Б) місцеві органи управління

Особливу увагу Українська Національна Рада приділяла організації органів влади і управління на місцях. Згідно з її розпорядженням (1 листопада 1918 р.), на всій території держави слід було ліквідувати всі старі органи державної влади і управління, зберігши, однак, попередній адміністративно-територіальний поділ - повіт, місто, містечкові та сільські общини (громади). Замість австрійських органів у містах, містечках і селах передбачалось обрати, відповідно, міських та громадських комісарів і колективні органи при них, які представляли б усі верстви населення - повітові національні ради і так звані "прибічні ради". На думку дослідників (Б. Тищик), як "прибічні", так і повітові національні ради були дорадчими органами при громадських і повітових комісарах, а як виконавчі органи нарівні повітових рад обиралися повітові комітети.

Варто відзначити активне перебирання українцями влади на рівні місцевих адміністрацій краю. Так, повітові ради було створено, щоправда в умовах слабкого зв'язку з центром, у Долині, Дрогобичі, Перемишлі, Підгайцях, Сокалі та Станіславові ще до листопадового повстання (О. Павшиин). Лише впродовж 1-7 листопада 1918 р. українці перебрали адміністрацію в 50 повітах Східної Галичини. У Перемишлі та Чесанові вони утримували владу лічені дні, у повітах Лісько та Ся 11 і к ("Команчацька Республіка") - до січня 1919 р. У ряді місцевостей Буковини встановлена (6 листопада 1918 р.) українська влада проіснувала декілька днів. Проте і тут було розпочато створення повітових органів. 11 листопада 1918 р., після вступу румунського війська до Чернівців, осідок Українського Крайового Комітету було перенесено до Кіцманя. В результаті Кніманська повітова національна рада стала крайовим органом влади.

Спочатку населення обирало керівників місцевої адміністрації - громадських комісарів - на загальних зборах громад. Щодо виборів повітових комісарів, то порядок їх проведення було визначено в "Уставі і інструкції для повітових органів Української Національної Ради" (листопад 1918 р.). Так, повітові комісари в ЗУНР обиралися повітовими зборами "відпоручників" усіх громад. Останніх обирали мешканці громад віком від 20 років. Якщо громада налічувала понад 3 тис осіб, то мала право обирати від кожних наступних 2 тис. мешканців ще по "відпоручнику". Обрання "відпоручнию в" очолювали місцеві політичні організації, а коли таких не було,- то просвітні чи січові товариства (С. Макарчук). Місцевих керівників обирали з-поміж людей знаних, авторитетних, які мали певний професійний досвід і бажання працювати. Наприклад, Самбірським повітовим комісаром обрали Андрія Чайковського. відомого письменника та адвоката, а повітовим комісаром Стрийщини - Остапа Нижанківського, не менш відомого композитора і диригента.

Із прийняттям "Тимчасового закону про адміністрацію ЗУНР" (16 листопада 1918 р.) право визначення керівництва адміністративно-територіальних одиниць покладалося на Державний Секретаріат у Львові, якому - як найвищій державній інстанції (§ 3) - підпорядковувалися усі місцеві адміністрації. Повітові комісари набували статусу державного повітового комісара (§ 4), яких призначав і усував Державний секретар внутрішніх справ. Він також повинен був затверджувати на своїх посадах обраних раніше населенням повітових комісарів. При цьому передбачалося збереження старих кадрів службовців, особливо суспільно необхідних служб (комунальних, зв'язку, залізниць тощо). Як зазначалося в законі, всі службовці, які дадуть письмове зобов'язання чесно служити Українській державі, залишаються на своїх місцях.

Згодом Державний Секретаріат внутрішніх справ узагальнив досвід місцевої адміністрації і розробив проект Закону Про повітові трудові ради (квітень 1919 р.). Передбачалося, що нова адміністрація обиратиметься загальним голосуванням, а комісари будуть підконтрольні Раді. Проте цим демократичним намірам не судилося бути здійсненими.

Поточні потреби розвитку державності зумовили деталізацію функцій та завдань повітових, міських і сільських органів влади Так, обов'язки державних повітових комісарів були визначені у розпорядженні Державного Секретаріату "Про державну адміністрацію" (16 листопада 1918 р.). Зокрема, Державний повітовий комісар: призначав у селах і містах, що не були повітовими центрами, сільських і містечкових комісарів; приймав присягу службовців повітових служб і адміністрації; мав право розпускати місцеві громадські ради і призначати нові вибори до них; затверджував розпорядження повітових властей; дозволяв носіння зброї цивільному населенню; наглядав за діловодством державних служб тощо. Серед головних завдань, що висувалися перед комісарами, було створенні оборонної сили шляхом залучення до цього і військового вишколу молоді; організація продовольчого забезпечення повітів; налагодження збору податків і добровільних внесків на користь держави тощо (С. Макарчук). Відповідним чином було регламентовано й і повноваження комісарів нижчих ланок.

Повітовим комісарам підпорядковувалися повітові військові коменданти та коменданти жандармерії, однак тільки у справах громадської (публічної) безпеки. У всіх інших справах вони мали співпрацювати. У господарських справах повітові комісари повинні були співпрацювати з повітовими харчовими управами (Б. Тищик). Із компетенції державних повітових комісарів, отже, були вилучені військові справи, судочинство, справи залізниці, пошти й телеграфу, які в умовах воєнного часу підлягали суворій централізації.

Статус та принципи організації повітового самоврядування впродовж існування ЗУНР-ЗОУНР не були законодавчо регламентовані, через що існували різні його форми. Так, дослідники (О. Павлишин) зазначають, що у Дрогобичі, Коломиї та Перемишлі повітові ради утворили низку фахових комісій. Спільним представницьким органом повітів Коломиї та Печеніжина була Окружна УН Рада, яка створила підрозділи ("референтури") відповідно до структури Державного Секретаріату. У Станіславові була створена Повітова Господарська Рада, вибори до якої відбулися на основі загального і безпосереднього права. Наприкінці 1918 р.- на початку 1919 р. Повітові УН Ради реорганізуються у т. зв. Ширші УН Ради на основі представництва від сільських громад та робітничих осередків повіту. Такого типу Ради діяли у Бучачі, Бережанах, Дрогобичі, Калуші, Коломиї, Станіславові, Тернополі та Чорткові. Уряді місцевостей були утворені органи самоврядування на професійній основі. У Дрогобичі, Калуші, Косові, Стебнику діяли Ради робітничих депутатів, у Коломиї, Станіславові та Стрию - Ради солдатських депутатів. У Стебнику робітнича Рада була створена як місцевий орган влади, у Дрогобичі - як робітнича організація місцевого солезаводу. Ці інституції взяли на себе вирішення виробничих і соціальних питань.

Отже, Українська Національна Рада здійснила важливі кроки до формування місцевих органів влади - повітових національних рад та їхніх виконавчих органів - повітових комітетів. Керівниками місцевої державної адміністрації були громадські та повітові комісари. Останні, зокрема, керували фактично всіма цивільними організаціями повіту, окрім війська, суду, залізниць, пошти й телеграфу. Ці функції виконували спеціальні повітові та окружні коменданти. Спочатку комісарів обирали на загальних повітових зборах, згодом це право було передано Державному Секретаріату внутрішніх справ. Він призначав повітових комісарів, які, у свою чергу, призначали громадських - сільських та містечкових - комісарів. Організація місцевого самоврядування не була законодавчо регламентована, що зумовило різноманітність форм його існування, спрямованих, однак, на вирішення виробничих і соціальних проблем громадськості.

Судові органи.

Судово-прокурорські органи є важливою і невід'ємною ланкою державно-політичної системи будь-якої країни. Прийняті в ЗУНР нормативні акти стали організаційно-правовою основою творення власної судової системи й органів прокуратури, відновлення діяльності адвокатури й створення нотаріальної служби.

Правовою основою організації судової системи в ЗУНР став прийнятий УН Радою Закон "Про тимчасову організацію судів і влади судової" (21 листопада 1918 р.). Загалом цей нормативний акт мав на меті встановити замість австрійської судової влади українську, не порушуючи при цьому самої судової організації. У документі підкреслювалося (§ 1), що судочинство в ЗУНР мас здійснюватися на основі законів і розпоряджень колишньої австрійської держави, якщо останні не суперечать українській державності.

Закон проголошував, що всі суди на території колишнього цісарсько-королівського Вищого крайового суду у Львові стають судами Західноукраїнської Народної Республіки і від її імені виконують судочинство (§ 3). Справи колишнього австрійського міністерства судівництва на території ЗУНР переходять до Державного секретаріату судівництва (§ 4). Дотеперішні суди (цісарсько-королівський повітовий суд, цісарсько-королівський вищий крайовий суд) формують систему судових органів ЗУНР і перейменовуються на повітовий, окружний і Вищий суди ЗУНР (§ 6). Як найвища судова інстанція держави, окремим законом, повинен бути утворений Найвищий Державний Суд у Львові (§ 10). Однак, у зв'язку зі втратою столиці держави м. Львова та військовими діями, на місці Найвищого та Вищого судів ЗУНР було утворено (лютий 1919 р.) судові сенати III та II інстанції (М. Кобилецький). Вони, згідно з розпорядженням Державного Секретаріату судівництва, були утворені при Окружному суді в Станіславові. Членів і голів сенатів призначав Державний секретар судівництва, а затверджувала УН Рада або її Виділ. Засідання окремих сенатів проходили раз на місяць (Б. Тищик).

Українська Національна Рада розпорядилася, щоб до прийняття закону про судоустрій і судочинство попередні судді, а значну частину їх становили українці, та весь канцелярський апарат залишилися на своїх місцях. Звільнили тільки тих, хто скомпрометував себе антинародною, антиукраїнською діяльністю (Б. Тищик).

Була розпочата підготовка до реформи судової системи, за якою уся територія держави була поділена на судові округи (всього 12) і судові повіти (всього 130). Населення мало обрати окружних і повітових суддів. Для національних меншин було встановлено квоту. Загальна кількість суддів мала становити 144 чоловіки. Для отримання посади судді тепер необхідно було скласти іспит перед спеціальною комісією (діяли при окружних судах), членів яких призначав Державний секретар судівництва. У пресі неодноразово друкувалася інформація про наявність вільних суддівських посад (М. Кобилецький). Усі судді та працівники судів зобов'язувались скласти присягу на вірність Українській державі.

У зв'язку з "надзвичайними обставинами, спричиненими війною" було внесено зміни у систему судоустрою. Зокрема, тимчасово для розгляду кримінальних справ були утворені (лютий 1919 р.) трибунали першої інстанції (у повітах). Суддів цих трибуналів призначав Державний Секретаріат судівництва, а затверджувала УН Рада або її Виділ. Дослідники (Б. Тищик) зазначають, що трибунали першої інстанції діяли у складі: 1) одноосібного судді (якщо покарання за вчинене правопорушення не перевищувало одного року в'язниці і грошова кара - незалежно від розміру); 2) у всіх інших випадках трибунал діяв у складі трьох суддів. Серед інших вимушених змін - скорочення з трьох до двох років "підготовчої суддівської служби" (тобто стажування) і тимчасове (на один рік -у зв'язку з воєнним станом) припинення діяльності суду присяжних. Було прийнято також розпорядження про запровадження у судочинстві української мови, принципів гласності, змагальності, права звинуваченого на захист тощо.

Успішно діяли в ЗУНР і органи військової юстиції, організація яких заслуговує на особливу увагу. Структуру військових судів встановлювало розпорядження Державного Секретарства судівництва (16 листопада 1918 p.). Вона складалася з окружного військового суду, обласного військового суду та Найвищого військового трибуналу. Головами Львівського, Тернопільського і Станіславівського обласних військових судів за посадою ставали військові коменданти цих військових областей. Відповідно, головами окружних судів були окружні коменданти.

Розпорядженням Державного Секретаріату (3 грудня 1918 р.) в ЗУНР запроваджувалися польові суди (складалися не менше як із трьох осіб: голови та двох суддів, один з яких виконував функції слідчого, інший - прокурора). Польові суди утворювали при кожній окружній військовій команді. Запровадження польових судів зумовлювалося складною внутрішньою ситуацією в державі й загалом воєнним часом, а їх діяльність поширювалась на військових та цивільних осіб у разі вчинення ними злочинів проти безпеки держави, її цілісності й обороноздатності (на транспорті, зв'язку тощо). Зокрема, у січні 1919 р. було створено польовий суд Начальної команди Галицької Армії та польові суди групи "Північ", "Південь" та "Львів". Після реорганізації армії було утворено польові суди у I, II, 111 корпусах та 12 бригадах. Під час переходу Української Галицької армії на територію Наддніпрянської України були створені військово-польові суди Начальної команди Галицької Армії, польові суди 1, II, III корпусів, польовий суд вишколу Січових Стрільців та польовий суд Етапної області УГА.

Функції звинувачення виконували органи державної прокуратури ЗУНР (Державна прокураторія). Розпорядженням Державного Секретаріату (18 грудня 1918 р.) було створено структуру органів прокуратури (мала бути утворена в судових округах і повітах), найвищу інстанцію якої ("Вища державна прокураторія") мав очолити Генеральний державний прокурор (так і не було обрано). Призначати прокурорів, за поданням Генерального прокурора, повинен був Державний Секретаріат судівництва. Проте реально цього зроблено не було. Натомість, успішно функціонував інститут військової прокуратури. її очолював Генеральний військовий прокурор, у військових областях її функції виконували військові прокурори, а у військових округах - судові офіцери.

Окремим розпорядженням Державного Секретаріату судівництва (1 березня 1919 р.) урегульовувалася діяльність нотаріату. Зокрема, нотаріальну службу ЗУНР очолювала Нотаріальна палата, яка організаційно підпорядковувалась Державному Секретаріатові судівництва. Нотаріуси, які склали присягу на вірність державі, ставали нотаріусами ЗУНР.

Організація й діяльність адвокатури зазнала чи не найменше змін. Було встановлено офіційну назву "адвокат", а організаційною основою діяльності адвокатів оголошено Палату адвокатів. Усі адвокати в ЗУНР мали скласти присягу щодо дотримання законів держави й служіння задля добра її народу.

Отже, судова система ЗУНР була важливою ланкою функціонування її державного механізму. Створення власної судової системи, органів прокуратури, діяльність адвокатури й нотаріальної служби базувалися на відповідній нормативній базі. Найбільш увага приділялася судоустрою. Створення прокуратури в ЗУНР перебувало тільки на початковій стадії. Були закладені організаційно-правові основи діяльності нотаріату та адвокатури. Успішно діяли органи військової юстиції та військової прокуратури. Загалом воєнний час та складна внутрішня ситуація в державі зумовили також створення польових, а згодом - військово-польових судів.

Поиск по сайту: