розмови
  4. Селянсько-козацькі повстання кінця XVI — 20—30 років XVII ст. Початки козацького державотворення
  5. Структура телефонної розмови
  6. Технічні аспекти телефонної розмови

Дід Кібчик прокинувся раніше за інших. Ще й не світало, а він вже підкидав гіллячки до багаття. А коли посвітлішало, заходився розглядати неводи. Щось йому в них не подобалося, бо дід Кібчик час від часу бурчав:

- А руки б йому задом наперед поставити…

З-під сіряків почали визирати заспані обличчя вирвизубових братчиків. Сам Вирвизуб голосно позіхнув, закинув подалі якусь костомаху, що йому приніс турботливий Сирітка, і поцікавився:

- А чом це ви, діду, ще й молитви не прочитали, а вже лаятися почали?

- Та як же тут мовчати? Хіба так плетуть сіті? І яким місцем воно думало, коли таке робило?

Братчики зареготали.

- Чуєш, Мацику, як дід твою роботу нахвалює?

Мацик винувато розвів руками.

- Та я ж, діду, тільки раз і бачив, як це робиться, - сказав він. - У наших місцях і річки путящої немає.

- Воно й видно, - буркнув дід Кібчик. - Слухайте, хлопці, а у вас тут знайдеться, з чого плести?

- Та трохи захопили, - відгукнувся Мацик і крутнувся до куреня. - Ось таке підійде?

Дід Кібчик прискіпливо оглянув начиння.

- Курячою лапою верчено, - зробив висновок. - Проте спробуємо. Я, хлопці, хотів би дарунок вам зробити, перш ніж покинути вас. За те, що пожаліли мого малого дурня.

Дід Кібчик був людиною з гонором і не міг просто так сказати, що йому ой як не хочеться подаватися звідсіля. А чому так трапилося - і сам не знав. Чи то нові знайомі припали до душі, чи тому, що не було куди більше податися. А можливо, тиша й безмірна гладінь могутньої ріки нагадували йому його власну молодість, коли вони з Кудьмою козакували під Каневом.

Демко збирався було підсобити дідові, проте той відмовився:

- Ще порвеш мені все к бісовій матері. Іди он, може, добрі люди якусь іншу роботу загадають.

Добрі люди на роботу були щедрі.

Не минуло й хвилини, як Демко вже стояв у човні-душогубці і відштовхувався здоровенною тичкою.

Невдовзі прибули й воронівці. Жваві, засмаглі, як днища казанів. Схоже, їм тут подобалося не менше, ніж дідові Кібчикові.

Лесь Одуд, уздрівши діда з Демком, весело загорланив:

- О, нашого куреня прибуло! Тільки чого ви зразу до подолян, а не до нас завернули?

- Та ви ж заховалися так, що вас годі й відшукати, - замість діда відказав Вирвизуб. - А ми гостинні, людей аж на шлях виходимо зустрічати.



Лесь Одуд хотів щось на це зауважити, проте Василь Байлемів його зупинив:

- Годі! І так припізнилися. До роботи, хлопці!

А дід Кібчик уперше за багато років перестав бурчати. Він не відривався від плетіння невода. Гарно виходило, аж самому подобалося. Дід і незчувся, як тихенько замугикав: «Ой, у лузі калина…»

А з річки, що за очеретами, долинали веселі голоси й метушня.

- Тягни, хлопці! - надривався Байлем. - Гей ти, подоляк, як тебе?

- Оверко. А що?

- Не підходь так близько до нього. Це ж тобі осетер, а не карась!

Проте було вже пізно. Пручаючись, осетер так ляснув одного з Вирвизубових братчиків, що той відлетів на грузьку мілину. А коли отямився, то заборсався не згірш від того, хто його туди послав.

- Га-га-га! - зареготав Левко Заярний. - Було два осетри, стало три. Може, на тебе теж сіть накинути, чи виберешся й так?

- Та якось сам виберуся, - зніяковіло відмагався ошелешений Оверко.

Рибалки захопилися так, що й про обід забули. Лише перехопили трохи з того, що було під рукою, і знову полізли у воду.

- Діду! - гукав Заярний. - Кидайте свій невід та йдіть до нас! Вода ж тепла, як парне молоко!

- Мені й тут непогано, - відказав дід Кібчик.

Проте сонце припікало так, що він змушений був із своїм начинням перебратися у холодок. І там дід знову

заходився мугикати пісню про калину, що росла у лузі. Це була чи не єдина пісня, яку дід Кібчик пам’ятав з часів своєї молодості.

- Ого, скільки наловили! - вражено вигукнув Вирвизуб, коли під вечір повернувся із степу. - Далеко моїм до вас. Слухайте, воронівці, може, надалі рибалитимемо разом?

- Ми що, ми не проти, - висловив думку воронівців Байлем. - Риба любить, аби за нею гуртом ганялися.

- Воно й правда, - згодився Вирвизуб. - Усі люблять, аби за ними ганялися гуртом. Навіть ординці. А у вас, діду, як ідуть справи? Сіть уже готова?

- Гей, то тільки стріли в небо швидко випускають, - відказав дід Кібчик. - А добру річ роблять не один день. - Він зиркнув у Вирвизубів бік і за питав: - Що, погано полювалося?

- І не кажіть, - зітхнув Вирвизуб. - Чогось звіри на геть розбіглася. А тут ще й татарва заворушилася. Визирає то там, то тут. І щезає, бо ж нас п’ятеро було.

- Воно то так, - згодився дід Кібчик. - Татарва - то птиця сторожка. Особливо, коли їх мало.

Під сутінки дід перестав мугикати пісню про калину. Глибокі зморшки пролягли між його настовбурченими бровами. Дід Кібчик про щось думав. І що нижче сповзало сонце, то задумливіший він ставав.

«Воно, звісно, воронівці мені куди ближчі, ніж оці ось подоляки, - міркував дід. - Але нашим аби тільки гигикати… От якби з ними був ще й Швайка - отоді інша справа. Тоді з радістю пристав би до їхнього гурту. Але ж Швайки немає… А Вирвизуб, судячи з усього, хлопець серйозний… Та чи потрібен йому такий старий пеньок, як я?»

Сонце вже заходило за очерети, коли рибалки врешті вийшли на сушу і заходилися варити юшку. Дід Кібчик дивився-дивився, як вони це роблять, тоді не витримав і сказав:

- Ану, геть від казана! Тільки добро переводите. І сам заходився біля багаття.

Вирвизуб з товаришами їли так, що аж за вухами лящало.

- М-мм, - тільки й спромігся сказати Вирвизуб. - Ну, дід, ну, чародій!

- Мій дідо ще й не те вміють, - з гордістю пояснював новому товариству Демко. - Вони все вміють. І борщ, і кашу…

- А як же баба? - поцікавився Вирвизуб, полюючи за сомиковою головою. - Дід її що - до печі не допускає?

- Немає в мене баби, - спохмурнів дід Кібчик. - І доньки немає. Всіх проклятий ногаєць порішив. Залишилися ми удвох з Демком.

За казаном запала мовчанка. На якийсь час рибалки перестали працювати ложками.

- Воно звісно…- сказав Мацик. - Кожна хата, бач, постраждала від ординця. Що у вас на Сулі, що у нас на Поділлі.

- На ординця жалієшся, а сам чкурнув від ляха, - під’юджував його Оверко.

- Бо лях, аби ти знав, не кращий від татарина. Або й ще гірший. Ординець, бач, шаблюкою голову знесе, а лях до горлянки пазурі тягне… Ет, і коли це закінчиться?

Вирвизуб випнув круті вилиці.

- Нічого, - сказав він. - Колись терпець та урветься нашому братові. Он татарва теж зранку до ночі стояла над душею. Доки не дали їм гарного чосу над Синіми Водами.

Про велику битву над Синіми Водами знали майже всі подоляни. Три татарські орди, що кочували між Дніпром та Дунаєм, вирішили покарати як подолян, так і волинян з галичанами та киянами, які відмовилися платити їм данину, заведену ще за Батиєвих часів. Тож біля річки з такою мирною назвою стрілися з наспіх зібраними українськими поселянами та військом великого литовського князя Ольгерда, яке прийшло їм на поміч. Розбилося тоді ординське військо об український та литовський мур на друзки і покотилося назад, аж до Чорного моря…

- От би й нам так, - мрійливо зітхнув Василь Байлемів.

- Скажеш таке, - заперечив рудий Мацик. - То ж, може, ті татари були як татари. Вони, кажуть, вимагали лише десяту частку. А нинішні татари не такі. Їм не десята частка потрібна, вони на наших людей, мов на звірину, полюють!

- Всі вони однакові, - не погодився Байлем. - Що ті, що ці. Та я не про це. Тоді, кажу, з нами був князь Ольгерд. Хоч і не з нашої землі, проте нашою мовою балакав і віру нашу поважав. А зараз хто людей підніме - князі? А де ви їх бачили? Порозбігалися, мов їх і не було ніколи. Старости? Та вони ж носа бояться висунути зі своїх городищ. Хіба що канівський з черкаським, та ще переяславський інколи одкоша дадуть.

- От би знайшовся такий, як той Ольгерд, - по довгій паузі мовив хтось із козаків.

- До такого Ольгерда ще й війська треба, - зауважив на те інший. - А з нашого брата хіба його набереш? Бач, сидимо з тобою в очеретах, тіні своєї боїмося.

- Ну, це ти дурниці верзеш, - зупинив його рудий Мацик. - Я про себе не кажу, бо дурнем був, порпався в тих плавнях, як курка, доки Тишкевич обібрав до нитки. А от Вирвизуб - він що, теж у плавнях ховається? Не скажи. Он з позаминулого літа ординці комарами біля очеретів вилися. І по одинці, і як хочеш. А тепер наближаються лише тоді, коли їх десятків зо п’ять набереться. А чому? Та тому, що Вирвизуб кілька разів дав їм добрячого чосу.

- А наш Швайка? - втрутився воронівець Байлем. - Він що - теж у плавнях відсиджується?

- Ну, Швайка… - не згодився сперечальник. - Швайка - то зовсім інше. У нього з ординцем свої рахунки.

- А в тебе що, їх немає, так? У тебе що - батьки своєю смертю померли?

Вирвизуб замахав руками.

- Хлопці, не чубтеся! - вигукнув він. - Так ви мені всіх татар розлякаєте. Краще давайте-но послухаємо діда. Бачу, він теж хоче щось сказати, та хіба за вами вженешся?

Діда Кібчика і справді тягло в цю суперечку, як старого селезня до річки. Він то невдоволено гмикав, то крутився, неначе йому щось муляло. Проте свого слова дід вставити не наважувався. Бо яке ж ти маєш право повчати чужих, коли в тебе самого онук такий дурень!… Але тепер - інша річ. Не він сам напросився на розмову, а його попрохали.

- Бачу, гарні ви хлопці, - почав дід. - Тільки дурниць у ваших головах не менше, ніж у мого Демка.

- Це ж чого? - образився Байлем.

- А того, що все князів виглядаєте та старост добрих. А князі - вони теж різні бувають. Он у татарів біля Синіх Вод хто головував, га?

Хлопці закрутили головами.

- Ну… хан Качибей, хан Котлабуга і цей, як там його… ага, хан Димитрій.

- От-от, Димитрій! Із наших він, а, кажуть, був гірший за найжорстокішого татарина. Це вам щодо добрих князів. А втекли ви сюди чому - добре життя приїлося? Ні, від таких же панів та старост, за якими оце так жалкуєте. Тож коли вже виглядати якогось князя - то тільки свого. Такого, як оце ми з вами.

- Добре кажете, діду, - згодився Вирвизуб. - Свій - він свій і є. От тільки де ж ти його візьмеш?

- Міг би й сам стати.

- Та ви що, діду? - жахнувся Вирвизуб. - На біса мені те князівство? Треба мені вилежуватися у тих хоромах?

Дід хитро примружився.

- А навіщо тобі вилежуватися? Лежнів і без тебе повно. Тобі б ото сотень зо п’ять гарних братчиків - чим не князь був би?

- Таке скажете. Тут, коли треба дати відкоша ординцям, не знаєш, де й п’ять десятків зібрати…

Замовкли козаки. Мовчали і не знали, що такі ж розмови точаться по всіх дніпровських плавнях та байраках. Від лісової Десни і аж за гримкітливими дніпровськими порогами. Мовчала Україна. Наслухала невимовлене ще слово.

А його все не було. Лише стогін та вороняче каркання злітало над попелищами.

Дід Кібчик підсунув гілку до багаття. Затріскали, високо до неба злетіли червоні язики. Відблиски полум’я забігали по насуплених обличчях.

- Бач, одна лише березова гілка - а скільки того вогню, - зауважив Левко Заярний.

- Справа не в гілці, - відказав на те дід Кібчик. - Вогонь був готовий спалахнути, от що! А березова гілка чи соснова - один біс.

- Щось ви, діду, знову загадками почали говорити, - сказав Байлем.

- Та які там у чорта лисого загадки? Ти що - не бачиш, що Україна не сьогодні-завтра готова спалахнути, як оце багаття? Біда лиш у тім, що все сирі гілки трапляються.

- Еге ж, ваша правда, діду, - згодився Василь. - Ми оце між собою по дорозі говорили, і ось до чого дійшли. Коли вже Вирвизуб запросив нас до спільної рибалки, то чом би йому не покликати нас і тоді, коли рушить на ординця? Усе ж таки шість гарних шабель до зими, знаєте, як би стали в пригоді!

- Це можна, - згодився Вирвизуб. - І взагалі, братчики, можете перебиратися ближче до нас. Місця тут поки що вистачить всім.

- Слухайте-но сюди, хлопці, - озвався дід Кібчик. - А чи всі з вас на зиму збираються на піч залізти? Чи, може, хтось тут залишиться?

- Я лишаюся, - відказав Вирвизуб. - Нікуди мені повертатися. І Швайка теж, мабуть, залишиться.

- За нього можеш не казати. Я про інших питаю.

- Інші теж знайдуться. А до чого, діду, ви оце ведете?

- До того, що добрий курінь кращий від поганої хати, - знову перейшов на загадки дід Кібчик.

Як не дивно, але першим зрозумів діда його онук-тугодум.

- Щира правда! - сказав він ламким басом. - Як на мене, то я теж не пішов би звідсіля нікуди. Ні влітку, ні взимку.

- То в чому ж справа? - запитав Вирвизуб. - Залишайся. Хоча й зелений ти ще, та, бачу, сила є. І злість на Тишкевича теж дещо важить.

- Та я… - знітився Демко. - Як дідо звелять, так воно й буде.

- Де ти, там і я, - відказав на те дід Кібчик. - Бо без мене знову якусь дурницю встругнеш. А поки що, панове братчики, коли дозволите, ми й справді тут залишимося. Нехай онук навчається вашої козацької справи. Та й я теж дещо зможу. Не дивіться, що з мене вже пісок сиплеться. Зате на слизькому не посковзнуся.

- Оце діло! - зрадів Вирвизуб. - Бо я, було, вже подумав, що востаннє сьорбаю таку юшку.

 

 


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 |


Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Студалл.Орг (0.011 сек.)