Політичні. концепції Нового часу

Висновки

Нікколо Макіавеллі, знаменитий італійський політичний мислитель, письменник, історик, військовий теоретик, державний секретар флорентійської республіки, народився в 1469 р. у Флоренції в знатної, але збіднілій родині. В 1498 р. став секретарем Ради Десяти Флорентійської республіки, виконував важливі дипломатичні доручення. В 1512 р., коли рід Медичі в шостий раз узурпував владу у Флоренції, Макіавеллі одержав відставку й був засланий у свій заміський маєток. Там, він написав кілька праць по політичній історії, філософії й теорії військового справи.

Найбільш значними вважаються трактат "Про військове мистецтво" (1521) і чотири книги "Міркування із приводу першої декади Тита Лівія" (1531), "Історія Флоренції" (1532). Всесвітню популярність із йому трактат "Про Шсударе" - друга назва російського перекладу цієї книги - "Князь" (1532).

Переконаний патріот, він уважав, що всі лиха Італії відбуваються через роздробленість і міжусобиці, і бачив порятунок Італії тільки в необмеженій владі государя, не враховуючої яких-небудь вимог моральності й справедливості, інтересів церкви й благополуччя підданих.

Система політики, що не з ні перед чим для досягнення наміченої мети, одержала назву макіавеллізму. Макіавеллі розділяв віру більшості гуманістів у творчі можливості людини. Відповідно до його концепції, сильна зі здатна протистояти випадковим збігам обставин, протиставивши їм свою волю й проникливість. Він думав, що видатна людина здатна витримати будь-які удари сліпої долі й створювати історію. У своїх працях зобразив систему, що панувала тоді, династичної політики, як єдино правильну. Його книги мали колосальний успіх у сучасників.

Як історик, він вніс великий вклад у розвиток історіографії. Він шукав історичні закономірності, глибокий причинний зв'язок подій. Розглядав історію як зіткнення "вічних" страстей і інтересів, індивідів і станів. Найважливішою рушійною силою історії вважав політичну боротьбу.

Макіавеллі - автор карнавальних пісень, сонетів, новел і інших літературних творів. Найбільш відома його комедія "Мандрагора", що викривала вдачі тодішньої Флоренції.

У трактаті "Про військове мистецтво" (1521) Макіавеллі різко критикував систему найманих військ, що займаються грабуванням, і рекомендував замінити найманців постійною армією й увести загальну військову повинність. Багато ідей він запозичив у Вегеція, нерідко механічно переносячи досвід армії Стародавнього Риму в зовсім іншу епоху. В 1506-1510 р. створив у Флоренції піше й кінне ополчення (до 20 тисяч чоловік), що в 1512 р. було розбито професійною іспанською армією. Католицька церква в 1559 р. внесла твір Макіавеллі в "Індекс заборонених книг". Помер у Флоренції в 1527 р.

8. Політичні концепції Нового часу.

Погляди на політику Д.Локка, Т.Гобса, Ш.Монтеск’є. Ж.-Ж. Руссо та його вчення про народовладдя і пріоритет громадянського суспільства, суспільний договір, демократію.

Політичні теорії нового часу були спрямовані на обгрунтування можливості пристрою суспільства на принципах раціоналізму, свободи і громадянської рівності. Одні теорії відбивали вимоги зароджувалася буржуазії, яка боролася проти феодальних устоїв. Виходячи з принципів природного права, згідно з якими кожна людина народжується з невід'ємними правами на життя і вільний розвиток, на працю, участь у справах суспільства і держави, мислителі нового часу прагнули довести протиприродність і нерозумність що існували в той період феодальних політичних порядків і установ. Висновки політичної науки тієї епохи більше набували практичний характер, орієнтуючись на вирішення назрілих соціальних проблем.

Але зароджувалися й інші політичні погляди, прямо протилежні першим. Особливий, антибуржуазний сенсу розробка питань влади, держави і права набуває в рамках такого суспільного руху, яким з'явився соціалізм. Імен-но в XVI-XVII ст. він став займати самостійне і досить помітне місце в розумового життя європейського суспільства.

1. Загальна характеристика розвитку політичної думки Нового часу

Однією з фундаментальних політичних ідей нового часу була ідея договірного характеру держави, яка прийшла на зміну середньовічної теорії божественного походження держави. У цієї ідеї знайшли відображення раціонально-критичне ставлення до реальності і бажання створити нові надихаючі ідеали. Економічне панував клас буржуазії прагнув відібрати у феодалів і політичну владу. Ідеологічним обгрунтуванням правомірності такого кроку, необхідність створення нових політичних інститутів і порядків, які відповідали б природі людини, її природним правам, стала теорія «суспільного договору».

В основу теорії було покладено ідею про те, що незалежний самостійний індивід, поява якого було можливо тільки завдяки твердженням приватної власності, складає першооснову соціального будівлі - суспільства. З метою реалізації своїх священних і невідчужуваних природних прав і свобод сукупність автономних індивідів укладають суспільний договір. Цей договір означає перехід від природного стану суспільства, коли людина була частиною природи і відкрито виявляв свої природні пристрасті, егоїзм, жорстокість, до цивілізованого, тобто до державно-організованого існування. Перехід до цивілізованого існування висловлював бажання людини встановити порядок і справедливість, потреба в забезпеченні політико-правових гарантій природного рівності індивідів.

Інша ідея Європейського соціалізму звернулася до проблематики держави, права, влади у пошуках відповіді на питання про те, якими мають бути політико-юридичні інститути, здатні адекватно втілити лад, заснований на спільності майна, що покінчив із приватної власністю, з матеріальним нерівністю між людьми, з колишніми тіраніческімі формами правління.

Усередині цього руху, виражало одвічні прагнення суспільних низів до соціальної справедливості, складалися і циркулювали досить різні погляди і уявлення. Ці ідеологічні освіти відрізняються один від одного не тільки в силу того, що неоднакові що захищаються ними проекти організації публічної влади майбутнього. Розрізнений і що міститься в них принцип, відповідно до якого має створюватися і функціонувати новий світопорядок. В одних випадках на передній край висувається і таким принципом визнається раціональність, в інших випадках - свобода, в третій - рівність і т. д. У таких проектах заломлюється дуже різний соціально-історичний досвід. Те саме треба сказати і про методологію проектування соціалістами системи політико-юридичних інститутів, придатної - з їхньої точки зору - для майбутнього суспільства. Важливі відмінності є в манері, прийоми, стиль викладу політико-юридичних ідеалів, які фігурують у названих мислителів.

Існувала і теорія природного права. Гуго Гроцій визначав Природне право визначав як "припис здорового розуму ". Відповідно до цього положення ту чи іншу дію - залежно від його відповідності чи суперечності розумній природі людини - визнається або морально ганебною, або морально необхідною. Природне право, таким чином, виступає в якості основи і критерію для розрізнення належного (дозволеного) і неналежного (недозволеного) по самій своїй природі, а не в силу будь-якого волеустановленного (людьми або богом) припису (дозволу або заборони). Інше розуміння природного права дав Бенедикт Спіноза. Закони природи він характеризував як "рішення Бога, відкриті природним світлом ", тобто розкриті людським розумом, а не дані в божественне одкровення. Разом з тим закони і правила природи, за якими споконвіку всі відбувається, це сила і могутність дії "самої природи.

На такому розумінні законів природи будується і трактування Спінозою природного права, оскільки людина - це частинка природи і на нього, як і на всю іншу природу, розповсюджуються усі природні закономірності і необхідності. "Отже, - писав Спіноза, -- під правом природи я розумію закони або правила, згідно з якими все здійснюється, тобто саму могутність природи. І тому природне право всій природи і, отже, кожного індивіда простягається так далеко, як далеко простягається їхня міць ".

2. Політичні ідеї європейського соціалізму XVI - XVII ст.

Найбільш відомими письменниками соціалістичного напряму у розглянутий період були Томас Мор (1478-1535) і Томмазо Кампанелла (1568-1639). Т. Mop - автор по-своєму епохального твору "Утопія" (1516). Т. Кампанелла створив всесвітньо відомий "Місто Сонця" (1602, перша публікація - 1623 р.).

Т. Мор стверджує в "Утопії", що, поки існує приватна власність, немає жодних шансів на одужання соціального організму. Більше того: "Де тільки є приватна власність, там навряд чи можливе правильне й успішне протягом державних справ". Ви-хід у людства один - "вчинене знищення приватної власності".

Суспільство, згідно Т. Мора, є результатом змови багатіїв. Держава ж - їх просте знаряддя. Вони його використовують у цілях гноблення народу, для захисту своїх корисливих матеріальних інтересів. Силою, хитрістю і обманом багатії підкоряють собі бідний люд, обездолівают його. Робиться це і з допомогою законів, приписів влади, які нав'язуються народу від імені держави.

У докір тодішньому реальному суспільству Т. Мор малює уявну країну (Утопію), яка зуміла позбавитися від приватної власності і супутніх їй вад і яка зуміла внаслідок цього зажити майже безпроблемною, блаженної життям. "Утопія" написана в формі розповіді про подорожі, який ведеться від імені вигаданого особи Гітлодея. Книга ділиться на дві частини, в ній переважають дві кола тем: критика Мора сучасного суспільства; опис державного ладу на острові Утопія, загубленого в просторах Індійського океану. В Утопії немає приватної власності. Земля там - громадська власність. Товариству належить і вся вироблена в ньому продук-ція. Вона виробляється сімейно. Кожна сім'я займається певним ремеслом. Сімейно-реміснича організація складає виробничу структуру утопійского суспільства. Сільськогосподарські роботи ведуться на засадах трудової повинності, яку зобов'язані відбувати всі громадяни. Робочий день триває 6 годин. Особливі посадові особи стежать за тим, як працюють утопійці.

Політичний лад Утопії проникнуть принципами демократизму і заснований на виборності всіх посадових осіб - від філарха або сіфогранта, що обирається кожними 30 родинами, до принцепса, який обирається усіма філархамі з чотирьох кандидатів, названих народом. Принцепс обирається довічно. Однак він може бути зміщений, якщо буде підозрювали у прагненні до тиранії. Решта посадових осіб і сенат, що складається зі старих і досвідчених громадян, обираються щорічно. Ні одна важлива справа не вирішується без сенату і народних зборів. По всіх важливих питань філархі радяться з дому батьків.

Таким чином, представницька система поєднується з елементами безпосередньої демократії.

Головна турбота держави - організація виробництва і рас-пределенія. Поряд з цим він бореться зі злочинністю, забезпечує охорону країни від агресії і проводить зовнішню політику, метою якої є забезпечення миру. Однак це не заважає утопійці надавати збройну допомогу своїм друзям в ім'я захисту справедливості. Інтернаціональна солідарність утопійців проявляється і в тому, що вони дарують сьому частину свого експорту незаможним тих країн, з якими вони ведуть торгівлю.

Т. Кампанелла в "Місті Сонця" виділяє три гілки влади, що створюються стосовно до трьох основних видів діяльності і "завідувачі" кожної з них. Які ці види діяльності? По-перше, військова справа, по-друге, наука; по-третє, відтворення населення, забезпечення його їжею і одягом, а також виховання громадян. Гілками (галузями) влади керують три правителя, що іменуються відповідно: Міць, Мудрість, Любов. Їм безпосередньо підпорядковані три начальника, кожен з яких, у свою чергу, розпоряджається трьома посадовими особами.

Вінчає управлінську піраміду верховний правитель - Метафізик, що перевершує всіх співгромадян вченістю, талантами, досвідом, умінням. Він - голова як світської, так і духовної влади, йому належить право остаточного рішення з усіх питань і спорів.

В "Місті Сонця", де немає більш приватної власності, землеробство, ремесла і т. д. є справою спільної праці соляріїв, якою відають правителі з підпорядкованими їм посадовими особами - фахівцями. Разом вироблене розподіляється справедливо, за мірками необхідності. Все, в чому солярії потребують, "вони отримують від громади, і посадові особи ретельно стежать за тим, щоб ніхто не одержував більше, ніж йому слід ". Не тільки забезпечення кожного солярію необхідної часткою матеріальних благ і піклування про його дозвіллі, спілкуванні, здоров'я входять до кола обов'язків посадових осіб "Міста Сонця". Вони також планомірно навчають і виховують членів громади, дбають про стан їхнього духу. Значну роль відводить їм Т. Кампанелла в турботі про продовження роду соляріїв. Держава втручається (звичайно, у інтересах загального блага) навіть у творчість поетів, наказуючи їм ті форми, в які вони повинні висловлювати своє натхнення.

Загалом у ранніх соціалістичних доктринах присутні дві практично несумісних початку. Вірна оцінка інтелектуальних, моральних і т. п. достоїнств людини як чинників, покликаних визначати його положення в суспільстві, часто-густо переплітається з установками на авторитарність, аскетизм, з байдужістю окремою людською особистістю, з байдужістю до створення відповідних організаційних і правових умов для її вільного всебічного розвитку. Інша типова для політико-юридичних поглядів соціалістів розглянутого періоду деталь. Спра-ведліво приділяючи потрібне пильну увагу питанням законодавства, що має утвердитися в державно-організованому суспільстві, що базується на спільності майна, на принципах колективізму, вони вкрай скупо говорили (якщо говорили взагалі) про права і свободи індивіда, про правові зв'язках громадянина і держави, про систему надійних гарантій таких прав і свобод і т. д. Це, до речі кажучи, дуже характерно і для поглядів наступних поколінь соціалістів.

Політичні. концепції Нового часу

За Нового часу сформувалися основні національні школи високорозвину-тої політичної думки, вдосконалювалися актуальні й для сьогодення політичні ідеї.Основні ідеї цього періоду були пов’язані із розвитком двох теорій: суспільного договору та природного права. Фактично мислителі цього періоду намагалися дати відповідь на запитання: хто для кого існує – держава для людини, чи людина для держави?

ОСОБЛИВОСТІ розвитку політичних знань Нового часу:

- аналіз проблем прав та свобод людини, закону і держави, демократичного устрою суспільного життя;

- формування ліберальної політичної ідеології;

- обґрунтування необхідності розподілу влад;

- аналіз цінностей і механізму функціонування буржуазної демократії;

- формування концепції прав людини та громадянина.

ТОМАС ГОББС (1588–1679) – автор знаменитого “Левіафану”, представника англійської політичної думки На думку Гоббса, людина – не суспільно-політична істота, а егоїстична тварина (“людина людині – вовк”). Рівна від природи, вона отримує “право на все”, яке в умовах суцільного егоїзму, честолюбства перетворюється на “право ні на що”, на війну всіх проти всіх. Для формування стану “людина людині бог” виникає штучна інституція – держава, яка відбирає в індивідів природні права, окрім права на фізичне життя. Безмежні права держави зосереджуються в руках абсолютного монарха, а тому поділ влад на гілки неприпустимий, бо знову призведе до громадянської війни. Влада суверена-монарха не підлягає контролю, він – над законом.

За Гоббсом, держава – це і є суспільство, а суспільство – і є держава, які підносяться над людиною. Тобто, за Гоббсом – людина існує для держави, звідси виникла вся школа тоталітарних вчень.

ДЖОН ЛОКК (1632–1704) – головний фундатор класичного лібералізму. Локк був виразником ліберально-демократичного напряму англійської політичної думки. У праці “Два трактати про державне правління” він першим серед мислителів на рівні в ланцюжку “особа – суспільство – держава” поставив на перше місце особу (потреби й інтереси людини), на друге – потреби й інтереси суспільства і лише на третє – потреби й інтереси держави. Цей підхід згодом був покладений в основу політичної доктрини класичного лібералізму.

Держава, за Локком, виникла не внаслідок “війни всіх проти всіх”, а з первісного миру і злагоди серед рівних і вільних людей для забезпечення цих природних, невідчужуваних прав і захисту приватної власності. Люди, передавши державі права, не втрачають їх. Держава оберігає такі права. А найдосконалішою формою держави є не абсолютна, а конституційна монархія. Гарантом запобігання в ній політичної сваволі щодо особи повинен бути поділ влад на законодавчу, виконавчу (в т. ч. і судову) та союзну (займається зовнішньою політикою). Такий поділ слід здійснювати на засадах і принципах верховенства закону, якому підпорядковуються всі, в т. ч. й законодавці.

Локк виводить три основних права людини, які в літературі отримали згодом назву “не відчужені”: право на життя, право на свободу, право на власність.

ШАРЛЬ ЛУЇ МОНТЕСК'Є (1689–1755) – французький правознавець, просвітник, один із засновників новітньої політичної науки. У своїх працях – “Персидські листи”, “Роздуми про причини величі римлян і їх занепаду”, “Про дух законів” – він наголошує, що головне завдання держави – забезпечити людині політичні свободи (можливість робити все, дозволене законами, і не робити того, що законами заборонено, бо тоді такої свободи не буде ні для кого), і громадянські свободи (спокій духу, відчуття громадянської безпеки, запобігання необґрунтованим приватним і публічним звинуваченням індивіда, гуманне кримінальне законодавство, неухильне дотримання правил судочинства, недопущення деспотизму і зловживань з боку посадових осіб, суворе дотримання законів і непорушний режим законності).

Монтеск’є стверджував, що таке забезпечення політичних і громадянських свобод можливе лише за існування в державі незалежних одна від одної гілок влади – законодавчої, виконавчої та судової. Саме незалежність, а не розподіл функцій між ними, ставив Монтеск’є на перше місце, розуміючи, однак, що реально в політичному житті може йтися лише про незалежність суду.

Для досягнення справжньої незалежності суддів Монтеск’є пропонує запровадити досвід Франції щодо купівлі-продажу суддівських посад, і “уособлення” цієї влади в присяжних (виборних народних представника, яких періодично скликають на спеціальні сесії).

Незалежність законодавчої та виконавчої влади, за Монтеск’є, має відносний характер, бо насправді в системі стримувань та противаг існує своєрідна “незалежна залежність”, коли одна влада не дає змоги іншій зловживати своїми функціями, що і є гарантією забезпечення прав і свобод громадян.

Законодавчу владу, на його думку, має уособлювати двопалатний парламент, який складався б з нижньої – народної палати, депутати до якої обиралися б на основі всезагального виборчого права всім населенням, і верхньої – аристократичної палати, палати перів, члени якої призначаються з представників пануючих верств і передають посади своїм спадкоємцям. Такій моделі властиві відносна незалежність палат, розподіл їх функцій і стримування, позаяк обидві палати наділені правом призупинення або скасування рішень одна одної. Ухвалені парламентом закони обов’язкові для виконання виконавчою і судовою гілками влади, тобто законодавці мають пріоритет, але в тому разі, якщо самі підпорядковуються законам.

Найважливішою рисою виконавчої влади Монтеск’є вважав швидкість дій. А це можливо за умови, коли вона зосереджена в руках однієї особи – монарха.

Жодна з влад не повинна володіти повноваженнями скасовувати рішення перших двох, але кожна може призупинити ухвалу, яка суперечить законові. Іншими словами, гілки влади стосовно одна одної виконують ще й контрольні функції. Монтеск’є блискуче обґрунтував механізм забезпечення прав і свобод людини і громадянина, водночас він доводив, що скасування привілеїв панів, духовенства, дворянства, міщан призведе до деспотичної народної держави.

Прихильно він ставиться до демократії, якій властиве тяжіння суспільства до чеснот і загального блага. Головним для аристократії мислитель вважає помірність (невибагливість), а монархії – честь. Всім їм притаманні відповідні правові системи: для демократії важливо законодавче закріпити рівність прав дітей при успадкуванні, заборонити накопичення багатств в одних руках; для аристократії – обмежити пишноти, щоб не викликати заздрощів у бідних; для монархії – зберегти власність, підтримати багате дворянство як силу і велич держави.

Деспотія ж тримається на страху, свавіллі, закони їй не потрібні, бо деспот руйнує суспільство і спотворює природні права людини.

Форма держави визначає не лише “дух законів”, а й характер зовнішньої політики: для республіки – мир і поміркованість, для монархії – войовничість. Неабияке значення для держави має розмір її території: малій республіці загрожують завойовники; велика монархія здатна протистояти їм, але схильна до загнивання зсередини, до деспотизму. Тому невеликим державам доцільно об’єднуватись у федеративні утворення, де можна буде використати переваги малих і великих країн.

Новий напрямок суспільної думки — політичний радикалізм — пов´язаний з ім´ям видатного французького філо­софа, письменника, теоретика педагогіки, драматурга і композитора Жан Жака Руссо (1712—1778). Його програма корінних перетворень суспільного ладу відбивала інтереси і вимоги мас, міської бідноти.

Літературну популярність Руссо приніс його нарис «Роздуми про науки і мистецтва», що одержав першу премію Діжонської академії. Відповідаючи на запитання: «Чи зробив прогрес наук і мистецтв людей більш щасливими і більш моральними?», він писав, всупереч традиціям Просвітництва: прогрес наук і мистецтв, нічого не додавши до нашого благополуччя, тільки зіпсував характери. Робота викликала гарячі суперечки, і його висновки були названі «парадоксами Руссо».

Однак центральне місце у світогляді Руссо займали його соціально-політичні ідеї. Найбільш повний їх виклад і обґрунтування містили його історичний нарис «Роздуми про походження і підстави нерівності між людьми» (1755 р.) і знаменитий трактат «Про Суспільний договір, або Принципи політичного права» (1762 р.). Проблеми суспільства, держави і права мислитель починає вирішувати, вивчаючи природний і громадянський стан людини.

У природному стані, за Руссо, всі вільні і рівні, відсутня приватна власність. У ході удосконалення навичок і знань людини складалися суспільні зв´язки, зароджувалися соціальні формування — сім´я, народність. Сім´я, на його думку, — саме давнє із суспільств.

Однак розвиток цивілізації, пише Руссо, призвів до появи і росту соціальної нерівності, регресу свободи. Майнова нерівність стала наслідком встановлення приватної власності на землю. На зміну природному стану з цього часу прийшло громадянське суспільство. «Перший, хто, огородивши ділянку землі, придумав заявити: «Це моє!» і знайшов людей досить простодушних, щоб тому повірити, був справжнім засновником громадянського суспільства». Це призвело до появи багатих і бідних, між якими розпалюється запекла боротьба, і, як наслідок, — політична нерівність, заснування публічної влади. З її встановленням усі погодилися, слухаючи «хитромудрі» доводи багатих, сподіваючися знайти свободу і — «кинулися прямо в кайдани». Так з´явилася держава.

Тепер суспільство поділилося на правлячих і підвладних. Створені шляхом пагубного договору держава і закони «наклали нові пута для слабких і додали нові сили багатому, безповоротно знищили природну свободу, назавжди установили закон власності і нерівності, перетворили спритну узурпацію в непорушне право і заради вигоди кількох честолюбців прирекли з тих пір весь людський рід на працю, рабство й убогість». Остання межа нерівності настає з переродженням держави в деспотію. У ній немає більше ні правителів, ні законів — там тільки одні тирани. Рівність тут відновлюється, тому що піддані перед деспотом — ніщо у своєму рабстві і безправ´ї. «Людина народжується вільною, але усюди вона в кайданах». Народ знову повертається в природний стан, коло замикається.

Поки народ примушений коритися і кориться, пише Руссо, він поводиться добре. Якщо народ скидає ярмо, він чинить ще краще, повертаючи собі свободу. Тут мислитель явно виправдує насильницьке повалення абсолютизму, позбавленого легітимності. Таким чином, первісний договір про заснування держави, що безповоротно знищила природну свободу, перетворив спритну узурпацію в непорушне право. Уряд і закони тут втратили правовий характер. Сила замінила право, а рабство — свободу. Але «сила не творить право», — вважає філософ. «Слова рабство і право суперечать одне одному; вони взаємно виключають одне одного».

У противагу такому, порочному і згубному для людства напрямку розвитку суспільства і держави, Руссо розвиває свою концепцію суспільної (соціальної) угоди (Contrat social) як «справжнього договору між народами і правителями». Його формула зводиться до наступних положеннь: кожний передає в загальне надбання і ставить під вище керівництво загальної волі свою особистість і усі свої сили, перетворюючись в нероздільну частину цілого. Це колективне Ціле одержує в результаті такого акту свою єдність, своє загальне Я, своє життя і волю. Це особа юридична, «колись іменувалася громадянською общиною, нині ж іменується Республікою, або Політичним організмом: його члени називають цей Політичний організм Державою, коли він пасивний, Сувереном, коли він активний, Державою — при зіставленні її з їй подібними».

У результаті такого правильного і законного договору утворюється асоціація рівних і вільних індивідів, у сукупності вони одержують ім´я народу, окремо — громадян, як тих, хто бере участь у верховній владі, підданих, як підлеглих законам держави. Таким чином, відчуження за суспільним договором природної свободи і рівності відшкодовується кожному (але вже як нерозривній частині цілого, члену народу-суверена, громадянину) у виді договірно встановлених прав і свобод. Суспільний договір, за Руссо, служить у державі основою всіх прав. Завдяки йому усі стають «рівними в результаті угоди і по праву».

Якщо в природному стані свобода індивіда, згідно з Руссо, обмежувалася лише його фізичною силою, то в республіці свобода громадянська обмежена загальною волею. Тільки одна загальна воля, вважає мислитель, може управляти силами держави відповідно до мети її встановлення, яка є загальним благом. Загальне благо як мета держави, за його переконанням, може бути виявлено тільки більшістю голосів. «Загальна воля завжди права», — стверджував Руссо. При цьому він розрізняє загальну волю і волю усіх: перша має на увазі загальні інтереси, друга — інтереси приватні і являє собою лише суму висловленої волі приватних осіб. «Але відкиньте, — пояснює Руссо, — з цих виявлень волі взаємні крайнощі; в результаті додавання розбіжностей, що залишилися, вийде загальна воля». Розрізнення між індивідом як приватною особою зі своїми приватними інтересами і тим же індивідом як громадянином, носієм загальних інтересів, зіграло значну роль у конституційно-правовому закріпленні підсумків Французької революції. Надалі воно лягло в основу теорії прав людини і громадянина.

Відстоюючи панування в державі і її законах загальної волі, Руссо різко критикує всілякі окремі асоціації, партії, групи і громадські об´єднання, що вступають у неминучу конкуренцію із сувереном. їх воля стає загальною стосовно своїх членів і приватною стосовно держави, що спотворює загальну волю громадян. Він приєднується до думки Н. Макіавеллі про те, що наявність сект і партій заподіює шкоду державі. Але робить важливий висновок: «якщо ж існують часткові співтовариства, то варто збільшити їх число і тим попередити нерівність між ними».

У своїй ідеалізованій конструкції народного суверенітету Руссо передбачає рівність прав і обов´язків громадян і держави. Межі державної влади в її взаєминах з підданими, відповідно до його вчення, ставляться межами загальних угод. Верховна влада, якою б необмеженою, священною, недоторканною вона не була, не переступає і не може переступити меж загальних угод. Кожна людина може цілком розпоряджатися тим, що їй ці угоди надали з її майна і свободи. Отже, суверен ніяк не вправі накласти на одного з підданих більший тягар, ніж на іншого.

Разом з тим, суверен, за думкою Руссо, не зв´язаний власними законами. «Немає і не може бути ніякого основного закону, обов´язкового для Народу в цілому, для нього не обов´язковий навіть Суспільний договір». Він вправі змінити й умови договору. Суверен «стоїть вище і судді, і Закону», адже йому належить право помилування, звільнення від покарання, передбаченого законом і визначеного судом. Більше того, за Руссо, влада суверена включає право на життя і смерть підданих. Коли государ говорить громадянину: «Державі необхідно, щоб ти вмер», то він повинен вмерти, тому що тільки при цій умові він жив дотепер у безпеці, тому що його життя не тільки благодіяння природи, але і дарунок, отриманий їм на визначених умовах від держави». Такий антиіндивідуалістичний гімн суверену, що перевершує етатизм Т. Гоббса, більше не зустрічається в теорії суверенітету. Зате практика тоталітарних держав повна трагічних прикладів реального втілення руссоїстського її тлумачення.

Ж.-Ж. Руссо відкидає вимогу яких-небудь гарантій захисту прав індивіда в його взаєминах з державою. З одного боку, у суверена «немає і не може бути таких інтересів, що суперечили б інтересам цих осіб,., адже неможливо, щоб організм захотів шкодити усім свої членам». Але з іншого боку, згідно з мислителем, потрібні гарантії проти підданих, щоб забезпечити виконання ними своїх зобов´язань перед сувереном: «якщо хто-небудь відмовиться підкорятися загальній волі, то він буде до цього примушений всім організмом, а це означає не що інше, як те, що його силою примусять бути свободним».

Отже, за Руссо, суспільний договір дає політичному організму (державі) необмежену владу над усіма його членами в ім´я загального блага — свободи і рівності. Цю владу, що направляється загальною волею, він і іменує суверенітетом.

Суверенітет трактується мислителем як «здійснення загальної волі», необмеженої влади, що направляється загальною волею. За умовами суспільного договору вона належить народу. Ідеї народного суверенітету разом з ідеями рівності і свободи (рівних прав і обов´язків) виступають у Руссо як основні принципи республіканського ладу, центральні пункти його політичної програми.

Народний суверенітет має, відповідно до його вчення, дві ознаки: він невідчужуваний і неподільний. Як відчуження суверенітету від народу на користь тих чи інших осіб чи органів, так і його розподіл між різними частинами народу (станами) за логікою Руссо означали б заперечення суверенітету як загальної волі всього народу. Народ як суверен, як носій і виразник загальної волі, «може бути представлений тільки самим собою». «Передаватися, — підкреслює він, — може влада, але ніяк не воля». Таким чином, по суті тут заперечується як представницька форма влади, так і принцип поділу верховної влади держави на різні влади.

Суверенітет народу проявляється у здійсненні ним законодавчої влади. Лише там, де законодавствує народ є дійсна свобода. Закони — акти загальної волі. Тому парламент чи інші представницькі збори депутатів, вважає мислитель, не можуть бути представниками народу, вони лише його уповноважені: «вони нічого не можуть постановляти остаточно». Усякий закон, якщо народ не затвердив його безпосередньо сам, недійсний.

Виконавча влада (уряд) — сила суверена, згідно з Руссо, рішення якої не відносяться до компетенції суверена чи сфери закону. Ця влада виражається в актах приватного характеру. Вона — посередній організм між підданими і сувереном. Уряд є лише його служителем, уповноваженим здійснювати закони і підтримувати свободу як громадянську, так і політичну. Устрій виконавчої влади, у цілому, повинен бути таким, щоб «вона завжди була гото­ва жертвувати Урядом для народу, а не народом для Уряду».

Поєднання влади законодавчої і виконавчої робить правління непридатним. Як міру, покликану запобігти узурпації влади чиновниками, мислитель пропонував періодично скликати Народні Збори для вирішення питань про довіру уряду і посадовим особам. «Проведення таких зібрань, — писав Руссо, — має своєю метою збереження суспільного договору». Народоправство, на його думку, виключає необхідність у поділі державної влади як гарантії політичної свободи. Досить розмежувати компетенцію законодавчих і виконавчих органів, підкорити виконавчу владу суверену.

Залежно від того, кому суверен вручає правління (усій чи більшій частині народу, деяким або одному), Руссо вирізняє демократію, аристократію, монархію. У чистому вигляді, зауважує він, ці види правління не існують. Взагалі кажучи, підкреслює мислитель, демократичне правління найбільш придатне для малих держав, аристократичне — для середніх, а монархічне — для великих. За умови народовладдя «навіть монархія стає республікою». Правління, при якому народ зменшується в числі й убожіє, за Руссо, є найгірше. Всяке правління за допомогою законів Руссо вважає республіканським правлінням. «Таким чином, — підсумовує він, — я називаю Республікою всяку державу, керовану за допомогою законів, який би не був при цьому спосіб управління нею».

На думку мислителя, суспільний договір дає життя державі, наділяє ж волею і рухом її законодавство. Угоди і закони поєднують права й обов´язки громадян, повертають справедливість. У громадянському стані усі права визначаються законом. їх мета — збереження свободи і рівності. Руссо виділяє чотири роди законів: політичні (основні), громадянські, кримінальні і «найбільш важливі з усіх» — звичаї й особливо громадська думка. Останні закони «відбиті не в мармурі, не в бронзі, — пише просвітник, — але в серцях громадян; вони-то і складають справж­ню сутність держави;...коли інші закони старіють чи слабшають, вони повертають їх до життя чи заповнюють їх, зберігають народу дух його перших встановлень і непомітно заміняють силою звички силу влади». У дусі Монтеск´є він говорить про необхідність урахування в законах географічних факторів, звичаїв народу та ін., що роблять «його закони придатними для нього одного».

Для переходу до справжнього народовладдя потрібен мудрий законодавець. Щоб відкрити найкращі правила співжиття, потрібний розум високий, розуміючий пристрасті і природу людей, готовий трудитися в одному столітті, а пожинати плоди в іншому. «Потрібні були б Боги, — резюмує Руссо, — щоб дати закони людям». Діяльність такого незвичайного законодавця просвіщає народ і підготовляє ґрунт для мудрих актів суверена.

Таким чином, у політичній доктрині просвітителя головна увага приділена проблемам соціальної природи влади, її приналежності народу. В ній немає детального проекту організації ідеального ладу. Для нього важливіше начала «вільної республіки», керованої за допомогою законів, свободи і рівності в ній. Влада суверена і загальна воля визначають права й обов´язки індивідів. Виступаючи проти осуспільнення приватної власності, Руссо пропонував все ж зрівняти майнове становище громадян: «Жоден громадянин не повинен бути настільки багатий, щоб бути спроможним купити іншого, і жоден — настільки бідний, щоб бути змушеним продавати себе». Все це виявляє егалітарист -ський характер соціальної доктрини Руссо. Вона стала одним з основних ідейних джерел філософії і політичного радикалізму наступних двох століть.

9. Політичні вчення кінця ХVІІІ – початку ХІХ ст.

Глава ХVI ПОЛІТИЧНІ ВЧЕННЯ В НІМЕЧЧИНІ В КІНЦІ ХVІІІ — НА ПОЧАТКУ ХІХ СТОЛІТЬ

Кант припускав перехід від абсолютної монархії до конститу-ційної тільки шляхом реформ, вважаючи, що допустима тільки окт-роірована конституція («дарована» монархом). Зміна державної форми революційним шляхом неприпустима, оскільки державний устрій і закони святі і недоторкані. «Ніхто не має права на опір владі, а тим більше на її повалення», — категорично заявляє Кант. Проти монарха, за Кантом, недопустимо ні повчання, ні повстання. Суд над монархом — повне перекручення ідеї права, оскільки на-род виступає на захист своїх інтересів, і ніхто не може бути суд-дею у своїй власній справі. Кант з душевним трепетом пише про страту Карла І і Людовика ХІV. Цей факт по своїй неправомірнос-ті, стверджує він, здатний вразити страхом будь-кого, хто прониза-ний ідеєю права. Кант з особливим незадоволенням говорить про царевбивство. «Найлегша спроба в цьому напрямі становить дер-жавна зрада. Злочинець такого роду повинен бути страчений як за замах вбити свою рідну матір». Держава, за Кантом, дає законну силу власності. Сама ж державна влада не може мати приватної власності, оскільки інакше вона могла б забрати всю власність і тим самим знищити її. Державна власність може тільки обкладати податком будь-яку приватну власність та охороняти її. Охорону власності здійснює поліція, в обов’язки котрої входить не тільки охорона суспільної безпеки, але й нагляд за суспільним добробу-том аж до порога будинку. В цих поглядах про власність Кант ціл-ком чітко виступає як захисник буржуазної приватної власності проти зазіхань на неї федеральної держави. Кант був переконаний, що вся власність у державі має бути тільки приватною, тому що надається можливість її законного придбання.

Кант не допускає можливості привілеїв у власності і тому запе-речує право на існування власності рицарських і духовних орденів. Він стверджує, що держава може мати право секуляризації церков-них маєтків, але зі справедливою винагородою осіб, котрі несуть від цього збитки.

Безродний Є. Ф., Уткін О. І. ІСТОРІЯ ПОЛІТИЧНИХ ВЧЕНЬ

Кант виступав проти ідей італійського юриста Бекаріа, який заперечував право держави позбавляти людині життя. Він твердив, що думка Бекарія — невірна філантропія і разом з тим софістичне перекручення права. Відносно вбивці справедливість може бути за-доволена тільки смертю, а не будь-яким покаранням.

В галузі міжнародного права Кант вважав, що правомірні тіль-ки оборонні війни, оскільки в них народи відстоюють свою незалеж-ність. Причому він заперечує, що під час війни все дозволено. Кант вважав необхідним заборонити шпигунство, таємне вбивство, погра-бування майна приватних осіб і т. п. Народ має право залишатись у стані миру, якщо не бачить необхідності вести війну. З цього права миру випливає право нейтралітету, право гарантій, право коаліцій.

Війна не може бути сама по собі метою, по Канту. Вона може бути засобом для відновлення миру народів. Мета людства — віч-ний мир. В статті «До вічного миру» Кант висунув проект забезпе-чення вічного миру між народами шляхом укладення державами спочатку прелімінарної угоди, що усуває основні перешкоди мирно-му стану, а потім — остаточної угоди, що передбачає заключення союзу держав і визначає державний устрій членів цього союзу.

Кант пропонував організувати Федерацію держав, державний устрій яких повинен бути республіканським. Під республіканським Кант розумів державний устрій, в якому існував поділ влади. Цю умову він мотивував тими міркуваннями, що в «республіканському устрої» для оголошення війни або укладення миру необхідна, при-наймні, згода парламенту.

Виявлені пацифістські і навіть ліберальні тенденції в проекті Канта явно випливали із специфічних умов Німеччини кінця ХVІІІ століття, що опинилася в силу своєї політичної роздробленості пере-моженою країною у війнах того часу.

В цілому ж Кант в своєму політичному вченні виправдовує сис-тему прусської поліцейської держави. А деякі спроби підкріпити йо-го державну будівлю ліберальними підпорками не змінюють самої

Глава ХVI ПОЛІТИЧНІ ВЧЕННЯ В НІМЕЧЧИНІ В КІНЦІ ХVІІІ — НА ПОЧАТКУ ХІХ СТОЛІТЬ

сутності поглядів Канта навіть в його проекті вічного миру, оскільки страх перед революцією, перед крайніми доводами просвітителів ви-кликає у нього щире захоплення Пруссією Фрідріха ІІ. В цілому ж ім’я Канта — геніального вченого і філософа, який виступав проти догматизму в пізнанні нескінченного світу явищ та ідей, золотими літерами вписано в історію людської думки.

Поиск по сайту: