над усною словесністю

Про вагу наукових дослідів

Під усною словесністю розуміємо народні пісні, думи, заговори, пословиці, казки – взагалі, увесь запас поетичних творів, що живуть в устах народних мас, переходять із покоління в покоління дорогою усного переказу, усної традиції і, таким способом, удержуються нераз довгі віки в народній пам’яті без допомоги письма.

Одначе бувають і такі випадки, коли джерелом цього або того твору усної словесності являється письменний пам’ятник; так, наприклад, декотрі байки, легенди, новели ведуть свій початок із книжних повістей, а лірницькі пісні виявляють у значній частині сумішку народної творчості із книжними впливами.

З другого боку, і твори усної словесності доходять до нас часами дорогою давніх записів, як-от звісна пісня про воєводу Штефана, перехована в граматиці чеського ученого Благослава із другої половини XVI в.

Твори усної словесності постають тим спопобом, що складають їх талановиті одиниці з-поміж народу, або, переймаючи їх з якогось книжного джерела, перероблюють на народний лад. Одначе, коли такий індивідуальний твір поетично настроєної людини перейде в усну традицію широких кругів,-він приспособлюється своїм висловом і формою до інших творів усної словесності, підлягає в усній передачі різним змінам, поволі тратить признаки індивідуальної творчості, а стає відбиттям почувань народних мас і набирає признаків збірної або колективної творчості.

Наука, що займається збиранням, упорядкуванням і дослідженням творів усної словесності та описом і дослідженням народних звичаїв, обичаїв, обрядів і взагалі життя народних мас, зветься етнографією (по-нашому-народопис).

Одначе в парі з нагромадженням етнографічного матеріалу іде й поглиблення наукових дослідів над цим матеріалом; ці досліди розтягаються на словесні твори усього людства, виходять на поле широких порівняльних студій і в цьому широкому розумінні одержують назву фольклору (англійське слово, що по-нашому значить-народовідання, людознавство). Фольклор-се наука, що займається в порівняльний спосіб дослідами над усною словесністю. А що звичайно буває дуже трудно провести докладну границю між усною словесністю і письменством, то фольклор тісно в’яжеться з історією літератури. З другого боку, ся наука втягає в свій обсяг психологію, історію релігії і соціального розвитку людства - отже, сплітається подекуди з методологією, соціологією й історією культури взагалі, тим більше, що всі ті спеціальні галузі знання опираються так само, як і фольклор, у значній мірі на етнографічному матеріалі.

Фольклор - наука порівняно ще недавня, бо хоч заінтересування усною словесністю почалося вже в другій половині XVIII в. (Персі-англійські балади 1765 р., Гердер - “Stimmen der Volker”, 1778 р.) – то фольклорний, космополітично-порівняльний напрям наукових дослідів почався щойно перед якими 50-ти роками. Фольклор знаменує величезний поступ науки протягом останніх десятиліть і, входячи в різні області знання, осягає знамениті висліди, необхідні для того, хто досліджує історію культури, а зокрема історію літератури якогось народу. Супроти того, що значення усної словесності в таких дослідах часами недооцінюється людьми, не обізнаними із сим предметом, і що навіть декотрі історики літератури, оперуючи застарілими методами, з деяким легковаженням трактують усну словесність, не буде зайвою річчю вказати в окремій статті на вагу наукових дослідів над усною словесністю.

***

Східноєвропейські народи при всіх різницях фізичної і духовної натури мають все ж таки багато спільного: ця спільність і споріднення проявляється особливо виразно в народній поезії. Східноєвропейські народи, не лише слов’яни, але також румуни, фінни, мадьяри, греки, у протилежність до германо-романського Заходу визначаються пребагатою усною словесністю, що до останніх часів зберегла велику живучість і повну свіжість. На це вплинули різні обставини, серед яких зростали й жили східноєвропейські народи, а саме: їх географічне положення і близьке сусідство з Азією, їх етнічний склад та історичний розвиток, їх суспільне наверствування з подавляючою перевагою селянських мас, врешті спільні культурні впливи, яким вони довгі віки підлягали.

Географічне положення слов’ян і їх близьке сусідство з Азією принесло з собою мандрівку і часове поселення різних азійських племен турко-монгольського пня на території східних і південних слов’ян або в їх близькому сусідстві; так, згадаймо тут про хозарів, печенігів, половців, угрів, татарів і турків; наслідком цього було наверствування й змішання різних рас і різних етнічних елементів на слов’янській території.

Таке замальгамування (суміш.- Ред.) різних етнічних типів творить завсіди дуже пригожий грунт під розцвіт народної поезії. Через сусідство з Азією й наплив азійських племен до Східної Європи та довговікові війни з азійськими кочовиками увійшло дуже багато східних елементів до мови і взагалі до матеріальної й духовної культури східноєвропейських народів. Східні впливи полишили виразні сліди в способі воювання, одежі, орнаменті, а особливо в поезії й музиці слов’янських і неслов’янських народів Східної Європи.

Другим вирівнюючим чинником на сході Європи був культурний вплив Візантії і візантійського християнства, що полишили свої сліди в мові (як се бачимо на словах з обсягу церковного і взагалі духовного життя та на хресних іменах), письменстві й усній словесності.

З виїмкою слов’ян, висунених на північний і південний захід, а саме поляків, чехів, словінців і хорватів, що стоять посередині межи Східною й Західною Європою, у всіх інших слов’янських народів література й ціле духовне життя розвивалося довгі віки під переможним впливом Візантії. Та коли на заході в розвитку умового життя побіч духовенства на перше місце вибиваються лицарство і міщанський стан, коли в добі Ренесансу література й штука увільнюються із пут церковщини, коли з того часу Рим, як огнище західноєвропейської культури, не лише не перепиняє, але навіть пособляє розвиткові національних культур і національних літератур, - то на сході Європи політичні й суспільні відносини укладаються зовсім інакше. Візантія переводить централізацію на полі політичного устрою, а вслід за сим іде запустіння провінціальних огнищ, упадок міщанства. Нема тут пригідних умов до витворення сильного стану лицарського ані міщанського у західноєвропейському розумінні. Одиноким духовно-соціальним чинником, що міг запліднювати літературу, остається лиш церква. І хоч політичне значення церкви було дуже мале, то тим більший вплив мала вона на все культурне життя і воно підпало в цілості під кермо церкви; на всі нерви державного й суспільного устрою налягала клерикалізація. Такі ж впливи поширювала Візантія разом із християнством межи східноєвропейськими народами... Суха візантійська література з її схематичністю, овіяна християнсько-аскетичним духом, стала взірцем для літератур східноєвропейських народів, що майже не виходили поза житія, проповіді, літописи, апокрифи та казочні повісті. Церква не допускала народного й світського елемента до літератури: навіть старинних класиків пояснювано в Візантії догматичним способом.

Церква не давала простору також для розвитку драматичної літератури - і недостача драматичного письменства дуже характерна для візантійсько-слов’янського сходу. Не було тут лицарського стану на західний зразок, не було й культу жінки, а через те не могла розвинутися лицарська любовна лірика, яку на заході плекали трубадури й трувери. Поза сим розвоєві культу жінки і любовної лірики стояла в дорозі церква і орієнтальне розуміння становища жінки.

Не було тут і великого духовного руху – гуманізму, який на заході привів до відродження й обнови літератури й штуки: середньовіччина тривала на сході Європи на кілька віків довше, ніж на заході, де доба гуманізму й Ренесансу була тим помостом, що провадив до новочасної доби. Східноєвропейська середньовіччина щойно при кінці XVIII в. уступає поволі перед подувом західноєвропейського відродження й оживлення у всіх царинах культурного життя і переходить безпосередньо у нову добу. Наслідком гальмуючого впливу візантійщини й церковщини при здержуванні впливу живих народних елементів східноєвропейські літератури не являють органічного розвитку, бо бракувало тут широкої народної бази. Взагалі ціла структура духовно-соціальних форм життя на сході Європи не була здатна до того, щоби пособляти органічному зростові літератури. Коли ж, врешті, відроджені літератури східноєвропейських народів підлягли західним впливам, то сі впливи обняли лиш тонку верству інтелігенції, а величезна маса простого хліборобського люду лишилася цілим своїм світоглядом у сфері середньовічних поглядів. Найвиразніше бачимо се на усній словесності, що застряла в патріархально-примітивних обставинах середніх віків, з яких вона й виросла.

Коли на Заході література, підживляючися соками усної словесності, абсорбувала її і діяла на неї розкладовим способом, то на Сході людова поезія мала уділювати з своїх сил письменству, а через те небагато й забрано її з тих сил: і се, власне, причина, чому людова поезія Сходу заховала аж до найновіших часів таку неперебрану повноту й буйну свіжість, яку стратила людова поезія на Заході, спаралізована розповсюдженням новітньої культури і розвитком штучної літератури.

“Соціальна стагнація, - як каже Дітеріх, - є найліпшою життєвою умовою для консервування людової поезії”1.

Західноєвропейська людова поезія не може й мірятися із східноєвропейською безпосередністю й глибиною почування, бо західні народи, власне, задля вищої культури стратили безпосередній зв’язок і здатність почування з природою.

Східноєвропейські, особливо слов’янські народи, зближені до себе вищезгаданими умовами історичного розвитку й духовного життя, тісно споріднені мовою, в порівнянні із західноєвропейськими народами виявляють лише слабу диференціацію; індивідуалізація на полі духовного життя не розвинена у них так, як на заході. Се також обставина, що пособляє розвиткові правдивої людової поезії, двиганої духом колективізму, що знаменує середні віки в противенстві до індивідуалізму греко-римської старовини і романсько-германської новочасної доби.

Споріднення східноєвропейських народів особливо сильно проявляється у змісті й характері людової поезії. Нині се вже доказана правда, що в людовій поезії, в фантазії і почуваннях східноєвропейських народів подибується багато східних, туранських і семітських елементів. Так, наприклад, у похоронних голосіннях, що творять дуже замітну галузь людової поезії у всіх східноєвропейських народів, даремно шукали б ми християнського світогляду, натомість слідний у них великий вплив східних виображень, а навіть мотиви східного походження, до яких причислюється, наприклад, улюблене в українських, а також польських, болгарських, грецьких, фінських піснях зображення смерті у формі подружжя з могилою, порівняння домовини з новою хатою і т.д. Спадщиною Сходу треба вважати також фаталістичну віру в долю, що в протилежності до оптимістичного в своїй основі християнства проводить сумовитий, песимістичний настрій душевний. Віра в призначення (предистинацію) нагадує могамеданський світогляд і поганську “долю”. Замітна річ, що в слов’янських народних піснях, особливо в українських, -“доля” звичайно лиха, нещаслива.

Характерним для людової поезії східноєвропейських народів є велике багатство розбійницьких пісень, причім розбійник являється заступником свободи і права, оборонцем і месником бідних і покривджених: часто він відбирає у багатих, щоб наділити бідних; у такій ролі виступають у новогрецьких піснях “клєфти”, у південних слов’ян і румунів “гайдуки”, у мадьярів “куруци”, в українців “опришки”, а частково й “гайдамаки”.

Тепле почування до родини, особливо ж звеличання материної любові, -се також дуже замітна риса в людовій поезії східноєвропейських народів, що ярко виступає в українських народних піснях і в думах про “Вдову”, “Сестру і брата”, “Олексія Поповича”, “Утечу братів з Азова” й інших.

Та найбільш характерною прикметою людової поезії східноєвропейських народів треба уважати животворення природи, живе спочування з природою, що так ярко проглядає в слов’янських і особливо в українських народних піснях. Се зостанок анімістичного світогляду, коли то чоловік на давніших ступенях духовного розвитку, живучи в безпосередній стичності з природою, вважав себе її частиною, дивився на ціле своє окруження - звірів, птахів, дерева, рослини, ріки, скали - як на єства з людською душею, що приймають живу участь у людській долі, що спочувають чоловікові в щастю й нещастю, помагають або шкодять.

Се рід, так сказати б, примітивного пантеїзму з антропоцентричною тенденцією, бо чоловік являється в ньому осередком оживотвореної природи, від якої ведуть до нього таємні нитки. Хоч у народній поезії Західної Європи подибуються також останки такого анімістичного світогляду, то без порівняння повніше і виразніше переховався він у народів Східної Європи, даючи тут пребагатий корм для людової фантазії. Сюди належать, наприклад, розмови чоловіка з рослинами, деревами й птицями, їх спочування до долі чоловіка, взагалі перенесення людських прикмет на окружаючу природу.

Замітна річ, що в поезії східноєвропейських народів, у значній частині степових, дуже важну роль відіграє кінь; се нічого дивного, бо ж степовий чоловік без коня не дасться подумати. Бачимо се й в українських народних піснях, в яких козак і кінь виступають як вірна пара приятелів; кінь являється нераз дорадником і сторожем лицаря, нераз робить свому панові докори за те, що недобре з ним поводиться. Коли лицар гине на побоєвищі, кінь тужить над ним, копає йому гріб та передає рідні звістку про його смерть. Західноєвропейська людова поезія майже не знає таких мотивів; та чим дальше на схід, тим тісніше стає відношення межи чоловіком і конем. Отже, коли що може вказувати на етнічний і психічний зв’язок Східної Європи з Азією, то є се домінуюча роль, яку відіграє кінь в поезії східних народів.

Та не лиш у змісті, мотивах і загальному характері, але також у поетичному стилі народних пісень слов’ян і інших східноєвропейських народів проявляється тісне споріднення.

Щодо форми стиха панує тут силабічний принцип, або так зване складочислення: стихи і їх частини вирівнюються щодо числа складів тим способом, що всі стихи одної пісні підходять під одну мелодію, котра накидає текстові свою ритмічну схему. Граматичний поділ і цезури в тексті сходяться з поділом мелодії та угрупуванням ритмічних мотивів; усе те дає в результаті правильну ритмічну будову пісенного стиха, що, навіть відділений від мелодії, виказує складочислову схему із симетрично розложеними силабічними групами. Так, наприклад, старинний колядковий стих зложений з двох силабічних груп 5+5:

Ішли молодці рано з церковці,

Стали вони си раду радити.

Триколінний стих весільної пісні 5+5+7:

Ой мовив же єсь з бука листочку, що не будеш падати,

Ой мовив же єсть, ти мій батеньку, що мя не даш від хати.

На основі зіставлення і порівняння паралельних розмірів стиха в народній поезії слов’ян переконуємося, що, ідучи зі сходу на захід, стрічається в слов’янських народних піснях щораз то більша правильність ритмічної будови; оце степенування слідне навіть в українських піснях, коли порівняємо галицькі варіанти з наддніпрянськими. Се показувало б дороги, якими доходили на Україну і дальше на північний схід взірці правильного складочислового стиха. Та в питанні про походження сеї форми стиха погляди учених значно розходяться. Одні догадуються, що теперішня ритмічна будова слов’янських народних пісень витворилася під впливом латинських церковних пісень середніх віків.

П.Сокальський, дуже авторитетний дослідник української і російської народної музики, ідучи за звісним німецьким ученим Р.Вестфалем, зводить до східних впливів витворення сього роду пісенної ритміки.

Потебня, опираючися на дослідження українських народних пісень у зв’язку із спорідненими піснями інших слов’ян, класифікує пісенні форми за складочисловими схемами, а вироблення розмірів стиха старинних обрядових пісень відносить до слов’янської спільності.

Також у поетичному стилі народних пісень мають східноєвропейські, а особливо слов’янські народи багато спільного. Високо розвинена поетична мова слов’янських народних пісень із великим засобом поетичних образів, порівнянь, метафор, алегорій, епітетів-се у значній частині спільна спадщина, що веде свій початок із прадавньої традиції. В людовій поезії слов’ян і інших східноєвропейських народів дуже часто подибуємо так званий паралелізм, себто тісний внутрішній зв’язок межи двома або більше стихами чи групами стихів.

Звичайно перший з паралельних рядків містить образ із природи або взагалі із зовнішнього світу, а другий рядок зображує якийсь настрій, бажання, ситуацію або образ із життя людини, наприклад:

Ой за тучами громовими сонечко не сходить,

За вражими ворогами мій милий не ходить.

(Лисенко, Збірник укр.п., III, 39.)

Розмір: 4 (рідше 5) +4+6

Гей, зійди, зійди ти зіронько та вечірная,

Ой вийди, вийди, дівчино моя вірная.

Між обома паралельними картинами являється зв’язок асоціації, близької аналогії, що дуже часто виходить на порівняння: в природі діється щось подібного, як у душі або взагалі в житті чоловіка. Паралелізм проявляється також так званим риторичним римом, себто аналогічним за значенням і граматичним зв’язком розміщенням слів у рівнобіжних рядках, наприклад:

Який листок зелененький, упаде та й гниє,

Який любко молоденький, не по правді жиє.

Розмір: 4+4+6.

Та дуже часто виступає риторична рима у народній поезії також незалежно від паралелізму, наприклад:

Чи ти мені, брате, віри не діймаєш,

Чи ти мене, брате, на сміх підіймаєш?

Чи не одна нас шабля порубала,

Чи не одна нас куля постріляла?

(Ф.Колесса, Українські народні думи, стор.99.)

Хоч паралелізм і риторична рима – се загальні явища, що подибуються в поезії різних часів і народів, та в слов’янській, а головно в українській народній поезії виступають вони з особливою інтенсивністю, як справедливо зазначив се Потебня.

Не місце тут подрібно обговорювати всі багаті засоби пісенного стилю, що об’єднують східноєвропейські народи на полі людової поезії. Спільні прикмети стилю в епічній поезії слов’янських народів зібрані й обговорені в знаменитій студії Фр.Міклошича “Die Darstellung im slavischen Volksepos”(1889).

***

Українці, займаючи центральне положення серед народів східної Європи, одарені з природи великими музикальними здібностями і поетичним талантом, мають у порівнянні з іншими східноєвропейськими народами найбагатшу, найбільш гармонійно розвинену народну поезію, з рівномірно розвиненим епічним і ліричним елементом, що найчастіше виступають змішані в одному роді і проникають себе взаїмно, як се бачимо по українських народних думах.

Українські народні пісні й думи варті досліду передовсім як поетичні твори, визначені високими артистичними прикметами, що проявляються як у їх змісті, так і в формі. З естетичного погляду українську народну поезію високо цінять не лише свої знавці, але й чужі, що згадаємо тут Боденштедта, Р.Вестфаля, Дітеріха, Ральстона, Рамбо.

Та лишаючи на пізніше обговорювання естетичних вартостей українських народних пісень, звернімо увагу передовсім на важливість наукового дослідження творів української народної поезії для історично-літературних студій.

Народні пісні, так само як мова, є органічним витвором народного духу: вони живуть і розвиваються у тісній зв’язі із духовним життям народу, як його найсильніший вислів. Тому українські народні пісні дають невичерпні засоби до пізнання характеру й душі українського народу, його історії й культурного розвитку. В самому наверствуванні українських народних пісень зазначилися дуже виразно суспільні й політичні переміни та чергування культурних впливів протягом більше як тисячолітньої історії нашого народу.

Християнство застало вже на Русі-Україні народну поезію, розвинену ще в передісторичній добі життя українського народу.

***

Старинні обрядові пісні, колядки і щедрівки, гаївки, веснянки та купальські пісні, обжинкові й весільні пісні та похоронні голосіння – сягають своїм початком, безсумнівно, ще до передхристиянських часів: вони творять найдавнішу верству пісенну української народної поезії. І коли літописи та інші письменні пам’ятники старинної доби подають лише дуже скупі відомості про те, яке було життя, обичаї і вірування наших давніх предків перед прийняттям християнства, то в обрядових піснях і заговорах, в народній демонології й обрядах знаходимо пребагатий матеріал для освітлення сеї темної доби: знаходимо там і такі давні елементи, що ведуть нас у часи місячних вірувань, у часи слов’янської, а навіть арійської спільності. Обряди й пісні весільні вказують на такі первісні форми родинного життя, як матріархат та поривання й купування жінок. Байки про звірів сягають своїм початком у добу мисливського й пастирського життя наших давніх предків. Обрядові пісні, зв’язані з чергуванням пір року, вказують на персоніфікування й обожнювання сил природи та на віру в магічну силу заговору; про останки давнього анімістичного світогляду в усній словесності згадали ми вже вище.

По заведенню християнства давня віра довго ще держалася межи простим людом, особливо в околицях, віддалених від просвітніх центрів. Народ лише поволі і поверхово переймав християнську релігію та по найбільшій часті приспособлював нові релігійні виображення до своїх давніх вірувань; отак витворювалася мішанина християнських і поганських вірувань, так зване двоєвір’я, на котре нарікають церковні проповідники ще й у XIV в., - що згадаємо тут “Слово Христолюбця”, - і пізніше, як показує посланіє І.Вишенського до кн. Острозького з кінця XVI в. Таким способом наслідком змішаних християнських і поганських елементів, почасти й під впливом апокрифічної літератури, витворюється новий світ фантастичних образів, нова міфологія, що зазначується новою верствою обрядових пісень із християнською закраскою. Сюди належать, наприклад, християнізовані колядки про Христа, Богородицю й святих, що нагадують у дечім апокрифічні повісті.

Та українські обрядові пісні, особливо ж колядки, містять у собі багато історичного елемента; вони підходять до билин київського круга тим, що зберегли, подекуди навіть вірніше як билини, блискучі картини воєнного життя удільної княжої доби; сюди належать, наприклад, колядки про раду й набирання дружини у далекий заморський похід, про облогу города й багатий окуп, про ворожий напад, погоню й битву та поєдинок із турським царем і т. ін. В тій групі колядок заховалися риси й цілі картини старинного й зовсім не мужицького побуту; уся обстанова в сих колядках узята з воєнного життя і побуту князів та бояр.

Усе те показує, що в колядках маємо останки українського героїчного епосу з передхристиянської доби.

Уже в XI-XII в. дуже розповсюджений був на Русі-Україні тип мандрівних співців, музикантів і весельчаків, званих скоморохами, яких удержувано й по княжих дворах. Се явище зовсім аналогічне до західноєвропейських жонглерів і шпільманів. Мандрівні скоморохи приносили на Україну взірці західноєвропейської лицарської поезії, між ними й мандрівні баладні теми. Тут належить, наприклад, знана українцями, поляками і іншим слов’янам пісня про поворот лицаря після довгої мандрівки на весілля своєї жінки; ся тема, оспівана уже в старинних билинах про Добриню й Олексія Поповича, належить до мандрівних і дуже старинних, як показує історія Одіссея й Пенелопи.

В билинах київського круга стрічаємо й деякі мотиви скандінавських лицарських переказів (саг).

З постанням і розвитком козаччини витворюється нова верства пісенна: се вже справжні історичні пісні з живими споминами про татарські й турецькі напади та про козацько-польські війни; сі пісні складано під свіжим враженням історичних подій, що потрясали цілою суспільністю та займали увагу широких народних мас. Сюди належать, наприклад, пісні про Нечая, Семена Палія, Саву Чалого, перше зруйнування Січі і т.п. Козацька доба української історії привела за собою також появу окремої групи пісенної, історичних дум, лірично-епічних рецитацій, що оспівують головно боротьбу козаків із турками й поляками, ведену в XVI-XVII вв.; се справжній епос козацький високої історичної й літературної вартості. Думи відрізняються від пісень головно своєю свобідною речитативною формою, наслідком якої являються в тексті нерівномірні стихи, що лучаться в більші і менші групи на основі паралелізму й риторичної рими:

Гей, то не чорні хмари наступали,

не дробні дощі накрапали,

гей, то не сиві тумани й уставали,-

як три брати з турецької,

бусурменської тяжкої неволі

із города Озова утікали.

(Ф.Колесса, Мелодії укр.народ.дум, І.-

Матеріали до укр.етнології, XIII, 1.)

Улюблене в старинних українських пам’ятниках уміщування дієслова при кінці речення приводить за собою в думах велике багатство дієслівних рим.

Треба дивуватися, що український народ зберіг ще таку живу традицію історичну та й досі переховав у пам’яті таке велике число історичних пісень, що з того погляду, як замічає М.Драгоманов, не дорівнює українцям жоден з європейських народів.

Через сильний підйом народного життя і свіжий прилив культурної струї із Заходу в XVI-XVII вв. українська народна поезія того часу збагачується взагалі новим змістом, а певно й новими пісенними формами. Тоді-то з’являються на Україні й нові народні інструменти музичні - кобза й ліра.

Оживлені взаємини українців із східними й західними народами причинилися передовсім до розширення мандрівних баладних мотивів, що є подекуди спільним добром індоєвропейських народів. Зрештою, чужі міграційні мотиви пісенні заносили на Україну віддавна мандрівні співці-скоморохи.

Розбуджене духовне й політичне життя українського народу в козацькій добі дало багато імпульсів також до розвою ліричної поезії, якій чимало мотивів піддавали відносини, витворені безнастанними війнами, й само життя козака, багате на трагічні мотиви.

Лірично-побутові пісні творять найбільший відділ в українській народній поезії: вони оспівують усі важніші моменти індивідуального життя людини, зображуючи особисті почування, переживання і настрої в усій їх ширині і неперебраній різнорідності.

Глибиною почування і особливою красою форми визначаються передовсім любовні пісні і жіночі пісні про нещасливе подружжя.

Рукописні співаники з кінця XVII і початку XVIII в.[1] показують, що ліричні пісні в устах простого люду уже протягом XVII в. досягли свого повного розцвіту; вони визначаються високо розвиненою образною мовою, виробленими формулами й зворотами та великою різнорідністю й викінченням ритмічних форм. Усе те показує, що козацька доба була золотим віком у розвитку української народної поезії.

Та й із упадком козаччини не перестають на старих основах виростати нові верстви пісенні; тут належать історичні пісні про гайдамаків і опришків, про останнє зруйнування Запорізької Січі та заведення панщини й рекрутчини, що дало почин до витворення дуже багатої групи жовнярських пісень. Навіть події XIX в. були товчком до витворювання пісень про угорське повстання з 1848 р., окупацію Боснії й Герцоговини Австрією, смерть цісаревої Єлисавети, зарібкову еміграцію до Пруссії і до Америки. Історичні й політичні пісні - се справді поетичний літопис українського народу.

До найновішої формації зачислюються танкові пісні, козачки, коломийки і шумки, що є висловом життєвої радості й темпераменту, та жартівливі пісні й скочні чабарашки, що виявляють насмішливе й сатиричне відношення до життя.

Одначе годиться зауважити, що навіть сі пісні нової формації користуються засобами форми і стилю, виробленими в середній добі; не лише пісенні розміри, поетичні образи, звороти й порівняння, але й цілі строфи сих пісень подибуються в старих співаниках з XVII-XVIII вв. Нові пісні виростають із давнього грунту, творяться за взірцями давніх пісень та в оригінальний спосіб перетворюють нові культурні впливи, асимілюючи їх до виробленого довгими віками пісенного стилю. В теперішньому стані української народної поезії виступають усуміш і переплітаються різні формації пісенні, одначе із значною перевагою елементів середньої доби, які показують, що сучасна українська народна поезія так само, як і музика, коріниться глибоко в середніх віках.

Скільки преінтересного матеріалу до історико-літературних студій можна би знайти в одних лише народних піснях, коли би так прослідити кожну верству і кожну групу пісенну у зв’язку з відповідною добою історичного життя українського народу, - показали се Антонович і Драгоманов, узявши за предмет досліду лише історичні і політичні пісні, Житецький у своїх “Мислях” про українські народні думи та Ів.Франко в своїх “Студіях над українськими народними піснями”. Прослідження віршової й музичної форми народних пісень, дум і голосінь може роз’яснити деякі заплутані історико-літературні проблеми. Так, наприклад, зближення українських похоронних голосінь і дум по їх свобідній речитативній формі кидає зовсім нове світло на джерело й розуміння форми “Слова о полку Ігоревім”1.

Споріднення українських колядок по формі 10-складового двоколінного стиха 5 + 5 із руськими билинами київського круга і старинними духовними стихами позволяє догадуватися, що саме колядковий стих був формою староукраїнського дружинного епосу2.

Поява правильного складочислового розміру уже в найдавніших записах українських народних пісень, починаючи від пісні про воєводу Штефана з середини XVI в., доказує ясно над усякий сумнів, що теперішні основи пісенної ритміки були в українській народній поезії вироблені на цілі сторіччя перед тим, заки вплив латинсько-польських взірців силабічної поезії успів промостити собі дорогу на Україну і поліпшити свої сліди в усній словесності3.

***

Науковий дослід над усною словесністю важливий також задля її впливу на українську літературу, який зазначується виразно уже в старинній добі.

Хоч наше давнє письменство, що довгі віки спочивало в руках духовенства і мало релігійний характер, дуже різко зверталося проти останків поганства у народних обрядах і піснях, хоч літописець дуже строго осуджує поганські “игрища межю сели”, де люди сходилися “на плясанье, и на вся бесовская песни”, - то не вважаючи на се, самі автори літопису, зложеного в Печерському монастирі, не могли устерегтися від значного впливу тих народних пісень і переказів.

Видно се в цілих партіях “Начальної літописи”, що опираються на народних піснях і переказах, як, наприклад, оповідання про заложення Києва, походи і смерть Олега, помсту Ольги над древлянами, про боротьбу українського хлопця з печеніжином, геройські діла Святослава Ігоревича, двобій Мстислава з Редедею і т. ін.

Та найсильніше зазначується вплив української народної поезії у “Слові о полку Ігоревім”. Боротьба з дикими степовиками, їх напади на Україну, полонення князя, його неволя й утеча, - усе те мотиви лицарсько-дружинної поезії, останки якої подибуємо в колядках і билинах київського циклу.

Також поетичним висловом і образною мовою “Слово” якнайтісніше в’яжеться з творами української народної поезії; ужиті в описі битви над Каялою порівняння лицарської смерті з весіллям, кривавого побоєвища з заораною і засіяною ріллею - і досі подибуються в народних піснях. Свобідна речитативна форма, паралелізм, риторична рима - усе те споріднює “Слово” із українськими похоронними голосіннями і народними думами. Цілий сей пам’ятник пройнятий живо духом української народної поезії. Се велика заслуга Максимовича і Буслаєва, що вони перші вказали на народнопоетичні елементи в староруському письменстві і дали почин до плодотворних студій в сьому напрямку.

Ще більше зближується українська література до народної поезії в середній добі; слідно се в драматичних інтермедіях, в пасхальних і різдвяних віршах - ораціях. Що декотрі вірші з історичним підкладом складано розміром і навіть під мелодії українських народних пісень - показує звісна вірша про берестецьку битву з 1651 р.:

Ой ріко Стиру, що Хміль за віру, скажи ти всему міру.

Гди в Дніпр впадаєш, оповідаєш радость з войни чи з міру.

В давньому рукописі сеї вірші зазначено, що вона підходить під мелодію звісної народної пісні:

Ой поставив бим я сім понеділків,

восьмую недільочку,

Принеси, боже, кого мені гоже

на мою постілочку.

Розміром і стилем народних пісень визначається також вірша єпіскопа Шумлянського про побіду Собєського над турками 1683 р.

Та найбільше слідний вплив української народної поезії і ритміки у любовних піснях і віршах XVIII в., що користуються не лише мотивами і стилем, але нераз цілими строфами й образами, перейнятими з народних пісень. На живе заінтересування письменних людей народною поезією вказує також велике число народних пісень у рукописних збірниках і співаниках XVII-XVIII вв.

Незвичайно важливу роль відіграє усна словесність у відродженні й обнові української літератури з початком XIX в.

Перші українські письменники нової доби - се заразом перші українські етнографи, якими були: Котляревський, Квітка, Метлинський, Костомаров. І в Галичині відродження літературне почалося живим заінтересуванням народною поезіеєю в кружку М.Шашкевича, Я.Головацького й І.Вагилевича.

Характерною прикметою українського романтизму є зворот до народної поезії і старовини. Шевченко, Куліш, Руданський і Федькович взорували свою мову на народних піснях, з них черпали вони мотиви, поетичні образи та взірці форми. Ба й письменники реалістичного напрямку Левицький-Нечуй, Панас Мирний, Ів.Франко стоять під сильним впливом народної поезії.

Чарівні ноти української народної пісні вчуваються навіть у творах модерністичного напрямку-Франка, Стефаника, Коцюбинського, Кобилянської.

Прослідження впливу української народної поезії на українську літературу, на поодиноких письменників і їх твори – се була би дуже вдячна тема для окремої студії, недостача якої щораз, то більше відчувається.

“Аж тоді, - як зауважує В.Гнатюк, - виявилася би впевні зв’язь між нашою писаною й усною літературою і аж тоді присвячено би більше уваги та часу народній поезії по наших школах”1.

З того бачимо, що пізнання української народної поезії дає ключ до зрозуміння українського письменства. Що більше: українська народна поезія мала вплив подекуди також на російську і польську літературу, що згадаємо тут Гоголя, з одного, і Богдана Залеського, з другого боку.

***

Студії над етнографічним матеріалом, що почалися в Німеччині головно заходами братів Гріммів у 1820-х і 1830-х роках, виявили різні напрямки й методи в обробленню й науковому освітленню творів усної словесності. Сі напрями й методи вимагають окремого докладного обговорення; тут годиться лише зазначити, що дорогою розроблення етнографічного матеріалу наука дійшла до дуже важливих вислідів, що роз’яснюють питання про первісні ступені у розвитку мови, про витворювання релігійних вірувань і переказів, про розширення творів усної словесності дорогою мандрівки й переймання. Усі ті висновки дають дуже цінні вказівки для історико-літературних студій.

Яків Грімм, творець міфологічної школи, і його наслідники Кун, Шварц, Мангард, Макс Міллер надавали творам усної словесності головно міфологічного значення і дійшли до погляду, що переважна частина індоєвропейських народних сюжетів виводить свій рід із часів арійської спільності.

Представники історично-міграційної школи з Бенфеєм на чолі пояснюють спільність мотивів в усній словесності різних народів не їх спільним родоводом, але дорогою переймання, запозичування й мандрівки народних пісень, казок, переказів від народу до народу. І власне дослідження доріг, якими мандрували й розширювалися твори усної словесності, перенесення мотивів з усної традиції в літературу і навпаки кидає зовсім нове світло на культурні взаємини різних народів, на перехрещування літературних впливів: усе те отвирає нові горизонти для історико-літературних дослідів. Так, наприклад, на творах української усної словнсності можна прослідити, що Україна була посередницею у передаванні культурних впливів із північного і південного заходу у далеку Росію.

Врешті, представники антропологічної школи, як Спенсер, Ланг і ін., устоюють на сьому, що на різних місцях у різних часах, у різних народів можуть зовсім самостійно і незалежно від себе складатися дуже подібні або й однакові пісні, казки і перекази, як вплив однакового устрою людської природи й однакової психіки на однакових ступенях умового розвитку й серед однакових обставин життєвих. Тут дослід входить уже в область психології. Показується, що твори усної словесності є у своєму складі нераз дуже запутані та що не до всіх можна прикладати однакову методу.

В усякім разі досліди на сьому полі мають дуже велике значення для історико-літературних студій.

Українська, як і всяка інша усна словесність, має також ширше значення для загальних дослідів з теорії поезії, з історичної поетики. Питання про проходження поезії і поетичних родів – таке ж темне і трудне для розв’язання, як питання про проходження мови, музики, мистецтва.

За давніми теоріями, найскорше розвинулася епічна поезія, відтак лірична, а на кінці драматична, що є неначе синтезом епічного й ліричного елемента.

Інші теоретики заступали думку, що лірична поезія творила перший ступінь, а від неї пішла епіка й драма. Однако помічення над піснями первісних народів, що стоять на низькому ступені духовного розвитку, а також досліди над живучою усною словесністю теперішніх культурних народів показують однозгідно, що первісною формою поезії був хоровий синкретизм, тобто получення поетичного слова, співу, музики й танкових рухів в одну цілість хорової гри, у якій містяться у зв’язку усі три роди поезії: епічна, лірична і драматична. Поволі виділяється із хорового синкретизму лірико-епічна кантилена, а з часом в міру переваги одного або другого елемента витворюється епічна або лірична пісня.

Рівночасно з тим хорова гра розвивається і дальше, а розширюючи діалог коштом хорових партій, врешті, перетворюється в артистичну драму.

Се виділювання поетичних родів із хорового синкретизму потверджується розвитком грецької артистичної драми із діонізійських ігор. Такий синкретизм поезії, музики та мімічного й драматичного елемента виявляється в українських гаївках, купальських іграх, весільній драмі, і тільки із введенням християнства перерваний був органічний розвиток тих задатків драматичної поезії.

Ось які незвичайно важливі результати дає наукове дослідження народної словесності. До угрунтування того наукового напрямку, що відкриває собою нову епоху в розумінні історико-літературних явищ, побіч О.Потебні найбільше праці доложив О.Веселовський; він виховав цілу школу молодших учених, що тепер популяризують погляди свого учителя: до них належать Анічков, Бороздін, Овсянико-Куликовський (История русск. Литератури, I, вип.5, М., 1908-1910), Тіандер (Синкретизм и дифференциация поєтических видов. - “Вопроси теории и психологии творчества”, т.II, в.1, Пб., 1909), проф.Л.Білецький (Хрестоматія, т.II, 1920).

Збираючи разом висновки з попереднього, попробуємо тепер коротко означити відношення усної словесності до письменства, щоби вияснити, яке місце належиться оглядові усної словесності в історії української літератури.

Усна словесність, як ми се бачили, на цілі віки старша від письменства. Обрядові пісні, заговори, голосіння – походять безперечно з передхристиянської доби, визначаються глибокою архаїчністю і дають неоціненний матеріал для пізнання давнього світогляду і тих культурних задатків, які попередили заведення християнства і початок письменства на Русі-Україні.

В наверствуванні українських народних пісень зазначаються поодинокі фази історичного й духовного розвитку українського народу.

Передісторична доба визначається розвитком обрядової поезії. Відтак паралельно до історії української літератури також у розвитку усної словесності ідуть по собі три доби: 1) старинна доба, котру характеризує розцвіт лицарсько-дружинної поезії і нова верства обрядових пісень із християнською закраскою; 2) середня доба – золотий вік української народної поезії, що приніс із собою козацькі історичні пісні й думи та буйний розвиток любовної лірики; врешті 3) новітня доба, що вливає новий зміст у давні форми та при упадку пісенної творчості зазначується особливим вибуянням короткої форми пісенної; коломийки, шумки, чабарашки – любовного, жартівливого й танкового характеру.

Хоч у теперішньому стані українська народна поезія виказує змішання різних формацій – то все ж таки у її змісті й формі переважають елементи середньої доби.

Вплив усної словесності на літературу зазначається виразно уже в старинній добі і зростає з дальшим розвитком літератури та стає головним джерелом її обнови з виступом Котляревського.

Як поодинокі говори живої української мови зберігають багато архаїзмів, що освітлюють історичний розвиток мови, так іще в більшій мірі історик літератури знаходить в усній словесності цінний матеріал, без котрого тяжко, ба й неможливо було б належно зрозуміти й розслідити такі твори, як “Начальний літопис”, “Слово о полку Ігоревім”, віршова література середньої доби й уся поезія нової доби.

Тісний зв’язок межи усною словесністю і літературою, взаємний обмін темами, мотивами і формами вимагає від історика літератури грунтовного обізнання з усною словесністю.

Історично-міграційна школа відкриває дороги поширення літературних тем, про які не доховалися письменні свідоцтва, кидає світло на ендозмозу культурних і літературних впливів та їх перехрещування – одним словом, дуже пособляє зрозумінню літературних явищ.

Антропологічна школа, входячи в царину психології, вияснює початок словесної творчості і витворювання різних родів поезії.

З усього сказаного вгорі виходить ясно, що огляд української усної словесності повинен займати вступну главу до історії української літератури.

На такому ж становищі стоїть професор Київського університету П.Владимиров, що лекції з народної словесності подає як уведення в історію письменства (Введение в историю русской словесности, К., 1896); так само Овсянико-Куликовський подає “народну словесність” у вступі до “Истории русской литератури” (М., 1908-1910). Такий же погляд на усну словесність заступають також В.Келтуяла (Курс истории русской литератури, ч.I, кн.1, 1906, і кн.2, 1911) та професор М.Грушевський, що перший том своєї “Історії української літератури” (друкування якого вже кінчиться) присвячує усній словесності.

Хоч межи дослідниками української усної словесності визначилися учені такої міри, як О.Потебня, М.Драгоманов, П.Житецький, М.Сумцов, І.Франко, - то все ж таки в загальному підсумуванні наукова праця над класифікацією, упорядкуванням і освітленням сирого матеріалу етнографічного далеко ще не покривається та не йде в парі з неперебраним багатством і великою цінністю творів української усної словесності, нагромаджених у многотомних виданнях протягом останнього століття.

Українська усна словесність – се неначе пребагаті рудокопи, з котрих не лише література і штука, але також наука довго ще буде черпати свої скарби.

1 K..Dieterich, Die osteuropaischen Literaturen in ihren Hauptstromungen vergleichend dargestellt, Tubingen, 1911, стор. 16.

[1] Найцінніші між ними - се співаник, виданий М.Возняком за рукописами з кінця XVII в. (в “Українсько-руськім архіві”, IX, 1913), що містить 68 майже самих народних пісень, переважно любовного змісту, і співаник, виданий проф. М.Грушевським за рукописами з перших десятків XVIII в. (ЗНТШ, т.-XV, XVII).

1 Філ.Колесса, Про генезу українських народних дум, Львів, 1921.

2 Ibid.

3 Філ. Колесса, Ритміка українських народних пісень, Львів, 1907, стор. 199-251.

1 В.Гнатюк, Українська народна словесність, Відень, 1916, стор. 8.

Поиск по сайту: