Соціальна диференціація і соціальна нерівність як основи соціальної стратифікації

Тема №5

СОЦІАЛЬНА СТРАТИФІКАЦІЯ І СОЦІАЛЬНА МОБІЛЬНІСТЬ

Соціальна диференціація і соціальна нерівність як основи соціальної стратифікації.

Соціальна мобільність та її види.

Тенденції розвитку соціальної структури в сучасній Україні.

Соціальна диференціація і соціальна нерівність як основи соціальної стратифікації.

Нерівність властива для всіх типів людського суспільства. Навіть у примітивних суспільствах, де не існує майнової різниці, є нерівність між різними індивідами, між чоловіками і жінками, між молодими і старими тощо. Нерівності призводять до суспільних розшарувань, поділів. Ті, хто перебувають у привілейованому становищі, намагаються зберегти свої переваги, а ті, хто займає нижче становище, хочуть змінити його на краще. Нерівності, таким чином, породжують суспільне напруження, призводять до масових суспільних збурень, зіткнень, революцій. Разом з тим, нерівність в стимулом для того, щоб прагнути зайняти краще місце в суспільстві, працювати над собою, щоб отримати доступ до більшої кількості матеріальних та інших благ. Нерівності, відтак, є потужним джерелом суспільної енергії, яке підживлює, стимулює позитивні суспільні процеси, але й можуть призвести до неконтрольованого вибуху і суспільної катастрофи.

Теорії соціальної нерівності поділяють на два принципових напрямки: функціоналістський і конфліктологічний (марксистський).

Функціоналісти, у традиціях Еміля Дюркгейма, виводять соціальну нерівність із розподілу праці: механічного (природного, статевовікового) й органічного (який виникає внаслідок навчання і професійної спеціалізації).

Для нормального функціонування суспільства необхідне оптимальне поєднання всіх видів діяльності, але деякі з них, з точки зору суспільства є важливішими, ніж інші, тому в суспільстві завжди мають бути спеціальні механізми, для заохочування тих людей, які виконують важливіші функції, наприклад, через нерівномірність в оплаті праці, надання певних привілеїв тощо.

Конфліктологи підкреслюють домінуючу роль у системі соціального відтворення диференційних (таких, які розподіляють суспільство на прошарки) відносин власності і влади. Від того, хто отримує контроль над значимими суспільними ресурсами, а також на яких умовах — залежить характер формування еліт і характер розподілу соціального капіталу.

Послідовники Карла Маркса, наприклад, головним джерелом соціальної нерівності вважають приватну власність на засоби виробництва, яка породжує соціальне розшарування суспільства, його поділ на антагоністичні класи. Перебільшення ролі цього фактора спонукало К. Маркса та його послідовників до ідеї, що із ліквідацією приватної власності на засоби виробництва вдасться позбутися соціальної нерівності.

З давніх-давен багато мислителів намагалися з'ясувати: чи може існувати суспільство без соціальної нерівності. У всіх народів можна знайти легенди про те, що у давнину існував "золотий вік" — час, коли всі люди були рівними і жили у достатку і злагоді. Однак ідеї соціальної рівності жодному суспільству не вдалося втілити на практиці. Це, зокрема, пояснюється тим, що соціальна нерівність не зумовлена якимось одним фактором, а є багатовимірною і виявляється у найрізноманітніших ланках суспільства та сферах суспільного життя: нерівність батьків і дітей, керівників і підлеглих, лідерів і послідовників — усе це способи організації суспільства, моделі впорядкування суспільних стосунків.

Відомі чотири основні історичні типи організації соціальної нерівності — рабство, касти, стани і класи.

Рабство — форма, при якій одна людина виступає власністю іншої; раби становлять найнижчий прошарок суспільства, який позбавлений усіх прав і свобод.

Каста — соціальна страта, членством у якій людина зобов'язана винятково своїм народженням. Між кастами існують практично нездоланні бар'єри: людина не може змінити касту у якій вона народилася, не дозволяються і шлюби між представниками різних каст. Класичним прикладом кастової організації суспільства є Індія. Хоча з1і949 р. в Індії проголошено політичну боротьбу з кастовістю, у цій країні ще й сьогодні існує 4 основні касти і 5000 неосновних; особливо стійким кастовий лад є на півдні, у бідніших регіонах, а також у селах. Однак індустріалізація і урбанізація руйнують кастову систему, тому що важко дотримуватися кастових розмежувань у переповненому незнайомими людьми місті. Пережитки кастового ладу існують також в Індонезії, Японії, інших країнах. Своєрідною кастовістю відзначався режим апартеїду в Південно-Африканській Республіці: у цій країні білі, чорні і "кольорові" (азіати) не мали права разом жити, вчитися, працювати, відпочивати. Місце у суспільстві визначалося приналежністю до певної расової групи. Уі994 р. апартеїд було ліквідовано, але пережитки його будуть існувати ще не одне покоління.

Стан — соціальна група, яка володіє певними правами й обов'язками, закріпленими звичаєм або законом, що передаються в спадок. За часів феодалізму у Європі існували, наприклад, такі привілейовані стани, як дворянство та духовенство; непривілейований — так званий третій стан, який складався із ремісників та купців, а також залежні селяни. Перехід із одного стану до іншого був дуже складний, практично неможливий, хоча окремі винятки траплялися вкрай рідко. Скажімо, простий козак Олексій Розум, волею долі будучи фаворитом російської імператриці Єлизавети, став російським вельможею, графом, а його брат Кирило — гетьманом України.

Класи (у широкому сенсі) — соціальні страти в сучасному суспільстві. Це відкрита система, оскільки, на відміну від попередніх історичних типів соціального розшарування, вирішальну роль тут відіграють особисті зусилля індивіда, а не його соціальне походження. Хоча для того, щоб перейти з однієї страти в іншу також доводитися долати певні соціальні бар'єри. Тобто синові мільйонера завжди легше досягнути вершин суспільної ієрархії. Скажімо, серед 700 найбагатших людей світу, за підрахунками журналу "Форбс", — 12 Рокфеллерів і 9 Меллоунів, хоча найбагатша на сьогодні людина у світі — Білл Гейтс — аж ніяк не був сином мільйонера, він навіть університету не закінчив.

Крім того, соціальні прошарки сучасного суспільства не володіють закріпленими у законах привілеями і мають однакові політичні права.

Такі суспільства, у яких перехід із однієї страти до іншої є складним, називаються закритими суспільствами. Відповідно, суспільства для яких властиві вільні переходи людей вгору і вниз соціальною "драбиною", називають відкритим суспільством.

Потрібно розрізняти поняття "закрите суспільство" і "відкрите суспільство" в соціологічному і в політологічному контексті. У політологічному сенсі закрите суспільство — це таке суспільство, де ускладнене переміщення людей та інформації з однієї країни до іншої, а в соціологічному сенсі закрите суспільство — це таке суспільство, де ускладнене переміщення людей з однієї страти до іншої. Наприклад, СРСР в політологічному сенсі слова був закритим суспільством, а в соціологічному — до певної міри відкритим. Скажімо, в 20—30 рр. XX ст. за рівнем вертикальної мобільності з радянським суспільством могло зрівнятися хіба що американське.

Щоб описати соціальну нерівність, соціологи застосовують термін "соціальна стратифікація".

Соціальна стратифікація — це сукупність розміщених у вертикальному порядку соціальних прошарків (з лат. — прошарок і — роблю).

Автором терміну є американський вчений, колишній мешканець Росії, Пітірім Сорокін. Поняття "стратифікація" він запозичив з геології. У цій науці цим терміном позначають горизонтальне залягання різних шарів геологічних порід.

Пітірім Олександрович Сорокін (1889—1968) народився на Вологодщині, у сім'ї росіянина, ювеліра і селянки комі. Закінчив Петербурзький університет, магістр права. Був активістом партії правих есерів. У 1919р. заснував соціологічний факультет і став його першим деканом. У 1922 р. разом з групою учених і політичних діячів був висланий Леніним із Росії. В 1923 р. працює у США в університеті Міннесоти, а в 1930 р. засновує соціологічний факультет у Гарвардському університеті, запрошує на роботу Роберта Мертона і Толкотта Парсонса. Саме в 30—60-х рр. — пік наукової творчості вченого. Всесвітню славу йому приносить чотиритомна монографія "Соціальна і культурна динаміка" (1937—1941).

Якщо соціальна структура виникає з приводу суспільного розподілу праці, то соціальна стратифікація, тобто ієрархія соціальних груп - з приводу суспільного розподілу результатів праці (соціальних благ).

Вимірювання стратифікації.

Усі соціологи погоджуються, що в основі стратифікаційної будови суспільства закладено соціальну нерівність. Але якими є базові критерії соціальної стратифікації? Стосовно цього існують різні точки зору, адже подібно до сузір'їв, планет чи невідомих островів, які починають існувати для нас лише тоді, коли вони є відкритими і позначеними на картах, соціальні групи стають реальними як для тих, хто до них входить, так і для усіх інших людей, тільки тоді, коли їх, керуючись тими чи іншими принципами, сприймають і визнають дійсними.

Карл Маркс вважав, що стратифікація у суспільстві відбувається за такою головною ознакою, як володіння власністю. Тому його стратифікаційна структура зводилася до двох рівнів: клас власників і клас позбавлених власності на засоби виробництва (рабовласники — раби; феодали — залежні селяни; капіталісти — пролетарі).

Макс Вебер крім економічного вводить ще додаткові критерії соціальної стратифікації, такі як приналежність до статусних груп і певних політичних кіл (партій).

Найпопулярнішим є підхід, запропонований Пітірімом Сорокіном, який виділяє чотири базових критерії соціальної нерівності: дохід, влада, освіта, престиж.

Дохід — вимірюється в грошових одиницях, які отримує індивід чи сім'я за одиницю часу.

Освіта — вимірюється кількістю років навчання і його якістю.

Відтоді як основою підготовки людини до ефективної діяльності в сучасному суспільстві став процес оволодіння знаннями, спостерігається чітка тенденція до замикання нової вищої соціальної страти в собі самій. З 1970 по 1990 рр. середня вартість навчання у приватних університетах у США зросла на 474 % при тому, що середній ріст цін на споживчі товари не перевищив 248 %. У зв'язку зі зростанням цінності освіти, вища страта замикається сьогодні так само, як колись страта підприємців. Подібно до того, як на початку XX ст. дві третини вищих керівників компаній були вихідцями із заможних сімей, у 1991 р. близько половини студентів провідних університетів США були дітьми батьків, чий дохід перевищував 100 тис. дол.

Влада — вимірюється кількістю людей, на яких поширюється рішення певної особи. Термін "влада" не варто плутати з терміном "управління". Влада як соціальний феномен багатоманітна. У широкому розумінні влада — це здатність соціального суб'єкта в своїх інтересах визначати цілі і спрямованість діяльності інших соціальних суб'єктів (не зважаючи на їхні інтереси); розпоряджатися матеріальними, інформаційними і статус-ними ресурсами суспільства; формувати і нав'язувати правила і норми поведінки. Владні стосунки означають, що між соціальними суб'єктами існують такі взаємини, при яких один суб'єкт виступає як об'єкт дії іншого суб'єкта. Таким чином, влада — це можливість диктувати свою волю іншим людям, незалежно від їхнього бажання.

Отже, зазначені три критерії стратифікації мають цілком об'єктивні одиниці виміру — гроші, роки, люди. Інша ситуація з престижем.

Престиж — це повага до статусу, яка склалася в суспільстві. Вчені складають спеціальні рейтинги соціального престижу різних статусів на підставі опитувань (наприклад, колись дуже престижними вважалися професії вчителя, лікаря та ін.).

Престиж є дуже важливим критерієм соціальної стратифікації і люди докладають чимало зусиль, щоб підвищити його в очах інших. Феномен так званого демонстративного споживання описав американський соціолог Торстейн Веблен (1867— 1929). "Було би повною наївністю вважати, — казав він — нібито люди їдять чорну ікру, і щоби вгамувати голод, або купують розкішний "кадиллак", бо хочуть придбати добрий автомобіль. Очевидно, що подібні речі купують не заради задоволення основних потреб: виробництво предметів споживання виконує ще й приховану функцію — воно задовольняє прагнення людей до підвищення власного престижу".

Є ще також багато не базових критеріїв соціальної стратифікації, наприклад, культурно-мовний, віковий та ін.

Культурно-мовна стратифікація. У різних соціальних верств і груп (робітники, селяни, міліціонери, вчителі, політики) мова відрізняється, бо різним є їхній освітній і культурний рівень, середовище спілкування. Російський вчений В. Бондалєтов виділяє такі основні форми мови:

Літературна мова — головна форма існування національної мови, яка втілила в собі всі духовні досягнення народу і переважає над усіма іншими мовними формами за багатством, строгістю і чіткістю. Нею володіє високоосвічена частина суспільства.

Народно-розмовна мова — стилістично нейтральна, менш нормована мовна форма. У неї найширше коло споживачів, вона доступна індивідам з будь-яким рівнем освіти.

3. Просторіччя — не літературна форма мови. Це мова неосвічених або малоосвічених верств населення, переважно людей старшого віку.

Територіальні діалекти — не писемна форма мови, обмежена побутовою сферою спілкування в певній місцевості.

Соціодіалекти — умовні мови і жаргон. Жаргон розрізняють: становий, професійний, віковий та ін. Умовні мови ("арго") — це лексичні системи, які виконують функції окремої мови, незрозумілої для невтаємничених, наприклад "фєня"—мова злочинного світу ("бабки" — гроші, "бан" — вокзал, "кут" — валіза, "кліфт" — піджак),

Приналежність до певної страти вимірюється не тільки об'єктивними показниками (дохід, влада, освіта, престиж), але й суб'єктивними. Скажімо, можна досягти влади, багатства, але не увійти до аристократичних кіл, почувати себе незатишно у цьому соціальному середовищі і, найголовніше — не стати "своїм" серед представників цієї соціальної страти. Кожна страта складається з однорідних елементів.

Відповідно до обраних вченим критеріїв соціальної стратифікації, виділяють також інші теорії соціальної стратифікації.

Наприклад, німецький соціолог Ральф Дарендорф вважає, що вертикальну структуру соціальних груп найточніше визначають відносини влади і боротьби між соціальними групами за владу. Вчений поділяє все сучасне суспільство на дві підгрупи: ті, хто править, і ті, ким правлять. У свою чергу тих, хто править, він поділяє на управлінців-власників і управлінців-менеджерів. У групі тих, ким правлять, також можна виділити дві підгрупи:

вищу — "робітничу аристократію" і нижчу — низько кваліфікованих працівників. Між цими двома соціальними групами знаходиться проміжний "новий середній клас" — продукт асиміляції робітничої аристократії і бюрократів-менеджерів.

Близькою за критеріями до Дарендорфа, є теорія соціальної стратифікації, запропонована американським соціологом Лойдом Уорнером. Він, досліджуючи самооцінку американців за чотирма параметрами: дохід, професійний престиж, освіта, етнічна приналежність, — виділив у суспільстві такі страти: вищу, середньо-вищу, проміжну, середньо-проміжну, середню, нижчу середню верхньо-нижчу, середньо-нижчу, нижчу-нижчу. Варіантів може бути ще більше, але в основу такої класифікації покладено усвідомлення того, що основних в всього три класи: багаті, заможні та бідні; а неосновні класи виникають за рахунок додавання страт і прошарків у межах кожного з основних класів.

Американський соціолог Вруно Барбер провів стратифікацію за шістьома показниками: 1) престиж, професія і влада; 2) дохід; 3) освіта; 4) релігійна приналежність; 5) становище родичів; 6) етнічна приналежність.

Французький соціолог Ален Турен вважав, що в сучасному суспільстві соціальна диференціація відбувається не за доступом до власності, влади тощо, а за доступом до інформації. Панівне становище займають ті люди, які мають доступ до найбільшої кількості інформації.

У сучасному суспільстві приналежність індивіда до тієї або іншої страти, зазвичай, не визначається якимось одним параметром. Багата людина звичайно прагне отримати високу освіту, аби гідно виглядати серед представників вищих страт суспільства. Добрий професіонал отримує високу заробітну платню. Політична кар'єра дозволяє розраховувати на збільшення заробітної платні. В результаті, кожна страта у сучасному суспільстві включає у себе людей, які мають приблизно рівні доходи, належать до приблизно однакових за престижністю статусних груп і мають подібний стиль життя.

Середній клас.

Це поняття використовується як описове для позначення становища у системі ієрархічних відмінностей. Щодо теоретичного визначення середнього класу, то тут загальна позиція не вироблена і використовуються різні критерії його виділення і визначення. Найчастіше вдаються до економічного критерію — представником середнього класу є той, хто має середній для цього суспільства рівень поточних доходів, а також нагромадженого багатства.

Розміри середнього класу залежать від двох чинників:

рівня економічного розвитку країни. Частка середнього класу в суспільстві зростає в міру переходу суспільства від аграрного до індустріального, а згодом до постіндустріального;

способу вимірювання класової позиції. Різні методи приводять до різних результатів. Скажімо, суб'єктивний метод (опитування респондентів, до якого класу вони себе зараховують) зазвичай показує вищі результати, ніж об'єктивний (вимірювання приналежності до середнього класу за доходом на душу населення).

Серед головних ознак, які визначають приналежність людини до середнього класу, називають рівень його доходів, освіти, професіоналізм (досвід роботи) і престижність професії. Тому до середнього класу сьогодні належать як традиційні прошарки приватних власників — представників середнього і малого бізнесу(так і добре оплачуваних найманих працівників — менеджерів приватних компаній, державних службовців, вчених, лікарів, інженерів, адвокатів та ін. Середній клас неоднорідний. Але усім його представникам притаманні такі спільні риси:

висока матеріальна забезпеченість, стабільний рівень доходів, достатній для задоволення матеріальних і культурних потреб сім'ї;

висока освіченість і/або кваліфікація, яка дозволяє займатися престижними і добре винагороджуваними видами діяльності, мати певний культурний світогляд;

політичний консерватизм, що ґрунтується на задоволенні своїм соціальним становищем і бажанні зберегти існуючий у суспільстві ціннісно-нормативний порядок.

За даними соціологів, які брали за основу об'єктивні показники приналежності до середнього класу, у розвинутих західних країнах ця верства суспільства сьогодні складає понад 60 % (У США середній клас становить 70 % населення, у Німеччині — 66 %, в Англії - 63 %, у франції — 62 %, у Японії — 62 %, в Італії — 69 %). Висока питома вага середнього класу у суспільстві допомагає зберігати розвинутим країнам соціальну стійкість, навіть незважаючи на періодичне наростання напруженості. Ця напруженість згасає не так силою репресивного апарату, як нейтральною позицією більшості, яка, в цілому, задоволена своєю позицією і відчуває свою силу й авторитет у суспільстві.

Дуже плідною в соціологічній і політологічній науці виявилася теорія Георга Зіммеля про те, що стабільність ієрархічної структури суспільства залежить від питомої ваги і ролі в ньому середнього класу. Займаючи проміжне становище, середній клас відіграє своєрідну об'єднувальну роль між крайніми полюсами соціальної структури, пом'якшуючи їх протистояння. Чим більшу частину суспільства становить середній клас, тим більше в нього шансів впливати на політику держави, процес формування фундаментальних цінностей суспільства, уникаючи крайнощів, притаманних протилежним силам.

Поиск по сайту: